Повідомлення в номер / Надія вмирає останньою

З увагою і великим інтересом завжди читаю статті ковельчанина Анатолія Семенюка. І не тільки тому, що він – Почесний громадянин міста, голова місцевого осередку краєзнавців, автор ряду історико-краєзнавчих досліджень, поет-пісняр.

Найголовніше полягає в тому, що пан Анатолій – патріот своєї держави, мудрий і далекоглядний політик, ветеран місцевого самоврядування Волині. Його перебування на посаді міського голови випало на важкі і трагічні для нашої країни часи. Не вистачало грошей на зарплати і пенсії, бракувало в магазинах товарів першої необхідності, банкрутували підприємства, які наповнювали міський бюджет, вирували політичні пристрасті.

В цих складних умовах Анатолій Семенюк зумів у виконавчому апараті міської ради сформувати команду однодумців, не допустити протистояння на національному чи релігійному грунті, забезпечити розвиток демократичних засад у діяльності місцевого органу влади.

Саме тому він мав повне право назвати свої  нотатки, опубліковані нещодавно у «Вістях Ковельщини» під рубрикою «Точка зору, — «Обережно: політика».

Звичайно, не всі погоджуються із висловленими ним думками, але багатьох вони зачепили за «живе», викликали бажання продовжити дискусію, що я сьогодні й роблю.

Чому політика нині стала справою небезпечною і майже «токсичною»? Бо займаються нею часто-густо особи, не завжди моральні і високодуховні, котрим наплювати на інтереси людей, їх проблеми і  поневіряння. Головне для декого – гроші, «теплі» посади і прихильність київських покровителів (залежно від уподобань).  

Вони, наче хамелеони, змінюють політичну орієнтацію, перебігають з партії в партію, вірою і правдою служачи тим, хто «напоїть» і «нагодує», відкрито або приховано зраджуючи своїх колишніх соратників і однодумців.

Їх «бурхлива» діяльність не минає безслідно. Гаманці наповнюються хрусткими купюрами, серед яких переважають зеленого кольору, з’являється можливість примножити рухоме і нерухоме майно. Дивись – і перетворився колишній націонал-демократ у зажерливого горлохвата, який вміє гарно говорити, але так і не навчився гарно робити. Б’ючи себе в груди, повчає всіх, що потрібно чесно працювати, служити інтересам народу, хоч сам той народ зневажає і ставиться до нього з презирством.

На щастя, таких спритників порівняно небагато. Більше – людей щирих, безкорисливих, душею і серцем відданих Україні. Читаючи «Вісті Ковельщини», згадую тих, кого вже немає в живих, – Марію Хотинську, Адама Поляка, Віктора Стрижука, подружжя Лучків та їх побратимів. Це були люди високої моральної чистоти і духовності, порядності і щирості.

Сьогодні мені імпонує позиція Алли Полякової, Якова Лавренка, Івана Сидорука, подружжя Голубовичів, Антоніни Гладун, Лідії Гарлінської, Ніни Горик, Олени Цьомик, цілого ряду депутатів міської, районної і обласної рад, громадських активістів. Вони не проголошують гучних гасел, а займаються важкою, не завжди вдячною, але потрібною громаді працею.

У той же час чимало в нас осіб, які перетворили політику в різновид бізнесу. Вони, як наголошує Анатолій Семенюк, «новітні жерці, які служать своїм фараонам. Гасла, пропаганда, фінансові ресурси – все націлене на запрограмований об’єкт чи особу, а не на людське благо. Всі телеканали, без винятку, наввипередки зомбують свідомість збіднілого населення».

Саме про це й написав Анатолій Семенюк. Так сталося, що незадовго після публікації його статті я ознайомився з виступом відомого українського співака Святослава Вакарчука у Києво-Могилянській академії під час зустрічі зі студентами та своїми симпатиками. Пан Вакарчук – один з тих молодих і неспокійних людей в Україні, якого дехто бачить навіть в ролі кандидата на посаду глави держави на майбутніх виборах.

Не знаю, чи станеться саме так, але його думки мені подобаються, як, зрештою, думки пана Анатолія.

Ось що сказав пан Святослав (цитую за «Українською правдою»):

 – «від половини до 60 відсотків населення України не може вибрати жодного політика або політичну силу зі списку, з числа «політичного меню»… Це страшна ситуація, дуже загрозлива» (мова йде про відсутність в Україні політиків, яким би довіряв народ –М. І.);

– «вони вже 26 років то у владі, то в опозиції. Прізвища в основному ті самі. Люди від них починають змучуватися»;

– «я дуже радий, що мене сьогодні не можна назвати політиком. Я щасливий, що я не такий, як вони. Боронь, Боже, будь-кому з нормальних людей проживати таке життя, яким живуть і якими методами діють вони»;

– «люди зневірені, вони потребують якоїсь надії. Людям важко жити. Не тільки тому, що у них проблеми матеріального характеру. Вони не бачать світла в тунелі, вони не мають справедливості. У них не в прямому, а в переносному сенсі сіре небо над головою. Постійно»;

– «люди починають втрачати надію, що щось краще може статися в їх житті».

Як на мене, у цих словах молодого, не зіпсованого сумними реаліями українського життя-буття, але досить перспективного громадського (а, може, й політичного?) діяча – сувора правда, присуд сучасній політичній системі нашої держави, її головним дійовим особам, про що з болем написав Анатолій Семенюк.

Хочеться сподіватися, що цю політичну систему рано чи пізно змінять такі, як Святослав Вакарчук та його однодумці. Звичайно, було б добре, якби це сталося швидше, але реальні зміни в політиці, на превеликий жаль, відбуваються повільно. І все ж надія вмирає останньою.

Маркіян ІВАЩИК.

З увагою і великим інтересом завжди читаю статті ковельчанина Анатолія Семенюка. І не тільки тому, що він – Почесний громадянин міста, голова місцевого осередку краєзнавців, автор ряду історико-краєзнавчих досліджень, поет-пісняр.

Найголовніше полягає в тому, що пан Анатолій – патріот своєї держави, мудрий і далекоглядний політик, ветеран місцевого самоврядування Волині. Його перебування на посаді міського голови випало на важкі і трагічні для нашої країни часи. Не вистачало грошей на зарплати і пенсії, бракувало в магазинах товарів першої необхідності, банкрутували підприємства, які наповнювали міський бюджет, вирували політичні пристрасті.

В цих складних умовах Анатолій Семенюк зумів у виконавчому апараті міської ради сформувати команду однодумців, не допустити протистояння на національному чи релігійному грунті, забезпечити розвиток демократичних засад у діяльності місцевого органу влади.

Саме тому він мав повне право назвати свої  нотатки, опубліковані нещодавно у «Вістях Ковельщини» під рубрикою «Точка зору, — «Обережно: політика».

Звичайно, не всі погоджуються із висловленими ним думками, але багатьох вони зачепили за «живе», викликали бажання продовжити дискусію, що я сьогодні й роблю.

Чому політика нині стала справою небезпечною і майже «токсичною»? Бо займаються нею часто-густо особи, не завжди моральні і високодуховні, котрим наплювати на інтереси людей, їх проблеми і  поневіряння. Головне для декого – гроші, «теплі» посади і прихильність київських покровителів (залежно від уподобань).  

Вони, наче хамелеони, змінюють політичну орієнтацію, перебігають з партії в партію, вірою і правдою служачи тим, хто «напоїть» і «нагодує», відкрито або приховано зраджуючи своїх колишніх соратників і однодумців.

Їх «бурхлива» діяльність не минає безслідно. Гаманці наповнюються хрусткими купюрами, серед яких переважають зеленого кольору, з’являється можливість примножити рухоме і нерухоме майно. Дивись – і перетворився колишній націонал-демократ у зажерливого горлохвата, який вміє гарно говорити, але так і не навчився гарно робити. Б’ючи себе в груди, повчає всіх, що потрібно чесно працювати, служити інтересам народу, хоч сам той народ зневажає і ставиться до нього з презирством.

На щастя, таких спритників порівняно небагато. Більше – людей щирих, безкорисливих, душею і серцем відданих Україні. Читаючи «Вісті Ковельщини», згадую тих, кого вже немає в живих, – Марію Хотинську, Адама Поляка, Віктора Стрижука, подружжя Лучків та їх побратимів. Це були люди високої моральної чистоти і духовності, порядності і щирості.

Сьогодні мені імпонує позиція Алли Полякової, Якова Лавренка, Івана Сидорука, подружжя Голубовичів, Антоніни Гладун, Лідії Гарлінської, Ніни Горик, Олени Цьомик, цілого ряду депутатів міської, районної і обласної рад, громадських активістів. Вони не проголошують гучних гасел, а займаються важкою, не завжди вдячною, але потрібною громаді працею.

У той же час чимало в нас осіб, які перетворили політику в різновид бізнесу. Вони, як наголошує Анатолій Семенюк, «новітні жерці, які служать своїм фараонам. Гасла, пропаганда, фінансові ресурси – все націлене на запрограмований об’єкт чи особу, а не на людське благо. Всі телеканали, без винятку, наввипередки зомбують свідомість збіднілого населення».

Саме про це й написав Анатолій Семенюк. Так сталося, що незадовго після публікації його статті я ознайомився з виступом відомого українського співака Святослава Вакарчука у Києво-Могилянській академії під час зустрічі зі студентами та своїми симпатиками. Пан Вакарчук – один з тих молодих і неспокійних людей в Україні, якого дехто бачить навіть в ролі кандидата на посаду глави держави на майбутніх виборах.

Не знаю, чи станеться саме так, але його думки мені подобаються, як, зрештою, думки пана Анатолія.

Ось що сказав пан Святослав (цитую за «Українською правдою»):

 – «від половини до 60 відсотків населення України не може вибрати жодного політика або політичну силу зі списку, з числа «політичного меню»… Це страшна ситуація, дуже загрозлива» (мова йде про відсутність в Україні політиків, яким би довіряв народ –М. І.);

– «вони вже 26 років то у владі, то в опозиції. Прізвища в основному ті самі. Люди від них починають змучуватися»;

– «я дуже радий, що мене сьогодні не можна назвати політиком. Я щасливий, що я не такий, як вони. Боронь, Боже, будь-кому з нормальних людей проживати таке життя, яким живуть і якими методами діють вони»;

– «люди зневірені, вони потребують якоїсь надії. Людям важко жити. Не тільки тому, що у них проблеми матеріального характеру. Вони не бачать світла в тунелі, вони не мають справедливості. У них не в прямому, а в переносному сенсі сіре небо над головою. Постійно»;

– «люди починають втрачати надію, що щось краще може статися в їх житті».

Як на мене, у цих словах молодого, не зіпсованого сумними реаліями українського життя-буття, але досить перспективного громадського (а, може, й політичного?) діяча – сувора правда, присуд сучасній політичній системі нашої держави, її головним дійовим особам, про що з болем написав Анатолій Семенюк.

Хочеться сподіватися, що цю політичну систему рано чи пізно змінять такі, як Святослав Вакарчук та його однодумці. Звичайно, було б добре, якби це сталося швидше, але реальні зміни в політиці, на превеликий жаль, відбуваються повільно. І все ж надія вмирає останньою.