Четвер. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 22оС. Вітер північний сильний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 16оС. Вітер північно-західний помірний.

П’ятниця. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 22оС. Вітер північно-західний   сильний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 12оС. Вітер північно-західний помірний.

Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 22оС. Вітер північно-західний  сильний.

В ніч на неділю. Ясно. Температура: 13оС. Вітер північно-західний помірний.

Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 25оС. Вітер  північно-західний помірно сильний.

В ніч на понеділок. Ясно. Температура: 16оС. Вітер  західний помірний.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 22оС. Вітер північно-західний помірно сильний. 

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність.  Температура: 14оС. Вітер північно-західний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 23оС. Вітер північний помірно сильний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 16оС. Вітер північно-західний  помірний. 

Середа. Переважно ясно. Температура: 22оС. Вітер північний помірно сильний.

Четвер. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 22^оС. Вітер північний сильний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 16^оС. Вітер північно-західний помірний.

П’ятниця. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 22^оС. Вітер північно-західний   сильний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 22

День вишиванки 21 травня для кожного має свій сенс. Для когось це просто гарна сорочка, а для родини ковельчанки Тетяни Кладько — це фізичний зв’язок із минулим, який сьогодні зберігається в селі Воля. 

У селі Заріччя Ковельського району прабабуся Тетяни у 1949 році створила свої вишиванки, які збереглися дотепер. Це дві унікальні речі: перша — вишита сукня, яка дійшла до нашого часу у первісному вигляді, друга — має куди складнішу та драматичнішу історію. Колись вона теж була довгою святковою сукнею, але часи були надто важкими — тканина тоді була дефіцитом, і для того, щоб мати клаптик полотна для нагальних потреб, нижню частину сукні довелося відрізати, відтак сукня стала сорочкою. 

Цей «шрам» на полотні сьогодні є чи не головним свідченням того, через що пройшли наші предки, аби зберегти свою ідентичність. 

Зараз ці вишиванки — сімейна реліквія. Вони не припадають пилом у шафі, а зберігаються в будинку бабусі у селі Воля. Це місце, куди родина приїздить за силою та пам’яттю. 

Коли ми одягаємо сучасні вишиванки, варто пам’ятати, що за кожним орнаментом колись стояла реальна людина. Історія про «вкорочену» сукню вчить нас цінувати те, що ми маємо сьогодні, оскільки вишиванка — це не лише про красу, це про здатність берегти своє навіть у найтемніші часи.

Катерина ШЕПШЕЛЕЙ,

студентка ІІ курсу Національного університету “Львівська політехніка”.

День вишиванки 21 травня для кожного має свій сенс. Для когось це просто гарна сорочка, а для родини ковельчанки Тетяни Кладько — це фізичний зв’язок із минулим, який сьогодні зберігається в селі Воля. 

У селі Заріччя Ковельського району прабабуся Тетяни у 1949 році створила свої вишиванки, які збереглися дотепер. Це дві унікальні речі: перша — вишита сукня, яка дійшла до нашого часу у первісному вигляді, друга — має куди складнішу та драматичнішу історію.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 20

Батьки й діти разом

у Ковелі відбувся «Сімейний турнір» з мініволейболу

 З нагоди Міжнародного дня сім’ї 15 травня секція волейболу спортивного клубу «Аперкот» провела змагання з мініволейболу під назвою «Сімейний турнір». Захід відбувся в Ліцеї імені Олени Пчілки за підтримки директорки Олени Вальчук. 

Турнір проходив у форматі 2 на 2. Команди складалися з вихованця секції волейболу та одного з членів його сім’ї. Організатори зазначають, що головною метою змагань було не лише спортивне суперництво, а й спільне сімейне дозвілля, розвиток командного духу, взаємопідтримки та психологічної єдності між рідними. 

Протягом турніру у спортивній залі панувала дружня атмосфера. Учасники підтримували одне одного, раділи вдалим подачам та щиро вболівали за свої команди. Для багатьох сімей це стала можливість провести час разом попри щоденні справи та робочий графік. 

— Найбільше подобається згуртованість і підтримка для дітей. Навіть попри робочий день, кожен знайшов вільну хвилинку, щоб прийти та пограти разом, — розповіла мама однієї з учасниць Аліна. 

Усі учасники змагань отримали пам’ятні подарунки, надані мережею магазинів Чисто Shop. Організатори також висловили вдячність українським військовим за можливість проводити спортивні заходи та займатися улюбленою справою під мирним небом.

Катерина ШЕПШЕЛЕЙ, 

студентка ІІ курсу Національного університету 

«Львівська політехніка».

 З нагоди Міжнародного дня сім’ї 15 травня секція волейболу спортивного клубу «Аперкот» провела змагання з мініволейболу під назвою «Сімейний турнір». Захід відбувся в Ліцеї імені Олени Пчілки за підтримки директорки Олени Вальчук. 

Турнір проходив у форматі 2 на 2. Команди складалися з вихованця секції волейболу та одного з членів його сім’ї. Організатори зазначають, що головною метою змагань було не лише спортивне суперництво, а й спільне сімейне дозвілля, розвиток командного духу, взаємопідтримки та психологічної єдності між рідними. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 27

«ДизельШоу»: всерйоз і жартома

У залі Палацу культури імені Тараса Шевченка у Ковелі відбулася гумористична вистава «Дизель Шоу». 

Уже з перших хвилин вистави зал вибухав сміхом та оплесками. Глядачі активно реагували на жарти, підтримували ведучого та не приховували емоцій під час виступу акторів «Дизель Шоу» – атмосфера більше нагадувала дружню зустріч, аніж звичайний концерт. 

Перед початком вистави глядачі піднялися зі своїх місць і гучними оплесками подякували Збройним силам України. Цей момент став одним із найемоційніших за вечір. Уже тоді було зрозуміло: попри гумористичний формат, шоу матиме не лише розважальний, а й важливий людський зміст. 

У програмі поєднали як політичну сатиру, так і знайомі багатьом побутові ситуації. Особливо бурхливо зал реагував на пародію на самопроголошеного президента Білорусі, де для нього шукали «першу леді». Не менш гучний сміх викликали й номери про сімейне життя. В одній із сценок пари емоційно з’ясовували стосунки, а кожна суперечка завершувалася жартівливою фразою: «Я все зрозумів/ла і буду над цим працювати». Чимало глядачів легко впізнавало себе, тому реагували особливо щиро. 

Усі виступи оголошував Дмитро Танкович. Він постійно підтримував контакт із залом: ставив запитання, жартував із глядачами та миттєво отримував відповідь від аудиторії. Люди активно відповідали ведучому та навіть продовжували окремі жарти вже зі своїх місць. 

«Після останніх обстрілів українцям необхідні такі вистави, де можна хоча б на кілька годин відволіктися, посміятися й просто побути серед людей», – поділився глядач із залу Андрій. 

Окрім сміху й розваг, наприкінці вечора організатори нагадали про підтримку українських військових. На великому екрані сцени з’явилося посилання на благодійний фонд «Дизель Шоу», через який охочі могли задонатити для ЗСУ. 

Так концерт завершився не лише оплесками, а й важливим нагадуванням про те, завдяки кому українці сьогодні мають можливість збиратися на подібні події, сміятися та хоча б ненадовго відволікатися від реальності війни.

Катерина ШЕПШЕЛЕЙ, 

студентка ІІ курсу Національного університету 

«Львівська політехніка».

У залі Палацу культури імені Тараса Шевченка у Ковелі відбулася гумористична вистава «Дизель Шоу». 

Уже з перших хвилин вистави зал вибухав сміхом та оплесками. Глядачі активно реагували на жарти, підтримували ведучого та не приховували емоцій під час виступу акторів «Дизель Шоу» – атмосфера більше нагадувала дружню зустріч, аніж звичайний концерт. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 29

Слова, які тепер звучать інакше

Війна повністю змінила наше життя. Якщо раніше були речі, на які ми навіть не звертали уваги, то тепер вони набули зовсім іншого значення. «Ти як?», «Ти вдома?» — сьогодні це не просто звичайні ввічливі запитання, а прояв турботи й переживання за близьких. За ними — тривога, звичка постійно хвилюватися та чекати новин. 

Колись люди часто писали одне одному просто для розмови чи через нудьгу. Тепер повідомлення нерідко починаються зі слів «У тебе все добре?» або «Як минула ніч?». Коли країна майже щодня живе під звуки сирен і обстрілів, навіть коротке повідомлення набуває зовсім іншої ваги. 

Через постійний стрес люди стали більш мовчазними й втомленими. Багато хто звик відповідати «нормально», навіть коли всередині накопичується тривога й виснаження. Водночас саме зараз людська увага цінується найбільше, адже іноді кілька щирих слів можуть підтримати сильніше, ніж довгі розмови. 

Можливо, війна навчила нас більше цінувати прості речі: можливість почути голос рідної людини, написати комусь без приводу чи просто знати, що тебе чекають удома.

Катерина ШЕПШЕЛЕЙ, 

студентка ІІ курсу Національного університету 

«Львівська політехніка».

Війна повністю змінила наше життя. Якщо раніше були речі, на які ми навіть не звертали уваги, то тепер вони набули зовсім іншого значення. «Ти як?», «Ти вдома?» — сьогодні це не просто звичайні ввічливі запитання, а прояв турботи й переживання за близьких. За ними — тривога, звичка постійно хвилюватися та чекати новин. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 17

Ковельчанка Валерія Вавринюк здобула бронзову нагороду на чемпіонаті світу з волейболу. Турнір «IVVA World Veteran Championship» проходив в іспанському Бенідормі з 6 до 12 жовтня 2025 року та об’єднав сотні спортсменів із різних країн.

 — Чемпіонат світу в Бенідормі зібрав команди з багатьох країн. Наскільки відчувалася масштабність турніру вже з перших днів? 

— Оскільки звання найсильніших виборювали 52 команди з класичного волейболу і 118 команд з пляжного   з 28 країн світу, то масштаб чемпіонату відчувався вже з перших днів. На кожній локації панувала дуже активна атмосфера: постійні матчі, велика кількість спортсменів, уболівальників і представників різних країн. Було приємно стати частиною такого міжнародного спортивного форуму та представляти Україну на такому рівні. 

— Україну на цих змаганнях представляли одразу кілька команд. Чи відчувалася підтримка й особлива атмосфера всередині української делегації? 

— Атмосфера всередині української делегації була надзвичайно дружня, підтримка відчувалась не тільки на спортивних майданчиках, але й   у побуті (допомагали одне одному з маршрутами доїзду до спортивних локацій та місць проживання тощо).  Одним словом,  справжній командний дух у всіх його проявах! Особлива подяка  — українцям,які приїхали з інших країн, підтримати наші команди. Приємно бачити,   як майорять синьо-жовті   прапори в руках наших вболівальників на кожному матчі українських команд.

— Бенідорм став місцем зустрічі спортсменів із 28 країн. Чи вдалося поспілкуватися з учасниками з інших держав, обмінятися досвідом? 

— Спілкування з учасниками команд інших країн, звісно, було не тільки на волейбольних майданчиках, але й  поза ними. Вітальна вечірка знайомства була сповнена посмішок та дивовижної енергії гравців з усього світу. Це було об’єднання команд та святкування дружби! Усі команди національних збірних були укомплектовані професійними волейболістами — як активними гравцями, так і професійними в минулому. Рівень команд був рівним, тому обміну досвідом  не було, а радше відчувався дух боротьби і майстерності. Але це тільки на майданчиках. Після гри: рукостискання, подяки і посмішки. 

— Наскільки складно сьогодні готуватися до турнірів в умовах війни? 

— В умовах війни не тільки готуватись до змагань складно, складно в принципі все. Але ми — нація сильних людей, з усім справимось, усе і усіх поборемо.  Тому спорт — це напевно одне з небагатьох,що може хоч на трохи переключити тебе, «підзарядити» далі для життя, місце де можна виплеснути свої емоції та біль від втрат щоденних людських українських уже протягом більш 4-х років війни. 

— Як, на Вашу думку, участь українських спортсменів у міжнародних турнірах під час війни впливає на сприйняття України у світі? 

— Не  передати те почуття гордості за нашу країну,  коли чуєш гімн України під час виходу українських команд на п’єдестал для нагородження і з різним акцентом чути фразу: «Слава Україні!» та у відповідь – «Героям Слава!». 

Під час нагородження дівчат уся наша делегація заспівала пісню «Ой,у лузі червона калина»,  і увесь зал співав разом з українцями, як міг, через слово, але співав. Україна в світі звучить гордо!З багатьох команд підходили спортсмени і висловлювали слова співчуття через війну в нашій країні, слова підтримки, що вірять в нашу перемогу і подальший розквіт України. Кожен ділився тим, як і чим саме від допоміг Україні і українцям. 

Хтось волонтерив, хтось безпосередньо допоміг українській сім’ї, адже багато українців роз’їхалися по усьому світу. Участь українських команд на різних турнірах міжнародних рівнях з переможними результатами   є свідченням незламного духу та демонстрацією волі до перемоги. І це не тільки про спорт….Це бачать і відчувають інші учасники змагань, наші суперники.Але суперники ми тільки на спортивному полі, а в житті вони нам висловлюють свою повагу і підтримку   як нації сильних і незламних людей. 

— Після таких турнірів що залишається найціннішим: медаль, атмосфера змагань чи люди, з якими проходиш цей шлях?

— На турнірах світового рівня, де всі команди сильні і всі ігри дуже складні, віддача задля перемоги теж велика.  Тому цінно все: і медалі, як спогад про запеклу боротьбу на майданчику, і вир емоцій, переживання уболівальників, хвилювання та його опанування; і незабутня атмосфера турніру. Але все-таки, найціннішою або, я навіть сказала б, безцінною нагородоюдля мене є команда. 

Це — люди, даровані долею для спільного проживання  незабутніх емоцій і вражень, це докладання спільних зусиль заради перемоги.  Турніри закінчуються, кожен повертається до свого буденного життя, а спілкування залишається назавжди. І приходять нові запрошення і нові виклики на змагання. І ти знаєш, що зустрінешся знову —  зі своєю сильною командою, зі своїми людьми і знову – у «спортивний бій». І будеш вдячний всім за чудову гру та позитивні емоції. І будеш вдячний Силам Оборони Україниза те, що ми можемо грати в нашу улюблену гру!

Катерина ШЕПШЕЛЕЙ, 

студентка ІІ курсу Національного університету “Львівська політехніка”.

Ковельчанка Валерія Вавринюк здобула бронзову нагороду на чемпіонаті світу з волейболу. Турнір «IVVA World Veteran Championship» проходив в іспанському Бенідормі з 6 до 12 жовтня 2025 року та об’єднав сотні спортсменів із різних країн.

— Оскільки звання найсильніших виборювали 52 команди з класичного волейболу і 118 команд з пляжного   з 28 країн світу, то масштаб чемпіонату відчувався вже з перших днів. На кожній локації панувала дуже активна атмосфера: постійні матчі, велика кількість спортсменів, уболівальників і представників різних країн. Було приємно стати частиною такого міжнародного спортивного форуму та представляти Україну на такому рівні. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 46

Світлана Пащенко стала однією з двадцяти учасниць виставки «ДНК любові», що діє у Галереї мистецтв. А у книзі «ДНК любові. Код незламності та життя» написано детальніше про шлях, який довелося подолати сім’ї, до того, як вони потрапили в Ковель. Далі публікуємо цей текст. Вдячні авторам за те, що змогли словами описати жах пережитого і велику силу Любові.

«Це не просто історія виживання – це літопис незламного материнського серця, що проросло крізь бетон окупації, крізь холод чужих кордонів і крізь невимовний біль втрати.

Світлана Пащенко – жінка, чия доля стала дзеркалом української трагедії та водночас гімном непереможної любові. Дев’ятнадцять років щасливого шлюбу з Володимиром були схожі на міцний і затишний дім у рідному Сватовому. Але в один день цей дім став пасткою, а небо над ним – джерелом смерті. 

Коли чоловік-військовий став на захист країни у лавах Сумської ТРО. Світлана залишилася віч-на-віч із ворогом. Бути дружиною захисника в окупації – це щохвилини відчувати холодний подих небезпеки. Коли шлях через Україну було закрито вогнем, вона зважилася на відчайдушний крок – виїзд через територію ворога. «Якщо мене заберуть – ви маєте їхати далі з бабусею», – ці слова матері були завітом і молитвою водночас.

Польща, українське Дніпро, Фінляндія, Латвія... Світ обіймав їх знижками на квитки та волонтерською допомогою, але серце запишалося там, де в окопах перебував коханий Володимир. Навіть спокійна Фінляндія не змогла вилікувати панічні атаки від дніпровських сирен, бо душа Світлани рвалася додому. Маленький Вітя ще довго засинав, накручуючи пасмо материнського волосся на пальчик – так він перевіряв, чи вона тут, чи не зникла, чи не пішла в той страшний туман війни.

У рідному Сватовому батько Світлани залишився один на один не лише з голодом, а й зі страхом, що паралізував місто. Бути родиною українського військового в окупації – це жити з невидимим тавром, яке бачили всі навколо.

Там, у вимушеній еміграції, за тисячі кілометрів, Світлана відчула, як світ навколо занімів. Потім було прохання до тітки, дорога з Луганська до Сватового і страшне підтвердження: батько пішов, а разом із ним – вірний пес і двоє котів, які до останнього подиху ділили з господарем його самотність і голод. Це була тиха, німа трагедія одного будинку, яка розірвала душу Світлани на шматки. «Цей біль міг би зламати будь-кого, міг би стати останньою краплею, але Світлана вистояла. Вона навчилася дихати крізь цей біль, бо знала: за її плечима – двоє синів, які дивляться на неї, як на єдиний орієнтир у цьому понівеченому світі».

Сьогодні, коли Світлана згадує ті повідомлення в телефоні, вона міцніше стискає руки синів. Її життя – це перемога світла над темрявою, що забрала батька. Кожна хвилина проведена з Максимом та Віктором, кожна спільна гра чи малюнок – це її відповідь війні. Вона зберегла в собі здатність любити, мріяти, що колись вони знову матимуть власний дім, мирне небо і тата, який повернеться з фронту назавжди.

Сьогодні Світлана у Ковелі. Її рятують діти. Вони – її янголи-охоронці.

«Я залишаю ці рядки як щиру материнську молитву. Нехай ніхто не дізнається ваги материнського страху, коли твоє місто стає згарищем. Ми втікали від сирен, але не втекли від любові того, хто стоїть там, де найтемніше. Бережіть свої родини. Цінуйте мить, коли можна просто обійняти рідну людину, не чекаючи днями на коротке «Я живий». Нехай ваші діти вимірюють життя сміхом, а не місяцями в окупації. Нехай небо над вами завжди буде чистим».

Світлана Пащенко – донька Героя, дружина Героя і мати майбутніх героїв. Її світло не згасло, воно просто стало загартованим, як сталь».

l

Поспілкуватись із цією дивовижною жінкою вдалось і мені. Її відкритість і щирість вражають, а історія, пронизана болем і тривогою, вразила і розчулила присутніх. Ми дякуємо Вам, пані Світлано, що не зламались і несете Любов крізь життя. Так може тільки світла душею людина. «А як інакше?» – каже жінка, яка отримала ключі він нового помешкання, у будинку для тимчасово переміщених осіб в Ковелі на свій день народження, і вважає це знаковою подією. 

Адже нова квартира – це не просто квадратні метри, а шанс на новий початок, як для Пащенків, так і для багатьох інших сімей. Це віра, що незабаром так само легко відчиняться двері рідних домівок на визволених територіях, де зберуться рідні й повернуться назавжди захисники з фронту.

Аліна РОМАНЮК.

l

На світлинАХ: Світлана Пащенко із синами  Максимом та Віктором; Віктор ПАЩЕНКО з Катаріною МАТЕРНОВОЮ, посолкою Європейського Союзу в Україні.

Фото автора та із сімейного архіву Пащенків.

Світлана Пащенко стала однією з двадцяти учасниць виставки «ДНК любові», що діє у Галереї мистецтв. А у книзі «ДНК любові. Код незламності та життя» написано детальніше про шлях, який довелося подолати сім’ї, до того, як вони потрапили в Ковель. Далі публікуємо цей текст. Вдячні авторам за те, що змогли словами описати жах пережитого і велику силу Любові.

«Це не просто історія виживання – це літопис незламного материнського серця, що проросло крізь бетон окупації, крізь холод чужих кордонів і крізь невимовний біль втрати.

Світлана Пащенко – жінка, чия доля стала дзеркалом української трагедії та водночас гімном непереможної любові. Дев’ятнадцять років щасливого шлюбу з Володимиром були схожі на міцний і затишний дім у рідному Сватовому. Але в один день цей дім став пасткою, а небо над ним – джерелом смерті. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 30

Ковельський молодіжний центр «Ideas City» створений міською радою ще у листопаді 2018 року. Ми поспілкувалися із заступницею директора центру Веронікою Семенюк (на світлині вгорі) про те, як сьогодні функціонують клуби за інтересами, чому інклюзія стала пріоритетом хакатону «Місто для всіх» та як ковельська молодь допомагає війську.

— Як Ви прийшли   в «Місто ідей» і що у Вашому досвіді найбільше вплинуло на підхід до роботи з молоддю? 

— Я була дуже активною студенткою в коледжі та протягом трьох років поспіль входила до студентської ради. Саме там отримала свій перший досвід організації заходів, роботи в команді та комунікації з молоддю. Мені завжди подобалося створювати щось цікаве для інших, об’єднувати людей навколо ідей і бачити результат своєї роботи. Згодом я зрозуміла, що хочу й надалі розвиватися саме у молодіжній сфері, тому долучилася до роботи в «Місті ідей». Цей досвід навчив мене бути відповідальною, ініціативною та краще розуміти потреби молоді.

 — Якою Ви зараз бачите місію центру  з огляду на те, що   потреби молоді під час війни змінилися? 

— Сьогодні я бачу місію «Міста ідей» у створенні безпечного та сучасного простору для молоді, де кожен може розвиватися, навчатися, знайомитися з новими людьми та реалізовувати свої ідеї. Під час війни молоді особливо важливо мати місце, де її підтримують, чують і мотивують рухатися вперед. Ми стараємося створювати не просто заходи, а спільноту, в якій молодь відчуває себе потрібною та може впливати на життя міста. 

— Як з’явилася ідея клубів за інтересами і які з них сьогодні найбільше імпонують молоді? 

— Ідея клубів за інтересами з’явилася через бажання зробити молодіжний центр місцем, куди хочеться приходити не одноразово, а постійно. Ми побачили, що молоді важливо мати простір для живого спілкування, розвитку та відпочинку, тому створювали клуби саме відповідно до їхніх запитів і потреб — того, що їх справді цікавило. Це різні формати: освітні, творчі, розмовні та інтерактивні зустрічі. 

Насправді немає одного конкретного клубу, який би користувався найбільшою популярністю — молодь відвідує всі, адже там завжди комфортна атмосфера, відкритість і цікава, корисна інформація. 

— Як Ви працювали з темою інклюзії на хакатоні «Місто для всіх», щоб учасники переходили від обговорень до конкретних рішень? 

— На хакатоні «Місто для всіх» ми хотіли, щоб учасники не просто говорили про проблеми інклюзії, а реально шукали рішення. Тому працювали через метод desig nthinking — багато спілкувалися, досліджували потреби людей, аналізували реальні ситуації й уже після цього створювали ідеї та прототипи. Для нас було важливо показати, що інклюзія — це про комфорт, доступність і повагу до кожного. 

— Ви проводите курси з SMM і створення контенту. Чи робите  окремий наголос  на розпізнаванні маніпуляцій і роботі з інформацією? 

— Так, ми стараємося звертати увагу не лише на створення контенту, а й на відповідальну роботу з інформацією. Під час навчання говоримо про те, як працюють соцмережі, як аналізувати аудиторію, створювати якісний контент та уникати маніпулятивних підходів. 

Для нас важливо, щоб молодь не просто вміла монтувати відео чи запускати рекламу, а й розуміла вплив контенту на людей та працювала з інформацією свідомо. 

— Які навички   вважаєте базовими для тих, хто хоче долучитися до Вашої команди? 

— Для мене найважливіше —  ініціативність, відповідальність і бажання розвиватися. У нашій команді важливо бути відкритим до нових ідей, вміти працювати з людьми та не боятися брати на себе відповідальність. Не обов’язково мати великий досвід — набагато важливіше бажання вчитися, бути активним і робити щось корисне для молоді та громади. 

— Який результат або проєкт за останній рік   вважаєте найбільш показовим для «Міста ідей»?

— Одним із найпоказовіших проєктів за останній рік для мене стало святкування Дня молоді-2025. Це був масштабний захід, який об’єднав молодь міста через музику, творчість, активності та живе спілкування. Ми побачили, наскільки молодь Ковеля активна, відкрита й готова створювати атмосферу єдності та підтримки. Також під час заходу організували збір коштів для ЗСУ, тому ця подія стала не лише святом, а й проявом вдячності та небайдужості.

Розмову вела 

Катерина ШЕПШЕЛЕЙ, 

студентка ІІ курсу Національного університету “Львівська політехніка”.

Ковельський молодіжний центр «Ideas City» створений міською радою ще у листопаді 2018 року. Ми поспілкувалися із заступницею директора центру Веронікою Семенюк (на світлині вгорі) про те, як сьогодні функціонують клуби за інтересами, чому інклюзія стала пріоритетом хакатону «Місто для всіх» та як ковельська молодь допомагає війську.

— Я була дуже активною студенткою в коледжі та протягом трьох років поспіль входила до студентської ради. Саме там отримала свій перший досвід організації заходів, роботи в команді та комунікації з молоддю. Мені завжди подобалося створювати щось цікаве для інших, об’єднувати людей навколо ідей і бачити результат своєї роботи. Згодом я зрозуміла, що хочу й надалі розвиватися саме у молодіжній сфері, тому долучилася до роботи в «Місті ідей». Цей досвід навчив мене бути відповідальною, ініціативною та краще розуміти потреби молоді.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 26

Щорічно, за доброю і потрібною традицією, 9-10 березня в Україні, у Шевченківські дні, вшановують Генія і Пророка нації Тараса Шевченка. 22 травня Великого Кобзаря ми згадуємо у зв’язку з перепохованням його праху на Чернечій горі у Каневі.

Цьогоріч цій сумній і водночас знаменній події в житті українців  виповнюється 165 літ. Це нагода  не лише згадати Тараса «незлим, тихим словом», а й ще раз проникнутися  духом його незламності, мужності і стійкості, який нині, в час непримиренної боротьби із путінськими  вбивцями й головорізами, набирає особливого значення. Бо Тарас Шевченко – то наш національний Мойсей, який своїм щирим і пристрасним словом постійно нагадував і нагадує нам, українцям, про минулу гетьманську славу, про козацьку доблесть, вселяв і вселяє віру у майбутнє України.

Саме Великий Кобзар, образно кажучи, почав виводити націю з московської неволі. Як точно зауважив Дмитро Донцов, Тарас Шевченко “покликав нас схаменутися, не омерзитися, поклоняючись чужим Богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі, не вірити їх «розумним» словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкурі, слугами диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним вас ваблять, є облуда і брехня».

Тарас Шевченко завжди був і залишається з нами. І на кривавому снігу поблизу Крут, і в смертельному зашморгу Базару, і на звитяжному Красному Полі, і в героїчному пориві   повстанців у бою під Гурбами… Він підтримував українців, додавав сил у морозні січневі ночі на столичному Майдані під час Помаранчевої революції і схилявся в скорботі над розстріляними Героями Небесної Сотні в буремні дні Революції Гідності.

Великий Кобзар і сьогодні з Героями на передньому краї боротьби з російськими окупантами за   свободу і державність України.

З нагоди 165-річчя від дня перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі доречно нагадати, що після тривалого заслання, як писала нескорена і вбита ворогами Ірина Фаріон, «перебуваючи в місті-упирі побудованому на козацьких трупах – у Петербурзі, він написав свою мовну, а, отже, й життєву програму: 

 Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих...

  Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх 

Поставлю Слово 

(«Подражаніє 11  Псалму”)».

Важко не погодитися з пані Іриною Фаріон. (Вічна  їй пам’ять!). Адже, знову ж таки за її твердженням, “Шевченкова мова, скупана у фольклорно-пісенних ріках, – це найвище духозведення нашої нації”.

Тож бережімо і  плекаймо українське  Слово, яке возвеличив Тарас Шевченко, цінуймо і шануймо його. 

Максим ЗАЛІЗНЯК.

l

НА СВІТЛИНІ: так уявляє собі образ Тараса  Шевченка сьогодні, у час жорстокої російсько-української війни, відомий український  художник  Андрій Єрмоленко.

 

Щорічно, за доброю і потрібною традицією, 9-10 березня в Україні, у Шевченківські дні, вшановують Генія і Пророка нації Тараса Шевченка. 22 травня Великого Кобзаря ми згадуємо у зв’язку з перепохованням його праху на Чернечій горі у Каневі.

Цьогоріч цій сумній і водночас знаменній події в житті українців  виповнюється 165 літ. Це нагода  не лише згадати Тараса «незлим, тихим словом», а й ще раз проникнутися  духом його незламності, мужності і стійкості, який нині, в час непримиренної боротьби із путінськими  вбивцями й головорізами, набирає особливого значення.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 20

Старовинний український напій, який готують із молодого листя кропиви. Він має освіжаючий смак та легку приємну кислинку.

Інгредієнти: молоде листя кропиви –1 л, вода – 2-3 л, житні сухарі або чорний хліб – 200 г, цукор або мед – 3-4 ст. л., родзинки (за бажанням) — жменька.

Приготування: зібране молоде листя кропиви добре промити та обшпарити окропом, щоб зняти пекучість. Залити кропиву 2-3 літрами окропу, залишити настоюватися 3-4 години. Додати житні сухарі або шматочки чорного хліба, цукор чи мед, а також родзинки для аромату. Залишити суміш у теплі на 24-48 годин, поки вона набуде кислуватого смаку. Процідити готовий квас, перелити у пляшки та зберігати у прохолодному місці.

Користь: очищує організм — кропива багата на вітаміни (А, С, К) і мікроелементи, зміцнює імунітет завдяки природним антиоксидантам, має тонізуючий ефект — освіжає та додає сил у спекотні дні.Старовинний український напій, який готують із молодого листя кропиви. Він має освіжаючий смак та легку приємну кислинКульбабовий медКульбабовий мед

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 22