Запрошуємо до участі!

24 серпня ц. р. у Ковелі відбудеться традиційний пробіг на ретро-автомобілях, мотоциклах і мопедах під національною символікою центральними вулицями м. Ковеля. 

Автомотопробіг присвячується Дню Незалежності України. Запрошуємо до участі в ньому всіх бажаючих. 

Збір – о 13.00 годині біля ТЦ «Ювант» (вул. Варшавська, 4).

о. Віталій ЛЕХКОБИТ, настоятель храму Святого рівноапостольного князя Володимира Великого УПЦ КП. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 12

Тих днів 

нам не забути...

Тих днів  нам не забути...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 16

Марія Здробилко – жінка, яку знають всі і всюди. Вона збирала трави по усіх лісах, щоб допомогти людям покращити здоров’я. 

…В’яже бабця сировину у пучечки, щоб потім на горищі висушити і винести на базар. За цією нехитрою справою я застала героїню моєї розповіді Марію Миколаївну, яка разом зі своєю 13-річною онучкою перебирала і сортувала лікарські трави. Настя – бабусина помічниця. У них, так би мовити, сімейний підряд. 

Зараз Марія Миколаївна не ходить на базар, бо роки вже не ті (ходить на двох палках), та й ноги не «слухаються» жінки, бо скільки-то вони виходили по лісах, то одному Богу відомо і їй. Замість мами на базарі тепер сидить її дочка Валя. І якщо хтось скаже, що то Маріїна дочка торгує, – то у виборі трав ніколи не помилиться. Бо розуміють, що Марія Миколаївна добре знається на травах, тож і потрібні суміші зготує правильно, бо робить це від щирого серця.

А які смачні чаї з набору тих трав, що готує Марія Здробилко! Жінка сама і назви їм придумує: «Здоров’я», «Поліський», «Вітамінний», «Смакота», – таких у наших магазинах ніде не купиш. Пахнуть чаї ароматом поліського лісу і волинських ромашкових лугів.

– Чому Ви вирішили стати травником? – запитую в бабусі.

– Моя бабця була травником, яка померла у 84 роки. Вона дуже добре зналася на травах – от і мене привчала з дитинства до тої «науки», – каже Марія Миколаївна. – Я сама себе лікувала після операції, коли видалили третину нирки. 

Жінка три доби була в комі, а на четверту добу, дійшовши до тями, закричала: «Вмираю!..». Її організм дає велику алергію на ліки, отже, мусила сама собі давати рятунок. 

Тоді Марії Здробилко було 42 роки, як вона захворіла, і лікарі не давали ніяких шансів на життя, казали: «Тобі лишилося жити 2, а то найбільше 3 місяці». Але, дякуючи Богу, сьогодні бабці 77 років! 

…На столику під виноградом, де лежать пучечки різних трав, – товстелезна книга радянських часів про лікарські трави. Бабуся розповідала, як вона її придбала. Колись дефіцитну книгу просто так ніде не купиш. А знайомий Марії Здробилко похвалився, що дістав книгу «по блату» про трави. Звичайно, для травниці це дуже потрібна річ, але хто ж тобі її дасть? І Марія Миколаївна попросила свого знайомого, щоб той дав їй книжку на передрук. 

Книжку передрукували аж у Києві і в одному екземплярі! І обійшлася вона травниці аж у тисячу радянських рублів! Це величезні на той час були гроші, бо мінімальна зарплата становила 60 крб. Це півторарічний заробіток людини. Але Марія Здробилко не пошкодувала грошей, і тепер має цю книжку.

– Людську душу бачу по очах. Вона має бути чиста, як польові квіти. І мені завжди траплялися в житті хороші люди, – каже моя співрозмовниця. Її знають всі мужчини, які теж люблять природу, ліс, ходять збирати гриби. Все жартували між собою: «Ти не бачив тієї з тонкими ногами?».

– Я ж у молодості була хвігурова, – сміється бабуся. Весела і жартівлива травниця розказує цікаві епізоди зі свого життя.

– Якось ранньою весною пішла по первоцвіт. Іду схилом рова по рудому торішньому листю, а воно якесь таке м’яке і все гойдається. Додивилась: а то вужі під листям просинаються від зимової сплячки. 

– І Ви їх не боялися? – питаю я. 

– А чого їх боятися? Хай собі лежать. Я навіть бачила як вужі «любляться», – каже Марія Миколаївна. – Одне одного обкручують, як спіраль, і язичками цьомаються. 

Жінка все так весело, з захопленням, прижартовуючи, розповідає. Розповідала, як змію палкою забила, а вона спочатку прикинулась мертвою, а потім давай кидатись на жінку. Не раз її собака виганяв пару лосів, зайця  прямо на хазяйку. Марія Здробилко ще в лісі облуплювала зайця, і готове м’ясо несла додому.

– Ви підіть у ліс, то ще не таке «кіно» побачите, – сміється бабуся. 

А щоб все те побачити, – жінка вставала в 4-й годині ранку і до самого вечора ходила лісами, збираючи лікарські трави, спілкувалась з природою. Оленячі роги, які знайшла бабуся, ще й досі є у господині – з них зробили вішалку. Отака вона, волинська травниця!

Галина ОЛІФЕРЧУК. 

смт Люблинець.

Марія Здробилко – жінка, яку знають всі і всюди. Вона збирала трави по усіх лісах, щоб допомогти людям покращити здоров’я. 

…В’яже бабця сировину у пучечки, щоб потім на горищі висушити і винести на базар. За цією нехитрою справою я застала героїню моєї розповіді Марію Миколаївну, яка разом зі своєю 13-річною онучкою перебирала і сортувала лікарські трави. Настя – бабусина помічниця. У них, так би мовити, сімейний підряд. 

Зараз Марія Миколаївна не ходить на базар, бо роки вже не ті (ходить на двох палках), та й ноги не «слухаються» жінки, бо скільки-то вони виходили по лісах, то одному Богу відомо і їй. Замість мами на базарі тепер сидить її дочка Валя. І якщо хтось скаже, що то Маріїна дочка торгує, – то у виборі трав ніколи не помилиться. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 31

Законопроект "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій", який ухвалений Верховною радою України в першому читанні (№6614), пропонує зміни до 32 законодавчих актів. Закон має набути чинності з 1 жовтня 2017 року частково, а з 1 січня 2018-го – у повному обсязі.

Проект пенсійної реформи передбачає осучаснення пенсій (перерахунок раніше призначених пенсій), шляхом перерахунку з 1 жовтня 2017 року пенсій з використанням єдиного показника середньої зарплати, який використовують для призначення пенсії в 2017 році в сумі 3764,4 грн. (на сьогодні "левова" частка пенсій розрахована за застарілим показником заробітної плати – 1198 грн.  2007 року). 

Вартість одного року страхового стажу зменшується з 1,35 до 1% у формулі визначення коефіцієнта страхового стажу.

Проте під час призначення пенсій у  2018 році буде використано показник середньої зарплати за 2 останні роки, а з 2019 року – показник середньої заробітної плати за 3 останні роки.

Також мають намір відновити з 1 жовтня 2017 року у повному розмірі виплати пенсій пенсіонерам, які працюють.

Починаючи з  1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення  60 років матимуть тільки ті особи,  які матимуть 25 років страхового стажу.

Мінімальний страховий стаж щорічно збільшується на 1 рік, поки не становитиме 35 років у 2028 році.

У 63 роки на пенсію можуть виходити ті особи, які мають 15 років страхового стажу на 1 січня 2018 року, проте не мають 25 років (також упродовж 10 років зростатиме на 1 рік щорічно).

У 65 років вийти на пенсію зможуть ті особи, які на 1 січня 2019 року матимуть 15 років страхового стажу, а не 16 років.

Особам, у яких не буде 15 років страхового стажу, призначатимуть державну соціальну допомогу після досягнення 65 років.

Переглянуть також умови індексації пенсій і щомісячних страхових виплат. Так, у 2019-2020 роках індексацію здійснюватимуть за окремим рішенням Кабінету міністрів.

Щорічно з 2021 року показник середньої зарплати переглядатимуть на 50% зростання зарплати за попередні 3 роки і на 50% індексу споживчих цін.

Крім того, пропонують ліквідувати пенсії за вислугу років (крім артистів), залишивши пільговий вихід на пенсію тільки для працівників зі шкідливими і важкими умовами праці, чорнобильців, матерів, які виховали 5 дітей і інвалідів з дитинства (в 50 років); військових – учасників бойових дій (55 років); ліліпутів і людей з диспропорційною карликовістю.

Передбачено доручити Кабміну до 1 жовтня підготувати окремий законопроект щодо осучаснення пенсій військовим і впродовж 6 місяців підготувати окремий Закон про введення професійної пенсійної системи.

Світлана Киричук,

заступник начальника Ковельського об'єднаного  управління Пенсійного 

фонду України.

Законопроект "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій", який ухвалений Верховною радою України в першому читанні (№6614), пропонує зміни до 32 законодавчих актів. Закон має набути чинності з 1 жовтня 2017 року частково, а з 1 січня 2018-го – у повному обсязі.

Проект пенсійної реформи передбачає осучаснення пенсій (перерахунок раніше призначених пенсій), шляхом перерахунку з 1 жовтня 2017 року пенсій з використанням єдиного показника середньої зарплати, який використовують для призначення пенсії в 2017 році в сумі 3764,4 грн. (на сьогодні "левова" частка пенсій розрахована за застарілим показником заробітної плати – 1198 грн.  2007 року). 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 13

Спогади. Болючі сторінки свого життя не раз в пам'яті прогортає старенька. Сльози дитинства й до сьогодні зрошують очі. Ніколи не забудеться їх гіркота 87-річній Любові Нікончук (Кондратович). Хоч і посміхається, і говорить, шуткуючи, однак на серці й досі важко, коли згадує про лихо, що принесла на Волинь фашистська окупація. Жінка – одна із тих, хто бачив на власні очі та переконався в жорстокості і водночас любові (можливо, з ласки Божої до дівчинки) німецьких вояків та начальника жандармерії Фіца Маттея, якого ковельчани прозвали "Мантелем". 11-річною, вона була свідком того, як ешелонами везли та розстрілювали сотні, тисячі місцевих євреїв, їх дітей, братів, сестер, літніх людей.

Зі сльозами на очах про спогади бабці Любові пишемо далі...

l

"Жили ми в біді. Як всі тоді. Нас в батьків було троє: старша сестра Маруся, яку в 1941 році забрали на роботу в Німеччину, я (лишилась в Ковелі) та брат Михайло, який жив в Росії. Хата наша згоріла у війну. Постійно біженці ходили по селах та просили їсти. 

Німці багато лиха принесли в Ковель. Та найстрашніше, що робили нацисти – то вбивства "жидів", як їх тоді вони називали. Господи, скільки ж тоді їх, хороших, добрих євреїв вбито було!

Одного дня, повертаючись з батьком з поля (а мені ж тоді 11 років було), бачимо, як везуть 3 машини з євреями. А вони ріжуть собі руки і пишуть на тих машинах: "Ми страждаємо за Бога!".

Нас українська поліція зупинила посеред дороги. От ми стоїмо. І я тоді вперше побачила "Мантеля". Пам'ятаю, наче то вчора було: він – в гумовому фартуху, в рукавицях довгих, теж гумових, шолом гумовий. Молодий, високий. Суворий. Жах наводив.

Євреїв змушували роздягатися і залишатися, в чому мати народила. Дітки маленькі біжать, кричать, плачуть. Всі знали про свій кінець, коли побачили яму, яка вже була для "смерті" викопана самими ж євреями: глибока, велика така. 

Шикували перед нею цілі родини і діток біля мам, а "Мантель" стоїть, весь в тій гумі, і тільки бах-бах-бах-бах-бах... Чи він вбив, чи він не вбив – всі вони, ні в чому не винні, падали туди. Це – місце, де зараз знаходиться Палац культури.

Німці ковельчанам забороняли ховати в себе євреїв чи якось їм допомагати. Усіх тих, кого звинувачували в цьому, розстрілювали, і то цілими сім’ями. Один чоловік, Ілюшик його прізвище (жив на нашій вулиці), заховав у себе під хатою, у викопаному укритті, всю єврейську родину. Про те, що сусід ховав євреїв, не знав ніхто, навіть його жінка та діти". 

l

"Одного дня сусідка моя прийшла до мене та й пропонує піти по хатах єврейських, в гетто. Євреї жили багато, краще українців, а після розстрілів полишалися їхні речі по хатах. Ну, йдемо ми. А я ж маленька, що там мені треба? То лялька яка, то возичка до ляльки. Я й беру. А вона хапала все, що там було, та в мішок, в мішок... 

Я кажу їй:

– Тьотю, йдемо звідси швидше додому. Мати буде сварити мене! Мама не знає, що я пішла з вами в гетто. Ще нас вб'ють. 

Тільки ми рушили, бачимо: "Мантель" їде на мотоциклові (всі боялися його мотоцикла: жінки, діти, а особливо чоловіки, втікали від одного звуку двигуна). От я і подумала: ну, все – ми пропали. 

Зупинився та й питає:

– Куда идете? Идите домой, коль вас увидят евреи – они вас к себе заберут, и вы будете евреи, а мы вас тогда убьем!

Тоді він нас не пристрелив, лише погладив мене по голові. Люди говорили, що дітей Мантель любить, а сам він казав "Люблю я женщин русских!", – отак і лишилась в живих маленька Люба.

l

"Сусідка наша, Люба, була красивою такою, високою, біловолосою. Незаміжнею була. То все до неї "Мантель" приїжджав. Любов у них була. Поставить мотоцикл, а мені ж цікаво. Я підходжу та й візьмусь то за колесо, то за кермо. Аж тут він побачив, та й кличе мене до себе. Я злякалась, але підійшла. Він погладив мене по голівці, і раптом потягнувся до кишені, звідки дістав шоколад. Віддав мені, каже: "Деточка, иди домой. Сейчас будут танки русские ехать. Иди домой". Але ж ми – діти, нам цікаво, ми дивимось, як танки, що їх німці обстріляли, палають. Танки погоріли, а в них і солдатики, що там сиділи, погоріли.

Не всі німці були погані. Не всі вбивати з власної волі хотіли. Тоді, як почали Ковель бомбити, до нас прийшли два німецькі солдати, молоді ще такі, юні хлопці, кажуть, щоб ми втікали з міста, бо Ковель знищать геть. А як "Катюша" приїде – все рознесуть. 

Ми все кидаємо, біжимо до Люблинця, по дорозі трупи солдатів – ой, страшно, ой, ой, лихо! На ранок вже снаряди летять туди. З Люблинця втікаємо в інші села: Буцинь, Сераховичі. Зупинилися в Порську. Батько на роботу пішов. Прожили там трохи. 

Одного дня приїхав радянський офіцер на коні і каже: "Я вам зараз щось скажу. Тільки не плачте. Посміхатись будете. Ковель – наш. Місто – звільнили! Війна закінчилася!", – важкими сльозами наповнюються очі від, піднятих з глибин душі, гірких спогадів. 

l

Любов Порфирівна сьогодні мешкає в старому єврейському будинку. Колись родини Ризі, Шиї Кобриць та Кондратовичі були хорошими сусідами. Бабця й досі згадує, як жорстоко тоді німці застрелили цю єврейську сім’ю.

"Після війни ми повернулися в Ковель. А міста не впізнати! Нічого немає. Все розбито. Наша хата згоріла, лишилися тільки стіни від хати наших сусідів – Шиї та Ризі Кобриць, яких німці теж вивезли і розстріляли. Ми своїми руками накрили хату та почали з батьками в ній жити. Я й до сьогодні тут живу. Євреї в Ковелі були хороші. Ця Ризя була дуже доброю жінкою. Завжди нам давала продукти, коли грошей в нас не було".

Врятувалось тоді від масових вбивств чимало євреїв. Хто був із ковельчан сміливий, той намагався приховати цілі родини. 

l

Із книги Анатолія Семенюка "Ковель: шлях через віки" хочемо процитувати посмертні записки тих, хто був приречений:

"Любі сестри! Помираємо не своєю смертю – від рук варварів. Переховувались аж до вересня 1942, далі не змогли, тому що нас викрили. Помстіться за нашу смерть. Моліться за нас. Гітла Сегал, 1924 р., Етла Сегал, 1924 р. Кріпіться! 7.ІХ.1942 р."

"Дорогий Моню. Помстись за смерть свого батька, брата і сестри, які загинули від рук вбивць. Пам'ятай, що це має стати ціллю твого життя. Фаня Фабфел".

Тетяна Берега.

На знімках: Любов Нікончук (Кондратович) у різні періоди свого життя; разом із сином; сестри – рідна Марія і двоюрідна.

Фото автора на основі світлин з сімейного архіву Л. Нікончук (Кондратович).

Спогади. Болючі сторінки свого життя не раз в пам'яті прогортає старенька. Сльози дитинства й до сьогодні зрошують очі. Ніколи не забудеться їх гіркота 87-річній Любові Нікончук (Кондратович). Хоч і посміхається, і говорить, шуткуючи, однак на серці й досі важко, коли згадує про лихо, що принесла на Волинь фашистська окупація. Жінка – одна із тих, хто бачив на власні очі та переконався в жорстокості і водночас любові (можливо, з ласки Божої до дівчинки) німецьких вояків та начальника жандармерії Фіца Маттея, якого ковельчани прозвали "Мантелем". 11-річною, вона була свідком того, як ешелонами везли та розстрілювали сотні, тисячі місцевих євреїв, їх дітей, братів, сестер, літніх людей.

Зі сльозами на очах про спогади бабці Любові пишемо далі...

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 20

Ковель мій – рідне місто

 моє,

Диво-квітка у центрі Волині,

Ти цвіти-розквітай,

Славне місто, в піснях

 солов'їних.

Шановний і дорогий 

мій  ковельчанину!

Гряде великий ювілей: 500 літ тому, у 1518 році Ковель  повелінням королеви Бони, отримав статус міста на основі європейського (точніше – Магдебурзького) права.

В цьому аспекті найактуальнішим для кожного з нас стає гасло: "Поспішай зробити доброчинну справу для рідного міста!".

Погляньмо своїм прискіпливим поглядом довкола себе, і ми побачимо, скільки сили, енергії, розуму віддали предки, щоб ми мешкали в одному з кращих українських і європейських міст.

Є опоненти цієї тези? Нехай! Готовий вступити у словесний двобій та довести істинність сказаних вище слів. Адже наше місто тихе й зелене, квітуче і світле, добре і щире. Воно підперезане синьою стрічкою Турії і її широким ковельським "морем". Тут зорі купаються і юність кохається.

Звідси, через естетично витончений, один із найгарніших в Україні вокзалів їдуть ковельчани і їх гості до Києва, Львова, Луцька  та близького зарубіжжя – Польщі, Білорусі.

Площа Героїв Майдану, парк Тараса Шевченка, бульвар Лесі Українки – це не просто відпочинок: тут героїзм, дух і пісня наші.

Пам'ятники історії та видатних особистостей “стукають” у серця. Христовий квітучий луг заповнений майже 40 святинями: православними, католицькими, греко-католицькими, протестантськими. Духовність птахом гніздиться у наших душах.

А ще палаци культури, спортивні заклади, загальноосвітні школи, ліцеї, коледжі світлом освіти, культури і духу наповнюють простір дитячого, юного і дорослого життя.

І це – тільки незначна частинка великого ряду, у якому палахкотить жертовність минулих поколінь в ім'я нашого благополуччя.

l

Вслухаймося в музику визначних доброчинних справ (хоча б за 1000 останніх років). Там звучать мелодії трагічних подій, величних звершень. Ось ці життєдайні для міста акорди:

– легендарний коваль заснував це поселення і своїм ремеслом прославив його;

– король Данило Галицький дав назву місту: "Твоїм ім'ям, ковалю, назветься…";

– князі ковельські Сангушки укріпили "старе місто" замком, розвинули ремісництво, збудували православні храми, запровадили самоуправління і підняли селище до статусу міста;

– королева Бона сприяла соціально-економічному розвитку Ковеля (ремісництва, торгівлі, духовності, освіти);

– Тарас Шевченко залишив слід нескоримого духу та гордості за Україну і спонукав до національного відродження;

– царська Росія створила залізничну інфраструктуру, з розвитком якої Ковель став третім на теренах великої Волині;

– Леся Українка, Олена Пчілка підняли національний культурно-просвітницький рівень до світового значення;

– Святий Анатолій став духовним ангелом-охоронцем для багатьох ковельчан;

– мешканці міста забезпечили його повоєнну відбудову та промислово-економічну  розбудову;

– війни 1812 року, Перша, Друга світові, АТО лишили руїни, згарища і смерть;

– Незалежність  принесла національне та духовне піднесення, але разом з тим і економічно-фінансовий занепад  (до сьогодні); 

– воїни-ковельчани – це героїзм, слава та патріотизм. Вони – зразок служіння нації, народу та своєму роду.

Екскурс в історію доброчинності – це лише легенький, попутній вітерець для мандрівника, який прямує в місто майбутнього, де має панувати благополуччя, гармонія і любов.

Зрештою, це – нагадування про необхідність термінового формування  короткотривалої в часі програми дій до ювілейної дати міста і широкоформатної, довготривалої програми соціально-економічного розвитку міського господарства і його інфраструктури, скажімо, років на 10-20.

l

Ювілей на крилах птаха з вирію летить. Він стукає у двері кожного помешкання ковельчан. І кожен з нас має право пропонувати, творити і пожертвувати щось до ювілею.

Як голова міськрайонної краєзнавчої організації НСКУ,  Почесний громадянин міста не маю права залишатися осторонь, а тому з позиції суб'єктивного бачення пропоную приблизний перелік передювілейних заходів:

– мешканці індивідуальних та багатоквартирних будинків повинні долучитися до організованого змагання за зразкове подвір'я, благоустрій, естетичний стан будівель;

– відремонтувати аварійні вулиці з вибоїнами старими деревами, відсутністю дорожніх знаків тощо;

– обов'язковим є проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції на тему: "Ковель і ковельчани в історії України". При цьому до участі у  цьому форумі залучити учнів старших класів міських шкіл, студентів вишів і небайдужу інтелігенцію міста. "Поводирем" на цьому шляху має стати історичний музей;

– як історична пам'ять, в ювілей гарно впишеться ювілейна монета та ювілейна поштова марка;

– важливим бачиться видання історико-краєзнавчого путівника з описом історичного, сакрально-духовного, літературного та інших маршрутів;

– на базі рідної газети "Вісті Ковельщини" провести конкурс на кращий нарис, вірш, пісню і гімн про місто і ковельчан;

– Ковель, ковельчани давно чекають на символічний пам'ятник на честь засновника міста – коваля. Чи це буде "Підкова щастя", чи образ коваля з мечем Данила Галицького, чи щось інше – визначити має конкурс. Але  крок в цьому напрямі потрібно зробити, як це є у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янець-Подільському та інших.

Гроші? Так, вони потрібні. Але є благодійні фонди, меценати, які можуть долучитися до благородної справи.

Своє важливе слово мають сказати художники, архітектори, письменники і поети, музиканти, різьбярі, ковалі і навіть політики.

Маємо усвідомити, що 500-ліття міста – це не просто свято, а втілені в життя практичні заходи, які піднімуть на вищу сходинку гармонійний розвиток громади в усіх її різнопланових аспектах.

l

…Космічний метроном безжально вистукує хвилини, години і дні, залишаючи їх в історії.

До Дня міста у 2018 році залишається все менше часу. Впевнений, що у період підготовки до нього ми на цьому відрізку побачимо багато корисних і життєдайних справ. І щоб кожен ковельчанин, побувавши за кордоном, у Європі, чи Америці, міг сказати: "Наше місто – найкраще у світі!".

Тож цвіти, розквітай, наше рідне місто, в піснях солов'їних!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Почесний громадянин 

м. Ковеля, Голова міськрайонної Національної спілки краєзнавців України.

Гряде великий ювілей: 500 літ тому, у 1518 році Ковель  повелінням королеви Бони, отримав статус міста на основі європейського (точніше – Магдебурзького) права.

В цьому аспекті найактуальнішим для кожного з нас стає гасло: "Поспішай зробити доброчинну справу для рідного міста!".

Погляньмо своїм прискіпливим поглядом довкола себе, і ми побачимо, скільки сили, енергії, розуму віддали предки, щоб ми мешкали в одному з кращих українських і європейських міст.

Є опоненти цієї тези? Нехай! Готовий вступити у словесний двобій та довести істинність сказаних вище слів. Адже наше місто тихе й зелене, квітуче і світле, добре і щире. Воно підперезане синьою стрічкою Турії і її широким ковельським "морем". Тут зорі купаються і юність кохається.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 18

Є таке народне прислів'я: "Чому бідні? Бо дурні. Чому дурні? Бо бідні".

Схоже, однак, що завдяки сучасним урядовцям-реформаторам ця  філософська теза буде значно доповнена і розширена. Виступаючи нещодавно на одному з телеканалів у прямому ефірі, міністр соціальної політики А. Рева заявив, що українці забагато… їдять (!). От, скажімо, німці на харчування витрачають всього 14 відсотків грошей, а громадяни нашої країни – цілих 50. Висновок напрошується сам собою: менше їли б – краще б жили. Тобто: "Чому бідні? Бо багато їмо".

Думка пана Реви заслуговує на те, щоб бути записаною до книг "Крилаті вислови" або "Афоризми  нашого часу".  По-моєму, подібного навіть в радянські часи ніхто не говорив, бо тоді влада розуміла: голодний народ – ворог влади, бо ж, як відомо, ситий голодному не товариш. Треба бути або зовсім відірваним від реального життя, або мати вавку в голові, щоб на весь телевізійний світ ляпати дурниці.

Так, українці витрачають на харчі багато. Але чому, пане-товаришу Рево? Як свідчить офіційна статистика, щомісячна зарплата ваших земляків складає приблизно 190 американських доларів. У Німеччині ця цифра становить майже 2400 "зелених", у Польщі – 717. Середньомісячна  пенсія у країні, якою ви нібито керуєте, але якої абсолютно не знаєте, – 63 (!!!). В сусідній Білорусі розмір її – 130 доларів, у Польщі – 413, у Франції – понад 1100.

Навіть пересічному випускнику загальноосвітньої школи зрозуміло, що чим менше людина отримує грошей, тим більший їх відсоток витрачає на продукти харчування, не зважаючи на те, що ціни у нас приблизно такі, як в Німеччині. Але не треба забувати, що українські ціни ростуть не по днях, а по годинах. Порівняно з груднем  2016 року ціни в Україні на харчі зросли більш як на 8 відсотків. Зокрема, хліб – на 10, м'ясо і м'ясопродукти – на 20, рибу і рибопродукти – на 2,5, сир і м'який сир – на 7,9, олію та жири – на 6,3, фрукти – на 50,5 (!), овочі – 55,6 і т. д., і т. п.

Я радив би пану Реві хоча б час від часу відвідувати магазини, дивитися не на статистичні дані, а на реальні ціни і слухати, що кажуть люди. Він би отоді знав, що сьогодні вартість кілограма свинини перевищує 100 гривень, яловичини або телятини – ще більше, вареної так званої "ковбаси" – понад 60 гривень (тієї, яку ще можна їсти і якої не хочуть споживати ані коти, ані собаки). В ціні зрівнялися субпродукти – чи то курячі, чи то свинячі. Наприклад, кілограм свинячих легенів коштує стільки ж, як кілограм печінки – 30-35  гривень. Що буде завтра?

Так, українці харчуються погано. В їх раціоні переважає не завжди смачна і якісна їжа. Пенсіонери, багато з яких ледве зводять кінці з кінцями, взагалі варять борщ або суп на кістках чи курячих відходах, замість масла споживають спред, замінники сметани і сиру. Вони теж хотіли б, як і їх зарубіжні ровесники, їсти овочі і фрукти найвищої якості, включати в раціон більше риби і рибних продуктів, вартість яких зашкалює, після виходу на пенсію мандрувати світом, як мандрують ті ж німці. Але вище себе не стрибнеш, пане Рево: 60 відсотків (!) українців перебувають за межею бідності, а нижче прожиткового мінімуму живе майже половина населення. Чи, може, ви уявляєте щоденний стіл українця подібним до того, що зображений на фото?

Я вже не кажу про астрономічні тарифи на комунальні послуги, ціни на ліки, проїзд у транспорті і т. д., і т. п. Тому, пане міністре, треба не критикувати наш народ за те, що він "багато їсть", а вклонитися у ноги і подякувати за те, що так  довго терпить уряд горе-"реформаторів".

Звичайно, пан Рева мої нотатки не прочитає. Але я радив би йому і його колегам не розкидатися наліво і направо словами, котрі, як відомо, не горобці,  виводити державу з кризи, робити висновки з допущених помилок.  Бо не тому українці бідно живуть, що багато їдять, а тому, що до влади прийшли подібні Андрієві Реві. Їх дуже багато і в уряді, і парламенті.

…Колись пріснопам'ятний Микола Азаров теж радив українцям не владу критикувати, а брати лопату і саджати картоплю. Де він зараз, ми приблизно знаємо. Знаємо і без нього, що картоплю слід навесні саджати, а восени викопувати. Не завадило б і теперішнім урядовцям частіше згадувати долю своїх "папередніків" і пам'ятати, що лопати і вила не тільки для того, щоб обробляти землю. Можуть вони знадобитися, не дай, Боже, і в інших випадках…

Охрім СВИТКА.

Р.S. Цікаво, скільки щомісяця витрачають на харчування віце-прем'єр Павло Розенко,  фізіономія якого вже ледве вміщається в екран телевізора, та деякі інші його колеги? Чи, можливо, вони просто грошей не рахують, бо переконані, що не "царська" то справа?

P.P.S. Після критики пана Реви в українських ЗМІ його найближчі колеги почали соромити журналістів за те, що нібито з "мухи зробили слона". Дехто взагалі договорився до того, що порівняв цю критику з операцією "Шатун-2", “антиукраїнською пропагандистською кампанією, спланованою за кордоном” і т. д., і т. п.

Сумно все те спостерігати і слухати. Якщо деякі урядовці мають народ і журналістів за, перепрошую,  дурнів, то треба щось змінювати: або народ, або владу. 

                                     О. С.

Є таке народне прислів'я: "Чому бідні? Бо дурні. Чому дурні? Бо бідні".

Схоже, однак, що завдяки сучасним урядовцям-реформаторам ця  філософська теза буде значно доповнена і розширена. Виступаючи нещодавно на одному з телеканалів у прямому ефірі, міністр соціальної політики А. Рева заявив, що українці забагато… їдять (!). От, скажімо, німці на харчування витрачають всього 14 відсотків грошей, а громадяни нашої країни – цілих 50. Висновок напрошується сам собою: менше їли б – краще б жили. Тобто: "Чому бідні? Бо багато їмо".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0

До одного з будинків у селищі Люблинці прибився молодий лелека. Місцеві мешканці його підгодовують, а птах віддячує їм за доброту. Надсилаю вам фото і віршовані рядки, що народилися від споглядання цієї оригінальної «картини».

Галина Оліферчук.

До одного з будинків у селищі Люблинці прибився молодий лелека. Місцеві мешканці його підгодовують, а птах віддячує їм за доброту. Надсилаю вам фото і віршовані рядки, що народилися від споглядання цієї оригінальної «картини».

Галина Оліферчук.

ДЗЬОБАТИЙ НЯНЬ

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 13

В листі до редакції нашої газети жителька села Доротища Василина Зейко скаржилася на дії дирекції місцевої школи і керівництва сільської ради, через які її чоловік Іван Зейко не може їздити через шкільне подвір’я в разі потреби, як це було раніше, до його огородження.

Скаргу коментує директор Доротищенської сільської ради Світлана ГУЛЬ:

«На ваш лист повідомляю, що гр. Василина Філімонівна Зейко, 1941 р. н. разом з чоловіком Іваном Кузьмовичем Зейком, 1938 р. н. проживають в с. Доротище по вул.. Гагаріна, 1 і їх присадибна земельна ділянка межує із територією загальноосвітньої школи І-ІІ ст. с. Доротища. Поки ще частина території школи була не огороджена, гр. Зейко І. К. їздив трактором через її територію. Але задля безпеки дітей директор ЗОШ Р. Б. Мартинюк  огородив територію школи, що не сподобалось заявникам, і І. К. Зейко  самовільно розрізав секцію огорожі школи, зробивши собі прохід.

29 червня 2017 року проводився виїзний прийом керівником апарату Ковельської РДА С. С. Топольським. До нього і звернувся гр. І. К. Зейко  з проханням надати дозвіл на вивезення 1 раз в рік (весною) через територію загальноосвітньої школи с. Доротища органічних добрив у зв’язку з весняним підтопленням.

Це звернення було доручено розглянути начальнику районного відділу освіти І. Ф. Ревейчук та сільському голові Н. С. Лукашик.  Сторони конфлікту не досягли компромісного рішення, оскільки територія школи повинна бути огороджена, а вивезення органічних добрив гр. І. К. Зейко  має можливість здійснювати через свою присадибну ділянку».

Підготував Володимир ПЕТРУК.

В листі до редакції нашої газети жителька села Доротища Василина Зейко скаржилася на дії дирекції місцевої школи і керівництва сільської ради, через які її чоловік Іван Зейко не може їздити через шкільне подвір’я в разі потреби, як це було раніше, до його огородження.

Скаргу коментує директор Доротищенської сільської ради Світлана ГУЛЬ:

«На ваш лист повідомляю, що гр. Василина Філімонівна Зейко, 1941 р. н. разом з чоловіком Іваном Кузьмовичем Зейком, 1938 р. н. проживають в с. Доротище по вул.. Гагаріна, 1 і їх присадибна земельна ділянка межує із територією загальноосвітньої школи І-ІІ ст. с. Доротища. Поки ще частина території школи була не огороджена, гр. Зейко І. К. їздив трактором через її територію.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 30

Чи буде дорога до Старого Мосира?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 16