Баба Мотря ледь не плаче — вночі хтось зрізав у дворі півонію. Білу. Такої ні в кого на кутку не було.
— Жодної квітки на залишили іроди, — бідкається баба. — А там же пуп’янків було багацько, ще цвів би довго.
Тому кущу півонії років та років. Іще Мотрина мати розповідала, що колись виміняла хустку на картоплю, щоб було чим дотягнути до нового врожаю. Хустка була гарна, вся в білих квітках на світло-зеленому полі. Нею матері під час вінчання священник руки зв’язував у церкві. Берегла ту хустку, одягала разів зо два: раз, як дитя хрестила своє, а вдруге вже й не пам’ятала, коли. Чи то як Гапка Омелькова заміж ішла, чи як Олена Костюкова померла...
Так-от виміняла Мотрина мати, шкодувала дуже, але картоплини на суп щодня мала. І пах той суп смачно-смачно, а юшка аж густа від крохмалю, що виділявся з дорідних картоплин. Це не голий суп із кропиви та кульбаб, а смачнющий і поживний!
Ото брала щодня картоплю з мішечка і щодня про хустку згадувала. Зітхне тяжко та й до плити — варити немудру їжу. А одного разу взяла картоплину, а вона якась не така. Придивилася, а то корінчик розтовстілий і рожева цяточка паростка на кінчику ледь видніється.
Посадила того корінця Мотрина мати. Проріс. Наступного року зміцнів, розпушився кущ. А вже на третій рік викинув три квітки. Білі, з рожевою серединкою. Майже такі, як були на тій хустці, що мусила обміняти на картоплю.
Мотрина мати називала це даром Божим. Знаком, що вчинила правильно, бо їжа для родини головне. Хоч хустку ту забути так і не змогла.
Як не могла пояснити, де взявся той корінчик півонії серед картоплі. І як він прийнявся, проріс, бо ж зазвичай півонію на зиму не викопують, розсаджують у серпні.
Той кущ з роками розрісся. Його оберігали особливо. Бо ж Мотря знала його історію. Ото подивиться на білі квіти і наче маму бачить. Молоду і гарну, у великій кашеміровій хустці з білими квітами на зеленому полі.
А вдихне запах півоній і наче обняла маму, припала щокою до її щоки, відчула запах її волосся... І щаслива була Мотря від того запаху, як тоді в дитинстві, коли малою їла картопляний суп. А мама дивилася на неї, малу, щасливо всміхалася, а очі в неї були мокрі, аж блищали так гарно, що мала аж зачаровувалася тими митями!
З роками Мотря ще сентиментальнішою ставала. Щоранку ходила до півонії, ніби вітати. Ото нахилиться, мов вклониться кущу, вдихне аромату, і як силу якусь в себе всмокче з тим запахом. Вже й голова не болить, і робити щось хочеться своїми натрудженими руками з покрученими суглобами.
Та цього ранку замість оберемка білих квіток поміж зеленого листя на неї чекало якесь чорно-зелене місиво. Вчора пройшов дощ, тож у мокру землю було втоптано чимало зелених листків, інші сиротливо стирчали поруч, наче розгублено озираючись по боках, — де, ну де квіти?
«Добре, що хоч коріння залишили, наступного року зацвіте», — заспокоювала себе Мотря.
— То, видно, хтось із школярів зірвав, це ж у них іспити. Мабуть, вчителю подарувати вирішили, щоб двійки не поставив, — це вже сусідка Клава тут як тут, заспокоює.
— От чи посадило воно в своєму житті хоч рослину? — бідкалася Мотря. — Отак потоптати, потрощити живе могла лише безжальна людина.
— От анцихристи, не бояться ні гріха, нічого, — вела далі сусідка.
Вона прийшла до Мотрі попросити яєць. Онуки з міста приїхали, то хоче дати яєць із собою, як вертатимуться. А своїх малувато, дві квочки цього тижня підсадила. Тож майже всі яйця туди пішли.
Мотря побрала яйця, сполохнувши в курнику свою зозулясту. Мабуть, скоро заквокче, бо щось коло сідала крутиться.
— Моя зозуляста теж, мабуть, заквокче не сьогодні-завтра. То кілька десятків залишу, а те віддам, — винесла із сіней кошика з яйцями.
Клава наставила фартуха, зробивши з нього кульок. Мотря поділилася курячим добром, наклавши десятків зо три чималих яєць.
І Клава почимчикувала додому з повною пеленою через хвіртку, бо городами, як ходила зазвичай, було мокро.
Мотря посиділа на лавці, подивилася на зозулясту, що щось там вигрібала посеред двору. Он знайшла якусь поживу, та клюнула не одразу. Оглянулася навсібіч і лише потім схопила дзьобом того черв’ячка чи мошкарину — не видно було з лавки.
— Та ні, ще кілька днів не заквокче. А там кури нанесуть яєць. А Клавині хай з’їдять домашніх, справжніх, — вирішила Мотря.
Підвелася, взяла відкладені два десятки яєць. Та й пішла городом до Клави. В калошах пройду якось, вирішила.
Прийшла вчасно. Клавині внуки закінчували завантажувати сумки до машини. Побачивши здаля Мотрю, якось дивно поспішили сісти в неї. Зазвичай вітались, обіймалися навіть.
— Клаво, ось іще яєць принесла, хай діточки їдя...
— Мотря завмерла на пів слові.
Біля дверцят автівки лежала купка білих пелюсток. Півонії. Якої на кутку точно ні в кого не було....
Євдокія ГАЛУШКІНА.

Баба Мотря ледь не плаче — вночі хтось зрізав у дворі півонію. Білу. Такої ні в кого на кутку не було.
— Жодної квітки на залишили іроди, — бідкається баба. — А там же пуп’янків було багацько, ще цвів би довго.
Тому кущу півонії років та років. Іще Мотрина мати розповідала, що колись виміняла хустку на картоплю, щоб було чим дотягнути до нового врожаю. Хустка була гарна, вся в білих квітках на світло-зеленому полі. Нею матері під час вінчання священник руки зв’язував у церкві. Берегла ту хустку, одягала разів зо два: раз, як дитя хрестила своє, а вдруге вже й не пам’ятала, коли. Чи то як Гапка Омелькова заміж ішла, чи як Олена Костюкова померла...
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 12