Повідомлення в номер / Запрошуємо «На гостини до Лесі

30.07.2026

Запрошуємо «На гостини до Лесі»!

Запрошуємо жителів і гостей Колодяжненської громади і Ковельщини стати частиною масштабної культурно-мистецької події – Етнофестивалю «На гостини до Лесі», який вже багато років об’єднує краян довкола творчості легендарної землячки Лесі Українки, народних традицій і любові до рідного краю, а у сучасних реаліях – ще й задля підтримки Збройних Сил України.

Свято, що зворушує і надихає

Доброю традицією на Ковельщині, як, зрештою, і на Волині та в Україні, стали традиційні урочистості в Нечимному поблизу Скулина, приурочені дням пам’яті геніальної поетеси, нашої землячки Лесі Українки та її «Лісовій пісні».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 7

Повідомлення в номер / Працюють заради миру і добра

30.07.2026

Працюють заради миру і добра

Віддай людині крихітку себе.

За це душа наповнюється світлом.

Ліна Костенко.

Нещодавно минув рік, відколи ковельських «червонохрестівців» очолила Анна Шуляр. Що змінилось з тих пір? Які напрямки робіт є пріоритетними?..

Валентина Січкар.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 8

Повідомлення в номер / Доля дарує другий шанс

30.07.2026

Доля дарує другий шанс…

Не все в житті буває гладко. Кажуть, що все стається саме так, як і має бути. Ми можемо внести свої корективи в ритм життя, але змінити щось кардинально – чомусь не можемо…

Ірина із двома доньками переїхали на Волинь із Криму до родичів. Там, де раніше мешкала, розлучились із чоловіком. Тож тут мусила розпочинати все із чистого аркуша. Добре, що підтримували рідні люди, підбадьорювали повсякчас.

Нелегко все давалось одразу: скрутно було самій у фінансовому плані, не можна було знайти роботу… Але здаватись не мала права.

З часом все ставало на свої місця. Доньки підростали. Жінка, нарешті, знайшла роботу, яка була їй до душі. Життя вирувало у своєму стандартному ритмі. Промайнув час, одна за одною мамині красуні облаштували власне життя.

Щиро тішилось материнське серце, що в дітей хороша доля. Радіє тепер молода (майже) багатодітна бабуся вже й онукам, пестить їх, любить, голубить.

А ще – життя подарувало Ірині другий шанс, аби бути по-справжньому щасливою жінкою, коханою дружиною і втретє… люблячою мамою!

Із майбутнім чоловіком Вадимом познайомились практично випадково, але та зустріч була таки доленосною. Якось закрутилось-завертілось все майже одразу. Тоді обоє зрозуміли, що вони – одне ціле.

Для повної сімейної ідилії не вистачало лише доні-сонечка, про яку обоє дуже мріяли, просто марили... І, коли вже руки майже опустились, Ірина дізналась, що Бог почув таки їх прохання та молитви. Радості не було меж. Були на сьомому небі від щастя, як часто кажуть.

Нині їх Богданка – уже першокласниця, тато й мама огортають доню сповна своїми батьківськими теплом, любов’ю, тішаться першими успіхами їх кучерявої красуні із великими глибокими оченятами, де може поміститись цілий Всесвіт.

Із початком неоголошеної війни Вадим став на захист нашої держави. Тепер (за станом здоров’я) – чоловік уже демобілізований. Важко переживала цей період Ірина, коли з маленькою донею-крихіткою залишилась сама, а їх чоловік й тато був далеко, там, де дуже небезпечно…

Плакала часто ночами, вірила, надіялась та молилась. Слава Богу – тепер все це залишилось в минулому. Проте в душі це залишило свій слід…

…Але хитрунка-доля знову випробовує міцну й сильну духом жінку на витривалість. Нещодавно в Ірини діагностували важку недугу. Ця звістка була для їх родини громом серед ясного неба.

Тепер багато вже пройдено на цьому складному етапі життя, ще багато всього – попереду.

Та, головне, що мама й дружина твердо вірить, що ще пройде зовсім трохи часу – і вона таки повноцінно одужає. Жінка не плачеться, не нарікає ні на що, лише щиро молиться за те, аби якнайшвидше все це залишилось в минулому.

Бо її підтримка, її наснага до життя, зцілення від хвороби – це люблячі рідні, які кожного дня роблять все можливе та неможливе для того, аби їх найдорожча людина частіше посміхалась, була поруч.

У кожного – своя дорога, тож Ірина уже знає, що після тимчасових негараздів майбуття неодмінно встелятиме шлях барвистий килим, бо вона цього таки заслуговує!

Зоряна БЛИЩЕНКО.

Зоряна БЛИЩЕНКО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2

Повідомлення в номер / Трояндове поле Марії

30.07.2026

Трояндове поле Марії

Дівчинка виростала сиротою. Тата вона не пам’ятала, бо він загинув у автокатастрофі, коли вона була ще зовсім маленькою. Мама їй розповідала, що він був гарний і дуже щасливий, коли в них з’явилася на світ білявенька голубоока лялечка. Пригода з ним сталася десь далеко, тому на їхньому сільському кладовищі його могили не було.

Згорьована мама весь час хворіла, тому Марійка змалку навчилася все робити так, як ненька показувала. Особливо любила дивитися, як вона доглядає квіти в їхньому городі, де, мов справжні казкові королеви, пишалися троянди. Весь свій час мама Катя проводила зі своїми квітами і з донечкою. Відчувала, що недуга не відступає. Боролася з болями, приховувала свої страждання від Марійки, час від часу підліковувалася, та, як кажуть, до пори…

Коли Марійці було 12 років, прийшов той час. Одного ранку мама не встала з ліжка. Вона лежала, рівно склавши на грудях руки, які ще звечора голубили донечку і квіти. Марійка метнулася до сусідки Ярини, що жила самотою і часто приходила до них і з порадою, і з допомогою, а в неділю і свято ще й з гостинцями.

– Тітко Ярино, – заплакала ще з порога, – мама не встає, не озивається…

Сусідка сполохано глянула на дівчинку, поволі підійшла, поклала теплу руку на біляву голівку, притулила її до себе, як мама притуляла, кінцем своєї хустини витерла дитячі сльози.

Скорботна звістка швидко облетіла їхнє село: померла Катя Федорчукова. Зібралися, як годиться, жінки й чоловіки, журилися, плакали, радилися. Родини близької у покійниці немає, її батьки давно спочивають у Вічності. Тож і взяли сельчани на себе усі клопоти. Похоронили Катерину біля Марійчиних дідуся і бабуні. Укрили свіжий горбочок землі пахучими барвистими трояндами, які вона з такою любов’ю вирощувала, з теплом і щирістю дарувала односельчанам. А тепер ось і вони помирали разом із нею на червневому сонці – без води, відрізані від свого кореня.

…У сільраді готували документи для відправки Марійки у дитячий будинок. Про це дівчинці повідомила тітка Ярина. Марійка кинулася до неї, притулилася і гірко заридала:

– Не віддавайте мене нікуди, я хочу бути тут, із вами, близенько від мами… – задихалася від плачу сирітка.

Ярині було вже за п’ятдесят.

– Не знаю, чи дозволять мені бути опікуном. Я вже стара та ще й одинока…

– А я і вам буду допомагати. Я все вмію: і городину полоти, і їсти варити… – заливалася сльозами дитина. – Мене мама і шити навчила, і в’язати…

– Заспокойся, спробуємо впросити тих, хто хоче розпорядитися твоєю долею.

Зібрала Ярина цілу делегацію. Поїхали поважні в селі люди у район, довели тамтешнє начальство до сліз, співчуття. І довірили Ярині дальше життя Марійки.

Дні минали, місяці, роки. Ярина берегла Марійку, як мама. А що вже Марійка старалася бути для тітки Ярини помічницею та опорою! Була слухняною. Успішно закінчила школу. А ще дівчина вирощувала троянди. Щороку розширювала ділянку, де висаджувала це прекрасне диво природи, дбайливо доглядала кожен кущик. А квіти віддячували їй своєю красою. І вона серед них виглядала, як казкова біла троянда з голубими очима, що випромінювали ласку і тепло. Дивлячись на неї, тітка Ярина раділа цій, здавалося, неземній красі. І просила Бога, щоб послав сиротині щастя.

… Якось уже на початку літа, пораючись на своєму «трояндовому полі», Марійка не відразу помітила юнака, що стояв біля її квітника і з цікавістю та захопленням роздивлявся це незвичайне диво: царство квітів із королевою серед них. Підійшов, чемно привітався і сказав:

– Я Андрій, із сусіднього села, нещодавно повернувся з армії. Приїхав спеціально, щоб побачити всю цю красу на власні очі, бо вже багато чув про твої троянди.

– Я Марія, – у тон йому сказала господиня оселі і квітів.

Здивовано розглядала високого чорнявого принца, що примчав до неї не на білому коні, а на голубому велосипеді. А хлопець, як заворожений, купався в небесних променях її блакитних очей. Відчув, що його серце потопає у цих двох озерцях. Наче рятуючись від «потопу», глибоко вдихнув настояне на пахощах квітів повітря, повів розмову далі:

– У моєї мами в неділю день народження, тому я тут: прошу тебе вділити їй з цього багатства гарний подарунок, – обдарував дівчину щирою посмішкою і додав: – Я оплачу його вартість.

Марійка зітхнула, але відразу й усміхнулась:

– Для мами я квіти подарую…

Так вони познайомились. А все літо, осінь і зиму зустрічалися. І вже не уявляли свого життя одне без одного. Вирішили одружитися, вже зареєстрували свій шлюб. І повінчалися. А наприкінці зими прийшла біда: війна… Андрія відправили на Схід. Через два місяці зв’язок із ним обірвався. І слід його зник.

Марія чекала дитину. Тітка Ярина ходила біля неї, як біля хворої. Розраджувала, коли бачила, що юна майбутня мама тужить, вселяла в неї віру, що Андрій знайдеться, повернеться, що війна закінчиться так само швидко, як і почалася. А молода жінка наперекір усім труднощам трималася мужньо, трудилася біля своїх троянд, часто носила квіти на мамину могилу. Тітку Ярину попросила перейти до неї жити, щоб не залишатися наодинці зі своїми думами. Так і хазяйнували удвох, як могли.

Восени у їхній хатині пролунав дитячий крик, що сповістив світові про народження синочка. Дитя було чорнявеньке, як Андрій, з оченятами небесного кольору, як у Марії. Жінки були щасливі, що мають у хаті маленьке ангелятко. Але засмучені тим, що нічого не знають про тата малюка, що війна триває і кінця їй не видно.

Шукати сина поїхав на війну батько Андрія. Та через два роки його привезли додому в домовині. Не витримало горя хворе серце матері Андрія. Вона померла, не дочекавшись хоч якої-небудь звістки про сина.

Коли розцвітали троянди, Марія носила ці диво-квіти на могили обох мам – своєї й Андрієвої. Коли відлучалася з дому, маленького Романа доглядала тітка Ярина, яка стала для нього незамінною бабусею. Одного разу Марія розповіла їй:

– Цієї ночі наснився мені Андрій. Він йшов по житньому полю – змарнілий, худющий. І жито було ріденьке, невисоке. Я крикнула: «Андрійку!» А він повернув на кладовище…

Ярина сказала:

– Жито – то життя. Тяжке воно в нього, тому й жито таке марне. Але живий він, отож чекаймо. А що повернув на кладовище – то на поклик материнського серця.

Андрій повернувся додому через чотири роки після зникнення. Худий, виснажений, сивий, з порубцьованим обличчям чоловік підійшов до Марії й опустився на коліна. Лише його карі очі свідчили, що це він, її милий коханий чоловік. Зойкнувши, вона впала на землю і вперше за весь час їхньої розлуки заридала. На порозі, тримаючи на руках трирічного Романка, витирала сльози тітка Ярина. А дитя здивовано залепетало:

– Цього мама пляче?

Тато простягнув руки до сина. На диво, малюк швидко опинився в рідних обіймах. Того ж дня вони вже всі разом понесли троянди на кладовище для обох мам і тата.

… Про свої поневіряння Андрій сказав лише одне слово: «Полон». Ночами часто схоплювався і вже до ранку тинявся по хаті або тихо виходив на подвір’я…

Олена ЧАБАН.

Від редакції: «Трояндове поле Марії» – одне з оповідань, що увійшли до нової збірки відомої волинської авторки Олени Чабан «Трояндове поле». Ковельчани, зокрема жителі Старовижівщини, у персонажах багатьох творів цієї книги зможуть впізнати своїх односельчан, знайомих, сусідів, бо сюжети побудовані на реальних життєвих подіях. Книга невдовзі вийде із друку, і шанувальники творчості письменниці зможуть пройтися життєвими стежками героїв її творів.

Олена ЧАБАН.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2

Повідомлення в номер / Покликані бути державотворцями

30.07.2026

Покликані бути державотворцями

Андрій Бондарчук – справжня легенда Волині. Його творча, громадська і державотворча діяльність – яскрава й багатогранна, про неї можна говорити довго й захопливо. Однак вражає й інше: свій насичений подіями життєвий марафон Андрій Іванович проживає не тільки як учасник важливих подій, а й як письменник-аналітик – пише книги-дослідження, у яких фіксує все, чим жив і живе наш край, його рідне Полісся, його народ.

Новий творчий набуток А. І. Бондарчука – книга «Пуповина предків» продовжує тему національної пам’яті, вірності рідній землі й відповідальності за її завтрашній день, нагадує, що «безпам’ятство – страшна біда для нації, погибель…». Автор до глибини душі переймається долею України, прагне донести до читачів те важливе й особливе, що наснажує і гуртує українців у велику націю. Людина великого життєвого, професійного, державотворчого досвіду має що сказати і суспільству, і владі, і державі – і робить це відверто, щиро, вказуючи, що йде до читача з «художньо-публіцистичним виданням», із книгою вільної структури, змістової багатоплановості, з питаннями філософськими, духовними, суспільно болючими… Із власними роздумами, що переконують або й викликають на дискусію. Тому маємо книгу-експеримент, книгу-вболівання, заклик бути суспільно відповідальними громадянами своєї держави.

Автору вдається уникати невиправданої декларативності – устами своїх персонажів він щиро зізнається у намірах удосконалювати наше суспільство, брати долю держави у свої руки, думати над своїми державотворчими діями і рішеннями. А щоб поглиблювати громадянську свідомість, дає цікавий просвітницький матеріал – читай, думай і роби висновки!

Кожен раз, беручи до рук нову книгу наших письменників, читаю, аналізуючи майстерність творення сюжету, образів, мовного багатства твору. У випадку з новою книгою Андрія Івановича Бондарчука – непросто. Йдеться про поєднання публіцистики й белетристики, про художні прийоми, які допомагають розкрити реальне життя волинян у різні епохи. Можу висловити втіху від того, як майстерно письменник використовує різноманітні способи розкриття сторінок життя земляків у різні епохи, малює живі, повнокровні образи, створює колоритні картини побуту, використовуючи місцеву говірку. Чотири частини книги – це окремі відтинки історії, різні періоди життя, нові емоції і нові наративи.

Через біографію ентузіаста-краєзнавця Романа Бортника, головного героя, розкривається т. з. «комуністичний рай» на Поліссі – колгоспи, заслання, протести проти більшовизму. Через образ Сидора Чабана – героїка УПА, участь полісян у боротьбі проти більшовицької влади, розправа червоного режиму з борцями та їхніми прихильниками…

Дві частини книги («Хата на Лелечій горі» та «Долі на життєвому полі») – художньо привабливі екскурси в минуле – від часів Наполеона до епохи польського панування на Волині…

Четверта – «Битва за державу». Сторінки мужності, хроніка важкої війни з рашистьким злом, роздуми про його витоки, про ідеологію та ідеологів варварства…

Спрямовуючи погляд читача у близьке й далеке минуле, автор аналізує сучасне і формує майбутнє. Однак наголошує: «Людина без історичної пам’яті беззбройна, то глина чи пластилін. З неї можна виліпити справжнього патріота і ворога, ледаря і працьовитого, розумаху і примітивну особу. Звідали ми багато влад: польську, совіцьку, німецьку, знов совіцьку. Кожен окупант переробляв нас». І тому тепер треба формувати себе і свою державу, бути державотворцями – іншої ради в українців нема, – такі думки й переконання викликає книга, котра йде сьогодні до людей з-під руки нашого земляка, старійшини волинського письменства Андрія Бондарчука.

Усі кошти від придбання книжки спрямовуються на допомогу нашій армії. Тому, вказує автор, «реалізаційна виручка стане особистим внеском ЗСУ кожного, хто придбає книгу».

Привертає увагу й присвята: «Андрієві, моєму онукові, добровольцеві-воякові, який з 2014 року збройно, разом з побратимами, боронив Незалежність України», «живим і полеглим захисникам рідної землі, які зберегли дух і звитягу предків, свою державу, їхнім матерям, тим хто допомагав і допомагає ЗСУ».

Сьогодні онука А. І. Бондарчука, ветерана війни Андрія Млинарського зустрічаємо поруч з Андрієм Івановичем, депутатом першого демократичного скликання Верховної Ради. Він – захисник держави, яку проголошував його дід, і волонтер, завдяки якому книжка «Пуповина предків» допомагає наближати жаданий мир.

Ніна Горик,

членкиня Національної спілки письменників України.

З книжки «Пуповина предків»:

Московія – то прокляття людства… У певних груп спільнот, кажуть вчені, ймовірно є ген ненависті, жорстокості. Здається, що москалі якраз і народжуються з ним. Мов гієни, у яких ще в утробі виростають зуби, аби лише виплодившись, зап’явшись на лапи, вбивати жертву.

Наші діди, батьки з росіянами воювали разом. Іншого шансу вижити в обох не було…

Якби наші діди знали, що своєю участю у тій війні вони допомагають Росії виростити майбутніх убивць своїх онуків і правнуків, то приєдналися б із зброєю до УПА, як це зробили деякі їхні ровесники. Я знав одного з них добре. Петро Гутенців іноді навідувався до нас на хуторі, пізно ввечері чи вночі. Підкріпитись, поговорити. Коли в сорок четвертому його призвали в Червону армію, дали автомат, утік. Приєднався до повстанців. Героїчно загинув.

Так, якби ж то діди знали…

Я не атеїст, вірю в єдиного Творця як Всесвітній розум. Але не тільки я, а й мільйони бачать, що життя часто не вкладається в релігійні догми. Тому, як кажуть, хоч в лоб стріляй, але не повірю, що все твориться з волі Божої.

Згадайте жахіття Бучі, Ірпіня, Гостомеля, Бородянки, інших населених пунктів, бомбування драмтеатру в Маріуполі, залізничного вокзалу в Краматорську, де перебували тисячі людей, підрив дамби Каховської ГЕС і тисячі інших масових злочинів. Люди! І ви повірили у те, що то з волі Бога? Тоді у вас в голові замість мізків – полова.

От відповідь на «Не убий» у «Завіті» я знайшов. Зло на землі треба карати жорстко, негайно, безжально. Доки справа дійде до суду небесного, зло торжествуватиме, буде насолоджуватись перемогою, а жертви, в нашому випадку України, не стане.

Нині Бог на фронті – наші Збройні Сили, всі ті, хто сприяє нашій Перемозі. Її хоче і Всевишній, бідою вчить нас: мисліть і дійте краще, аніж ворог. Караючи його, ви прокладаєте дорогу добру, показуєте що й це страшне зло можна здолати.

Ніна Горик.

З книжки «Пуповина предків»:

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 8

Повідомлення в номер / Творці краси

30.07.2026

Добрі новини

Творці краси

Літо в розпалі, а ми продовжуємо додавати нашому місту яскравих барв та затишку!

Останні дні видалися насиченими для нашої команди «Ковельських парків». Працюємо над тим, щоб кожна прогулянка рідним Ковелем приносила людям радість та естетичне задоволення.

Віра Федосюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2

Повідомлення в номер / Вогник любові, який запалив Господь

30.07.2026

Вогник любові, який запалив Господь

Надія Никанорівна Юхимчук могла би бути американською панею, якби її батько не повернувся з Америки в Україну. Надії Юхимчук судилося народитися і жити в Україні.

Багато українців-західняків на початку ХХ століття шукали щасливої долі далеко за океаном. Молодим хлопцем на заробітки поїхав в Америку і батько Наді, бо там уже жили його два брати з сім'ями.

Никанор Канцевич будував у своїх думках райдужне майбутнє свого життя. Хлопець там відслужив в армії і повернувся в Україну, щоб одружитися на нашій дівчині.

– Мій батько посватав дівчину Ксенію зі свого села, – розповідає Надія Никанорівна. – Її дядько на той час уже жив в Америці і розхвалив Ксенію: яка ж то роботяща і добра дівчина.

Молоді люди одразу сподобалися одне одному. Мама важко працювала в полі, коло худоби. Виснажена важкою працею, Ксенія одразу погодилася вийти заміж за Никанора і поїхати в Америку.

Никонор разом з братом відкрили свій власний ресторан, добре заробляли, то ж була можливість висилати гроші в Україну. І тесть, батько Ксенії, купив собі хату, ліс, сінокіс, 40 десятин землі.

– Коли мама завагітніла, її мучив сильний токсикоз, – веде далі розмову Надія Никанорівна. – Дуже мучило її: воздух не той, їжа недобра. Так мучило, що не хотілося на світі жити. Взнаки далася вагітність. А все думали, що то клімат не підходить. І мама запендрилася, щоб їхати назад в Україну, бо “на своїй землі я здоровша буду”, – казала вона. Тато дуже любив маму і мусив погодитися з нею. А коли народилася дочка Віра – токсикоз пройшов, і стало здоров'я покращуватися. Але вже купили білети на пароход, зробили всі документи – лишилося збиратися в дорогу на рідну землю.

Вже можна було і залишитися, але мусили їхати, бо шкода було свого труда і грошей, які вклали в купівлю нерухомості в Україні. І сім'я Канцевичів назавжди осіла в Камінь-Каширському районі на хуторі Велике Поле (біля Ракового Лісу).

Приїхавши в Україну, стали потроху обживатися. В сім'ї Никанора і Ксенії народилося п'ятеро дочок і один син. Стали хазяювати: за зароблені в Америці гроші, придбали все, що було потрібно в господарстві. Робили, не лінувались.

У 1940 році сім'ю Никанора Канцевича розкуркулили: стали силою заганяти в колгосп. Забрали все хазяйство: коні, зерно, корів. Клуню розібрали, і в колгоспі зробили комору. Все забрали – сім'я лишилася ні з чим. Хату розібрали і силою заставили перебратися в село. Хотіли вивезти “куркулів” на Сибір.

Сім'я Канцевичів мала наймичку, бо ж шестеро дітей і велике господарство виснажувало Ксенію. Наймичка була дуже доброю, допомагала по господарству, гляділа дітей. За її роботу добре платили. І завдяки її батькові Канцевичів не вивезли до Сибіру.

– Якби не Никанор, – сказав він, – то моя сім'я вмерла б з голоду. То хороші люди, давали моїм дітям їсти, не руште їх. І Бог врятував Никанорову сім'ю.

– Страшно було тоді, – пригадує Надія Никанорівна. – Дві старші сестри вдома не ночували, щоб не прийшли вночі і не вивезли на Сибір. Мама весь час молилася і просила Бога захистити.

Тато казав: "А я все думав, що мої діти будуть близько коло мене жити, всі построїмося, маємо свій ліс, поле і будемо хазяйнувати...". Але не так сталося, як гадалося. Комуняки все забрали, і ми стали бідувати. Я з 9 років пасла корови, обутися не було в що. Ходила боса в лісі по шишках. Кололо в ноги, але що поробиш? Постоли обувала тоді, як уже сильно ноги покалічу. Але серед буденного життя я бачила Божу красу – пташки співають, як в раю, босими ногами збиваю росу, повітря свіже, легко дихалося – і на душі легко і радісно було!

Я дуже любила рахувати пташині гнізда, як пасла корови. Бувало, нараховувала до 40 штук. Як то добре було! Якби можна було, то все покинула б і вернулася жити на свій хутір. Змалечку, пасучи корів, я дуже боялася вовків. І, як перелякане телятко, не відходила від худоби, все переживала, щоб вовк не вийшов з лісу і не напав на мене.

– Я чула від батьків про Бога, але не знала, який Він, – розповідає далі Надія Никанорівна. – Та мала міцну віру. Знала, що Господь мене чує. І коли було дуже страшно, я по-дитячому в молитві зверталася до Бога. Все просила, що якщо той вовк десь і є в лісі, то щоб він не прийшов до мене. І, ви знаєте, за своє життя я того вовка ніколи в очі не бачила, хоча в лісах вони були. Бог знав, що я боюся, і відвертав від мене всяку нечисть. І вужа чи гадюки теж ніколи не бачила, як ходила в ліс по ягоди. Бог завжди був поруч коло мене і чув мої молитви. А ще я в дитинстві заїкалася. Стала молитися, щоб Господь допоміг позбутися цієї вади. І згодом перестала заїкатися.

Ішли роки, підростали діти. Не забували про Никанора і його сім'ю брати, що жили в Америці. Вони взнали, що тим, хто служив в армії, в Америці давали пенсію. Отож взялися допомагати братові, щоб якось добитись отримати американську пенсію.

– Мій чоловік разом з татом їздили в Москву, щоб взнати, як оформити ту американську пенсію, – розповідає Надія Никанорівна. – За часів союзу, це було нелегко зробити, але з Божою поміччю все-таки оформили потрібні документи на виплату пенсії.

Пенсія для сім'ї була великою підтримкою. Доларів не давали, а замість них якісь сертифікати, за які тато всім п'ятьом дочкам купив по "Жигулях". І побудував хати, накриті бляхою. Собі теж на місці старої хати поставив нову, накриту бляхою. За сестру Віру тато дав великий посаг, коли вона виходила заміж. Їй було всього 15 років, а чоловік трохи старший був. То ( колись можна було так) від чоловіка відписували роки і писали Вірі, щоб можна було розписати їх.

Вірі можна було виїхати в Бразилію, бо вона там народилася, але не схотіла, бо вся родина жила тут, в Україні. Тато з мамою дуже шкодували, що не залишилися в Америці. Але нічого вже не вернеш назад.

...Нещодавно Надія Никанорівна відсвяткувала своє 90-річчя. Свою долю вона пов'язала з Фадеєм Юхимчуком з с. Дроздні Ковельського району, у якому живе більше, ніж 70 років. Народила четверо дітей. Зараз проживає зі старшою дочкою, чоловік давно помер. Все життя служила Богу. Коли захворіла на ковід, то дуже боліло все тіло, як в хаті впала, не могла встати.

– Я тоді подумала, що буду вже вмирати, – пригадує Надія Юхимчук. – Відчула, що ніби Бог десь далеко від мене ( хоча Він був поруч). Стала щиро молитися:" Якщо Ти , Боже, хочеш, то зціли мене, щоб я знала, що Ти мене не покинув...". Я тоді міцно заснула, а, проснувшись, відчула, що нічого не болить – Бог зцілив мене.

...В очах Надії Юхимчук світиться вогник любові і доброти, яким наділив її Господь. Напевне, тому така довга її життєва дорога.

Життя минає швидко. Часто у спогадах спливають стежки дитинства. І коли Надія Юхимчук приїжджає у гості до родини, то обов'язково приходить на те місце де колись жила. Там її пуповина...

Галина Оліферчук.

Галина Оліферчук.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2

Повідомлення в номер / ГОРОСКОП з 3 по 9 серпня

30.07.2026

ГОРОСКОП з 3 по 9 серпня

Овен. Час яскравих подій, творчості та успіху в коханні. Не бійтеся опинитися в центрі уваги. Проявіть стриманість у спілкуванні з рідними.

Телець. Сприятливий час для вирішення фінансових питань, інвестицій та пошуку нових джерел доходу. Зірки радять ігнорувати плітки щодо особистого життя та не піддаватися на провокації.

Близнюки. Активний тиждень для спілкування, нових знайомств та поїздок. Можливі приємні сюрпризи в романтичній сфері. Перебуваючи в піднесеному настрої, «фільтруйте» інформаційний потік і не вірте «сліпо» обіцянкам.

Рак. Ваш фінансовий стан покращиться, що додасть впевненості. Але в цей час слід уникати імпульсивних витрат на емоціях. Приділіть час рідним – це зміцнить ваші стосунки.

Лев. Зірки подарують потужну харизму. Ідеальний період для самовираження та нових проеєктів, впевнених кроків у кар’єрі. Гармонійний період у всіх сферах.

Діва. Професійні успіхи починають набирати обертів. Вдалий час для наведення ладу в щоденних завданнях, зміцнення здоров’я та планування майбутнього.

Терези. На вас чекають нові та цікаві знайомства і творчий підйом. Венера посилить вашу привабливість та принесе гармонію, додасть впевненості та сміливості. Використайте цей час собі на користь.

Скорпіон. Важливий тиждень для кар’єрного зростання. Ваші зусилля на роботі почнуть приносити реальний матеріальний результат. Доленосний етап для зміни статусу та перегляду кола спілкування й старих зв’язків. Цей тиждень допоможе вам краще зрозуміти приховані мотиви ситуацій і людей.

Стрілець. Період сприятливий для навчання, розширення кругозору та подолання невеликих перешкод за допомогою інтуїції. Тиждень принесе переосмислення планів та відчуття готовності до змін.

Козеріг. Тиждень вимагає терпіння та відповідальності. Зосередьтеся на вирішенні бюджетних питань і надійних робочих проєктах. Чудовий час для зміцнення ділових та особистих партнерств.

Водолій. Час реалізації ідей та задумів. Довіряйте своїм нестандартним рішенням у роботі та не бійтеся експериментувати. Період глибокого внутрішнього оновлення, переоцінки пріоритетів та сміливих рішень.

Риби. Відкриваються нові можливості у професійній сфері. Але забезпечте баланс між роботою та повноцінним відпочинком. Час для емоційного перезавантаження, відпочинку та психологічної турботи про себе.

Підготував

Степан Зорепад.

Овен. Час яскравих подій, творчості та успіху в коханні. Не бійтеся опинитися в центрі уваги. Проявіть стриманість у спілкуванні з рідними...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 16

Повідомлення в номер / На Волині розпочались жнива

30.07.2026

На Волині розпочались жнива

Традиційно першими аграрії взялися до збирання озимого ячменю. Із засіяних 9,5 тис. гектарів уже обмолочено 8 тис. гектарів, намолочено понад 36 тис. тонн зерна.

Загалом цьогоріч в області планують зібрати врожай із 284 тис. гектарів зернових культур. Із них 161,5 тис. гектарів займають озимі, ще 122,5 тис. гектарів – ярі зернові. Найбільші площі серед зернових відведені під пшеницю – 148 тис. гектарів. Також аграріям належить обмолотити 12 тис. гектарів жита, 26,5 тис. гектарів ярого ячменю, 24 тис. гектарів вівса та близько 45 тис. гектарів ріпаку. Водночас площі посівів озимої пшениці цього року збільшилися на 10 тис. гектарів порівняно з минулим роком.

З метою ознайомлення ходу жнив, фермерське господарство «Аміла», що на Ковельщині, відвідали т.в.о. начальника Волинської ОВА Роман Романюк, директор департаменту агропромислового розвитку Волинської ОДА Юрій Юрченко та голова Ковельської районної військової адміністрації Ольга Черен.

Наразі господарство проводить збір озимого ячменю та заготівлю соломи. «Аміла» – фермерське господарство, яке є одним із найбільших платників податків до бюджету області, а також забезпечує людей робочими місцями.

«Сьогодні аграрний сектор залишається однією з ключових опор економіки області. Перші результати жнив свідчать про високу готовність волинських аграріїв. Попри складні часи, вони не зупиняються, працюють на результат і роблять вагомий внесок у продовольчу безпеку держави та стійкість Волині. Саме такі господарства, як “Аміла”, є прикладом відповідального ставлення до своєї справи. Сподіваємося на щедрий урожай», – зазначив очільник області.

Попереду в аграріїв – збирання соняшнику, сої, кукурудзи, гречки та проса. Загалом до проведення жнив на Волині буде залучено понад 3 300 зернозбиральних комбайнів.

Волинська обласна державна адміністрація.

Традиційно першими аграрії взялися до збирання озимого ячменю. Із засіяних 9,5 тис. гектарів уже обмолочено 8 тис. гектарів, намолочено понад 36 тис. тонн зерна...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 14

Повідомлення в номер / Прикро. Сумно. Боляче

30.07.2026

Прикро. Сумно. Боляче

Я зростав у сім’ї, де родина матері тривалий час жила «за Польщі». Сім’я мала гарну хату у передмісті Турійська. Батько мами працював у місцевій гміні, мати була домогосподаркою. Жили в достатку, хоч і не розкошували.

В сім’ї було троє дітей. Вони успішно навчалися у школі. Звичайно, перевага надавалася польській мові, але особливо не утискали й українську. Влада толерантно ставилася до місцевих мешканців. Дозволяла відзначати православні свята, українці не цуралися католицьких. Жили загалом у злагоді.

Коли прийшли перші «совєти», яких дехто зустрічав із квітами, то «визволителі» почали придивлятися до місцевого населення. Спецслужби за допомогою «червоних» активістів стали складати списки неблагодійних осіб та організацій. До них, в першу чергу, належали ОУН, Союз українок, а також польські патріотичні організації.

Оскільки чоловік матері та її брат були членами ОУН, їх заарештували і помістили у ковельську в’язницю. 23 червня 1941 року чоловіків разом з іншими турійчанами, розстріляли без суду і слідства, бо така була вказівка з москви. Маму з маленьким синочком депортували в далекий Казахстан, де вони перебували до 1946 року. В заслання потрапили колежанки із Союзу українок, а також жінки польської національності. Всі випробування, які випали на їх долю, пережили мужньо і гідно, не раз ділились шматком хліба і дрібкою солі.

Після відбуття покарання мама повернулася на Волинь. Оскільки в Турійську хата під час війни згоріла внаслідок влучання радянського снаряда, разом із моєю бабусею придбали будинок у Ковелі, де після повторного шлюбу матері народився і я.

Мама, яка досконало знала українську і польську мови, у повоєнні роки працювала у ковельських школах – спочатку в першій, а потім сьомій. У сім’ї панував дух поваги як і до української літератури та історії, так і польської. На таких засадах виховувався і я. Ще із шкільних років став читати польську пресу, якої тоді в кіосках було дуже багато. Це і газети, і журнали, з котрими знайомився завдяки моїй бабці, яка навчила мене польської мови, та й своєму прагненню оволодіти нею.

Згодом у нас з’явився невеликий лампових радіоприймач, за допомогою якого, окрім українських, ми залюбки слухали передачі польського радіо. Мамі особливо подобалися цикли своєрідних радіосеріалів. До цих пір пам’ятаю їх назви – «В Єзьорянах» і «Матисяки». Вони, як правило, звучали по суботах і неділях й відтворювали реальне життя пересічних польських родин.

В ковельських кінотеатрах постійно демонстрували польські фільми. До цих пір пам’ятаю «Фараон», «Особняк на Зеленій», «Потоп», «Ганстери і філантропи». Кіноактори і кіноакторки були одними з найулюбеніших в Україні: Барбара Брильська, Беата Тишкевич, Збігнєв Цибульський, Пола Ракса. Популярністю користувалися музичні гурти «Червоне і чорне», «Червоні гітари», співачка Мариля Родовіч. Із захопленням щоразу дивилися пісенні конкурси в Сопоті. Словом, ми сприймали польське невіддільно від українського. Делегації з Ковеля постійно їздили на свята до Холма, Люблна, Замостя.

Діловою була співпраця польських і волинських журналістів. Редакція газети «Волинь» проводила спільні акції з «Кур’єром Любельським», «Вісті Ковельщини» — з «Тигодніком Холмьским». Яскравою сторінкою в історії Волині і Люблінщини стали так звані «Надбужанські дебати», ініціаторами яких були голова Ковельської райдержадміністрації Віталій Карпюк та Холмський повітовий староста Казімєж Стоцький. Найактивнішу участь у них брав відомий у Польщі журналіст, історик, краєзнавець Анджей Вавринюк, з яким ми підтримуємо дружні стосунки донині.

Для нас не просто словами, а спонукою до дії стало гасло «Друзі пізнаються в біді». Тому, коли Польща у 1990-их роках переживала економічну кризу, українська влада широко відчинила двері до ринку продовольчих і промислових товарів. У придбанні дефіцитних телевізорів, пральних машинок, інших електротоварів, золотих виробів тощо допомагали колегам волинські журналісти. Щиро й гостинно приймали членів делегацій з Люблінщини в установах, організаціях, на підприємствах Ковеля. І не просто приймали, а й підписували взаємовигідні угоди про співпрацю в різних галузях і сферах, організовували щедре застілля, змістовний відпочинок.

Саме в ті роки традиційними стали гастролі самодіяльних і професійних творчих колективів, змагання спортсменів, зустрічі громадських активістів, були закладені основи співробітництва між Луцьком і Любліном, Ковелем і Холмом, Бжегом Дольним, Замостьом. Співпраця і взаєморозуміння сприяли тому, що Польща однією з перших прийшла на допомогу Україні, коли в лютому 2022 році росія віроломно напала на суверенну, демократичну країну під надуманим приводом «демілітаризації» і «денацифікації».

І ось, спостерігаючи сьогодні за драматичними подіями в українсько-польських стосунках, часто думаю: коли ви, польські приятелі і друзі, були щирими – вчора чи сьогодні? Не мучать декого з вас докори совісті з приводу ганебної поведінки ваших лідерів, які після 80 років справді непростих подій на Волині, витягли на білий світ брехливі і вигадані міфи про звірства українців у роки Другої світової війни, геноцид польської нації? Вам не соромно за те, що розбагатіли великою мірою завдяки українцям, які не шкодували для вас , як-то кажуть, ні золота, ні срібла, та й нині клято працюють у ваших сучасних поміщиків, які охоче використовують підневільний труд українських «рабів»?

Коли про це думаю, мені стає прикро, сумно і боляче. Знаю, що не всі там однакові, але голосу захисників українських інтересів майже не чути або не чути зовсім. І це в час, коли вирішується доля не тільки України, а й усієї Європи.

А ще перед очима, наче в кадрах кінофільмів, оживають зустрічі, обійми, поцілунки, слова любові й добрих зичень, якими ми обмінювалися…

Невже це все – фата-маргана, ілюзія, казка, на зміну яким прийшли жахи у дусі голлівудських бойовиків, де ллється кров і гинуть люди?

То «ніколи знову» чи «можемо повторити»?

Від відповіді чи це запитання залежить майбутнє. І не лише українців та поляків.

Микола ВЕЛЬМА.

P.S. За результатами опитування, проведеного у Польщі інститутом IBRiS на замовлення Radio Zet, 59,7% поляків не підтримують вступ України до ЄС. Водночас 35,4% респондентів висловились «за» членство України в унії. Найвищий рівень підтримки зафіксовано серед виборців урядової коаліції, яку очолює Дональд Туск.

Водночас, інше опитування показало, що якби вибори до Сейму Польщі відбулися найближчим часом, то найбільше голосів набрала б «Громадянська коаліція прем’єра Дональда Туска».

Отже, не все однозначно у сусідів за Бугом. Тому нашим дипломатам і політикам є до чого «докласти рук».

М. В.

Микола ВЕЛЬМА.

Полька, яка не злякалася радикалів

Вони йшли вулицями Варшави й вигукували образливі гасла на адресу українців. А вона, просто стоячи на порозі своєї галереї-крамниці, мовчки показала учасникам жест несхвалення. І саме цей мовчазний жест розлютив деяких учасників маршу ще більше.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 17