Так склалося, що початок травня цьогоріч особливий. І найбільша його особливість у тому, що українці в ці дні відзначають два величних свята, які можна назвати спорідненими: 4 травня – День жінок-мироносиць, 11 травня – День матері. У проміжку між ними – Тиждень жінок-мироносиць.
Чому ці свята великі або навіть величні? З їх нагоди ми вшановуємо її величність Жінку, яка дала життя кожному з нас, виховала й благословила в самостійне життя. Її любов, тепло душі і серця ми відчуваємо впродовж всього земного буття, аж доки наші мами не полинуть у засвіти, хоча і звідти вони покривають нас омофором любові.
На жаль, сьогодні, в умовах жорстокої російсько-української війни нерідко не діти оплакують маму, земний шлях якої зупинився у визначений Богом час, а матері у розпачі і сльозах проводжають в останню дорогу синів, чоловіків, братів, а іноді й самі гинуть, захищаючи другу матір – Україну.
Боляче і невимовно важко сприймати цю жахливу реальність, спричинену безумством російського правителя путіна та його соратників-бандитів, підтримувану більшістю зомбованого бидлонаселення московії. Але від тої реальності не втечеш і не сховаєшся. Єдине, що нас рятує, — віра у Господа Ісуса Христа, Який воскрес із мертвих і воскресіння Якого першими засвідчили жінки мироносиці.
То, очевидно, і ми маємо вірити у воскресіння України, перемогу добра над злом. І прикладом у цьому нам слугують і жінки-мироносиці, і матері, які споконвіку боролися за щасливу долю майбутніх поколінь, перемагали найбільші біди і лихоліття, а навіть гинули зі ідеали правди, свободи, справедливості. Про деяких із них хочу написати, хоча розумію, що уславити подвиг усіх жінок за роки становлення української державності – це сізіфова праця, бо славних імен в нашій історії сила-силенна.
Приклад їх життя і діяльності – це своєрідний смолоскип, який освітлює нам шлях до Перемоги над одвічним ворогом – проклятою Богом росією петра першого і катерини другої, владіміра лєніна і йосипа сталіна, а тепер путіна та його прихильників.
l
Жіночий героїзм в історії людства не менш, а, може, й більш значимий, аніж героїзм чоловічий. Про це свідчить подвиг жінок-мироносиць, які не злякалися гонінь з боку влади, першими прийшли до Гробу Господнього, побачили Янгола і першими повідомили світові, що Ісус Воістину Воскрес. Їх імена живуть у пам’яті багатьох народів. У Святому письмі згадується сім жінок: Марія Магдалина, Іоанна, Сусанна, Марія Клеопова, Соломія, Марфа і Марія.
Під час розп’яття Христа всі учні Його, крім Іоана Богослова, розбіглися у страху. Але жінки-мироносиці виявилися сильнішими духом за апостолів-чоловіків, і залишилися поруч зі своїм Учителем до самої Його смерті на Хресті. Після Вознесіння Спасителя Його учениці так само, як і учні – чоловіки, розійшлися усім світом з проповіддю Євангелія.
І в наступні сторіччя жінки-християнки не раз виявляли більші мужність і стійкість, ніж деякі чоловіки. Згадаймо хоча б часи радянських гонінь на Церкву Христову. У ті роки, образно кажучи, повторилася євангелійська історія: чоловіки, боячись переслідувань і глузувань, майже перестали відвідувати храми (за винятком окремих). А віруючі жінки продовжували ходити на служби, таємно від чоловіків хрестили своїх дітей і намагалися їх виховати у вірі, самовіддано супроводжували своїх духовних пастирів у далеких засланнях, самі безстрашно йшли у в’язниці і табори за відмову зректися віри. Великою мірою саме завдяки енергії, активності, самопожертві жінок в Україні відродилося церковне життя, відбулося становлення Православної Церкви України – результат зусиль сучасних жінок-мироносиць.
З цього приводу можна було б згадати імена багатьох ковельчанок та й мешканок району, як і Волині, хоча перелічити всіх просто нереально. Тому не буду цього робити, щоб когось не забути і не образити. Можу лишень сказати: жінки – це потужна сила, яку треба шанувати і з якою слід рахуватися.
Прекрасна стать завжди була поруч з чоловіками і в роки національно-визвольних змагань, і в роки боротьби з нацизмом і більшовизмом. Вони й сьогодні – в лавах захисників України, які ведуть боротьбу з російськими окупантами четвертий рік поспіль.
Лиш боротись – значить жить
8 червня ц. р. мине 170 літ від дня народження однієї з найславетніших жінок України – Наталії Кобринської, письменниці, публіцистки, видатної і громадської діячки, засновниці жіночого руху в Галичині. Як засвідчує «Вікіпедія», Наталія Кобринська стояла біля витоків українського жіночого руху, визначивши метою свого життя завдання – возвеличити жінку, залучити її до боротьби за свої права через літературні твори.
1863 року пані Наталія написала оповідання «Пані Шумінська», а через рік – повість «Задля кусня хліба». 1864 року в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) спільно з Оленою Бажанською заснували першу українську жіночу організацію «Товариство руських жінок». Згодом у червні 1887 року разом з Оленою Пчілкою підготували й видали альманах «Перший вінок» — антологію жіночої творчості.
До створення альманаху долучилися найталановитіші жінки Наддніпрянщини та Заходу України: Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Уляна Кравченко, Алла Павлик, Олеся Бажанська. Можна собі уявити, яке величезне значення для піднесення жіночого, а, отже, й загальноукраїнського національно-демократичного руху мало це унікальне видання, яке Іван Франко назвав одним з найкращих і найбагатших змістом видань десятиліття.
Свою громадську і літературно-журналістську діяльність Наталія Кобринська продовжувала впродовж всього свого життя. Померла вона 22 січня 1920 року в Болехові, де згодом зусиллями Богдани Левинської та Єлизавети Антонович було утворено філію «Союзу Українок».
За Бога, правду
і народ
Історія створення «Союзу Українок», про який згадано вище, надзвичайно цікава. Вона свідчить про високий національний дух, відвагу і вірність українській національній ідеї тогочасного жіноцтва. Згадаймо ж деякі факти на підтвердження цієї тези.
Як інформує «Вікіпедія», 21 лютого 1917 року з ініціативи так званого «Кружка (осередку – авт.) імені Ганни Барвінок» відбувся з’їзд львівських жінок, на якому було створено «Союз Українок» з центром у Львові. Його організаційним ядром стали 14 філій та 11 гуртків «Жіночої громади», яка активно працювала в ті роки. На початку серпня 1919 року з ініціативи Бланки Баран, Іванни Одриної та Марії Струтинської жінки Наддніпрянщини та Галичини зустрілися у Кам’янці-Подільському і проголосили створення загальноукраїнського «Союзу Українок». А вже 1921 року у Львові відбувся установчий з’їзд за участю 312 делегаток від різних жіночих організацій Галичини, Волині, Буковини. З’їзд схвалив Статут новоствореної організації.
Зайве нагадувати, яким складним був той період історії України. Значна частина українських земель знаходилася під іноземною владою. І все ж, не дивлячись на всі труднощі і перепони, «Союз Українок» почав свою роботу, спрямовану на виховання нового типу української громадянки, активізацію політичної і громадської діяльності членкинь Союзу, які у травні 1933 року не побоялися у спеціально прийнятій резолюції засудити Голодомор в радянському союзі, де найбільше потерпіла Україна.
1938 року польська влада заборонила діяльність «Союзу Українок» на декілька місяців, а вже повністю організація була заборонена і ліквідована з приходом в Західну Україну «перших совєтів» у 1939 році. І лише в 1991 році, з проголошенням державної Незалежності України, утворена Всеукраїнська громадська організація «Союзу Українок», філії якої стали функціонувати на Волині, в тому числі – у Ковелі.
Щоправда, ще раніше у 1989 році «Союз Українок» відновив свою діяльність у Львові. Серед тих, хто в умовах тоталітарної системи не боявся, як-то кажуть йти на барикади, були Катерина Стеценко, Олена Суслова, Галина Дацюк, Надія Самуляк, Надія Харчук, Олена Замостян та інші. З 1991 по 2001 р. р. спілку очолювала Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола.
Цікавою, хоч і трагічною є життєпис ковельської філії «Союзу Українок». Створена вона була 1928 року, про що детально розповідала наша газета у серії матеріалів, підготовлених до друку активісткою громадсько-політичного життя Аллою Поляковою (на жаль, покійною). Вона ж очолила філію, відроджену з ініціативи цієї невгамовної й патріотичної жінки 2000 року за підтримки багаточисельних соратниць.
Тим, кому цікаво ознайомитися із статтями пані Алли, рекомендую звернутися до архіву газети «Вісті Ковельщини», які є в мережі інтернет. До речі, пам’ять Алли Полякової увічнено меморіальною дошкою, яка встановлена на приміщенні культурно-просвітницького центру в Ковелі.
Нагадаю лишень, що установчі збори громадської організації «Ковельська міська філія «Союзу Українок», відбулися 26 вересня 2000 року. «Першопрохідцями» стали Єлизавета Бондюк, Галина Гнатюк, Алла Полякова, Муза Філічкіна, Валентина Шепшелей, Інна Шворак, Марія Хотинська, Олена Юрченкович, Ніна Байчук, Олександра Кузьмич, Оксана Мулярчук, Марія Юзефович, Анна Мадараш, Галина Микулич, Мирослава Гудим, Ніна Сомська, Іраїда Чорна, Мирослава Пришляк, Галина Омельчук, Євгенія Ковальчук.
«Союзянки» постійно перебували і перебувають в епіцентрі важливих подій в житті держави. Помаранчева революція, революція Гідності та волонтерський рух стали частиною життя Галини Лічман, Олександри Кузьмич, Світлани Рудь, Антоніни Гладун, Катерини Бородюк, Раїси Хвещук. Багато корисних справ – на рахунку Ніни Горик, Галини Голубович, Ніни Габрилевич. Частина жінок, неспокійних душею і серцем, відійшли у засвіти. Вічна їм пам’ять!
Нині ковельську філію «Союзу Українок» очолює Лілія Єгорова. В мережі Фейсбук є сторінка «Союзу Українок» Ковельщини” (група профілю Валентини Клюнтер). Група є загальнодоступною і налічує понад 40 учасників. Можна лишень подякувати організаторці пані Валентині Клюнтер, відомій волинській поетесі, членкині Національної спілки краєзнавців України, великій патріотці рідного краю за активну участь і в соціальних мережах, і в творчому житті, і в громадсько-політичній діяльності. Нових Вам успіхів і звершень, пані Валентино!
Мамина доля: трагічна і прекрасна
Пишучи про «Союз Українок», діяльність в Україні, на Волині і в Ковелі, відчуваю почуття гордості за мою маму Людмилу Павлівну, яка теж була членкинею цієї спільноти, за що пізніше радянська влада жорстоко її покарала, виславши вагітною у далекий Казахстан.
Про життя і поневіряння мами я уже якось писав, а тут хочу лише нагадати окремі епізоди з її біографії. Вона з однодумцями-«союзянками» в чомусь повторила подвиг жінок-мироносиць, не злякавшись переслідувань властей – спочатку польських, а потім совєтських.
Отож, пропоную уривки зі «Слова про маму», надрукованого 26 вересня 2013 року у «Вістях Ковельщиини»:
«В цьому році 27 вересня моїй мамі Людмилі Павлівні виповнилося б 100 років. Розумію, що дожити до цього дня їй, людині, котра витримала депортацію у далекий і холодний Казахстан разом із старшим моїм братом Васильком (тоді крихітним малятком, бо народився у тамбурі вагона 16 квітня 1940 року), зазнала шантажу і переслідувань від спецслужб, заробляла на хліб у голодні повоєнні роки важкою учительською працею, їй у будь-якому випадку не судилося.
Пішла вона від нас у Вічність занадто рано – через місяць після дня свого народження у 1990-му році. Недоживши до проголошення Незалежності України, боротьбі за яку разом із братом і чоловіком віддала стільки сил й молодечої енергії. На жаль, брата і чоловіка розстріляли більшовики в ковельській в’язниці у червні 1941 року, коли мама була у засланні і навіть не знала, що з її рідними.
Іноді кажуть: “Доля розпоряджається людиною”. В цьому переконалася й мама. Адже в 1935 році у неї був реальний шанс виїхати із родиною подруги Ольги в Канаду. Тоді багато українців подалися за океан на заробітки і там залишилися. Але не судилося: подруга поїхала, а мама залишилася, щоб пройти довгу дорогу на Голгофу.
Сім’я Ольги Юсипчук-П’ясецької нормально облаштувалася в Канаді, працею, хоч і нелегкою, зуміла здобути достаток і благополуччя. А найголовніше – не зазнала жахіть сталінського терору. У 1980-их роках пані Ольга приїжджала в Україну (вона могла дозволити собі таку розкіш декілька разів), а її подруга, отримуючи мізерну пенсію, була змушена приймати від неї скромні подарунки, які були далеко не зайвими для батьків.
Нещодавно з матеріалів, з якими мене ознайомила голова Ковельської філії “Союзу Українок” Алла Полякова, я дізнався, що мама (тоді Людмила Морозович) разом з подругою Ольгою Юсипчук (тоді – П’ясецькою) були членкинями турійської філії “СУ”, створеної 1929 року. Очолила її Ольга Козловська. “Союзянок” у Турійську налічувалося близько двадцяти, і серед них перебувала й мама.
Довідався я й про те, що “Союз Українок” не була політичною, а культурно-освітньою організацією. Його членкинями організовувалися курси крою і шиття для дівчат, готувалися до постановки п’єси і концерти. І хоч діяльність “Союзу Українок” перебувала під постійним наглядом поліції, польські власті його не забороняли.
Так склалося, що початок травня цьогоріч особливий. І найбільша його особливість у тому, що українці в ці дні відзначають два величних свята, які можна назвати спорідненими: 4 травня – День жінок-мироносиць, 11 травня – День матері. У проміжку між ними – Тиждень жінок-мироносиць.
Чому ці свята великі або навіть величні? З їх нагоди ми вшановуємо її величність Жінку, яка дала життя кожному з нас, виховала й благословила в самостійне життя. Її любов, тепло душі і серця ми відчуваємо впродовж всього земного буття, аж доки наші мами не полинуть у засвіти, хоча і звідти вони покривають нас омофором любові.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 60
Четвер. Хмарно, дощ. Температура: 8оС. Вітер північно-західний сильний.
За гарячими суперечками, дискусіями і спорами на політичні теми ми якось «забули» про те, що всьому голова – хліб і що сьогодні найважливіша проблема і для фронту, і для умовного тилу – вчасно засіяти ниву. 
Про Ларису Філіпчук наша газета писала не раз. А вперше вона стала героїнею газетної публікації у 2001 році, коли виборола титул «Пані Пошта України» на місцевому та обласному етапах всеукраїнського конкурсу професійної майстерності серед працівників поштового зв’язку. Завтра, 16 травня, пані Лариса відзначатиме «золотий» ювілей.
«Вісті Ковельщини» — одна з небагатьох громадсько-політичних газет Волині, де регулярно публікують свої творчі доробки шанувальники українського поетичного Слова.
16 травня, п’ятниця
ОВЕН. Будете цiлком здатнi ухвалити важливе i вiдповiдальне рiшення, втiлення якого в життя допоможе здiйснити таємний союзник. Не виключено, що надасте комусь велику послугу. На роботi вдасться довести свою надiйнiсть i незамiннiсть. 
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 12оС. Вітер північно-східний помірний
Шановні читачі!
Так склалося, що початок травня цьогоріч особливий. І найбільша його особливість у тому, що українці в ці дні відзначають два величних свята, які можна назвати спорідненими: 4 травня – День жінок-мироносиць, 11 травня – День матері. У проміжку між ними – Тиждень жінок-мироносиць.
45 років тому за скеруванням адміністрації культурно-освітнього училища в Луцьку прийшла на роботу до Голобського будинку культури Людмила Федорівна Клинова (Климчук тоді). І завирувала робота.