Якщо рай, а разом з тим і пекло ми в уяві вималювали, то із чистилищем складніше. Одні стверджують, що випробування грішника в чистилищі перед воротами раю важкі, нестерпні та жорстокі. Є версія, що чистилище – це семиярусна гора, піднімаючись якою кожен проходить свою неземну реабілітацію.

Так ось, шановний читачу, не суди мене строго: на одному із ярусів я розміщую… лікарню (!).

Не секрет, що до раю людина повинна прийти здоровою, очищеною від всіляких вірусів та хвороб. Це тільки «антилікар» Люцифер хоче мати немічних клієнтів у пеклі.

Ви ж не заперечите, що саме лікарня з Божими янголами в білих халатах розташована перед одним із вищих ярусів духовного очищення.

l

Передчуття смерті з’являються несподівано. Серед білого дня раптом з’являється біль голови. Температура різко скаче до 39 градусів. Тіло хтось ніби затискує у лещата, й воно стає ватним і холодним. Невидима сила кладе тебе в ліжко.

Щось схоже сталося  і зі мною. На щастя, мені пощастило, бо поруч знаходилася моя дружина Марія (медсестра в минулому). Коли пізнім вечором вона стомлювалася і йшла до іншої кімнати, до мене приходив кіт Принц. Як тільки-но я починаю ворушитися, він чимдуж біжить до господині і будить її. Та одразу ж приходить. Словом, повний контроль і «комфорт».

Не знаю, з ким «спілкуються» інші хворі вночі, а до мене, мов надокучливі  мухи, з’являлися видіння із табору «лихого». Я промовляв: «Отче наш», хрестився, і вони зникали.

Так тривало 4 дні та 4 ночі. І раптом температура різко впала. Стало холодно, а все тіло, руки і ноги пронизав жахливий біль. Я зрозумів: без лікарні нікуди! Отож – в «чистилище»…

Тамара Янів, мій рятівник і моя надія, направляє  мене на аналізи. Добре, що у віддаленому відділенні по вул. Грушевського можна зробити все на місці: і рентген, і кров, і кардіограму тощо (позитивна оцінка для молодого головного лікаря Олега Самчука заслужена).

За той час, доки ми здавали аналізи, проходили рентген, робили кардіограму, біля прийомного кабінету виникла добре знайома нам, українцям, черга.

l

О, черга – унікальне явище. Це майданчик політичних суперечок, критики і звинувачень влади й водночас рейтингова оцінка місцевих чиновників.

Моя провідниця вирішує зайти і запитати лікарку, що робити далі. Черга обурено загула.

– Я тільки запитати, – намагалася пояснити жінка, відчиняючи двері кабінету.

– Бач, яка нахаба! Їй треба запитати. А я що сюди на посиденьки прийшла? – сердито озвалася сусідка по черзі.

– Та куди не кинься, скрізь безлад! Нагорі що твориться: крадуть, брешуть і не зупиняються, – додала інша. – А ця зайшла і не виходить. Що вона там запитує? Загляну.

Відкривши двері і зазирнувши, продовжує:

– Дивися: всілася біля лікарки, як копиця, і не рухається. Запитує вона!

– А мені в школу потрібно на уроки, – подала несердитий голос третя пацієнтка.

– Ви чули, пенсію для інвалідів дитинства підвищують на  89 гривень? По телевізору міністр соціальної політики казала. Налікуєшся, наживешся і наїсишся, коли ціни, як гриби після дощу ростуть, – підтримує розмову друга пацієнтка.

– А  із субсидіями що?  У половини людей забрали. Піднімуть пенсію і назад заберуть. Ні вгорі, ні внизу немає порядку. В домівках холод, а кого це цікавить? Один начальник вирішив, що тепло треба подавати 15 жовтня, і хоч гопки скачи.

– Дивись, а та нахаба ще й досі не виходить, – знову озивається перша пацієнтка.

Раптом двері кабінету відчинилися, медсестра запрошує мене на прийом.

О, яку бурю протестів та агресії викликав цей необачний крок!

– Не сваріться. У вас  же тиск підніметься, серце  стресу може не витримати, – стараюся їх заспокоїти. – Хай заходить жіночка, якій в школу потрібно.

Молода пацієнтка зраділо зникає в кабінеті лікаря.

– Я більше нікого не пропущу, хіба через мій труп! – знову погрожує перша пацієнтка.

– Та не сердіться, зайдете, і той, хто за вами, теж, – знову намагаюся заспокоїти чергу.

Виходить медсестра і пояснює, що та жіночка має право на позачерговість, як ветеран медицини, а з нею – і я.

Жіночки допитливо дивляться на мене:

– То ви теж ветеран медицини?

Раптом її «осінює»:

– Ой, почекайте! То ви ж Семенюк… Анатолій Володимирович. Я навіть знаю, де ви живете, – виплескує вже потеплілу  «воду» перша.

Впізнає мене і друга «сусідка» по черзі. Здається, пік агресії минув, і я пояснюю, що ми були вже в лікарки. Потрібно лише проконсультуватися (повторно), як діяти далі.

Мене знову запрошують до лікарки. Я пропоную, щоб заходила перша пацієнтка. На диво, вона відмовляється і вже майже з усмішкою поступається чергою, змінюючи недавній гнів  на милість.

– Даю вам півгодини, – люб’язно дозволяє, усміхаючись.

l

Тамара Степанівна Янів, красуня, квітка-айстра і лікарка від Бога, вносить у моє сіре існування промінчик Сонця. Вона уважно розпитує про самопочуття, вивчає результати аналізів. Нарешті, виписує за даними цієї діагностики ліки, уколи, призначає «капання».

«Будемо жити!» – згадую я відомий кінофільм «У  бій  ідуть лише старики».

Надія на видужання з’являється ще більше після чудотворного «укольчика», приписаного лікаркою.

Мій прийом тривав п’ятнадцять хвилин. Це ще більше заспокоїло моїх «візаві» у черзі. Ми залишаємо їх з подякою, бажаємо добра і міцного здоров’я. Здається, постільна «кома» проходить, і я навіть їду на годинну оздоровчу процедуру до лісу.

На другий день цілий ранок мною знову опікується мила Тамара Степанівна. Вона перепитує, як діють ліки, уколи і чи є покращення?

Я кажу, що про політ на Місяць думати зарано, але фізичні процедури мені під силу.

Як би там не було, але Тамарі Янів та тим ніжним квіточкам-медсестрам я щиро дякую!

Моя реабілітація перед раєм продовжиться ще на кілька днів, але зі своєї немочі  я виніс  та пізнав багато цікавого – переважно позитивного, що теж лікує й очищує.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Якщо рай, а разом з тим і пекло ми в уяві вималювали, то із чистилищем складніше. Одні стверджують, що випробування грішника в чистилищі перед воротами раю важкі, нестерпні та жорстокі. Є версія, що чистилище – це семиярусна гора, піднімаючись якою кожен проходить свою неземну реабілітацію.

Так ось, шановний читачу, не суди мене строго: на одному із ярусів я розміщую… лікарню (!).

Не секрет, що до раю людина повинна прийти здоровою, очищеною від всіляких вірусів та хвороб. Це тільки «антилікар» Люцифер хоче мати немічних клієнтів у пеклі.

Ви ж не заперечите, що саме лікарня з Божими янголами в білих халатах розташована перед одним із вищих ярусів духовного очищення.

ххх

Передчуття смерті з’являються несподівано. Серед білого дня раптом з’являється біль голови. Температура різко скаче до 39 градусів. Тіло хтось ніби затискує у лещата, й воно стає ватним і холодним. Невидима сила кладе тебе в ліжко.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 4

Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишаються. На території нашого краю можемо знайти не одне свідчення перебування тут німецьких загарбників, а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – «пропав безвісти» чи то «подальша доля невідома».

Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Для всіх нас війна – вічна у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Народ, осяяний історичною пам’яттю, – нездоланний. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.

22 червня 1941 року з нападом Німеччини на Радянський Союз вся Україна була втягнута в Другу світову війну. Нацистський окупаційний режим  був тут особливо жорстоким. Але найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. 

Знищення єврейського, в тому числі і українського єврейства у роки Другої світової війни прийнято позначати кількома термінами. Пріоритетними у науковій літературі є термін  “Голокост” (у перекладі з давньогрецької – «жертвоприношення», «всеспалення»).

З 2 по 4 липня 1942 р. всі мешканці з другого гетто м. Ковеля були вивезені за межі міста і знищені. З раннього ранку приречених шеренгами вели до залізничного вокзалу, садовили на поїзди і відвозили до Бахова, де їх розстрілювали у колишніх польських піщаних кар’єрах. 9 серпня 1942 р. окупаційна влада почала знищення мешканців з першого гетто. Схема вбивства євреїв була проста і цинічна: їх вантажили в автомашини, везли на станцію Вербка, а звідти невеликим малопотужним потягом доправляли в кар’єр до Бахівської гори. Людей розстрілювали з автоматів і гвинтівок.

“По закінченню кривавої акції трупи сяк-так присипали, що земля рухалась”, – згадувало подружжя Цьомиків з Бахова. 

Останні мешканці гетто були знищені 6 жовтня 1942 року. Після ліквідації гетто юденрати та “жовта” міліція розшукували євреїв, що втікли з гетто або врятувалися. Така доля спіткала Іцхака Зальцмана, його сестер та ще близько 200 мешканців міста Ковеля. До зими 1943 р. вони переховувалися на горищах, у підвальних приміщеннях напіврозвалених помешкань ковельчан, але були виявлені і приречені до розстрілу на єврейському кладовищі. 

Перед вироком чоловіків примусили копати яму, до якої підводили приречених на розстріл. І. Зальцмана разом з товаришем залишили її зарити. Поки поліцаї курили, мужні хлопці-євреї накинулися на них з лопатами і зникли. 

Назавжди в пам’яті жителя с. Городельця С. Мелещука закарбувалась мить розстрілу приречених євреїв м. Ковеля у жовтні 1943 р., що здійснювався на єврейському цвинтарі.   Останні поодинокі розстріли євреїв, які переховувались у застінках Великої синагоги, німці здійснили у 1943 році. Серед них була комсомолка Рейчел Фогельман. 

Серед тих, хто брав активну участь у створенні гетто, транспортуванні євреїв у бахівські піщані кар’єри, супроводжував колони приречених до місця розстрілу, привласнював собі майно розстріляних та виїжджав для участі в розстрілах євреїв м. Ратне, сіл Озеряни і Сушібаби Турійського району та с. Поворськ, були й деякі колишні поліцейські Ковельського щуцманшафт-батальйону.

Яків Абрамчук у своїй книжці описує страшну картину розстрілу у с. Тойкуті. Людей приганяли невеликими партіями по 10–15 чоловік. Есесівці стріляли з явною насолодою. Для вищої арійської раси, як пише автор, це була уявна розвага. На них не діяли ні плач, ні молитви, ні прокляття. «Вони стояли біля ями – один в одному кінці, другий – в другому, безжальні і жорстокі, в чорних мундирах, як живе втілення смерті».

За даними «Історії Голокосту в Україні», на території України було знищено 1 821 748 євреїв, з них 109000 – на теренах Волині та 18000 – на території м. Ковеля. У роки війни знищено 53% населення міста, 45% становили євреї. Про страшну катастрофу нагадує світлина старого єврея у ритуальному вбранні, який обіймає стовп, що міститься у історичному музеї міста Ковеля. На ньому видніється цифра 18000. Саме стільки євреїв знищено у місті Ковелі під час війни.

Чекаючи на мученицьку смерть, євреї залишали свої передсмертні записи рідним, знайомим близьким та всім людям доброї волі, які здатні оцінити всі звірства нацизму на стінах Великої синагоги. Вони писали олівцями, пальцями, вмоченими у кров, були вишкрябані шпильками та нігтями на різних мовах: на ідиш, польській та російській. 

Таких передсмертних записок, знайдених і в гетто, і в інших місцях міста, було багато. Ці та інші свідчення страшної трагедії вміщені у ритуальній книзі «Ковель».

Про жорстокість нацистів свідчать спогади  Шер Бен- Ціона, який пережив жах гетто м. Ковеля. Наявні архівні матеріали дозволяють підтвердити факт розстрілу євреїв Ковельського гетто біля с. Бахів у піщаному кар’єрі. Це, зокрема, документи Надзвичайної Державної комісії (НДК) з встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників. Працювала після відновлення радянської влади у 1944 р. Метою Комісії було встановлення людських втрат та економічних збитків, завданих німецькими окупантами (Акт від 22 липня 1944 р., складений членами Ковельської міської НДК).

Останні в’язні ковельського гетто були вбиті 6 жовтня 1942 р. на католицькому цвинтарі в Ковелі, де після вигнання німців були знайдені могили з приблизно 2000 тіл загиблих людей. В. Наконечний в книзі «По місцях трагедії і пам’яті» на конкретних прикладах описує, як євреї боролися проти німців. Ті, що зуміли втекти з гетто і з міста, йшли в ліс, а там – вливалися в партизанські загони. Багато євреїв воювали у загонах В. Бегми, О. Федорова, С. Ковпака. У поліських лісах успішно діяло з’єднання А. Беренштейна.

Доречним буде згадати про партизанку Фріду, корінну ковельчанку, яка поневірялася у Ковельській, Луцькій та Бригідській в’язницях. У лютому 1942 р. вона зустрілася  з  партизанським загоном, де стала санінструктором, і до кінця війни воювала проти гітлерівців. За мужність і відвагу Фріда нагороджена кількома орденами і медалями.

Коли радянські війська знову ввійшли до Ковеля, в місто повернулися близько 40 євреїв. За підрахунками радянських органів обліку населення, станом на 1 вересня 1944 р. в усій Волинській області залишалося лише 594 євреї від загальної кількості населення у 573 474 осіб, у тому числі в місті Ковелі – 22 євреї, а в Ковельському районі – усього 5 євреїв. За висновком радянської Надзвичайної Державної комісії зі встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників, усього в Ковелі було розстріляно 18 000 євреїв з міста та навколишніх сіл.

Тих, хто залишився живим, було надто замало для відродження єврейського общинного життя. Але вони прагнули принаймні вшанувати пам’ять їхніх родичів, які загинули. З ініціативи тих євреїв, хто залишився в живих, у листопаді 1944 р. місце розстрілу було огороджене дротом та встановлений дерев’яний стовп з цифрою 18 000.

30 червня 2015 р. на місці розстрілу євреїв, що знаходиться у піщаному кар’єрі с. Бахова,  було відкрито меморіальний комплекс за європейським зразком. 

Не забувають про цю трагедію учні Голоб. 2 жовтня 2017 року вихованці ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб» разом з автором цих рядків провели урок пам’яті та здійснили прибирання навколишньої території.

Сьогодні у світі немає держави, де б жили представники тільки одного народу. Так само в Україні живуть багато етносів і народів. Отже,  історія і культура України – це історія і культура всіх народів, які її населяють. Трагічна загибель українських євреїв у роки нацистської окупації нашої землі – це не лише сторінка історії єврейського народу, а й частина історії України XX століття. Ці люди передчасно пішли з життя неприродним шляхом тільки через те, що вони були євреями. І, щоб не повторилася ця страшна сторінка історії, потрібно пам’ятати про ті жахіття. 

Олена Оришкевич, учитель історії ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб», керівник шкільного музею, депутат районної ради.

НА ЗНІМКАХ: учні  Голобської школи-гімназії під час уроку пам’яті і прибирання території меморіального комплексу поблизу с. Бахова.

Фото з архіву автора.

Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишаються. На території нашого краю можемо знайти не одне свідчення перебування тут німецьких загарбників, а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – «пропав безвісти» чи то «подальша доля невідома».

Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Для всіх нас війна – вічна у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Народ, осяяний історичною пам’яттю, – нездоланний. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.

22 червня 1941 року з нападом Німеччини на Радянський Союз вся Україна була втягнута в Другу світову війну. Нацистський окупаційний режим  був тут особливо жорстоким. Але найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 22

Хоробре  серце  земляка, 

або Про війну, любов і самопожертву… 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 28

Понад 200 років тому у селі на Черкащині постала династія неймовірно успішних господарників – Симиренків. Із клаптика землі на Черкащині, який купив колишній козак Степан Симиренко, його діти й онуки, виростили цілу цукрову імперію. А пізніше – стали засновниками наукового садівництва в Україні. 

Із кріпаків – у підприємці

Першим Симиренком, який прославив свій рід, став син Степана Федір Симиренко. Хоч він і потрапив у кріпацтво після смерті батька, але завдяки своїм здібностям і таланту до господарювання зумів викупити з неволі всю свою численну родину. Федір Симиренко успішно вправлявся з господарством графа Михайла Воронцова та ще й сам торгував борошном, орендувавши водяні млини. Ба, більше: справи йшли так добре, що Федір не лише отримав волю, а й разом із іншими колишніми кріпаками братами Яхненками заснував власну фірму.

"Брати Яхненки і Симиренко" – так називалася одна з перших агропромислових компаній на теренах України. Яхненки і Симиренки продавали зерно, худобу та іншу сільськогосподарську продукцію, а також побудували млини. Прибутки від торгівлі були такі високі, що фірма змогла купити землю, яка на той час була у вільному обігу, і розпочати нову, ще більш успішну справу – цукрове виробництво.

Цукрові магнати

У 1843 році фірма "Брати Яхненки і Симиренко" побудувала перший в Україні і Російській імперії загалом паровий пісково-рафінадний завод у селі Ташлик. Переробляли буряки, що їх засівали на орендованих полях графа Воронцова. Особливість цукрового заводу була в тому, що він виробляв додатково очищений рафінад. Новий бізнес був таким успішним, що через п'ять років було відкрито ще один пісково-рафінадний завод у Городищі, поблизу Млієва. Городищенський завод став найбільшим у Європі і давав від 50 до 150 тис. руб. прибутку щорічно. Умови роботи були надзвичайно вигідними. Усі селяни, які працювали на заводі, отримували платню. А при заводі були побудовані казарми, лазні, лікарня, церква, а також працювали бібліотека й технічне училище.   

Технічним керівником фірми був син Федора Платон Симиренко. Він здобув економічну освіту і вивчав основи цукровиробництва у Франції. Платон постійно вдосконалював технології виробництва, а 1846 року спорудив власний машинобудівний завод у Млієві. Підприємство виготовляло обладнання та машини для цукроварень, що дозволило українському селу стати незалежним від імпорту. Більше того, на заводі були випущені перші металеві пароплави, що перевозили товари по Дніпру, – "Українець" та "Ярослав Мудрий".

За даними істориків, 1861 року фірма володіла майном на суму близько 4 мільйонів карбованців. Крім заводу у Городищі, цукроварень, млинів та двох пароплавів, Симиренки володіли також будинками у Києві, Харкові, Одесі та Ростові. І все це - завдяки наполегливій праці, розумному підходу до управління і вмінню використовувати наявні  можливості: вільний обіг землі, кредити, нові технології тощо. 

Однак у 1880-х роках, після смерті Федора і Платона, через кризу і проблеми з кредитами фірма "Брати Яхненки і Симиренко" закрилася. Утім, нащадки Симиренків не відцуралися сільського господарства і розвинули новий на той час напрям – садівництво.

Яблука Симиренка

Платон Симиренко був не лише талановитим підприємцем, а й садівником. У своїх садах у Млієві він вирощував й удосконалював різноманітні плодові сорти. Тож не дивно, що його син Левко став одним із найвідоміших українських помологів.

Левко Симиренко почав вивчати рослини ще у батьківському саду. А от досвід садівника отримав у несподіваному місці – в Східному Сибіру, куди був засланий після університету через свої політичні погляди. 

Після повернення додому Левко Симиренко заснував у Млієві помологічний розсадник – першу в Україні лабораторію садівництва такого рівня. До Симиренка у галузі плодівництва панували іноземні фахівці – переважно німці, французи та бельгійці. Уже за кілька років розсадник українця став найкращим не лише на теренах Російської імперії, а й у Європі. 

Згідно з документами, у 1912 році у своїй помологічній колекції Симиренко мав майже 3 тисячі сортів плодових, ягідних, горіхоплідних і квітково-декоративних рослин. Серед них – 900 яблунь, 889 груш, 350 черешень та вишень, 115 персиків, 56 абрикос, 45 горіхів, а також 166 сортів аґрусу та 937 різних троянд. А крім того, були ще різноманітні хвойні дерева та кущі, бузок тощо.

Саджанці із Мліївського розсадника надходили у різні куточки Російської імперії і навіть імпортувалися до польських і литовських земель. Свідчення про це залишив сучасник Симиренка, професор М.І. Кічунов: "Певна річ, що Південь, Південний-Захід та Південний Схід Росії дають головну масу клієнтів, але не можна тут не підкреслити тих обставин, що розсадник має клієнтів також у Царстві Польському і в Литовських губерніях".

Результатом багаторічного вивчення і селекції сортів стали наукові праці Симиренка –"Генеральний каталог" із описом помологічної колекції, "Кримське промислове плодівництво" та "Помологія", видана вже після його смерті. 

Але найвідоміший плід його праці – сорт яблука Ренет Симиренка, названий на честь батька, Платона Симиренка. Ці зелені яблука відомі кожному українцю.     

Матеріал Центру громадського моніторингу та контролю.

Понад 200 років тому у селі на Черкащині постала династія неймовірно успішних господарників – Симиренків. Із клаптика землі на Черкащині, який купив колишній козак Степан Симиренко, його діти й онуки, виростили цілу цукрову імперію. А пізніше – стали засновниками наукового садівництва в Україні. 

Першим Симиренком, який прославив свій рід, став син Степана Федір Симиренко. Хоч він і потрапив у кріпацтво після смерті батька, але завдяки своїм здібностям і таланту до господарювання зумів викупити з неволі всю свою численну родину. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 7

До редакції нашої газети звернувся інженер-енергетик Георгій ФІСЕНКОВ з проханням опублікувати підготовлену ним статтю "Економія енергоресурсів і фінансових засобів". Оскільки матеріал надзвичайно об'ємний, а також містить багато незрозумілих для  пересічного читача науково-технічних термінів, ми попросили нашого громадського дописувача Анатолія СЕМЕНЮКА прокоментувати думки пана Фісенкова. 

Анатолій Володимирович, енергетик за спеціальністю, має багатий виробничий і особистий досвід у вирішенні проблеми енергоощадності, а тому про його точку зору, гадаємо, буде цікаво довідатися як автору листа, так і читачам.

l

Переді мною, як кажуть, на часі, стаття Георгія Фісенкова на тему енергозбереження та енергоефективності в житловому господарстві. Справді, така тема сьогодні цікавить всіх, а особливо збіднілу частину населення міста і країни. В статті – багато роздумів, аналітики і мудрих пропозицій.

На жаль, зважаючи на формат газети, подаємо матеріал у вигляді тез, виділяючи найголовніше.

Спочатку кілька прикладів енергоекономії в реальному побуті від автора. Опинившись в ситуації, коли потреби не співпадають з можливостями сімейного бюджету, я і моя родина були вимушено вживати кардинальні заходи для економії і ощадливості. Наприклад, ввечері (коли темно) ми дивимося телевізор при вимкненому освітленні. Газову колонку замінили на електричний бойлер, кран відкриваємо тільки в разі крайньої потреби на обмежений час (як у німців). Частину води після прання чи ще якихось водних процедур збираємо у спеціальне відро і цим змиваємо туалет.

Облік споживання води призвів до різкого зменшення обсягу при поливанні грядки: майже крапельний метод, як в Ізраїлі. Електролампи у місцях довготермінового освітлення замінили на економні. Воду для кави або чогось іншого нагріваємо на газовій плиті, залежно від кількості споживачів (1-2 кружки).

Скажу, що ця економія  під знаком бідності мене дратує, але виходу іншого немає, тому мушу миритися. З іншого боку, як пише автор статті, при "Радянському Союзі" ми навчились споживати все без обмежень. У нас всього вистачало і економити не було потреби.

l

Та повернемося до статті Георгія Фісенкова, енергетика за фахом, який знає цю тему не з чуток або телевізора.

Він наголошує, що при стрімкому зростанні цін, тарифів необхідно вжити заходи щодо зниження споживання енергоносіїв. Таким шляхом пішов у свій час Захід. Уряди країн, які опинилися в центрі енергетичної кризи, звернулися  до населення з проханням взяти участь в реалізації державних програм подолання кризи. В ФРН, Італії,  Фінляндії втілення у життя такої програми було розраховано на 20 років. Програма передбачала співучасть населення в реалізації проектів з енергомодернізації.

На жаль, Україна і до сьогодні не  перейняла цей досвід. Проект Закону "Про енергоефективність житлового фонду і громадських споруд", який з'явився ще в дев'яностих роках минулого століття, не прийнятий і до сьогодні.

Відомо, що комфорт проживання в житловому будинку залежить від нормальної роботи інженерних мереж тепло, енерго, водо, газопостачання і разом з тим цілісності будівельних конструкцій.  Неякісне обслуговування мереж енергопостачання та неналежна експлуатація будівель житлово-ремонтними підприємствами накладають негативний відбиток на фізичний стан житлового фонду.

Не вирішує цих проблем і приватизація житла. Власник квартири своє помешкання тримає в належному і справному стані, але до будинку в цілому він так і не наблизився. Ближче до вирішення проблем енергоефективності і збереження житла  стали новостворені ОСББ та інші будинкові об'єднання. Вони демонструють  (і нерідко) свою ефективність. 

Звичайно, об'єктивні причини є. Модернізація потребує значних фінансових ресурсів. І тут виникають непорозуміння, коли власник квартири витрачає кошти на ремонт свого помешкання, але разом з тим він не готовий виділяти зі свого сімейного бюджету будь-які ресурси на ремонт під'їзду, покрівлі, підвалу та сантехнічних мереж загального користування.

При цьому, коли в черговий раз підвищують тарифи, він висловлює своє незадоволення і протести. Про модернізацію будівлі та інженерних мереж, які потребують не місяць, а часом рік і більше, громадянин і слухати не хоче.

Хоча, розв'язуючи ці проблеми, співвласники отримують відповідний комфорт в місцях загального користування і найголовніше – продовження терміну експлуатації житла, його архітектурної привабливості, і, зрештою, економію в сімейному бюджеті.

l

Уряди західних країн, яких торкнулася енергетична криза, розгорнули широку інформаційну кампанію. Європа наполегливо вчила людей, як рахувати та економити гроші, що дало свій ефект. 

Кожен має усвідомити, що комфорт та енергоефективність житла передбачають:

– відсутність тепловтрат;

– контроль використання електроенергії,  тепла води, газу;

– справну роботу інженерних мереж.

При цьому обов'язково має бути проведена термомодернізація (утеплення) будівельної частини житла, заміна вікон, дверей тощо.

Затрати на комплексну програму у відсотках  розподіляються так:

– 64% – утеплення будівельної частини (стіни, дах, підвал);

– 12% – заміна вікон;

– 24% – облік енергоносія.

З досвіду європейських країн бачимо, що затрати на довготермінову програму тепломодернізації повинні складати:

– державний, місцевий бюджет і міжнародні гранти – 70%;

– кошти власників помешкання – 30% (зрештою, вже сьогодні держава через банки  бере участь у програмах енергозбереження).

Автор впевнений, що в кінцевому підсумку здійснення вищеперерахованих заходів дозволить економити за опалення до 50-60 % сімейного бюджету.

Не меншої уваги на сучасному етапі розвитку потребує термомодернізація житлового фонду сільських громад (сіл та селищ), вважає Георгій Фісенков. Переважно там – житло приватне та одноповерхове.

Комунальне господарство місцевих рад через відсутність коштів та спеціалістів поточних ремонтів власних будинків (фасадів) не проводило і не проводить. А в житлових будинках – незадовільна циркуляція теплових потоків, через що всередині помешкання виникає сирість, трапляються захворювання дихальних органів як у дітей, так і в дорослих. Тому термомодернізація несучих конструкцій (стін), дверей, вікон і дахів надзвичайно актуальна.

Разом з тим необхідно створити системи регулювання теплових потоків повітрообміну.

Втілення в життя цих проектів, про що сказано вище, дозволить продовжити на 50-70 років експлуатацію будівельної частини будинку, покращить їх естетичний вигляд, що на шляху до європейської культури не менш важливо, а разом з тим зменшить рівень захворюваності сільського населення.

В цих проектах обов'язково мають взяти участь керівники районів, територіальних громад та сільських та селищних рад. Вони повинні виступити в ролі "агентів" реклами з енергоефективності, двигунами, які рухають термомодернізацію. Для цього потрібно проводити семінари, навчання, "круглі столи", виступи в ЗМІ.

l

Про те, що написане автором не просто слова й "гола" теорія, а реальна робота, засвідчує велика кількість заходів з енергоефективності здійснених в школах району, про що газета "Вісті Ковельщини" постійно інформує.

Що ж, подякуємо Георгію Фісенкову за активну громадянську позицію і  його небайдужість до проблем енергозбереження й термомодернізації. Шкода, що нині можновладці рідко прислухаються до голосу народу, і малоймовірно, що ці речі знайдуть відгук у душах чиновників та політиків. Але як навчав наш Господь Ісус Христос: "Стукайте, і вам відчинять".

Зрештою, енергоощадність – це проблема кожного з нас. Тому маємо усвідомити, що під лежачий камінь вода не тече, а треба рухатись вперед, діяти і боротись за краще життя.

Анатолій СЕМЕНЮК,

l

До своєї статті Георгій Фісенков додав проект плану "Комплексна термомодернізація міста Ковеля". У цьому проекті обґрунтована необхідність вжиття владою і населенням заходів, які б дозволили забезпечити виконання вимог Закону України "Про енергозбереження".

В розділі "Обгрунтування проекту", зокрема, сказано:

"Місту Ковелю – сотні років. Початковим етапом його розвитку та міського житлового фонду стало будівництво залізничного вузла з його структурою виробничих цехів, дільниць і залізничних станцій. Житловий фонд формувався на основі приватного сектора. Це – район Ковеля-2 (за винятком кількох житлових будинків, що не перевищують двох поверхів на бульварі Лесі Українки).

Наступним етапом розвитку міста стало відновлення міста після Другої світової війни (1945-1965 роки). Це період відновлення народного господарства, коли було сформовано і побудовано житловий масив (район "Черемушок").

В період так званої хрущовської "відлиги" прискореними темпами велося житлове будівництво, з'явилися знамениті п'ятиповерхівки  ("хрущовки”). Новий імпульс будівництва отримало  місто під час розвитку і розширення так званих містоутворюючих підприємств (льонозавод, сирзавод, крохмальний завод, м'ясокомбінат). Згодом було зведено і прийнято в експлуатацію житловий масив багатоповерхівок в районі заводу "Ковельсільмаш".

В якості основного будівельного матеріалу для зведення несучих конструкцій використана цегла. Стіни фасадів оштукатурені або облицьовані керамічною плиткою. Будинки, зведені з силікатної цегли, фактично не захищені.

Час невблаганний. Місто "дорослішає", а житловий фонд міста старіє. Фізичний стан несучих конструкцій знаходиться у вкрай зношеному стані і вимагає термінового капітального ремонту. Відшаровуються захисна штукатурка, керамічна плитка, слабшає цегляна кладка, що негативно позначилося на стані несучих конструкцій (стін).

Така ситуація не тільки в місті Ковелі, а й у всій Україні. Щоб утримати високий рівень комфортності в житловому приміщенні, необхідно:

– збільшити товщину несучих конструкцій (стін):

– змінити систему теплопостачання;

– змінити схему вентиляційних і циркуляцій потоків повітря.

Для цього необхідно затратити величезні фінансові кошти, на що  потрібно дуже багато часу і зусиль.

Житловий фонд в місті різноманітний і багатоликий за своєю архітектурою. Це житло низького рівня енергоефективності із дуже високим ступенем енергоспоживання. Проект з ліквідації тепловтрат і досягнення максимального комфорту називається комплексною термомодернізацією. У місті його необхідно починати з житлових будинків, які утворили ОСББ.

Щоб поліпшити привабливість міста, необхідно виконати комплексну термомодернізацію, починаючи  від перехрестя вул. Володимирської (ЗОШ №7) і кінчаючи житловим масивом "Черемушок". Особливу увагу варто звернути на житлові будинки по вул. Незалежності, 79, 83, 89, 101, 106, 113, 115, 117, 122, 128, 134, 136, 140, 142, 144, 146 і т.д. 

Комплексна термомодернізація – це  виконання робіт для всього житлового будинку. Ефект полягає в тому, що повного комфорту можна досягти в квартирах всього будинку. Тільки тоді буде зекономлено сімейний бюджет. Це – головний "козир" комплексної термомодернізації, яка дозволить:

– продовжити термін експлуатації житлового фонду додатково на 50-60 років;

– знизити тепловтрати за рахунок масивного бар'єру теплоізоляції;

– піднести на  належний європейський рівень комфорт проживання;

– зменшити споживання енергоресурсів на 37-45%;

– суттєво зменшити викиди чадних газів в атмосферу;

– створити нові робочі місця.

Всі ці заходи дозволять підвищити рівень енергоощадності, поліпшити екологічний стан довкілля, дадуть поштовх розвитку житлово-комунального господарства.

l

Що ж, пропозиції автора статті цікаві. Можливо, хтось із фахівців, читачів газети має бажання продовжити розмову, висловити свою точку зору на порушену проблему? В такому разі надішліть листа до редакції, бо, як відомо, в дискусії народжується істина.

 Михайло КУЗЬМУК.

До редакції нашої газети звернувся інженер-енергетик Георгій ФІСЕНКОВ з проханням опублікувати підготовлену ним статтю "Економія енергоресурсів і фінансових засобів". Оскільки матеріал надзвичайно об'ємний, а також містить багато незрозумілих для  пересічного читача науково-технічних термінів, ми попросили нашого громадського дописувача Анатолія СЕМЕНЮКА прокоментувати думки пана Фісенкова. 

Анатолій Володимирович, енергетик за спеціальністю, має багатий виробничий і особистий досвід у вирішенні проблеми енергоощадності, а тому про його точку зору, гадаємо, буде цікаво довідатися як автору листа, так і читачам.

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 23

1 жовтня в святковий, щедро напоєним теплом, осінній день, поважні і шановані люди Ковельщини відзначали День ветерана.

На своє свято в центральну бібліотеку з'їхалися голови первинних ветеранських організацій, учасники війни, учасники національно- визвольного руху, актив. Це люди – великого життєвого досвіду, мудрості, мужності. Вони вміли жити і виживати. Колись у кожного було яскраве життя, хоч на шляху не завжди було рівно, гладко, а траплялися й терни. В багатьох не зітруться з пам'яті роки жорсткої Другої світової війни, голоду, холоду і болю втрат за близькими, рідними.

У післявоєнні роки вони відбудовували країну, створивши міцний фундамент для Незалежної України. В усьому, до чого торкнулися їх руки, залишилась часточка душі. А нині головне багатство ветеранів – досвід, знання, чесність, любов до Батьківщини і багато інших хороших рис, які вони не розгубили з роками. Саме за це і дякували на святі ветеранам.

Із словами найщиріших вітань виступили голова РДА, депутат обласної ради В. Т. Козак, голова районної ради А. П. Броїло.

Зокрема, Віктор Теодосійович відзначив, що цей день є особливим, адже кожна людина, кожен громадянин мають пам'ятати свою історію, вшановувати і надавати підтримку людям старшого віку – ветеранам війни, праці, бо нині вони найбільш потребують уваги суспільства.

З великим хвилюванням я завжди йду на зустріч з людьми, за плечима яких – десятки років воєнних і трудових звитяг, які володіють не до кінця ще оціненним багатством – життєвою мудрістю і золотим досвідом. Заспокоює мене лише те, що ветерани – люди не лише високої моральної стійкості, але й справжні патріоти України, які довели це своїм непростим життям.

Віктор Козак високо оцінив роботу ветеранської організації району, яка багато зробила для об'єднання людей старшого покоління, підвищення їх ролі в суспільно-політичному житті, допомоги ветеранам, увічнення пам'яті загиблих під час бойових дій.

Наша районна організація ветеранів послідовно і всебічно захищає права та інтереси ветеранів війни та праці, робить неоціненний внесок у патріотичне виховання молоді.

Очільники влади району найтеплішими словами висловили глибоку вдячність ветеранам за громадянську свідомість, за досвід, за важливий внесок у розбудову нашої Ковельщини та держави, а також вручили подяки окремим ветеранам.

Грамотою обласної адміністрації відзначена І. О. Соловей, бухгалтер ветеранської організації. Подяками – І. П. Пазина, голова Зеленської первинної ветеранської організації; О. П. Вавринюк – Ситовичівської, Н. А. Відрінська – Старо-Мосирської, К. П. Махнюк  –Поповичівської, Г. Я. Кузик – Дубівської ветеранських організацій. За сумлінне ставлення до своїх обов'язків, патріотичну позицію відзначена В. І. Остапчук – секретар ради Подякою обласної ветеранської організації.

Теплим, щирим було музичне вітання, яке підготували районний будинок культури, ведуча зустрічі І. В. Вознюк – вміло, професійно віршовані слова вітань поєднувала з музичними вітаннями аматорського народного хору працівників культури "Вишиванка". Вдало підібраний репертуар, висока майстерність виконання зачаровувала шановних слухачів. Іноді викликала радість, а іноді смуток. В тих словах була їхня молодість, їхні життєві долі.

Зворушливим став виступ голови волонтерського центру Г. І. Халепи. Її вірш "Ветеран" схвилював серця присутніх.

Із словами вітань виступила голова Ковельської філії "Союзу Українок" Олена Місюра, яка на знак поваги до ветеранів подарувала коровай.

Летять літа, як білі журавлі,

Дзвенять, як ті волошки в житі,

Та не зникає слід їх на Землі,

Якщо для добрих справ були прожиті.

Як добре, що сьогодні у цьому неспокійному вирі життя у нас не втратили свого значення: доброта і милосердя. Бо ці надбання так необхідні сьогодні тим, кому на життєвий поріг постукала старість.

Так, старість – осінь життя, але й вона може бути сонячною, теплою, затишною, якщо людину оточують добрі і чуйні люди.

l

У День ветерана до стаціонарного відділення постійного проживання одиноких в селі Облапи завітали представники влади: Р. Я. Кульцман – перший заступник голови РДА, О. Г. Давидович – начальник управління соціального захисту населення, А. М.  Степанюк – директор територіального центру обслуговування одиноких, Р. В. Троцюк – голова Дубівської об'єднаної територіальної громади, щоб привітати, побачити, як проживають тут ветерани.

В котрий раз, коли я буваю в Облапах, хочеться цей заклад назвати "Будинком добра і милосердя". Іще з подвір'я вражає різнобарв'я квітів "золотої осені". В приміщенні – затишок, чистота, порядок, по-домашньому тепло. На стінах – вишиті рушники, серветки, квіти все це зроблено з смаком, вміло, видно жіночі руки – дбайливі, вмілі. Оце все – належні побутові умови, чистота забезпечена невтомними руками працівників будинку, їх керівником Н. Миронюк, яка вже багато років є "господинею" цього будинку.

Стаціонарне відділення – це заклад, де не лише лікують, а й доглядають тих, хто на старості літ опинився віч-на-віч із своєю самотністю. Тут мешкає майже 20 одиноких бабусь та дідусів. Всі живуть єдиною дружною сім'єю, хоч в кожного з них – своя доля і кожний потребує сторонньої допомоги. Працівники будинку виявляють милосердя до своїх підопічних, за велінням серця роблять добро, аби в тихому дружньому колі проживали їхні шановані ветерани. Вже традиційно у свята їм ставлять концерт учні місцевої школи, сільські самодіяльці. Раз у тиждень приходить місцевий священик Вітик Віталій, який відправляє богослужіння, спілкується з старенькими, надає духовну допомогу.

В День ветерана сюди завітала працівник будинку культури Ніна Божук із своїм співочим колективом. Віночок гарних задушевних пісень з теплими віршованими словами присутні із великою вдячністю сприйняли.

І я в котрий раз думала, як добре, що є добрі, розуміючі люди, котрі у наш нелегкий час змогли подарувати людям, які втомлені нелегкими життєвими долями, свято.

Я дякую всім, хто долучився до проведення Дня ветерана в районі. Щире "Спасибі" І. Смітюху, Ю. Хороших, В. Потапчуку, О. Місюрі, Р. Цибульському. Я щиро вдячна всім, хто за доброю волею, чуйним серцем надає будь-яку допомогу ветеранам.

Не забувайте: "… роби добро, Господь сказав: так треба! Я здалека добро розпізнаю".

Валентина СІЧКАР, 

голова районної ветеранської організації. 

1 жовтня в святковий, щедро напоєним теплом, осінній день, поважні і шановані люди Ковельщини відзначали День ветерана.

На своє свято в центральну бібліотеку з'їхалися голови первинних ветеранських організацій, учасники війни, учасники національно- визвольного руху, актив. Це люди – великого життєвого досвіду, мудрості, мужності. Вони вміли жити і виживати. Колись у кожного було яскраве життя, хоч на шляху не завжди було рівно, гладко, а траплялися й терни. В багатьох не зітруться з пам'яті роки жорсткої Другої світової війни, голоду, холоду і болю втрат за близькими, рідними.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 13

"І на піску можна збирати хороші врожаї зернових", –

в цьому переконаний молодий аграрій Андрій Кур'ян

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 13

Воронки й окопи давно

 заросли полинами, 

А в мене ще й досі не гоїться

 болю клубок…

Ці спомини – немов клич білих журавлів, що відлітають у вирій. Він тужливий, бо не впевнені птахи, чи повернуться назад. На жаль, ті, що відлетіли у 1943, вже ніколи не повернуться.

Але живі хочуть їхньої реабілітації хоч би знаком символічним, для нагадування, що для доброї душі війна – це жах.

l

Багато писала преса про зруйновані єврейські кладовища у Ковелі.  І наміри справедливі й обґрунтовані – встановити символічний знак на місці невинно  убієнних мирних людей.

Але чомусь тужлива пісня, образно кажучи, прозвучала тільки на івриті. Забули ковельські українці, що в  тому жалібливому журавлиному ключі було місце і для наших рідних та близьких.

До мене звернулася мешканка села Дольська Турійського району, ветеран освіти Надія Свігун, щоб розказати про жахливі події, які відбулися під час "полювання" на євреїв  у роки війни.

Так сталося, що до хати дольчанки Євгенії Кулик (яка мешкала у Ковелі) прибігла знайома молода єврейка із двома дітьми і попросила пересидіти в їхньому льоху до ночі.

Як відмовити? Хоч добре знала, що за переховування євреїв – розстріл. Як це в нас  іноді буває, хтось із сусідів повідомив у поліцію. Реакція була блискавичною – дім оточили.  В помешканні на ту хвилину ще був дев'ятилітній прийомний син (колись молода дівуля, не наважуюсь сказати мати, підкинула під двері хлопчика, а сім'я й  усиновила).

Та біда не ходить одна. Саме в цей час, нічого не підозрюючи, до тітки Євгенії приїхала п'ятнадцятирічна племінниця Марійка (сестра Надії Свігун). Побачила біду і попросила поліцая, щоб її впустили до тітки.  Той дозволив, хоч знав, що прирікає дівчину на вірну смерть. Тітка Євгенія просила відпустити дітей, та марно.

Ув'язнених  протримали три дні голодними у якомусь льоху і потім разом з іншими розстріляли. Очевидці бачили, як за кладовище  (вул. Володимирська в районі палацу ім. Тараса Шевченка) під'їхало  три вантажівки.  Фургони були повні людей, яких згодом розстріляли. Потому всіх повкидали у три великі ями і засипали землею. Так примирилися в одній братській могилі євреї і українці.

Пані Надія повідала продовження цієї історії, яка межує з містикою. Батькові прийшов уночі сон чи то видіння, що його Марійка переодягається і в білосніжній сорочці летить на небо. Не на місці душа. Щось сталося?

Запряг коней – і до Ковеля. Застав тільки свіжовириті і засипані могили. Стояв на колінах і молився, хоч і не знав, у якій ямі його рідні поховані. 

Так сталося, що і його Друга світова забрала – в останній день війни пан Дем'ян загинув в Угорщині. Його свідчення залишилися в пам'яті доньки Надії.  Ця подія також відтворена у книзі Н. Свігун "Гріє душу село" (на знімку).

– Може, не доживу, але якщо будуть ставити пам'ятний знак, то внесіть туди і наших невинно убієнних,– із сльозами на очах попросила при зустрічі Надія Дем'янівна.

Як бачимо, Голокост вогнем обпік не лише євреїв, але й українців.  В ті часи нацисти розстріляли багато й наших земляків. Це я знаю з особистого досвіду.  Мій дядько Семенюк Вікентій, батько Віктора Семенюка – начальника дільниці водоканалізації (у цьому році відійшов у засвіти), був розстріляний німцями у 1942 році і десь захоронений – ймовірно, разом із євреями.  Де – на Бахівській горі чи в районі вул. Володимирської – досі невідомо.  Так чи інакше ковельчани і разом із тим влада мають на рівні із єврейськими общинами подбати про відродження пам'яті.

Місце розстрілу євреїв та українців встановлене – у березовому гайку поблизу Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ.  Це місце потребує не тільки оновлення, але й повної реконструкції – словом, надання йому нового символічного звучання, яке випливає із вищевказаного.  Мають бути прокладені доріжки, посаджені кущі, дерева, проведений благоустрій.  Так у свій час  зробив  теперішній начальник "Ковельводоканалу" Юрій Рибачок на території управління газового господарства, де також поховані жертви терору.

"Людина живе доти, доки її пам'ятають!" – часто кажемо ми. Тож наш священний обов'язок перед Богом і власною совістю – зробити так, щоб це були не лише слова, а й конкретні справи.

Анатолій СЕМЕНЮК, голова Ковельської міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України. 

Ці спомини – немов клич білих журавлів, що відлітають у вирій. Він тужливий, бо не впевнені птахи, чи повернуться назад. На жаль, ті, що відлетіли у 1943, вже ніколи не повернуться.

Але живі хочуть їхньої реабілітації хоч би знаком символічним, для нагадування, що для доброї душі війна – це жах.

ххх

Багато писала преса про зруйновані єврейські кладовища у Ковелі.  І наміри справедливі й обґрунтовані – встановити символічний знак на місці невинно  убієнних мирних людей.

Але чомусь тужлива пісня, образно кажучи, прозвучала тільки на івриті. Забули ковельські українці, що в  тому жалібливому журавлиному ключі було місце і для наших рідних та близьких.

До мене звернулася мешканка села Дольська Турійського району, ветеран освіти Надія Свігун, щоб розказати про жахливі події, які відбулися під час "полювання" на євреїв  у роки війни.

Так сталося, що до хати дольчанки Євгенії Кулик (яка мешкала у Ковелі) прибігла знайома молода єврейка із двома дітьми і попросила пересидіти в їхньому льоху до ночі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 17

У наш час великою популярністю користуються нові програми з виявлення та розвитку здібностей і талантів дітей. І кожен із батьків з надією дивиться на своє крихітне немовля, малюючи в уяві його блискуче майбутнє.

Безумовно, вчасно виявити здібності своєї дитини та правильно їх розвинути  дуже важливо. Це запорука правильного вибору навчального закладу для сина чи дочки, їх професії, гарантія задоволення і успіху в роботі.

Здібності та таланти — це природна обдарованість. Здібність — це індивідуально-психологічна особливість особистості, що є умовою успішного виконання тієї чи іншої продуктивної діяльності. А талант — це та ж здібність, тільки високого рівня, це блискуча, унікальна здібність. Таким чином, здібність, обдарованість і талант є синонімами.

Кожна дитина від народження володіє чудовими здібностями. Бездарних дітей не буває! І саме батьки покликані виявити і розвивати таланти своєї дитини.

Першою і найбільш ранньою ознакою пробудження здібності є схильність, яка проявляється у прагненні дитини до певної діяльності (малювання, співу). В одних дітей схильності проявляються дуже рано, в інших — пізніше. Батькам варто пам’ятати простий науковий факт: тільки в 10-15% випадків природні схильності проявляються в ранньому віці, у більшості дітей вони виявляються пізніше.

Існує чимало тестів для виявлення прихованих здібностей дитини. Проте батьківські тривалі спостереження за розвитком їхніх чад не замінять жодні тести. Найчастіше батьки самі відчувають, що найкраще підходить їхній дитині.

Ознакою таланту дитини в будь-якому віці є швидкість виконання різних завдань. Якщо хлопчик чи дівчинка швидко схоплюють інформацію і роблять щось, випереджаючи своїх однолітків, обдарованість очевидна.

Другою ознакою обдарованості дитини є її захоплення цим заняттям, яке малюк демонструє регулярно. Простіше кажучи, дитині явно подобається те, в чому вона досягає успіху. 

Батьки можуть переплутати талант і захоплення дитини, останні можуть змінюватися з часом: через місяць, через півроку або навіть через два заняття. Якщо ж ідеться про природні здібності, то дитині ця діяльність буде цікава не тільки зараз, але й через рік, і навіть через 10 років. Вона буде викликати у неї постійний інтерес, і дитина займатиметься нею із задоволенням протягом тривалого часу.

Це заняття буде даватися легше, ніж будь-яке інше, і, ймовірно, що воно в майбутньому стане професією, якщо ж, звичайно, батьки зуміють розпізнати і розвинути талант. І наші уявлення про здібності й талант не повинні обмежуватися художніми, музичними та поетичними. Адже можливих здібностей вашого сина чи доньки може бути багато.

Підготував 

Ігор ВИЖОВЕЦЬ. 

У наш час великою популярністю користуються нові програми з виявлення та розвитку здібностей і талантів дітей. І кожен із батьків з надією дивиться на своє крихітне немовля, малюючи в уяві його блискуче майбутнє.

Безумовно, вчасно виявити здібності своєї дитини та правильно їх розвинути  дуже важливо. Це запорука правильного вибору навчального закладу для сина чи дочки, їх професії, гарантія задоволення і успіху в роботі.

Здібності та таланти — це природна обдарованість. Здібність — це індивідуально-психологічна особливість особистості, що є умовою успішного виконання тієї чи іншої продуктивної діяльності. А талант — це та ж здібність, тільки високого рівня, це блискуча, унікальна здібність. Таким чином, здібність, обдарованість і талант є синонімами.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 20

Відомо, що Інтернет став засобом заробітку, розваг і хорошого відпочинку. Хтось створює свої сайти, які можна вважати бізнес-справою; інші відкривають інтернет-магазини, в яких можна купити все, що заманеться, навіть не виходячи з дому.

Але буває й таке, що можна витратити кілька годин біля монітора просто так, забувши поїсти чи щось зробити.

Існує притча. Якось сатана скликав своїх помічників на  нараду. У порядку денному було питання, як заполонити серця людей таким злом, щоб його було важко позбутись. Після довгих перемовин сатана порадив змушувати людей менше спілкуватися і відбити бажання ходити до церкви. 

Почувши це, помічники розсміялися, бо знали, що віруючих людей важко буде розлучити із сім'єю, друзями та рідними. Сатана ж далі стверджував: якщо ввімкнути телевізор, то людина з допомогою помічників дивитиметься його значно більше, ніж потрібно.  Тож він радив давати людям якомога більше неправдивої інформації, пліток, якихось визначних і водночас неправдивих подій. Нехай вони менше говорять про себе, а думають про своїх кумирів чи зірок.

А дізнатися про такі події ми можемо із журналів, телебачення і, звичайно ж, Інтернету! Ми, здається, ввімкнули комп'ютер лише на хвилинку, а минула година, бо щось зайве прочитали, побачили чи (ще гірше) грали в якусь гру. Це як в анекдоті: "У квартирі вимкнули Інтернет. Хлопець встає зі стільця і каже: "Ого, брате, як ти виріс! Мамо, ви що, нові шпалери поклеїли? Тату, невже ти купив машину?".

Насправді такі ситуації не смішні. Звісно, ми залежні від Інтернету, коли працюємо, бо заробляємо на прожиття чи забезпечення сім'ї. Та існує інша проблема: часто й довго проводити час за комп'ютером, відвідуючи різні соціальні мережі, чати чи граючи в онлайн-ігри. Найбільше від цього потерпають діти, адже саме вони в основному захоплюються такими розвагами. 

Особливої шкоди завдають інтернет-ігри. Це наче манія, якої не можливо позбавитися. Підлітки не хочуть ні їсти, ні спати, і на прохання батьків вимкнути комп'ютер вже вкотре обіцяють: "Мамо, ще п'ять хвилин!". 

Що вже казати про дітей, коли дорослі самі залежать від Інтернету і не можуть стриматися від тих різноманітностей, які він нам пропонує. А потім себе картають, бо, не виспавшись, ідуть на роботу втомлені. У такі моменти потрібно вчасно сказати собі "стоп", бо далі буде ще гірше.

Факти доводять, що деякі люди є залежними від своїх сторінок у соцмережах. Вони заглядають туди кожні 15 хвилин, щоб перевірити, чи є нові по-відомлення і хто відвідав їхню сторінку. 

Буває, що хочуть познайомитися з другою половинкою через сайти знайомств і не звертають увагу на те, що вже минув рік з моменту реєстрації, а навколо — реальний світ, реальні люди. 

Ми чекаємо від Інтернету любові та кохання? І немає часу поглянути навколо себе: можливо, друга половинка чекає тебе, наприклад, на автобусній зупинці. Можна спілкуватися з друзями, яких не можемо бачити, через Інтернет, але це не означає, що слід постійно сидіти за комп'ютером. А ще буває злість і роздратованість через якісь неполадки з Інтернетом і через це псуються нерви.

У реальному світі існує дружба, кохання, гармонія з природою, щирі усмішки людей і, зрештою сім'я, рідня. І все це можливо без Інтернету. Ми ж справжні. Навчімося розрізняти такі несумісні речі, як Інтернет і реальне життя. Цінуймо те, що маємо: книги, природу, активний відпочинок і духовне спілкування.

Підготував Ігор ГРИДЬКОВЕЦЬ.

Відомо, що Інтернет став засобом заробітку, розваг і хорошого відпочинку. Хтось створює свої сайти, які можна вважати бізнес-справою; інші відкривають інтернет-магазини, в яких можна купити все, що заманеться, навіть не виходячи з дому.

Але буває й таке, що можна витратити кілька годин біля монітора просто так, забувши поїсти чи щось зробити.

Існує притча. Якось сатана скликав своїх помічників на  нараду. У порядку денному було питання, як заполонити серця людей таким злом, щоб його було важко позбутись. Після довгих перемовин сатана порадив змушувати людей менше спілкуватися і відбити бажання ходити до церкви. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0