Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер південний  помірний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність. Температура: 6оС. Вітер південно-східний  слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер південно-східний помірно сильний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер південно-східний помірний.

Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 21оС. Вітер східний сильний.

В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер північний слабкий.

Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 21оС. Вітер  північний сильний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 12оС. Вітер  західний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність, невеликий дощ. Температура: 18оС. Вітер західний помірний. 

В ніч на вівторок. Хмарно, можливий  дощ. Температура: 12оС. Вітер північно-західний сильний.

Вівторок. Хмарно, можливий  дощ, гроза. Температура: 20оС. Вітер північно-західний   помірний.

В ніч на середу. Хмарно. Температура: 13оС. Вітер північний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність, можливий дощ, гроза. Температура: 20оС. Вітер північний помірний.

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 19^оС. Вітер південний  помірний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність. Температура: 6^оС. Вітер південно-східний  слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 19^оС. Вітер південно-східний помірно сильний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 27

Серед складових незламності України, яка п’ятий рік поспіль мужньо протистоїть путінським вбивцям, безперечно найголовнішими є мужність, героїзм і відвага її Збройних Сил. 

Та, мабуть, не менш важливою, крім військової, є продовольча безпека держави. Адже давно відомо: хліб – усьому голова. В тому числі і на фронті, де воїни потребують необхідних продуктів харчування. Причому не від випадку до випадку, а щодень, щогодини, щохвилини. Важливість цього фактору всі ми побачили нещодавно на гіркому прикладі 14-ої ОМБр імені князя Романа Великого, де внаслідок злочинної  безвідповідальності службових осіб наших земляків тримали   на  напів голодному пайку.

Будемо сподіватися, що подібне не повториться. Україна, на щастя, має необхідні запаси продовольства, що дозволяє забезпечити військо усім необхідним. Так, валовий збір зернових і зернобобових культур торік сягнув понад 60 мільйонів тонн, зрісши на 8,2 відсотка порівняно з 2024 роком.  

Нинішнього року хлібороби намагаються не здати завойованих позицій. За даними статистики, на кінець квітня аграрії вже засіяли близько  1 млн. 700 тис. га ярими зерновими і зернобобовими. Майже впоралися з пшеницею, ячменем, горохом та вівсом. Активно сіють кукурудзу, цукрові буряки.

Приємно відзначити той факт, що успішно справилися із сівбою зернобобових та зернових культур хлібороби Волині. За повідомленням  департаменту агропромислового розвитку Волинської облдержадміністрації, станом на 4 травня ц. р. сільгосппідприємства області демонструють високу динаміку робіт, ефективно використовують сприятливі погодні умови. Як  результат, повністю  завершено сівбу ранніх ярих культур. Є в цьому і вагомий внесок хліборобів Ковельщини.

Побажаємо ж нашим трудівникам села гарної погоди, мужності і стійкості у ці важкі часи, щедрої віддачі ниви і, звичайно, багатого ужинку восени! 

Серед складових незламності України, яка п’ятий рік поспіль мужньо протистоїть путінським вбивцям, безперечно найголовнішими є мужність, героїзм і відвага її Збройних Сил. 

Та, мабуть, не менш важливою, крім військової, є продовольча безпека держави. Адже давно відомо: хліб – усьому голова. В тому числі і на фронті, де воїни потребують необхідних продуктів харчування. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 25

Сьогодні читачів газети зі своїми новими поетичними творами знайомить постійний автор “Вістей Ковельщини” Василь Ковч із села Гута на Ратнівщині. Впродовж багатьох років він активно співпрацює з редакцією нашого видання, у своїх прозових і поетичних творах порушує важливі теми сучасного життя, оспівує людину праці, пише про мужність і героїзм Захисників і Захисниць України, не цурається гумору  і сатири.

Пан Василь – учасник громадсько-політичного життя, художньої самодіяльності, автор поетичної збірки “З висоти неюних літ”. 

Сьогодні читачів газети зі своїми новими поетичними творами знайомить постійний автор “Вістей Ковельщини” Василь Ковч із села Гута на Ратнівщині. Впродовж багатьох років він активно співпрацює з редакцією нашого видання, у своїх прозових і поетичних творах порушує важливі теми сучасного життя, оспівує людину праці, пише про мужність і героїзм Захисників і Захисниць України, не цурається гумору  і сатири.

Пан Василь – учасник громадсько-політичного життя, художньої самодіяльності, автор поетичної збірки “З висоти неюних літ”. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 26

23 квітня небайдужі жителі Старої Вижівки, Мизового та інших сіл громади зібралися на пероні станції Вижва, щоб висловити своє обурення з приводу скасування маршруту дизель-поїзда Ковель – Вижва. Про такий намір «Укрзалізниці» стало відомо з документа, датованого 20 квітня цього року.

«Дизель-поїзд як дзеркало нашого життя» – матеріал під такою назвою підготувала для колишньої старовижівської районки десь у 2000-х роках. І справді, тоді життя вирувало як на залізничній станції Ковель, так і в поїздах приміського сполучення, що вирушали у різних напрямках: на Заболоття, Камінь-Каширський, Сарни, Ягодин, Червоноград, Здолбунів. 

Розклад руху був настільки зручним, що можна було швидко дістатися з віддалених райцентрів до Луцька і, впоравшись зі службовими чи особистими справами, того ж дня дизелем повернутися назад. 

Нині ж залізничний вокзал у Ковелі вражає тишею, сутінками і порожнечею. Немає звичного привокзального гомону, лише зрідка чути оголошення про прибуття-відправлення потягів далекого слідування. 

l

Дизель-поїзд до станції Вижва курсував двічі на день і був єдиним транспортним засобом для жителів сіл Журавлине і Мизове, які не мають автобусного сполучення ні з центром Старовижівської громади, ні з Ковелем. Тому припинення експлуатації колії на дільниці Мощена – Заболоття означало для них повну ізоляцію, особливо ж для тих, у кого немає власного автомобіля. 

Обурені таким рішенням залізничників, люди активно відгукнулися на заклик у соцмережі місцевого блогера Володимира Зінчука зібратися 23 квітня на станції Вижва, куди прибув спецпоїзд  «Укрзалізниці», яким приїхали аж... три представники керівництва. Передчуваючи, що зустріч буде гарячою, спершу вирішили оглянути із вікна автомобіля залізничне господарство і навіть дали команду машиністу рушати  до переїзду, щоб уникнути відповідей на гострі запитання обурених людей.

– Як жителям нашого села дістатися до ЦНАПу, в лікарню, у відділення Пенсійного фонду чи Ощадбанку? – резонно запитувала староста села Мизове Тетяна Сарапін прибульців.

Спілкуватися з громадянами їм не надто хотілося. Вони вимагали вимкнути камеру мобільного телефону, однак все-таки довелося давати пояснення. Головний аргумент залізничників – маршрут збитковий. Власне, таке твердження не нове, адже це вже друга спроба “обрізати” залізничну гілку до станції Вижва і центру Старовижівської громади. 

Аргументи ті самі – мовляв, дизель-потягом користуються переважно пенсіонери, і залізниця зазнає збитків. До уваги не береться навіть те, що в умовах війни територія громади знаходиться у прикордонній зоні, а з таким сусідом, що «дружить» із країною-агресором, залізниця може згодитися (звісно, не дай Боже) і для евакуації.

Ще будучи депутатом шостого скликання Волинської обласної ради, чула багато аргументів на користь децентралізації. Мовляв, вона піде тільки на користь територіальним громадам. 

Однак склалося далеко не так, як обіцялося. Бо великі державні монополісти, як-от «Укрпошта» чи та ж «Укрзалізниця», обирають вигідні лише для них послуги, прирікаючи на вимирання сільські населені пункти, обмежуючи доступ тамтешніх жителів до найнеобхідніших, життєво важливих сервісів. Приклад – хоча б Мизове, звідки багато людей добиралися тим же дизель-потягом до Ковеля чи Старої Вижівки на роботу, селяни могли вторгувати якусь копійку на ковельському ринку, продаючи продукцію з власного господарства, а мешканці Ковеля, вихідці із села, відвідати престарілих батьків чи дістатися до батьківського обійстя, облаштованого під дачу. 

l

Спроба скасувати рейс дизель-поїзда Ковель – Вижва – це не лише ігнорування потреб сільських жителів, а й позбавлення їх законодавчо закріплених пільг. Адже право на безплатний проїзд   мають пенсіонери, студенти, особи з інвалідністю, учасники бойових дій, діти з багатодітних сімей, батьки загиблих учасників бойових дій. Звісно, керівникам «Укрзалізниці», місячна зарплата яких сягає понад пів мільйона, не зрозуміти простих людей, яким нині сутужно зводити кінці з кінцями при мізерних пенсіях, що навіть близько не досягають офіційно встановленого прожиткового мінімуму.

Водночас твердження про збитковість потягів приміського сполучення не сприймається на фоні амбітної програми «3000 кілометрів Україною», про яку торік оголосила «Укрзалізниця». Проєкт передбачає безкоштовних 3000 кілометрів поїздок кожному пасажирові у непікові періоди у плацкарті, купе, регіональних поїздах та 2-му класі Інтерсіті. 

Однак поки ця запропонована розкіш не доступна жителям сільської глибинки, чому б «не віддати» ці безкоштовні 3 тисячі кілометрів для поїздок звичайним дизель-поїздом – нехай навіть і без комфорту? 

Тим більше, що на противагу міським пенсіонерам правом на безкоштовні поїздки громадським транспортом вони скористатися не можуть. А гучні балачки про монетизацію пільг на проїзд у громадському транспорті, щоб передбачені кошти переказувалися просто на картку і людина могла ними скористатися на власний розсуд, так і «застрягли» десь у високих кабінетах.

1 травня дизель-поїзд таки прибув на станцію Вижва. У розпорядженні, яке підписав заступник директора філії з експлуатації філії «Приміська пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» Олександр Болдов, йдеться, що приміські поїзди №6311/6314 та №6315/6311 Ковель-Вижва-Ковель продовжать курсувати згідно з чинним розкладом. Звісно, люди цьому пораділи. У соцмережах пропонують продовжити маршрут до станції Кримне, яка знаходиться в Дубечному – теж центрі територіальної громади, щоб зробити цей потяг рентабельним. 

Однак висловлюють і занепокоєння: чи довго курсуватиме потяг, чи не станеться так, що якомусь чиновнику знову спаде на думку обрізати цю гілку залізниці. 

Не зайве було б сказати з цього приводу своє слово і депутатам Ковельської районної та Волинської обласної рад, ухвалити звернення і до керівництва АТ «Укрзалізниці», і до Верховної Ради. Адже настане довгоочікувана Перемога, скінчиться війна, постане питання повернення наших біженців з-за кордону. 

Тож після комфортного життя в Європі чи захочуть вони повернутися в свої села, які не матимуть ніякого транспортного сполучення?

Валентина БЛІНОВА.

23 квітня небайдужі жителі Старої Вижівки, Мизового та інших сіл громади зібралися на пероні станції Вижва, щоб висловити своє обурення з приводу скасування маршруту дизель-поїзда Ковель – Вижва. Про такий намір «Укрзалізниці» стало відомо з документа, датованого 20 квітня цього року.

«Дизель-поїзд як дзеркало нашого життя» – матеріал під такою назвою підготувала для колишньої старовижівської районки десь у 2000-х роках. І справді, тоді життя вирувало як на залізничній станції Ковель, так і в поїздах приміського сполучення, що вирушали у різних напрямках: на Заболоття, Камінь-Каширський, Сарни, Ягодин, Червоноград, Здолбунів. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 261

Після Чорнобиля, здавалося, що історія перегорнула одну з найтрагічніших сторінок. А Незалежність обіцяла свободу слова й нові правила гри. Але на практиці редактор знову опинився під тиском – уже в інших декораціях...

Ще двічі Павла Смовжа намагалися зняти з посади інші керівники.  Розглядали питання по ньому на пленумах. Звучали різні формулювання, але суть залишалася тією ж: «незручний» редактор.

Один із таких конфліктів виник під час виборів першого секретаря райкому. Претендентів було двоє. Один із кандидатів  – товариш і кум Павла Смовжа. І коли постало питання підтримки, вибір для нього був очевидним.

Але перемогу здобув опонент. Це був час, коли у повітрі вже відчувалися вітри перебудови. Здавалося, система хиталася, відкривалася до змін. Але водночас вона ще вміла й мститися. Новообраний перший секретар, не забувши, хто і за кого голосував, почав тиснути на редактора. 

Зібрали пленум. За дорученням секретаря там виступали його люди. Нічим не підтверджені, голослівні звинувачення,   образи, якийсь бруд – усе пішло в хід. Метою було одне: зламати і прибрати.

Проте не за того взялися! Всі виступи Павло Смовж записав на диктофон –рідкісну ще в ті часи для району річ. І на шпальтах газета сміливо й відверто передала всі ті виступи майже дослівно. А в той час протокол пленуму райкому з перекрученими фактами пішов «нагору». Факт нечуваного тиску на редактора став відомим на всю область. 

Приїхали перевіряючі. Проаналізували газетні підшивки за останні роки, звірили диктофонний запис з викладом у газеті всього, а також із сфальсифікованим протоколом пленуму. І зробили висновок: тиск необгрунтований. Секретарю райкому вказали на це, а пізніше – на бюро обкому – ще й поставили “на вид”.

Звичайно, що редактора не зняли з посади.

– Та працювати стало ще важче, – ділиться журналіст. – Формально все лишилося на своїх місцях. А неформально   кожен день вимагав внутрішньої витримки, можливої підстави від недругів і... мого спротиву. Але тішуся, що залишився людиною, яка не зраджує ані собі, ані тих, хто поруч.

Тоді ще продовжував вірити, що з розпадом партійної системи тиск на редакторів зникне. Проте подальша практика життя показала: форми змінюються, але суть залишається...

Другий раз його  хотіли прибрати з посади у незалежній Україні. Обкомів і райкомів уже не було. Тому голова Іванківської райдержадміністрації їздив в обласну адміністрацію, аби заручитися там підтримкою. Аргументував тим, що, мовляв,  в газеті  редактор пише   неправду. Але в тій зустрічі з головою ОДА брав участь і його заступник, колишній журналіст. І той поцікавився, в чому ж редакторська провина? 

Виявилося, у тому, що газета вкотре написала правду. Проте та правда здалась небезпечною для керівництва району. На щастя, обласна влада не підтримала  місцеву.

l

Зрештою, був він незручним редактором для місцевого керівництва в усі часи, але працював не заради кар’єри.

– Ви ж знаєте, колего: подібні проблеми – не в редакторах. Зараз не доводиться писати про питання, котрі не можна висвітлювати під час війни, аби не нашкодити країні. Але – це інше. 

Ми говоримо про правила гри багатьох попередніх років, коли твої принципи найчастіше тобі ж і вилазять боком. Правда завжди комусь не подобається, вона дратувала владу як колись, так і тепер, – зазначає пан Павло. –  Ось і нинішня голова Іванківської селищної ради якось дзвонила мені, погрожувала судом. Там своя історія, про яку всі в нашій тергромаді говорили з обуренням. І все ж я від серйозної критики не відмовляюся.

Опорою для журналіста є родина. З дружиною Антоніною вони від юності разом. Гордістю батьків є їхні син і доня, четверо внуків. Відчуття відповідальності перед близькими допомагає залишатися чесним та стійким і в професії.

l

Окремою важкою сторінкою життя для нього, як і для усієї України, стало повномасштабне вторгнення рф. Під час тимчасової окупації агресором півночі Київщини Павло Смовж мусив, звичайно ж, припинити випуск «Трибуни праці». Та вже 22 квітня 2022 року відновив друк газети. Проте вже з липня її знову не дочекалися читачі: редакція не мала коштів, лише борги.

У той період його запрошують в Київську обласну військову адміністрацію й пропонують організувати випуск газети в потерпілій від окупантів громаді Гостомеля. Так з’являється «Вісник Гостомеля».

Потім надійшла ще більш цікава пропозиція – створити й випускати обласну газету  «Цивільний  фронт  Київщини», котру  йому  доручили   редагувати.   Й  з  цим завданням досвідчений редактор справився.

А на початку 2023 року грант американського посольства допоміг відновити регулярний вихід «Трибуни праці».  Це  стало  можливим  завдяки   підтримці  голови Національної  спілки   журналістів   України   Сергія   Томіленка   і   президента  Академії української преси Валерія Іванова. Іванківська газета стала знову виходити чотири рази на місяць.

Проте з січня 2024-го й донині доводиться випускати її через тиждень: фінансової допомоги збоку немає, реклами як такої – теж. Випускає газету Павло Смовж самотужки, бо колектив редакції з різних причин воєнного часу розпався.

У 2023 році Павло Смовж видав документально-публіцистичну книгу «Фрагменти української незламності», презентація якої відбулася у НСЖУ. Вона удостоєна Всеукраїнської літературно-мистецької премії «Київська книга року – 2024».

Редактор проводить помітну громадсько-патріотичну й волонтерську роботу: збирає кошти вдячних українців, за них виготовляє і встановлює мармурові пам’ятні знаки полеглим воїнам ЗСУ, які на території Іванківщини вели бої з ворогом, не допускаючи його до Києва. 

Таких знаків загалом у їхній громаді вже 11, і чотири з них встановлені лише завдяки його особистим зусиллям. В т. ч. меморіал 22-ом загиблим бійцям та офіцерам 109-го батальйону 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» ЗСУ в с. Слобода Кухарська. 

l

Шлях у журналістику почався з випадку. Осінь 1965 року видалася врожайною. Город “подарував” родині   гігантський кабачок: понад метр завдовжки. Біля овоча крутився молодший брат, ростом менший від кабачка. Павло, тоді вже восьмикласник, уявив яким буде фото... Швиденько зробив, як зараз каже, доленосний і по-своєму кумедний знімок: кабачок великий, а брат біля нього – маленький. Відправив знімок у редакцію райгазети.

– Грудень уже замітав снігом, і тут приносять «Трибуну праці», – згадує Павло Якович. – На останній сторінці – фото брата з тим овочем. Підпис був простий: «Оце так кабачок!». Це по-справжньому окрилило! З тієї світлини й почалася, як виявилось, справа мого життя.

Коли закінчив 10 клас, знав уже напевно: хочу бути фотожурналістом. Поїхав у Іванків до райвійськкомату, аби подати через нього документи до Львівського вищого політичного училища – на відділення військової журналістики. Але треба було когось там почекати. То зайшов тим часом у редакцію «Трибуни праці» через дорогу. Там мене вже знали. І... відмовили їхати до Львова. Тож повернувся у військкомат і забрав свої документи.

Пізніше тодішній редактор «Трибуни праці» порекомендував мене своєму колезі в Макарів, бо вакансій на той час в Іванкові не було. Став фотокореспондентом...

– Отак починалася для мене дорога у журналістику, – підсумовує Павло Смовж. І додає. – Макарівська, Бородянська газети, фотокор в «Трибуні праці». Працював тут і редактором районного радіомовлення, і завідувачем відділу та заступником редактора...

Молодий журналіст був беручким до роботи, хапався за різні теми, їздив на мотоциклі по селах, писав, фотографував, протягом дня встигав усе і трішки більше.

А до нього, між тим, придивлялися. Й у 1978-му стався різкий поворот долі. Павла зі скандалом забирають у райком. Він не хоче йти з редакції й відчайдушно відмовляється, але сили нерівні... Тож, зрештою, погоджується. Проте чотири роки роботи не до душі, а потім ще й дворічне навчання на стаціонарі відділення журналістики партійного вишу, котре давало прекрасні можливості для обміну досвідом між журналістами з різних областей України, – все це лише шліфувало професійну майстерність.

Після того навчання повернувся в Іванків. У серпні 1985 року Павло Смовж був призначений редактором райгазети «Трибуна праці». На цій посаді він  і до сьогодні. 

l

Як живеться редакторові з сорокарічним стажем в епоху вибухового розвитку соцмереж та штучного інтелекту? У Павла Яковича є свій погляд на феномени нашого часу.

Про штучний інтелект редактор говорить стримано.

– Мені ШІ наразі не потрібен, – переконаний журналіст. – Думаю, він має бути там, де потрібна швидкість: коротка новина чи суха інформація, зведення даних чи пошук фактів. Але у друкованих видань нині інше завдання. Немає сенсу гнатися за оперативністю. 

Хоча більшість людей звикли до коротких повідомлень, є ще й ті, хто хоче читати саме газету, а не переглядати заголовки чи стислий переказ. Сила преси в іншому. 

Павло Смовж робить ставку на аналітику, розповіді про людей-особистостей, чого не знайдеш у стрічці Фейсбука. Саме тому газета й досі має читача: у ній є те, чого немає в Інтернеті.

На своїй сторінці в Фейсбуці він постійно розміщує анонси публікацій чергових номерів «Трибуни праці», окреслюючи теми, але не розкриваючи зміст.

– Для чого тоді випускати паперову газету, – каже редактор, – коли ще до її виходу в світ потенційні читачі все знатимуть наперед? 

Тому повністю викладає тексти лише в окремих, найбільш важливих, випадках, через тиждень або й два після виходу друкованої версії.

Фейсбук-сторінку Павло Смовж веде, звичайно ж, самостійно.

– Світ заполонили цифрові технології, – підсумовує думку Павло Якович. – Та головне завдання професійних журналістів у друкованих виданнях залишається незмінним – доносити до своїх читачів усе цікаве й важливе для них, роблячи ставку більше на аналітику. Вважаю, що головною вимогою для нас була й буде висока відповідальність за слово. Котрої в Інтернеті інколи не бачиш... Газети продовжують тримати планку якості й аналітики, яку не може замінити жодна соцмережа.

l

Ось такий він, рекордсмен України – редактор з сорокарічним стажем.

– Роботу свою люблю й не планую її припиняти – наголошує Павло Якович. –Особливо приємно, коли бачиш, як слово твоє відгукується серед людей. Бо вони не лише читають твої публікації, а й переживають разом з тобою. Задля того й працюю...

Людмила Мазнова.

 

Після Чорнобиля, здавалося, що історія перегорнула одну з найтрагічніших сторінок. А Незалежність обіцяла свободу слова й нові правила гри. Але на практиці редактор знову опинився під тиском – уже в інших декораціях...

Ще двічі Павла Смовжа намагалися зняти з посади інші керівники.  Розглядали питання по ньому на пленумах. Звучали різні формулювання, але суть залишалася тією ж: «незручний» редактор.

Один із таких конфліктів виник під час виборів першого секретаря райкому. Претендентів було двоє. Один із кандидатів  – товариш і кум Павла Смовжа. І коли постало питання підтримки, вибір для нього був очевидним.

Але перемогу здобув опонент.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 32

15 травня, п’ятниця

Схід Сонця – 05.31; захід – 21.05. 

Місяць – в Овні, Тельці.

Міжнародний день сім’ї.

Міжнародний день захисту клімату. 

Прп. Пахомія Великого.

16 травня, субота

Схід Сонця – 05.29; захід – 21. 07.

Місяць – у Тельці. 

День науки в Україні.

Прп. Феодора Освяченого. Свт. Олександра Єрусалимського.

17 травня, неділя

Схід Сонця – 05.28 захід – 21.08. 

Місяць – у Тельці, Близнюках.

В Україні День пам’яті жертв політичних репресій. 

Всесвітній день електрозв’язку  та  інформаційного суспільства. 

Всесвітній день пульмонолога.  

Всесвітній день боротьби з  артеріальною гіпертонією.

6-та неділя  після Пасхи, про сліпого. Свт. Стефана Константинопольського.

18 травня, понеділок

Схід Сонця – 05.26; захід – 21.09.

Місяць – у Близнюках. 

Міжнародний день музеїв. 

День боротьби за права кримськотатарського народу. 

День резервіста України.

Мчч. Петра, Андрія, Павла, Христини, Олександри, Юлії.

19 травня, вівторок

Схід Сонця – 05.25; захід – 21.11. 

Місяць – у Близнюках, Раці. 

Мч. Парфенія Жовківського. 

20 травня, середа 

Схід Сонця – 05.24; захід – 21.12.

Місяць – у Раці

День банківських працівників України. 

Всесвітній день метрології. 

Всесвітній день  травматолога. 

Всесвітній день бджіл. 

Європейський день моря.

Віддання Пасхи. Передсвято. Мч. Олександра. Свт. Олексія Київського.

21 травня, четвер

Схід Сонця – 05.22; захід – 21.14.

Місяць – у Раці, Леві.

День вишиванки.

Вcесвітній день культурної різноманітності в iм’я діалогу і розвитку. 

День міжнаціональної злагоди і культурного розмаїття в Україні.

ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ. Рівноапп. Константина і Єлени.

Місячні фази у травні

Спадаючий  Місяць – 15 травня.

Новий  Місяць – 16 травня.

Зростаючий Місяць – 17-30 травня.

Повний Місяць – 31 травня.

Підготувала 

Марія Сукач.

Схід Сонця – 05.31; захід – 21.05. 

Місяць – в Овні, Тельці.

Міжнародний день сім’ї.

Міжнародний день захисту клімату. 

Прп. Пахомія Великого.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 13

Четвер. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 23оС. Вітер південно-західний  помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 15оС. Вітер південний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 19оС. Вітер західний помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 11оС. Вітер західний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 18оС. Вітер північно-західний помірний.

В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер слабкий (штиль).

Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 20оС. Вітер західний з переходом на східний слабкий.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 12оС. Вітер  східний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 21оС. Вітер південно-східний сильний. 

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 15оС. Вітер південно-східний помірний.

Вівторок. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 21оС. Вітер південний   помірно сильний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 14оС. Вітер південний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 19оС. Вітер північно-західний сильний.

Четвер. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 23^оС. Вітер південно-західний  помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 15^оС. Вітер південний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 19^оС. Вітер західний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 30

Трохи історії.  В дитинстві, десь у п’ятдесятих роках (не пам’ятаю,  в який клас ходив), дивився у клубі фільм, створений грузинськими кіномитцями, кольоровий.

Події розгорталися на Близькому Сході. Там в кінці ХІІІ – на початку ХІV століття існувала держава мамлюків, які постійно воювали із сусідами. Для цього їм потрібно було військо. Мамлюки робили набіги і викрадали малих дітей, особливо хлопчиків.

Так до них потрапили два товариші із Кавказу, але християнського віросповідання. Мамлюки виховували їх на своїх традиціях, навертали в національну віру. І ставали ті воїнами яничарами. Одного хлопчину продали купцям з Європи, а другий залишився у їхньому війську.

Йшли роки, кожен жив своїм життям. І тут в долю хлопців втрутився сам Наполеон  Бонапарт. На початку ХІХ століття, здобувши Неаполітанське королівство, вирішив потіснити Британію на Близькому Сході.

Зібравши військо, посадив на кораблі й вирушив до Єгипту. Тут  він відвідав піраміди. Навіть, як дехто стверджує, провів ніч в одній із них. Але це не допомогло йому, і фортуна відвернулася від Наполеона. Запаси, які брав із собою, закінчились, спека воїнам не дуже сприяла. Крім того, постійні напади кочівників (мамлюків) змусили його повертатись у Францію. 

В одній із сутичок зустрілись і колишні товариші в бою. Один – в чині капітана французької армії, а другий – воїн ісламу. Коротше кажучи, друзі стали ворогами.

Не пам’ятаю, чим все скінчилось, але той фільм чимось нагадує сьогодення. Адже нинішня росія – це фактично держава мамлюків. Про це я знаю із власного досвіду.  Вона фактично забрала моїх двох братів. Один поїхав в Тюмень, там створив сім’ю, мешкає в Сургуті. Другий, менший, будував БАМ, теж одружився, мав сина.

Це було в дев’яностих роках. Брат загинув з невідомих причин. Доки повідомили, то поховали сусіди, бо співмешканка кудись зникла. 

Після Другої світової війни, як відомо, було скорочення радянської армії. Ті, що в ній служили, а особливо з України, старались   залишитись за «поребриком», тому що вдома їх нічого доброго не чекало. Так і з’явились Валентина Матвієнко,  Мединський, Дмитрієв та багато інших запроданців України. 

Згадаймо фільм «Іван Васильович змінює професію», де Іван Грозний каже, що він «Казань брав, Астрахань брав». Це схоже на тих, хто хвалиться: «Крим брав», «Донбас брав». 

Петро І разом із першим колаборантом Феофаном Прокоповичем у 1721 р. назвали московію росією (імперією), а Петро став імператором. Знаючи ставлення Петра І до духовенства, розуміємо, чому він хотів зосередити владу в одних руках. Як результат, церква була позбавлена свого управління (патріархії). Натомість був створений синод, яким   керував оберпрокурор аж до жовтневого перевороту 1917 року.  

Після перевороту церква відновилась, обрала патріархом Тихона, але лєнін заявив, що релігія – опіум для народу, а тому проти церкви розпочали репресії. Патріарха прибрали, храми зруйнували, дзвони поскидали із дзвіниць, а майно пішло на індустріалізацію. Відновили церкву лиш у 1943 році в розпал війни, і то всі ієрархи призначались державою, попередньо, отримавши «благословення» нквс-кгб.

Багато запитань викликає атрибутика держави росії: герб двоголовий символізує Римську імперію – Західну і Східну (Візантію), тому що Іван ІV Грозний був «по бабусі» пов’язаний з  останнім імператором Костянтином Палеологом. Прапор запозичений Петром І у голландців, хоч кольорами нагадує французький.  Щодо гімну, то музика радянська – тільки поміняли слова (не вперше).

Лицемірству москалів немає меж. Ще можна пригадати, як недавно кобзон і Поплавський дуетом співали: «Ненька Україна, матушка росія» (я б змінив матушку на мачуху).

Хоча війна ще не закінчилась, але колись закінчиться. Тож дай, Боже, до цього дожити і осмислити все пережите. Я, як і все післявоєнне покоління, думали, що нам уже не випаде воювати, а що вийшло? Не нам, а нашим дітям і онукам таки довелося брати зброю і захищатись від сусідів, які вигадали причину, щоб на Україну напасти.  

Страшно подумати, що тисячі загиблих військових – як росіян, так і українців, десятки зруйнованих міст, селищ, вбитих російськими ракетами мирних жителів, – це наслідок  дій російських «мамлюків» в ім’я задоволення амбіцій однієї (не можу назвати людиною) особи путіна. Але вірю: розплата неминуча, ворог зазнає поразки.

Слава Україні!

Героям слава!

Андрій Михалевич.

с. Ружин.  

Трохи історії.  В дитинстві, десь у п’ятдесятих роках (не пам’ятаю,  в який клас ходив), дивився у клубі фільм, створений грузинськими кіномитцями, кольоровий.

Події розгорталися на Близькому Сході. Там в кінці ХІІІ – на початку ХІV століття існувала держава мамлюків, які постійно воювали із сусідами. Для цього їм потрібно було військо. Мамлюки робили набіги і викрадали малих дітей, особливо хлопчиків.

Так до них потрапили два товариші із Кавказу, але християнського віросповідання. Мамлюки виховували їх на своїх традиціях, навертали в національну віру. І ставали ті воїнами яничарами. Одного хлопчину продали купцям з Європи, а другий залишився у їхньому війську.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 35

Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги. 

А чи для всіх перемога була перемогою, чи для всіх вона була жаданою і чи всі її чекали? 

Здавалося б, абсурдне запитання. Хто б не хотів покінчити з війною? 

Та чи не є це підміною понять: «закінчення війни» і «перемога» одного людожера над іншим? 

Закінчення війни, безперечно,  хотіли всі. 

Давайте згадаємо тих, для кого перемога не несла нічого доброго. 

В першу чергу – це ті, хто так чи інакше працював на окупантів. Не воював, зауважте, а просто працював за кусень хліба, щоб жити, бо іншого виходу не було. Скільки цих людей? Сотні тисяч? Мільйони?  

Ці люди не чекали нічого хорошого від безпощадної радянської влади. Вони добре її знали та не могли хотіти її повернення.  

Чи могли очікувати перемоги віруючі люди, для яких вперше за багато років відкрилися церкви і коли ніхто, здається, не переслідував їх за віру?

Так, Святогірська лавра була завжди зачиненою за радянських часів. І до війни, і після. Діючою була, попри все, тільки при німцях.

Хіба могли забути віряни про знищених демонською владою близько сотні тисяч священників та багато тисяч церков? Могли вони хотіти повторення такого страхіття? 

Чи могла радіти перемозі велика армія тих, які з різних причин перейшли на бік німців? Це не сотні і не тисячі людей. Їх кількість виміряється набагато більшими цифрами.

Їх легко назвати зрадниками, але коли «зрадників» —  чи  не мільйони, то треба сказати вперше те, про що до цього ніхто не говорив: ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НА ТЕРИТОРІЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ЙШЛА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. Бо як ще інакше можна назвати ситуацію, коли така кількість громадян однієї країни воювали один проти одного? Коли партизани та диверсійні групи чекістів тисячами вбивали тих, хто служив у німців, коли мільйони здавалися в полон, щоб не воювати на боці  срср або йшли у власівські та інші формування, щоб воювати проти ненависної влади?

Як могла хотіти перемоги переважна більшість людей Західної України?

Вони ще не звикли до радянських порядків. Комуністи не встигли зазомбувати цих людей так, щоб вони їх «полюбили».

Вони знали, що «совєти» несуть із собою тюрми, колгоспи, знущання над віковими традиціями, знищення мови, церкви, віри та багато ще чого.

Вони пам’ятали, як, відступаючи, енкаведисти   постріляли інтелігенцію та всіх, кого вважали нелояльними до себе.

А чи могла чекати на перемогу, а, значить,  і на прихід радянської влади значна частина селян? Адже вони декілька років жили без колгоспів, відчули себе господарями. У них з’явилися чи не вперше надлишки зібраного врожаю. 

Чи могли чекати перемоги ненависного їм режиму ті, які були репресовані в срср? А це — вже десятки мільйонів людей. А їх родичі, близькі? Як вони могли хотіти повернення червоних садистів? Додаймо до постраждалих від репресій мільйони тих, хто був замучений голодом та їх рідних. Вони чекали перемоги? Їм потрібна була найстрашніша влада на землі? 

Чи чекали на перемогу народи Європи? 

Може, дехто й чекав, не знаючи, з ким буде мати справу. Але вже скоро гірко пожалкував, що прийшли «визволителі».  

Один із радянських журналістів  В. Лапский в спогадах про свою роботу в Німеччині після війни  відкрив світу жахливу інформацію. Виявляється, одинадцять фашистських концтаборів, в т.ч. Бухенвальд і Заксенхаузен, не припинили свою роботу після закінчення війни. Під «опікою» нквд вони існували  до 1950 року. В таборах були, окрім колишніх німецьких солдатів, жінки, старі і діти. В’язні масово помирали від  виснаження, голоду і хвороб.  

Що принесла перемога для остарбайтерів, військовополонених, кубанських та донських козаків, так званих білоемігрантів, яких або стріляли, або відправляли до Сибіру, для сотень тисяч німецьких жінок, яких віддало на зґвалтування радянське командування?

Що принесла перемога для тих  сімей, батьки, діти та брати яких були розстріляні за рішенням військових трибуналів або загороджувальними загонами при відступі чи будь-якому порушенні в штрафбатах?

Що принесла перемога для тих, хто був депортований з рідних місць – татар,  балтійців, українців та поляків в результаті операції «Вісла»?

Це далеко не повний перелік, але якщо зважити на те, що тут було сказано та перелічено мною, то можна дійти тільки до одного висновку: день перемоги став початком нового страхітливого масового, наджорстокого знищення мільйонів людей та нового нелюдського знущання над ними.

Свідома сучасна людина не може святкувати перемогу одного нелюда над іншим, а може тільки оплакувати жертв війни та просити Господа Царства Небесного для їх душ.

Я жодним чином не збираюся захищати нелюда Гітлера. Але Гітлера, його поплічників, його режим засудили на Нюрнберзькому процесі, а злочини сталінського режиму, у тому числі  в часи Другої світової війни,   не засуджені. Сталінський режим і по цей день ходить тільки в переможцях. Ба більше: 75 відсотків  росіян вважають кривавого диктатора найвизначнішою особою в історії московії. 

l

Ладнає під «сталіна» себе і біснуватий путін. Він впевнений, що гідно продовжує його справу, розв’язавши криваву війну проти України і ставши «собіратєлєм рускіх земель». Саме кремлівський карлик  «приватизував»  9 травня, щороку організовуючи так звані марші  «пабєдітєлєй» і повторюючи, як мантру, слова: «Побєда будєт за намі!».

Яка «побєда»? Над ким? В ім’я чого? 

Але ці питання зомбованих росіян  не хвилюють. Вони сліпо вірять путіну, його брехні й лицемірству, знищуючи мирні українські міста і села, вбиваючи цивільне населення,  загрожуючи війною усьому світу. Не сумніваюсь, що саме так буде в росії і 9 травня цьогоріч.

Ні, це не наш день перемоги. Наш час настане тоді, коли український народ здобуде Перемогу над головними злочинцями сучасності – рашистами.

Дай, Боже, щоб сталося  так якнайшвидше!

Олександр Мінович.

Михайло КУЗЬМУК.

Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги. 

А чи для всіх перемога була перемогою, чи для всіх вона була жаданою і чи всі її чекали? 

Здавалося б, абсурдне запитання. Хто б не хотів покінчити з війною? 

Та чи не є це підміною понять: «закінчення війни» і «перемога» одного людожера над іншим? 

Закінчення війни, безперечно,  хотіли всі. 

Давайте згадаємо тих, для кого перемога не несла нічого доброго. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 37

За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку  статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”. 

 

Перша померла, 

а друга стала «негодна» 

Село Одринки загубилося серед густих лісів, відмежоване річкою Горинь. Щоб дістатися до тамтешньої знаменитості, довелося долати вибоїни ґрунтової дороги і майже розібраний міст, на якому залишилися мостини, щоб лишень проїхала автівка.

– То ви до нашого султана? – зневажливо, але з прихованими нотками заздрощів, хмикнув перший зустрічний у селі, до якого звернулися із проханням показати хату Олексія Телетьона. – До нього все їдуть і їдуть.

Удома нікого не було – липень, гаряча пора сінокосу. Тим часом розглядаю його хатину. Вона аж ніяк не нагадує розкішні султанські покої.

– Ще по війні її збудував, – розповів згодом господар, коли прийшов із косовиці. – З армії повернувся в одному сірячку. Дерева наносив, а люди хату поставили. Як є кубло, то всяка пташка сяде.

Чоловік як у воду дивився: не одна «пташка» намагалася вгніздитися тут, але він чітко тримав у своїх руках сімейну ієрархію. Женився ще перед Другою світовою. Відразу забрали в армію. Потім був фронт. Полон, втеча, прифронтова розвідка і дорога на схід – до Японії. Заслужив аж двадцять «медальов», як сказав про свої нагороди. 

Дружина Одюшка у війну померла, лишивши сина Гриця. Тож одружився вдруге – привів у дім Мотруну. Розлад у сім’ї почався, коли вона зачастила до місцевої релігійної громади. За словами Олексія Кіндратовича, не топила, не варила, встала, вбралася і пішла. А в хліві свиня голодна верещить, корова у стайні недоєна. Тож прислухався до її поради: «Бери собі жінку, а я коло вас до смерті доживу, бо ти мені вже не треба».

Третю жінку знайшов на базарі

У Сарнах на базарі Олексій Телетьон запримітив жіночку, на обличчі якої залишив слід важкий чоловічий кулак. Йому стало її шкода.

– Питаю: «Скуль ти?», – пригадував дід. – Розказала. «Якщо хочеш мене, то бери», – зізналася відверто. А що ж тут стісняться? Бачать очі, що купують, нехай їдять, хоч повилазять. 

Під час нашої розмови Люба (саме так звали молодицю) стояла поруч із чоловіком плече до плеча, мовчки гасила у кутиках вуст лукаву посмішку. Її не бентежило, що Олексій Кіндратович годився їй у батьки: старший від неї аж на 32 роки! Перебралася до нього зі своїм приданим і з одним із своїх синів від першого чоловіка. 

Дві жінки в одній хаті змогли поладнати. Та й куди тут дінешся, якщо хата – це лише одна кімната з піччю, водночас правила і за кухню, і за опочивальню. Умеблювання – більш, ніж скромне: дерев’яні лавки, стіл, мисник і єдина окраса – плюшевий  килим із спокусливою красунею, яка, очевидно, надихала діда Телетьона на чоловічі “подвиги”. 

Мотруна відсторонилася від господарських клопотів та домашніх справ, облюбувавши місце на печі. А Люба перебрала їх на себе. 

– Ну, Олексія Кіндратовича ми і так з усім селом ділили, – пригадувала згодом Любов. – Боліли в Мотруни і ноги, і спина. Зранку прокинеться на печі, кличе: «Любко, дай руку» – допомагаю їй злізти. Сядуть за стіл, примовляють: «Налий борщу». Підемо з нею по воду до колодязя: я несу відро, а Мотруна поруч йде. Через кожні три метри на пеньок або травичку сідає: «Любко, роззуй мене, ноги затекли»…   Зате в ліжку я була улюблена. 

Люба не шкодувала про свій вибір і навіть народила діду Телетьону доньку, коли йому було вже шістдесят шість років.

Позаздрила щастю сестри

Так тривало, поки у «покоях» поліського султана не поселилася молодша Любина сестра Надія. У неї також не склалася жіноча доля. От і прибилася в Одринки.

– Ми на той час утрьох з Телетьоном уже п’ять років прожили, – розповідала Люба. – І раптом Надька заявляється у сукні з мереживами. А вона від мене на сім років молодша… Пройшла в хату, сіла на ліжко і мовчить. Тільки очима Телетьона їсть. Він нам з Мотруною відразу завдання роздав: одну за хлібом послав, а іншу – корову доїти. І замкнувся зсередини з моєю сестрою… Ми почекали, поки Телетьон вийде, і відразу в хату. А там Надька ніжиться на ліжку. Я її за волосся і на підлогу стягнула, а Мотруна мітлою з хати нагнала. 

Але якось увечері Надія знову з’явилася під вікнами багатоженця і почала голосити. Телетьон завів її в дім і наказав жінкам: «Живіть дружно на загальних правах». Так вони разом прожили двадцять літ – без сварок і негараздів. А коли прийшов час, похоронили Мотруну.

Хоча під одним дахом з Олексієм Телетьоном мешкали відразу три дружини, ще три жінки «поза хатою» народили йому трьох дітей, а з десяток коханок любили його без побічних наслідків, із жодною, крім першої – Одюшки, він не вінчався і не розписувався у сільраді. Щоправда, влада скерувала, було, до нього представниць паспортного столу, щоб ліквідувати неподобство у документах. Але дід спантеличив їх, запропонувавши: «А, може, й ви зостанетесь? Я вас не гоню». Так вони і поїхали ні з чим.

Пригадую, як поліський султан щедро пересипав свою мову філософськими виразами про сімейне життя-буття:

– Якщо першої доброї жінки нема, то чоловік як на одне око сліпий. Я вінчався тільки раз, бо у мене є три правди: родився, женився і вмирати буду. А скільки жінок буде – не знаю. Може, ще зо п’ять. Цяя покине – другу візьму. Тая піде – третю приведу. Мав я й коханок, може, з десять. Але хуже нема, як до чужих баб ходити. Лучче, яку не візьму – стару чи молоду, беззубую чи безгубую, але щоб у хаті була своя. Прийшов, найшов та й ліг.

Мабуть, недарма дід Олексій натякнув на свою чоловічу міць. Знали в Одринках і про його коханок, і про позашлюбних дітей, яких він не цурався. Одному із синів він навіть заповів корову – уже перед своєю смертю. 

А не стало поліського султана через три роки після того мого пам’ятного відрядження. Було йому вже 88 років. Хоронили одринківську знаменитість усім селом під жіноче голосіння: «Немає більше годувальника!», «На кого ж ти нас покинув!». Але нині могила діда Телетьона на сільському цвинтарі, кажуть місцеві мешканці, виглядає занедбано. Може, вдови бояться зустрітися тут із суперницями? Навіть напису немає на надгробку. Історію любові діда Телетьона на ньому не вмістиш.

Валентина БЛІНОВА.

 

За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку  статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”. 

 

Село Одринки загубилося серед густих лісів, відмежоване річкою Горинь. Щоб дістатися до тамтешньої знаменитості, довелося долати вибоїни ґрунтової дороги і майже розібраний міст, на якому залишилися мостини, щоб лишень проїхала автівка.

– То ви до нашого султана? – зневажливо, але з прихованими нотками заздрощів, хмикнув перший зустрічний у селі, до якого звернулися із проханням показати хату Олексія Телетьона. – До нього все їдуть і їдуть.

Удома нікого не було – липень, гаряча пора сінокосу. Тим часом розглядаю його хатину. Вона аж ніяк не нагадує розкішні султанські покої.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 29