Доброго дня, дорогі друзі!
Нещодавно ми всі відзначили День Незалежності України. Довго ми йшли до цього дня. Була у нас Українська Народна Республіка, незалежність і суверенність якої було проголошено 22 січня 1918 року. Проіснувала до 1921 року.
Однак внутрішні суперечності, політичні суперечки, боротьба за владу, прорахунки та зловживання тодішніх політичних діячів послаблювали її. Українська Народна Республіка зазнала поразки, а значна частина України опинилася під владою більшовиків. У 1922 році ми стали частиною радянського союзу разом з державами, які комуністичний режим зміг підкорити тортурами, убивством, залякуванням і голодом. Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (Грузія, Вірменія та Азербайджан ), Білорусія, росія і Україна ввійшли до складу срср 30 грудня 1922 року.
І саме тоді для нас розпочалася російська та комуністична окупація – радянський союз став величезним табором для власного народу.
Але чому Україна опинилася у складі радянського союзу? До 1922 року більшовики уже встановили свою владу на більшій частині України. Українська Народна Республіка зазнала поразки, а на її території була створена радянська Україна, підконтрольна більшовицькій владі.
Людям обіцяли нове справедливе життя, рівність і владу трудящих. «Земля – селянам, фабрики – робітникам» – такі були гасла більшовицької влади. Далекоглядніші не вірили у ці обіцянки і додавали: «Море — рибам, небо – птахам».
Насправді відбувалися націоналізація та експропріація приватної власності: у власників забирали торговельні підприємства, майно, фабрики і заводи (так був націоналізований і металургійний завод Джона Юза, навколо якого виросла Юзівка – майбутній Донецьк); банки (навіть моя бабуся поклала у банк 500 золотих рублів під час Першої світової війни – і втратила їх).
Держава дедалі більше перебирала під свій контроль економіку і життя людей. Наприкінці 20-их років розпочалася колективізація. Приватні господарства, які створювали покоління людей, почали відбирати, а їхніх власників примушували вступати до колгоспів. Люди роками працювали, щоб придбати шматочок землі, розбудувати господарство і мати з чого жити, а тепер усе це потрібно було віддати державі. Вони не хотіли миритися з таким грабунком і чинили опір. У відповідь влада проводила розкуркулення: відбирала майно, землю, реманент, худобу, а цілі родини за непокору виселяли з домівок і відправляли на Північ, до Сибіру, за Урал, у Казахстан.
Але і цього радянській владі було замало. Щоб зламати опір українського селянства, примусити його до колгоспної системи та придушити українські національні прагнення, у 1932–1933 роках було влаштовано Голодомор. Під приводом збору податків для індустріалізації у селян відбирали зерно і продовольство. На «чорні дошки» записували цілі села, які заборгували перед державою несплатою непосильних податків. Села оточувала міліція, позбавляючи людей можливості рятуватися деінде. Від голоду вимирали цілі родини і села, люди втрачали розум, були зафіксовані випадки канібалізму.
Але і цього було замало. Коли у людей уже відібрали хліб і продовольство, влада взялася за те останнє, що ще могло залишитися в родинах – золото і коштовності. По всій Україні діяла мережа магазинів «Торгсін» (від. рос. «Торговля с иностранцами»), куди голодні люди несли обручки, сережки, хрестики, срібло, сімейні реліквії – усе, що мало якусь цінність, щоб обміняти їх на борошно, крупу чи шматок хліба і врятувати свою сім’ю від смерті.
Уявіть собі весь цинізм влади: хліб у тебе забрали, а потім тобі його ж і продавали за останню обручку твоєї матері чи бабусі. Лише за 1933 рік голодні люди принесли до «Торгсінів» по всьому радянському союзу близько 45 тонн чистого золота. А крім золота – цінні картини, історичні реліквії, рідкісні книги й інші коштовності. До речі, у мене від бабусь і дідусів зовсім нічого не збереглося – ні іконок, ні вишивок, ні сімейних обручок…
l
Голодомором репресії не закінчилися. У 1930-х роках радянський терор охопив усі верстви суспільства, а особливо нищівного удару зазнала українська культура: письменників, поетів, режисерів, науковців арештовували, розстрілювали, відправляли до таборів. Символом знищення української інтеліґенції став харківський будинок «Слово», мешканців якого репресували, а Сандормох і Биківня назавжди залишилися назвами місць масових розстрілів і поховань жертв радянського терору.
Сталіну приписують слова: «Нет человека – нет проблем». Репресії торкнулися цілих народів: радянська влада примусово депортувала сотні тисяч людей, а згодом – кримських татар, чеченців, інгушів, українців, виселяючи їх з рідної землі.
А попереду була ще одна страшна трагедія – Друга світова війна. У 1939 році радянський союз і нацистська Німеччина підписали пакт Молотова-Ріббентропа, а вже 1 вересня Німеччина напала на Польщу. 17 вересня зі сходу на територію Польщі ввійшла червона армія. Так почалася нова кривава сторінка в історії України.
Україна стала одним із головних театрів Другої світової війни. Її територією двічі прокотився фронт, міста і села були зруйновані, мільйони людей загинули на фронтах, під час окупації, Голокосту, масових розстрілів і депортацій. З чотирьох моїх дядьків, що воювали на фронті, живим повернувся один. Один помер від ран у Литві, іншого убили в Польщі, а ще одного в Україні.
Після війни Україна залишилася спустошеною і зруйнованою. Водночас продовжувалися репресії, арешти й депортації, а в 1946-1947 роках Україна пережила ще один страшний голод. І знову в людей забрали зерно, хоча радянський союз його експортував за кордон.
Та українці не переставали боротися за право бути собою. У 1960-1980 роках з’явився потужний дисидентський рух: за українську мову, культуру, історичну пам’ять і права людини. У 1976 році виникає Українська Гельсінкська група, члени якої вимагали від влади дотримуватися тих прав і свобод, під якими він поставив свій підпис у Гельсінкі. Але натомість людей звільняли з роботи, арештовували, ув’язнювали відправляли до таборів та психіатричних лікарень. Це було повне свавілля і диктатура у всіх її проявах.
А у 1986 році сталася аварія на Чорнобилі. Радянська влада на чолі з Горбачовим спочатку приховувала масштаби катастрофи, наражаючи мільйони людей на небезпеку. Чорнобиль став для багатьох ще одним доказом того, наскільки мало ця система цінувала людське життя.
l
І, нарешті, настав день, до якого Україна йшла десятиліттями, – 24 серпня 1991 року у Верховній Раді був ухвалений Акт проголошення Незалежності України. Його проєкт написали Левко Лук’яненко – колишній політв’язень (був засуджений радянською владою навіть до смертної кари), та Леонтій Сандуляк.
Серед депутатів Верховної Ради першого скликання був і волинський журналіст Андрій Бондарчук. Працюючи в республіканській пресі, він писав про зловживання, корупцію та злочини радянської системи, і через свої гострі публікації не раз наражався на серйозну небезпеку. Важко було боротися проти високого партійного керівництва. Для цього треба бути сміливим і чесним.
Через багато років Андрій Іванович особисто розповів мені про той день - 24 серпня 1991 року, коли після проголошення Незалежності депутати вийшли з Верховної Ради. На площі їх чекали тисячі людей. Люди раділи, вітали, плакали від щастя, співали Гімн України та кидали квіти, коли депутати проходили повз них.
Це був надзвичайний момент. Гадаю, то був єдиний парламент в історії України, а, можливо, й один із небагатьох у світі, який отримав від свого народу таку велику честь. Мені особливо дорого почути цю історію не з підручника, а від людини, яка сама була там і була учасником народження Незалежної України.
Андрію Івановичу уже майже 90 років, він пише книги (остання вийшла у квітні цього року), Одну з його книг я мала честь перекласти італійською мовою, і я щаслива, що доля дала мені можливість познайомитися з такою людиною, як він.
Але проголосити Незалежність – ще не означає відразу бути незалежними. Після століть життя під чужою владою нам потрібно було навчитися самим відповідати за свою державу, робити свій вибір і захищати його.
Пам’ятаєте біблійну історію про Мойсея, який сорок років водив свій народ пустелею?
Треба було, щоб виросло нове покоління людей, яке вже не знало рабства. Може, і нам потрібен був час, щоб усвідомити: ми вільні й маємо власну державу. Та щоразу, коли українців намагалися позбавити їхнього вибору, вони виходили його захищати. Революція на граніті — 1990, Помаранчева революція у 2004, Революція Гідності 2013-2014 років — це різні покоління українців, які знову і знову говорили: «Ми самі вирішуємо, якою буде наша країна».
І саме тоді росія знову спробувала забрати в України право на власний шлях.
У лютому 2014 року росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі. А 24 лютого 2022 року почала повномасштабне вторгнення. І знову українцям довелося доводити своє право бути незалежним народом уже не словами і документами, а кров’ю, захищаючи свої міста, свої родини, свою землю і свою державу.
l
Але сьогодні нам треба боротися не тільки з ворогом, який прийшов ззовні. Незалежність — це ще і відповідальність за те, якою є наша держава всередині. Нам треба викорінювати корупцію і злодійство, позбуватися залишків русифікації та московського імперського впливу, не дозволяти нікому, незалежно від прізвища чи посади – ставити себе вище Закону, вище Конституції України. Незалежність має бути не тільки політичною, а й духовною.
Як можемо ми остаточно звільнитися від імперії, якщо продовжуємо молитися мовою цієї імперії, молитися і шанувати імператорів Петра І і Катерину ІІ,яка зруйнувала державу українських запорозьких козаків – Запорозьку Січ? І проголошувати анафему Іванові Мазепі, який намагався звільнити Україну від панування Петра І і який був одним з найбільших меценатів української культури: за його кошти були збудовані й відреставровані десятки церков та підтримувалися важливі освітні осередки, зокрема Києво-Могилянська академія. Як ми можемо почуватися вільними і водночас наслідувати імперські традиції, які століттями виправдовували підкорення України? І не лише України.
Але відповідальність лежить не тільки на тих, хто дає обіцянки і вміє гарно говорити. Вона лежить і на нас. Ми іноді надто легко дозволяємо себе обманювати, бо хочемо вірити красивим словам. Ми маємо демократію, але ще не навчилися нею відповідально користуватися. Коли політик говорить: «Я дам вам усе», треба не аплодувати, а запитати: “Звідки? За які кошти? Хто за це заплатить?”.
Нам обіцяли, наприклад, зарплати вчителям у чотири тисячі євро чи доларів. Так можна було пообіцяти і п’ять, і десять тисяч. Питання не у тому, наскільки гарно звучить обіцянка, а питання у тому, чи вона реальна. Демократія – це не тільки право обирати. Це ще й обов’язок думати.
Минуло 35 років від проголошення Дня Незалежності, і ми повинні рости, бо ми, як держава ще дуже молоді. Часто ми бачимо те, що хочемо бачити, і заплющуємо очі на корупцію, розкрадання, зловживання, свавілля, обман і безсоромну брехню. Ми бавимося в демократію, не усвідомлюючи до кінця її справжньої цінності. Демократія не може існувати там, де громадянин мовчить і чекає, що хтось інший наведе лад. Держава – це не тільки президент, уряд чи парламент. Держава – це також кожен із нас. І якщо ми хочемо жити в дорослій, відповідальній державі, мусимо самі ставати дорослими й відповідальними громадянами, а не чекати, що нам черговий «обіцяльник» побудує нашу країну мрій.
Нас чекають великі випробування: політичні, економічні, демографічні. Ця проклята війна принесла стільки сліз і горя, смерті невинних людей, фізичні й духовні каліцтва! Прикриваючись війною, порушують закони мобілізації – це вже перетворилося у людоловство, процвітає страшна корупція…
l
Я хочу звернутися до тих, хто сьогодні, прикриваючись війною, наживається на власній державі. Люди, що ви робите? Невже ми за таку Україну платимо цю страшну ціну? Бог не скасовував людських законів. І совість ніхто не скасовував. Ми всі живемо під одним небом, можемо їсти однією ложкою, можемо спати на одній чи на двох подушках, і ніхто нічого не забере з собою. Не можна все життя лише гребти під себе – треба просто залишатися людьми.
Так хочеться, щоб на українській землі не було більше біди, щоб наш синьо-жовтий стяг, за який загинули і гинуть люди, майорів у кожному населеному пункті і щоб ніхто більше не стріляв по ньому, щоб не убивали людей за слова «Слава Україні!», і щоб завжди у відповідь було чути «Героям Слава!».
З повагою і найщирішими побажаннями з Італії – Юлія ЄВТУШИК.
Доброго дня, дорогі друзі!
Нещодавно ми всі відзначили День Незалежності України. Довго ми йшли до цього дня. Була у нас Українська Народна Республіка, незалежність і суверенність якої було проголошено 22 січня 1918 року. Проіснувала до 1921 року.
Однак внутрішні суперечності, політичні суперечки, боротьба за владу, прорахунки та зловживання тодішніх політичних діячів послаблювали її.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 8
Четвер. Мінлива хмарність, невеликий дощ. Температура: 22оС. Вітер західний сильний. 
Доброго дня, дорогі друзі!
Марина Бессараб повторила тяжкий шлях тисяч жінок, у яких війна відібрала дім, спокій, зруйнувала щасливе мирне життя, наповнила душу страхом, тривогою перед невідомістю, болем розлуки, простеливши дорогу на чужину. Тоді вона ще не знала, що цей невідомий край розкриє їй свої обійми, втішить, витре сльози, допоможе подолати розпач і відродить надії на майбутнє. 
11 вересня, п’ятниця
Овен. Зосередьтеся на робочих обов’язках та щоденному режимі. Ваші ідеї будуть почуті. Сприятливий період щоб покращити самопочуття.
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 22°С. Вітер західний помірний.
Одним з найпрестижніших навчальних закладів на Волині є Відокремлений структурний підрозділ “Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ”, колектив якого очолює Заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти, кандидат технічних наук Тетяна Селівончик. Тут працюють талановиті, знаючі, і досвідчені педагоги, які дають міцні знання своїм вихованцям. 
Слухаючи і читаючи про розгул корупції в Україні, іноді думаєш: коли вже «наїдяться» хабарники і злодії, яких щораз більше?
Нещодавно в Саудівський Аравії відбувся незвичний суд. «Двоє братів сперечалися не за спадок. Не за будинок. Не за землю. Не за гроші. Не за коштовності. Вони сперечалися за право доглядати свою стареньку і немічну матір...». 
Світлана ще зовсім юною навчилась бути дорослою, вірніше, так змусили діяти її обставини. В матері із вітчимом було своє – зовсім інше життя із власними інтересами. В сім’ї виховувалось ще троє дітей. 