Не можна відірвати погляду від закоханої пари, коли танцюють отець Іван Теремко та його дружина. Він з великою любов’ю дивиться на свою Галину, а вона з ніжністю відповідає своїми усміхненими очима. Коли вони одружилися, ніхто й подумати не міг, які страшні випробування чекають молодят. Але своє велике кохання, яке народилося ще у школі, вони пронесли через усе життя.
Іван Теремко родом із села Кунисівці, що на Івано-Франківщині. На свято Нового року хлопець прийшов у школу в сусідні Черневиці, де жила Галя. Гарну дівчину запримітив одразу й запросив до танцю. Це була любов з першої зустрічі, з першого погляду – і на все життя. Галя вчилася у восьмому класі, Іван – у десятому. З того часу не розлучалися. І коли Галя після восьмирічки навчалася у Чернівецькому училищі трикотажних виробів, а згодом цілий рік була на практиці у Харкові, Іван писав дівчині листи щодня, чекав, аби швидше приїхала додому. Їй було всього 17, а йому 19.
– Я боявся втратити дівчину, а тому пішов на хитрість, – згадує отець Іван. – Збрехав Галі, що мене не візьмуть в армію, і запропонував одружитися. У п’ятницю, коли прийшов додому з вечорниць, сказав мамі: «Завтра несу заяву...». А мама спросоння почула, що я хочу «Яву» (колись мотоцикл був з такою назвою), та й крикнула «Я тобі дам “Яву”!» – сміється отець Іван, згадуючи той час.
Пояснив мамі, що з Галею несе заяву на одруження. Батьки відмовляли сина щоб не спішив, бо ж сам ще молодий. Казали: «Відслужиш в армії – тоді й оженишся! Нікуди твоя Галя не дінеться». Та Іван і слухати не хотів, стояв на своєму: «Поки я прийду додому, то її заберуть». Мусили батьки дати згоду. І в суботу вранці Іван з Галиною подали заяву в сільраду на шлюб. А вже в неділю з батьками йшов свататися до дівчини і всю дорогу просив їх, шоб не проговорилися, що його заберуть в армію.
Так і сталося. В неділю відгуляли весілля, а в понеділок вручили повістку. Ця новина на Галю «звалилася», як сніг на голову. Зате Іван був спокійний, що Галя вже «його». Начальство військкомату пішло назустріч молодятам і відтермінувало повістку. Іван зі спокійною душею пішов в армію. Писав листи щодня, бо дуже любив Галину. Кожен рядочок, кожне словечко було просочене любов’ю. Листи пахли ніжними цілунками і чеканням. Вірна дружина їздила до чоловіка, і разом обоє рахували дні до «дембеля».
Відслуживши в армії, Іван повернувся у рідне село, працював у церкві дяком, а потім вчився у духовній семінарії у Києві. Майже сім років сім’я Теремків жила і працювала на Київщині А в 1999-му подружжя переїхало на Івано-Франківщину – поближче додому, в село Глушків Городенківської громади.
l
Здавалося б, усе добре у Теремків, та доля приготувала страшні випробування. 2 січня 2002 року разом із сімдесятилітнім паламарем Іван Теремко потрапив у сильну хуртовину. Поки отець Іван порався біля саней, то набрав повні черевики води. Тож паламар сам пішов у село по допомогу. На світанку священник відчув, що ноги «не служать».
– Я почав лізти на колінах і на руках до газових труб, – згадує священник. – Думав, що вже все. Помолився: «Господи Боже, прийми мою душу». Заплющив очі й раптом чую, як трактор гуде. Я припіднявся та почав сильно махати руками. То їхала швидка, яка везла хворого.
Уже в лікарні священник зустрівся зі своїм паламарем, коли обох готували на ампутацію ніг. Стояло питання і про ампутацію рук в отця Івана, які на 85 відсотків були обморожені. Та у день, на який призначили операцію, руки почали оживати! Самі медики казали, що це чудо, і, можливо, пов’язано з тим, що під час богослужіння отець тримає чашу.
– Коли я побачив, що відрізали не одну ногу, а обидві, сльози горохом котилися, – зізнається отець Іван. – Своїй дружині у відчаї повторював: “Лишай мене, ти молода, годуй малих дітей, влаштовуй своє життя. А я буду доживати в інтернаті”. Мені було 35 років.
Але дружина була поряд усі вісім місяців лікування! Заспокоювала, що все буде добре. Хоча мало хто вірив, що отець Іван взагалі житиме. Дуже допомагали рідні, знайомі, єпархія, односельчани. Як тільки став на протези, приступив до служби в церкві. У перші роки було важко, особливо, коли в один день — відправа, похорон, вінчання, хрестини. Але на біль не зважав: тріснула шкіра – з протеза вилив кров, зціпив зуби і знову пішов.
Тепер отець Іван керує церковним хором, їздить за кермом автомобіля, хазяйнує у саду, на городі, навіть хату сам штукатурить! Видав заміж двох доньок, дочекався онуків. І безмежно дякує своїй турботливій дружині, яка у хвилини відчаю і біди стала його надією.
l
Іван Теремко добре відчуває стан душі воїнів, які повернулися додому з важкими пораненнями. Тому своїм прикладом надихає на життя поранених бійців, які теж втратили ноги. Отець особливо увагу вділяє тим ветеранам, хто живе самотньо.
– Психологи розумні, вони шукають підхід до військових, які мають психологічну травму. Але наука є наука, а іноді потрібний наочний приклад, – розмірковує отець Іван. – Знаю одного хлопця, молодий зовсім, втратив ноги на фронті. Жінка з дитиною покинула. Бачу: геть у депресії. Я поговорив жорсткіше. Кажу: «Ще місяць-два, кому будеш потрібний? Мені 60 років, їжджу на Схід, тут постійно бігаю і щось роблю, в хаті не сиджу – хоч теж не маю ніг».
У хлопця очі засвітилися. Бувають такі, що й самі дають собі раду. Наприклад, є воїн, який втратив око, але робить ремонти, жвавий життєрадісний. Треба частіше до хлопців навідуватися, підбадьорювати – і вони відчуватимуть, що варто жити далі!
Втішного слова й особливо молитви потребують також військові на передовій. Тож отець Іван разом з городенківськими волонтерами “Безстрашні” їздить на фронт, часто сам за кермом авто. Вже збився з ліку, яка була поїздка – десята чи тринадцята. Везуть продукти, медикаменти, все необхідне – на сотні тисяч гривень. Уже перегнали на фронт понад 70 машин. До речі, чимало автомобілів отець Іван особисто везе з Польщі.
– У нас в бусі на панелі спереду стоїть Євангеліє. Вирушаємо в дорогу завжди з молитвою, благословенням, – розповідає Іван Теремко. – В одній з поїздок у Донецькій області до мене підійшли американські журналісти. Помітили, що я накульгую. «Що дивитеся?», – питаю. І показав їм свої протези. Вони були у захваті, що я їжджу на війну. Наші військові виснажені. Радіють, коли ми приїжджаємо, – ділиться отець Іван. – Приходять на сповідь. В одному місці почав їм грати на баяні. Чую: недалеко бабахкає, а я так співаю! Хлопці дивляться, знімають. Розумієте: я побачив на їхніх устах усмішки. Побачив у їхніх очах іскру якоїсь радості, впевненості у собі. І це, знаєте, досить важливо.
Іван Теремко 25 років служить Богу й людям. І завжди поруч біля нього любляча та кохана дружина Галина, яка в радості й у горі йде по життю 40 років – стільки, як подружжя Теремків разом. Їхня любов і повага є прикладом для двох доньок і трьох онуків, бо це кохання на все життя.
Галина ОЛІФЕРЧУК,
Олена ПАВЛЮК.
Не можна відірвати погляду від закоханої пари, коли танцюють отець Іван Теремко та його дружина. Він з великою любов’ю дивиться на свою Галину, а вона з ніжністю відповідає своїми усміхненими очима. Коли вони одружилися, ніхто й подумати не міг, які страшні випробування чекають молодят. Але своє велике кохання, яке народилося ще у школі, вони пронесли через усе життя.
Іван Теремко родом із села Кунисівці, що на Івано-Франківщині. На свято Нового року хлопець прийшов у школу в сусідні Черневиці, де жила Галя. Гарну дівчину запримітив одразу й запросив до танцю. Це була любов з першої зустрічі, з першого погляду – і на все життя. Галя вчилася у восьмому класі, Іван – у десятому. З того часу не розлучалися. І коли Галя після восьмирічки навчалася у Чернівецькому училищі трикотажних виробів, а згодом цілий рік була на практиці у Харкові, Іван писав дівчині листи щодня, чекав, аби швидше приїхала додому. Їй було всього 17, а йому 19.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 33
Блискавкою летить час. Не встигли ми зоглядітися, як до кінця добіг травень. На дворі – літо! І хоч воно у зв’язку з війною не зовсім передбачуване і прогнозоване, але кожному з нас ніби нагадує: поспішаймо робити те, що запланували, бо хоч дні стали довшими, справ до вирішення багато.
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 24оС. Вітер західний помірний. 
Український Пегас перед лицем війни
(Закінчення. Поч. у номері за 11 червня ц. р.)
19 червня, п’ятниця
Овен – літо в розпалі, отож настрій у вас гарний, робота спориться, рідні шанують. Чого ще треба для щастя? Зорі віщують вам нові приємні події.
Четвер. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 22оС. Вітер північно-західний помірно сильний. 
Сьогодні навіть важко собі уявити, що років 10—15 тому штат газети «Вісті Ковельщини» налічував майже двадцять чоловік. Тираж сягав 20 тисяч примірників, а щотижня виходило чотири номера «міськрайонки».
У дітях ми себе лишаєм
Не можна відірвати погляду від закоханої пари, коли танцюють отець Іван Теремко та його дружина. Він з великою любов’ю дивиться на свою Галину, а вона з ніжністю відповідає своїми усміхненими очима. Коли вони одружилися, ніхто й подумати не міг, які страшні випробування чекають молодят. Але своє велике кохання, яке народилося ще у школі, вони пронесли через усе життя.