13.05.2022

Г4Війна  не  відмінила  фестиваль

6 травня ц. р. у мальовничій місцині неподалік Голоб відкрився традиційний квітковий фестиваль "Волинська Голландія". Його організаторів не зупинила війна, яку ось уже третій місяць поспіль веде проти нас путінська росія, бо вони вважають, що у складний час випробувань і трагедій людям потрібно трохи позитиву, оптимізму і впевненості.
– "Волинська Голландія" приймає відвідувачів п'ятий раз, – розповідає адміністратор Тамара Пашковська. – Цьогоріч у зв'язку з подіями в країні фестиваль особливий. Суть його можна висловити популярним слоганом: "Все буде Україна!". Саме так ми назвали фотозону, де люди охоче фотографуються.
– А яку площу займає тюльпанове поле?
– Майже 3,5 гектара. Цибулини тюльпанів закуповуємо в Голландії, восени їх висаджуючи, кожного року змінюємо сорти.
– Хто доглядає за полем?
– В основному, жінки з довколишніх сіл. За п'ять років роботи у нас вони стали справжніми майстрами непростої, але цікавої справи. Велику допомогу надають волонтери.
– Чи довго діятиме фестиваль?
– Плануємо працювати до 15 травня. До речі, учасники АТО, інваліди можуть відвідувати тюльпанове поле безкоштовно. Частину виручених коштів перекажемо на підтримку Збройних Сил України.
Нагадаємо, що вирощує тюльпани фермерське господарство "Лілі Лайн". Воно й організовує фестиваль. У повідомленні про відкриття "Волинської Голландії" господарі у мережі Фейсбук написали так: 
"Весна – за розкладом. А це значить, що наше тюльпанове поле розквітне знову. І ми дуже хочемо поділитися цією красою з вами. Подарувати вам і собі приємні емоції, такі необхідні нам зараз. Щасливі миті, проведені з друзями чи рідними серед прекрасних квітів, –  це моменти, цінність яких зараз набагато вища, ніж раніше. Моменти, які додадуть натхнення боротися за нашу свободу, наповнять серця добром та любов'ю".
Сергій ДАНИЛЮК.
НА СВІТЛИНАХ: "Волинська Голландія" – 2022. 
Фото автора. 

6 травня ц. р. у мальовничій місцині неподалік Голоб відкрився традиційний квітковий фестиваль "Волинська Голландія". Його організаторів не зупинила війна, яку ось уже третій місяць поспіль веде проти нас путінська росія, бо вони вважають, що у складний час випробувань і трагедій людям потрібно трохи позитиву, оптимізму і впевненості.

Сергій ДАНИЛЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 133
Читати далі
01.04.2022

02Біда на всіх одна

Цими днями довелося побувати в деяких селах Ковельського району, де поцікавився умовами проживання тимчасово переміщених осіб з різних регіонів України.
Зустріч з Сергієм Гарбаруком,  очільником Голобської громади, вранішньої пори була короткою. Тут очікували приїзду ще 31 переселенця зі Сходу України, крім поселених раніше. Ось і черговий дзвінок до Наталії Хом'як   директора місцевої школи, був конкретним: 
– Будуть діти зі Сходу, подумайте, щоб вони позаймалися на спортмайданчику із штучним покриттям. Для психологічного розвантаження, на випадок повітряної тривоги, підвальні приміщення щоб були відкриті.  
Незабаром вже мав розмову з Наталією Вікторівною:
“Зараз і працівники, і вчителі дбають не тільки про допомогу армії, а й переселенцям. В Новомосирській школі ремонтуємо кухонні ванни, перебираємо овочі, готуємо обіди. Вправно і злагоджено працює Юрій Пастушок”. 
Тут зустрів і активну дописувачку газети Валентину Остапчук, яка принесла свою консервацію і продукти. Завантажуємось і їдемо в с. Новий Мосир. Тим часом очільник ОГ разом з місцевою старостою Наталією Гоголюк вже зустріли переселенців.  В селі всі дороги ведуть до школи. Хто підводою віз ліжка, матраци, інші –велосипедами, а хто просто із сумками йшов.  Село об'єдналось в скрутну днину, щоб допомагати один одному. 
З неспокоєм і з хвилюванням в душі заходимо до школи, де стіни, здається, ще дихають важким прохолодним повітрям. В одному із класів-спальні зустрічаю переселенців. Вони втомлені, і мовчазно сиділи на ліжках. Запитую: "Звідки ви?". Чую: "Ми із Сєвєродонецька, а ми із Рубіжного Луганської області. Квартири розбомбили повністю, що встигли взяти в руки, з тим і сиділи в підвалах. Згодом самі розгрібали завали і під покровом диму та пострілами втікали разом із дітьми, рятуючись від війни”. 
Далі бачу сльози в очах, і стає зрозуміло, що коїться у їх душах. Після певної паузи запитую:  "А як вам тут умови?" – "Головне, що ви нас в біді не залишили наодинці, що у вас тут відносно тихо”. 
Я залишав ще не розігріту грубками місцеву  школу, зате зігріту теплотою сердець і чуйним ставленням місцевих жителів та працівників Голобської селищної ради до людей.
У Свидниках місцева жителька під "нуль  оплати" надала притулок сім'ї переселенців із Київщини. 
– Нашу хату, – розповідає переселенка, – розбили вщент, якби не підвал, загинули б всі. Будували хату, як могли, а залишились без нічого, сусідська хата також горіла. Не знаю, чи залишився там хто живий. Дякуємо людям і місцевій владі, які турбуються про нас".
В рідне село Поповичі до матері приїхав Микола  Євтушко з дружиною Раїсою та її 98-річним батько Фадеєм. Микола розповів, що Макарів почали обходити рашисти з двох сторін, йшли на Київ дуже великими колонами. 10 днів Макарів був під  обстрілами. Вранці  в квартиру зайшли солдати, очевидно, буряти, бо невисокого зросту, із вузькими очима, брудні і не поголені. Наставили автомат: "Руки ввєрх і за голову! Чужиє люди есть?" Я кажу: "Немає. Тільки моя сім'я". "Оружиє єсть?". – "Немає". В мене у руках був мобільний телефон, то взяв і розбив об підлогу, так і комп'ютера. Забрали два ліхтарики. Все поповертали, попередивши, щоб далеко не ходили. Промайнула думка, що треба втікати. Прибігаю в гараж, а він горить, моя машина також згоріла. Тоді беру синову машину, і з величезними проблемами виїжджаю з Макарова в с. Поповичі до матері”.
Пані Валентина прибула з Овруча Житомирської області в Поповичі до своєї рідної сестри Галини. Привіз її чоловік, а сам повернувся назад і пішов добровольцем, в минулому – військовий прикордонної служби.  “В Овруч рашисти  в'їхали на танках колоною. На першому – червоний прапор. Розбомбили великий свинокомплекс,  – розповідає жінка. – Виїжджаючи з Овруча, зустріли танки з нашими хлопцями. Чоловік сигналить, махає їм руками, вони йому. А я сиджу в машині, сльози рікою пливуть. Моя дочка і син молоді, захищають Україну на Півдні”. 
Їдучи із сільським старостою Віталієм Мартинцем, звертаю увагу, як люди обабіч прибирають дорогу, вирубують самосіви. Біля місцевої школи молоді жіночки з дітками згрібали листя після зими. Видно, що громада і влада роблять все, щоб село було чистим і охайним.
Побував я і в селищі Турійську. Бачу: Микола  Горобей, 85 років, мій земляк з 1965 року, і по цей час проживав в Маріуполі з дочкою Оленою, яка доглядала батька. Ще до війни розмовляв з Миколою по телефону, цікавився долею свого села. І думки не мав, що зустрінуся із ним. Але війна внесла свої корективи. Будинок розбомбили, як і сусідній. Тиждень сиділи у підвалі без світла. Спали хто на чому, їли те, що встигли з собою взяти. 
"Я чоловік вже в літах,  – каже пан Микола, – але дивитись, як горять будинки, як люди вибігають,  падають від пострілів, кричать і плачуть – це просто страхіття. 
Через тиждень нас перевезли в бомбосховище драмтеатру. Людей було дуже багато, але давали раз в день їсти. Потім "зеленим" коридором завезли в Запоріжжя, далі – поїздом до Львова, а зі Львова вже в Турійськ”. 
Розмови були значно тривалішими, ніж описано. Як бачимо, життєві історії кожної сім'ї біженців – сумні і трагічні, але їх об'єднує одне людське горе, назва якому – війна.
Сергій ДАНИЛЮК.
Фото автора.

Цими днями довелося побувати в деяких селах Ковельського району, де поцікавився умовами проживання тимчасово переміщених осіб з різних регіонів України.

Сергій ДАНИЛЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 200
Читати далі
27.09.2018

20180915_163741Віра дає крила для злету

"На крилах віри" — під таким гаслом 15 вересня ц р. у Луцьку пройшов V фізкультурно-оздоровчий фестиваль серед осіб з інвалідністю. Гостинно зустріли учасників в рекреаційній зоні торговельно-розважального комплексу "Сіті Парк".
На змагання приїхали  учасники з Ковельського, Горохівського, Любомильського, Старовижівського, Маневицького, Любешівського, Ратнівського районів, міст Володимира-Волинського, Луцька, Ковеля та Ківерців.
Змагались спортсмени у п'яти видах спорту. Це — боча, дартс, кеглі, перегони на візках та шашки.
На урочистому відкритті змагань усіх присутніх привітали Віктор Галан-Влащук — виконувач обов'язків начальника Волинського регіонального центру з фізичної культури і спорту інвалідів "Інваспорт", Валерій Бакаєвич — організатор фестивалю, Андрій Рожок, голова ГО "Інва-Волинь" та головний суддя фестивалю.
Такі заходи, що для людей з інвалідністю є особливо важливими, адже вони неабияк чекають таких змагань не лише для демонстрації своїх спортивних навиків, де виборюють право бути першими, а й для підтримки дружніх стосунків зі своїми побратимами-друзями, вчаться повноцінно жити та знайомляться між собою.
Успіхи учасників з нашого міста і району такі:
Боча: індивідуальні змагання клас ВС1/ВС2 — ІІІ місце, Шевчук Софія (Ковельський р-н); індивідуальні змагання клас ВС5 — ІІІ місце, Дружинін Андрій (м. Ковель); парні змагання клас ВС4 — І місце, Склянчук Володимир (Любомльський р-н) та Дружиніна Оксана  (м. Ковель); ІІІ місце — Паталій Борис (Ковельський р-н) та Дудка Олександр (м. Ковель).
Дартс: жінки: ІІІ місце — Білінець Тетяна (Ковельський р-н); чоловіки: ІІ місце — Мороз Віктор (Ковельський р-н); жінки на візках: ІІІ місце — Дружиніна Оксана (м. Ковель); чоловіки на візках: ІІ місце — Набруско Євген (м. Ковель).
Кеглі: чоловіки стоячи: І місце — Дудка Сергій (м. Ковель), ІІ місце — Абрамчук Олександр (Ковельський р-н); жінки на візках: І місце — Дружиніна Оксана (м. Ковель), ІІ місце — Ринковська Катерина (м. Ковель), ІІІ місце — Шевчук Софія (Ковельський р-н); чоловіки на візках: І місце — Паталій Борис (Ковельський р-н).
Перегони на візках: жінки: ІІІ місце — Ринковська Катерина (м. Ковель); чоловіки: ІІ місце — Дудка Олександр (м. Ковель), ІІІ місце — Паталій Борис (Ковельський р-н).
Шашки: ІІ місце — Лисюк Володимир (Ковельський р-н).
Дуже гарними словами подяки до нашого голови ГО "Асоціації осіб з інвалідністю "Добродія в дії"  Володимира Кравчука на сторінці в інтернеті висловилась одна із учасниць фестивалю Тетяна Білітюк із Луцька:
“Пане Володимире, Ви справді великий добродій в дії... справді в дії!.. Неозброєним оком помітно, що команда, яку Ви очолюєте, є досить тренованою, а це означає, що з людьми Ви працюєте... і не тільки в переддень змагань, а постійно. Коли мені вдається зустрічатись з Вашими юними спортсменами (а особливо спортсменками) — завжди розчулююсь до сліз і від щирого серця радію за них і, можливо, десь трішечки заздрю, що у них є такий гарний, мудрий і відданий їм організатор... Низький уклін Вам від мене — низький уклін за них!”.
Учасники із Ковельщини щиро дякують нашому тренеру Кравчуку Володимиру та супроводжуючим (а це, в основному, мами, тата і рідні) й волонтерам: Лисюк Олені, Ринковській Світлані, Вакульському Василю, Сахарук Людмилі, Гелетусі Галині, Величку Ігорю, Дудці Марії, Шевчуку Олександру (с. Майдан), Миронюку Юрію з Старовижівського району, Паталій Богдані (с. Погіньки).
Висловлюємо щиру подяку за сприяння в поїздці на фестиваль заступнику Ковельського міського голови Ігорю Прокопіву, заступнику начальника управління соціального захисту населення виконавчого комітету Ковельської міської ради Світлані Созонік, голові Дубівської ОТГ Троцюку Роману, водієві Кравчуку Анатолію, спортивному лікарю Левчуку Василю та іншим благодійникам.
Бажаємо Вам міцного здоров'я, довголіття, невичерпної енергії, сімейного благополуччя і процвітання. Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю!
Ольга Яренчук,
прес-секретар 
громадської організації
"АСОЦІАЦІЯ ОСІБ 
З ІНВАЛІДНІСТЮ "ДОБРОДІЯ В ДІЇ".
Фото з архіву автора.
"На крилах віри" — під таким гаслом 15 вересня ц р. у Луцьку пройшов V фізкультурно-оздоровчий фестиваль серед осіб з інвалідністю. Гостинно зустріли учасників в рекреаційній зоні торговельно-розважального комплексу "Сіті Парк".
На змагання приїхали  учасники з Ковельського, Горохівського, Любомильського, Старовижівського, Маневицького, Любешівського, Ратнівського районів, міст Володимира-Волинського, Луцька, Ковеля та Ківерців.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 777
Читати далі
27.09.2018
Степан Івахів: "Моє завдання – виконати 
ту програму, з якою  йшов на вибори. І ми це робимо..."

original-1_119Степан Івахів: "Моє завдання – виконати ту програму, з якою  йшов на вибори. І ми це робимо..."

У рамках робочої поїздки на Ковельщину народний депутат України Степан Івахів зустрівся з мешканцями села Любитова та Люблинецької ОТГ, а також з колективом Ковельського міськрайонного територіального медичного об'єднання.  
Любитів
будівництво садочка, створення ОТГ та об'їзна дорога до Колодяжного.
На зустрічі з мешканцями села Любитова Степан Івахів зауважив, що приїхав не так звітувати, як обговорити нагальні місцеві проблеми та шляхи їх вирішення. Народний обранець коротко розповів про свою роботу в парламенті.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 749
Читати далі
27.09.2018

Сайт"Я прибрав. Черга – за тобою"

Колектив Ковельського міжрайонного управління водного господарства разом з працівниками гідрогеолого-меліоративної партії і лабораторії Волинського облводресурсів, відділу з питань цивільного захисту та екологічної безпеки виконавчого комітету Ковельської міської ради і інспектором  відділу ОВБР "Рибоохоронний патруль" долучилися до екологічної акції "Міжнародний день чистих берегів".
Так,12 вересня 2018 року, було проведено прибирання берегів річки Турії (в межах міста Ковеля), річки Срібниця, берега озера Селище від сміття та побутових відходів.  
В акції взяли участь 36 працівників. Було вивезено 0,5 т сміття на сміттєзвалище і пройдено 12,4 км берегової лінії.        
Сподіваємося, що населення міста Ковеля і району не залишиться байдужим та долучиться очищення берегів водойм.
Валерій Грижук,
начальник 
Ковельського МУВГ.
Колектив Ковельського міжрайонного управління водного господарства разом з працівниками гідрогеолого-меліоративної партії і лабораторії Волинського облводресурсів, відділу з питань цивільного захисту та екологічної безпеки виконавчого комітету Ковельської міської ради і інспектором  відділу ОВБР "Рибоохоронний патруль" долучилися до екологічної акції "Міжнародний день чистих берегів".
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 964
Читати далі
27.09.2018

DSC00737Вшанували наших рятівників

17 вересня з нагоди Дня рятівника відбулись урочистості у Ковельському відділі управління державної служби надзвичайних ситуацій у Волинській області. З професійним святом працівників привітали представники міської та районної влади.

Перший заступник міського голови Михайло Гетьман зауважив, що колектив заслужив справжню повагу й шану ковельчан. Тут працюють люди сильні духом, самовіддані, котрі готові у будь-який момент прийти на допомогу. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 521
Читати далі
27.09.2018

пожежникиБоротися.  Любити.  Перемагати

Людина – творець легенди свого життя. Ця легенда буває доброчинною, героїчною, а іноді й злочинною.
Життя – легенда нашого земляка Володимира Беха – це вінок, сплетений із доброчинних, жертовних вчинків в ім’я спасіння людей. Не раз і не два він ішов у пекельний вогонь заради порятунку інших.
Сьогодні прикутий до інвалідного візка, обмежений в фізичних рухах.
Слово до легенди життя
Хвороба – це інструмент сатани, яким він намагається зламати дух, затягнути людину в нетрі деградації, затиснути в лещата безнадії.
Попри все, Володимир Стахович бореться за милосердя світу. Бореться і перемагає. Більше того – спогади про пережите викладає на папір.
Біля нього багато добрих, співчутливих людей. Вони допомагають долати недугу, полегшують пересування у цьому світі.
А він у відповідь своїм духом, стійкістю, любов’ю до життя зцілює нас, здорових, від хандри, депресії та розчарування.
Він переконаний, що «життя, яким би воно не було важким, дане Богом і тим – прекрасне».
Доторкнутися до літопису життя Володимира Беха мені пощастило завдяки ієромонаху о. Леоніду Григоренку, який використовує всі можливості (духовні і медичні) для оздоровлення хворого.
В теперішніх умовах існування, коли частина суспільства неухильно скочується в безодню бідності, черствості, байдужості, духовного та  морального занепаду, надзвичайно важливо оприлюднювати життєстверджуючі історії перемоги любові і добра над злом. 
Загляньмо в рукопис Володимира Беха.
Ангел – охоронець
«Я переконаний, що мою долю супроводжує і оберігає ангел-охоронець.
Після школи, в училищі вивчився на автослюсаря. Не маючи знайомств, роботи не знайшов. Чоловік сестри Василь запропонував піти працювати на будову. Я радо погодився, адже до армії ще було більше як півроку. Вивчився на муляра третього розряду.
Старався працювати добре. А в грудні 1989 року мене забрали  в армію. І там, в далекому Липецьку, намагався служити чесно. Закінчив школу сержантів. У запас звільнився у званні старшини.
Повернувся у своє рідне будуправління. Невдовзі мені запропонували попрацювати на акордному об’єкті у м. Жовкві. Необхідно було закінчити п’ятиповерховий будинок. Мотивація проста: попрацюєте добре, то й гроші заробите добрі. Я погодився.
Якось до місця перекриття четвертого поверху панелями я без будь-якої страховки ішов по високій стіні, не дивлячись під ноги.
Раптом під ногою тріснула й розламалася цеглина. Я похитнувся, втратив рівновагу і полетів вниз із висоти 12–13 метрів.
Смерть неминуча! Та в ту мить, якась невидима сила штовхнула мене в протилежний бік, і я впав всередину будинку на цеглу. Відбувся синцями та подряпинами.
Щоб не складати акт про нещасний випадок, мене відпустили на 3 дні додому. Все боліло, але я був живий.
Колись у мене був старший брат Володя. Він помер у три роки. Мене назвали його іменем. Думаю, що то він був моїм ангелом-охоронцем. Як би там не було, а за диво  спасіння я дякував Господу нашому Ісусу Христу.
В пошуках щастя
Так буває, що доля людини, попри її наміри і плани, повертає життя в інше русло. Може, вона знає, де щастя людини?
Випадково я зустрів «старого» друга Юру. Він закінчив музичне училище і грав на кількох народних інструментах. Юрко запропонував грати на весіллях у вихідні дні. Я погодився, адже таким чином можна було заробити трохи грошей. Опанував ударні,  і життя пішло веселіше.
На одному із весіль я познайомився із  Людмилою, майбутньою дружиною, – це теж доля. Нове життя спонукало до відповідальних дій. На пропозицію Юрія я перейшов працювати заступником командира взводу (друг служив прапорщиком у військовій частині). Зарплата на новій роботі була вдвічі більша, ніж на будівництві. Так я став військовим. Мешкали в гуртожитку без зручностей.
Та юність завжди в русі і шукає, де краще. Випала нагода перейти працювати в Червоноградський гірничо-рятувальний загін. Швидко освоїв спеціальність пробовідбірника, став набувати підземний стаж.
Згодом перевчився на посаду рятівника і респіраторника. Завдання ніби й прості: рятувати людей, гасити пожежі, разом з тим відповідальні і небезпечні.
9 відсотків метану
У 2002 році на шахті «Степова» сталася пожежа. Ми мали загасити і локалізувати вогонь. Заливали  гіпсові перегородки. 5 таких перемичок – перегородок  знаходилося на відстані 2,5 кілометра від підйомної кліті, якою з глибини 580 метрів ми піднімалися на поверхню.
Біля тих перемичок ми чергували і в спеціальні камери відбирали проби повітря. Набравши 4 камери згідно з інструкцією, доставляли їх в спеціальну лабораторію для визначення рівня загазованості.
Під час моєї зміни раптом пролунав тривожний дзвінок: «Забирайте камери і піднімайтеся нагору. У повітрі – 9 відсотків метану». Це означало, що в будь-яку мить може статися вибух.
Я поспішив до кліті-ліфта. У вибухонебезпечному просторі два з половиною кілометри пройти нелегко, тим більше навантаженому камерами. Біля кліті чекали ліфтер і мій працівник. Ми благополучно піднялися нагору. Вибуху не сталося. Із Божої ласки все обійшлося. Господь оберігав наше життя. Ми ще були потрібні на цьому світі, щоб рятувати людей.
Вірте в Бога. Він вас чує, допомагає і життя спасає.
Спасіння Марічки
Наша служба була в підпорядкуванні Міністерства надзвичайних ситуацій, а тому часто виїжджали на різні аварії.
Якось надійшло повідомлення до чергової частини, що в селі Острів впала в криницю дівчинка. Наш загін вирушив на місце події.
Там уже були пожежники. Біля криниці зібралося майже все село. Спустили драбину, але охочих витягати дитину із води не знайшлося. Навколо тільки кричали: «Давайте, лізьте! Витягайте!».
Бачу, у мого хлопця руки трусяться. Страх! І я перший опустився в глибоку холодну воду. На дні знайшов утоплене відро і горнятко. Дівчинки не було. Піднявшись нагору, сказав: «Немає там нікого». Не повірили. Зашуміли ще більше. І я знову спустився туди, та результат той самий.
Через якийсь час 8-річна Марійка вийшла із-за хліва. Виявилось, що вона опустила відро. Злякалася, що будуть сварити, і втекла. Малий братик, який слова ледве вимовляв, прибіг в хату і батькам, що святкували «літнього Івана»,  повідомив: «Марічка – буць». Ті подумали, що дитина втопилася, наробили «ґвалту». Після тієї купелі від холоду тіло і ноги були білі, як сніг. Думаю, що те переохолодження далось взнаки – звідти моя хвороба.
Та я не звинувачую нікого. І таку роботу хтось має виконувати, ризикувати здоров’ям заради життя інших.
Трагедія 
на очисних
Іншим разом нам повідомили, що на очисних спорудах міста Червонограда – аварія і задихаються люди. Із увімкненими сиренами чимдуж помчали туди. Одного робітника-сантехніка вже відправили «швидкою» в лікарню. Інші знаходилися в каналізаційному колодязі.
Із командиром взводу опустилися туди. Біля стіни, з відкритим оком сидів робітник. Перевірили пульс – мертвий… Виявляється, що око було вставне і не закривалося. Передали тіло нагору. Два інших лежали в каналізаційній  жижі, теж без ознак життя.
А трагедія сталася, здавалося б,  із «нічого». Забилася каналізаційна труба. Хлопці без будь-яких засобів захисту (респіратора, протигаза)  вирішили прочистити аварійну ділянку. Була спека. Інтенсивно виділявся смертельний газ. Вони задихнулися і втратили свідомість. Врятувати їх життя не було кому. Перший також помер в лікарні.
Чотири смерті – через необачність та халатність. На робочому місці не було елементарних засобів захисту. Злегковажили, і поплатилися життям.
Маємо пам’ятати, що для спасіння чужого життя або ліквідації надзвичайних ситуацій потрібно берегти і своє життя. Бережіть себе. Недаремно кажуть: «Береженого Бог береже».
Завал на площі Ринок
Отримано наказ виїхати до Львова. Там на площі Ринок – обвал будинку. Спішимо, адже можуть бути потерпілі. На місці бачимо завали із  дощок, брусів, штукатурки двоповерхового будинку.
З’ясували, що напередодні там відбувалася якась вечірка. Танцювали, стрибали. Коли почули, що підлога тріщить і валиться – повтікали хто куди. Нам повідомили, що під завалом може бути троє людей.
На щастя, вияснилося, що одна жінка почула тріск і втекла з кухні на вулицю. Вона була в шоковому стані і плакала. Іншої не було вдома. А ось чоловік, який дивився телевізор, опинився під завалами. Жінка  оговталася і показала, де стояв диван. Ми кинулися туди.
Серед мотлоху я знайшов 100 доларів, передав командиру. Нарешті знайшли складений, як книга, диван. Постукали. Там справді лежав господар квартири. Він став кричати, а коли його звільнили, намагався кудись бігти. Ввели заспокійливе і передали на «швидку».
Звичайно, ризик і небезпека чатували на кожному кроці. На нас могли впасти балки згори. Могли поранити ногу, наступивши на гвіздки, і таке інше. Але про це ніхто не думав.
Після виконання завдання львівські еменесники нас приймали, як рідних: нагодували, напоїли чаєм. Вони теж були на руїнах. Нас похвалили: мовляв, ми добре знаємо, що і як робити. Це правда, адже на шахті теж всяко буває. Головне, що ми були щасливі, бо врятували чиєсь життя.
Повінь 
на Закарпатті
На Закарпатті – повінь! Вирушаємо на допомогу. «Наші» села – це Варієво, Оросєво, Очиново.
Перші поверхи і одноповерхові будинки до дахів затопила Тиса. Картина невтішна. Нам виділили військові човни, але без… весел. Гребли лопатами. Вивозили, на сушу людей, живність, речі. Здається, цьому немає кінця. Хати, змуровані з глини, розсипаються на очах. Ті, що з цегли, витримують стихію. Чуємо іржання. Відкриваємо стайню. Кінь вирвався із пастки.
Коли вибирався на сушу, він об щось гостре поранив живіт аж до нутрощів. Картина страхітлива. А його зачинили господарі, щоб потім отримати компенсацію.
Надаємо чоловіку допомогу,  на очах у якого зруйнувався дім. Істерика. Розпач. Розслаблятися не маємо права ні вдень, ні вночі. Хочемо  відпочити в школі, але раптом підніметься вода? Обігріваємось і перепочиваємо в автобусі й спецмашині. Харчуємось консервами – переважно «Кількою  в томаті». П’ять літ потому не міг дивитися на той харч. Ставимо палатку на 120 чоловік. Обкладаємо мішками з піском церкву – святиню треба спасати.
Потерпілі бачать наші старання і дякують. Це зігріває. 2 тижні боротьби за порятунок людей пройшли, як одна мить. Зробили все, що змогли. Нарешті, стихія відступила.
Вдома розказуємо і смакуємо подароване нам закарпатське вино.
Пожежа 
на шахті № 3
Пожежі сняться уночі… На шахті № 3 – вогонь і завал. За планом ліквідації аварії маємо рятувати людей, яких могло засипати, перекрити свіжий струмінь повітря. Ідемо в пекло, оснащені всім необхідним для надання першої медичної допомоги.
Розвідка повідомила, що людей в зоні небезпеки немає – їх вивезли на поверхню. Зробили базу і встановили зв’язок з диспетчером. Відчуваємо, що штрек заповнюється димом. Це значить: вогонь близько.
Швидко готуємо пожежні рукави і підключаємо до води. Гасимо вогонь по черзі – 2 чоловіки по півгодини. Задимленість така, що світло коногонки сягає хіба що на відстань простягнутої руки.
Так кілька днів. На четвертий день, коли ми ішли до місця гасіння пожежі, я відчув, що перестали слухатися ноги. Сил немає. Впав. Хлопці взяли мій апарат і пішли далі. Сказали, щоб я відпочивав, а як будуть іти назад, то заберуть. Але через якийсь час відпустило, і я прийшов до них й допомагав приборкувати вогонь. Почувався погано.
Мабуть, далася взнаки перевтома і нервове перенапруження. Піднявшись нагору, доповів командиру, що зі мною сталося. Той направив до лікарів на обстеження. Мені сказали: «Потрібно пролікуватися».
Відгомін серця
Так розпочалася епопея боротьби за своє здоров’я і життя.
Місяць пролежав у лікарні. Мене обстежували, діагностували, просвітлювали на МРТ. Думали робити операцію на хребті. Нарешті, після довгих консультацій лікарі встановили діагноз – розсіяний склероз.  Лікувався в клініці Львівського медінституту. Результат невтішний. На МСЕК встановили другу групу інвалідності. Думав працювати  на легших роботах – не вдалося. Потому знову довго  був прикутий до ліжка. Ось так уже більше  6 років хворію, борюся і лікуюся, але не здаюся.
Щоб якось звести кінці з кінцями, дружина Люда поїхала на заробітки в Іспанію. Нам ще ж треба меншу донечку Лілію вивчити. Вона нині навчається у Ковельському медичному коледжі.
Старша Наталка закінчила інститут. Одружена, у них донечка Марієчка. Вони провідують мене. Ліля приїжджає щосуботи. Прибирає, робить закупи на тиждень. Варить їсти. Я тішусь тим.
Цікавляться моїм здоров’ям побратими. Не оминають оселі і сусіди – вони знають, як непросто  рухатися на візку.
А ще мене не забуває отець Леонід. Коли проїжджає через Червоноград, то обов’язково із майбутнім священиком Олександром провідують. Отець Леонід дає мені і родині Боже благословення.
Він добрий. Як має трохи часу, то в магазин піде і продуктів купить. Розказує багато цікавого. Не знаю як встигає скрізь, адже весь час в дорозі. Я радий, що є такий священик. Хай Бог йому допомагає, а він – людям!
Взагалі, я щиро дякую рідним, близьким, друзям-побратимам, всім, хто опікується мною. Згадую і молюся за всіх і прошу для них Божої ласки.
Молюся за хлопців, дівчат, які воюють за вільну Україну.
Молюся за священиків, ченців, що моляться за наш народ і духовно допомагають хворим та простим людям.
Ми не маємо права здаватися. У нас – наша Земля, Вода і Повітря. В нас є самобутня культура, традиції, звичаї.
Родина, сім’ї, діти, онуки повинні жити в мирі і спокою.
Моліться і вірте в Господа нашого та свого Ангела-охоронця. Моліться до Божої Матінки.
Бережіть себе! Слава Ісусу Христу!”.
До друку підготував 
Анатолій СЕМЕНЮК.
Людина – творець легенди свого життя. Ця легенда буває доброчинною, героїчною, а іноді й злочинною.
Життя – легенда нашого земляка Володимира Беха – це вінок, сплетений із доброчинних, жертовних вчинків в ім’я спасіння людей. Не раз і не два він ішов у пекельний вогонь заради порятунку інших.
Сьогодні прикутий до інвалідного візка, обмежений в фізичних рухах.

До друку підготував Анатолій СЕМЕНЮК.


Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 681
Читати далі
27.09.2018

12А ліс співає пісню про любов

Ліс – це засіб для виживання і романтика.
Ліс – це еліксир здоров'я і духовний наповнювач.
Ліс – це легені навколишнього середовища. 
Ліс – це незбагненний  дарунок людству.
І на сторожі цього багатства, про яке йдеться вище, стоїть людина.
l
У неділю, 16 вересння цього року, Голоби стали (вкотре!) урочистим центром Ковельщини.  Сюди прибули працівники лісових господарств краю, щоб  віншувати тих, хто оберігає, захищає і леліє це Боже творіння. 
Вдивляюся в обличчя героїв свята. Одні заклопотані, інші – в спілкуванні.  В більшості з них радість проміниться із облич.  Особливо приваблює жіноча стать – це справжні квіти лісу. 
Словом, свято!
Дух свята підіймає життєрадісна музика  муніципального естрадно-духового оркестру з Ковеля (керівник Василь  Марцинковський).   Для зацікавлених – виставка 100 живописних робіт, присвячених лісу. Картини просто чудові.  Тут представлені відомі художники України. Словом, треба їх бачити, відчувати і насолоджуватись.  Виставку підготував Геннадій Сарапін, голова Волинського відділення фонду культури України.  Акцію "Ліс очима художника" підтримало ДП "Ковельське лісове господарство" (керівник Володимир Данилюк).
В загальний колорит урочистостей гарно вписалися роботи шкільних лісництв Скулина, Замшан, Солович та інших.  Юні лісівники презентували  вироби з соломки, обереги, колекції комах, квітів і, що найцінніше, – дослідницькі роботи з проблем місцевого лісу. Тішить те, що керівники господарств  дбають про своє майбутнє. Впевнений, що досвід вартий поширення і на підприємствах інших галузей.
Лісівники не замкнені у своєму просторі. На урочистостях присутні очільники районної влади та територіальних громад Ковельщини. Тут – культурна еліта району й міста – співуча і танцююча. Багато керівників організацій та підприємств, представників бізнесу, журналісти і прості мешканці району. І що особливо зворушує, – ветерани! Їм – шана і повага.
Сьогодні на Ковельщині функціонує 3 лісових господарства.  Це СЛАТ "Тур", Ковельське державне лісове господарство та Волинське військове  лісове господарство.  У загальному на благо лісу трудиться понад 400 фахівців почесної справи.  Слід відзначити вагомий внесок цих колективів  у місцеву та  державну скарбниці.
Працелюбів, відданих своїй професії, привітали керівники лісових підприємств  Олександр Смаль, Володимир Данилюк та головний лісничий військового лісгоспу Віктор Максимчук.
– Тут різні покоління. Є ті, які щойно ступили на лісову стежину. А поруч – ветерани, котрі роками віддають свої сили на благо збереження і примноження зелених багатств.
Всіх  їх об'єднує любов до лісу, до праці, до важливої справи. Ліс – це великий державний ресурс. І ми маємо тримати баланс між вирубкою та переробкою, збереженням того, що маємо і новими насадженнями, – підкреслив у своєму виступі Володимир Данилюк.
Він вручив Подяки та Грамоти кращим працівникам господарства. Кожна нагорода супроводжувалась дружними оплесками та схвальними вигуками.  Це значить, що нагороди заслужені працею.
Не забуло ковельських лісівників і обласне управління. Кращим працівникам нагороди вручив головний спеціаліст Волинського управління лісового  та мисливського господарства Сергій Сичук.
Сердечно вітали лісівників Віктор Козак, голова райдержадміністрації, депутат обласної ради, та Андрій Броїло, голова районної ради. 
– Хотів би зупинитися на соціальному аспекті діяльності  лісових господарств.  Вони безвідмовно виділяють дрова для сімей загиблих в АТО, безкоштовно відправляють ліс для захисних споруд у зону бойових дій на Сході, не забувають допомагати і церковним громадам. Хочеться одного: щоб у цих успішних колективах не з’явився політичний "короїд".
І ще. Особливо слід подякувати ветеранам, які є прикладом для молодих. На жаль, не всі сьогодні з нами. Серед тих, хто відійшов у Вічність, – Петро Петрович Смаль. Схилімо голову в пошані.  Дякуємо долі – його місце зайняв молодий керівник, тепер уже досвідчений Олександр Смаль. Побажаємо йому і всім працівникам галузі дружної і плідної роботи на благо ковельчан й мирного неба над лісом, – наголосив Віктор Козак.
– Районна рада – це партнер лісівників. Депутати готові приймати позитивні рішення, які будуть спонукати до плідної праці. Не забуваймо, що ліс, за словами поетеси Ліни Костенко, – це жива істота. І він має бути в гармонії з Людиною, – зазначив Андрій Броїло. 
Очільники влади вручили кращим працівникам лісових господарств Почесні грамоти та Подяки від районної ради та райдержадміністрації.
З особливою увагою присутні слухали виступ Віталія Дятла, ветерана галузі.
– Ліс – це четвертий компонент життя після повітря, води і землі. Тому його потрібно берегти і розвивати.  Лісові господарства багато роблять для цього: Нагадаю статистику:  у 1946 році Волинь була заліснена всього на 17 відсотків.  Сьогодні цифра досягла 32 відсотків, а на Ковельщині – майже 50. За цим – велика праця. 
В колективах лісництва працюють трудові династії. Я вірю в цих людей, – сказав у своєму вітальному слові виступаючий, який 40 років свого життя віддав лісовій галузі.
Слід наголосити, що програма урочистостей  була складена творчо і цікаво. Офіційні вітання “перегукувалися” з виступами аматорських колективів із Голоб, Ковеля, Турійська, Попович та інших сіл і міст.
Нарешті не можна оминути гостинність Голобської територіальної громади, її очільника Сергія Гарбарука.  Він зустрічав  і вітав гостей як добрий господар. Милує око порядок на спортивному комплексі. Тут – велике футбольне поле. Поряд – ігорове поле із штучним покриттям.  Придбано багато унікальних спортивних снарядів. А ще на стадіоні – справжній "рай"  для дітей.  До їх послуг –  казкове дитяче містечко, надувні гірки і міні-потяг. 
Хто б що не казав про діяльність новостворених об'єднаних територіальних громад, практика засвідчує, що свобода економічних та адміністративних дій при вправному керівнику багато чого вартує. Але це – до слова.
А загалом свято вдалося.  Маємо відзначити, що урочистості – це тільки вершина "айсберга". За тим – нелегка, клопітка і відповідальна праця.  І за це всім – подяка і шана. 
…Над Голобами – блакитне і безхмарне небо, усміхнене яскраве Сонце. Це віщий знак і Боже благословення на успішну працю, благополуччя й мирне небо над лісом і всією Ковельщиною. Хай щастить!
Треба зауважити, що велику допомогу у підготовці і проведенні свята надали Ковельська районна державна адміністрація і районна рада, працівники культури. Гарного настрою додали виступи хору ветеранів “Червона калина”, колективу РБК “Колорит”, фольклорного гурту з Попович “Оберіг” та ін. Як завжди, емоційно і урочисто захід вели Наталія Гончар і Андрій Мигуля.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час свята працівників лісу в Голобах.
Фото Сергія ДАНИЛЮКА 
і відділу  внутрішньої  та інформаційної політики РДА.
У неділю, 16 вересння цього року, Голоби стали (вкотре!) урочистим центром Ковельщини.  Сюди прибули працівники лісових господарств краю, щоб  віншувати тих, хто оберігає, захищає і леліє це Боже творіння. 
Вдивляюся в обличчя героїв свята. Одні заклопотані, інші – в спілкуванні.  В більшості з них радість проміниться із облич.  Особливо приваблює жіноча стать – це справжні квіти лісу. 
Словом, свято!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 921
Читати далі
21.06.2018

_DSC7680З любов'ю і повагою до читачів

Дні газети, які практикує редакція "Вістей Ковельщини",- це завжди цікаво і відповідально. Адже журналіст стає віч-на-віч з тими, хто крокує з газетою по життю. Поруч з  ними завжди є опоненти, які своє рідне (не тільки газету) бачать через сірі, затуманені скельця окулярів. І до перших, і до других газетярі, а разом з ними зв'язківці, намагаються ставитися по-християнськи, з любов'ю, розумінням і повагою.
У п'ятницю, 15 червня ц. р., у день зустрічі працівників редакції з читачами просторий зал Центру поштового зв'язку № 4 у Ковелі не був надто переповнений. Об'єктивно так мало бути, адже – літо, відпустки, дачі, ягоди… Прибули найвірніші друзі "Вістей".
Кожен передплатник отримав сувенір. Ті, що передплачують видання ще  з далеких часів "Прапорця", отримали подвійний приз-сувенір.
Не обійшлося і без представника когорти      незадоволених, який кинув репліку: "Що це за призи такі - якийсь горох, майонез…".  
Йому, з вигляду добротно забезпеченому, важко пояснити, що суть дарунка не  в ціні, а у своєрідній подяці за дружбу з газетою.     Сьогодні популярністю серед пенсіонерів села і міста є лотерея. Приходь, заявляй себе другом газети – отримаєш дарунок і душевну подяку від журналістської родини через газету.
На передплатному "капітанському" містку – красуня від Бога Людмила Шиманська, інспектор відділу передплати. Вона мудро каже: "Не треба обезцінювати дарунок, дивлячись на його ціну. Комусь – чай, іншому –                                                                                                                                                            горох. Сьогодні увага до людини дорожча за гроші, яких бракує у всіх. Коли хтось нас пригощає чашкою чаю, ми ж не кажемо, що це дешево, а від душі дякуємо. 
Додам від себе. В минулому році, в цій дружній "грі", я отримала пакет з крупою. Та  крупа посмакувала моєму вірному  пухнастому другу-собачці. Цілий місяць ми обоє були задоволені (сміється). А якщо серйозно – газета цікава, жива і її не порівняєш з жодним інтернет-сайтом. Тут немає ані брехні, ані бруду".
– А Ви що любите читати? – запитую в О. Погінець.
– Повірте, читаю все – до останньої сторінки. Газета у нашім домі вже понад 30 років. Добре, що політики небагато. А то як розпочнуться вибори…
– А я люблю читати нариси про долі людські, – долучається до розмови Ольга Носкова.
Як це часто буває,  представники чоловічої "гвардії" ініціюють розмову про недосконалу, антинародну політику державців, про недолугі реформи. І про те, що все важче й важче стає виживати. Останнє – це одна з головних причин, чому не повністю заповнений зал поштового відділення. Армія передплатників регіональних і місцевих газет, а з ними й "центральних", на жаль, зменшується.
Щирий друг "Вістей Ковельщини" Лариса Філіпчук – начальник Центру  поштового зв'язку № 4 говорить:
– Повірте, нас так само хвилює стан передплати. Це ж і наші прибутки. Перед Днем газети ми через листонош надсилали запрошення передплатникам взяти участь в цій акції.
Буває, почуєш, що пошта безпідставно підняла ціну на свої послуги. Ми знаємо, що це не вихід, адже такі  непопулярні кроки  робляться заради виживання "Укрпошти". Впевнена, що люди нас зрозуміють. Запорука успіху – це взаєморозуміння та дружна співпраця.
Справді, підняття цін на товар чи послугу - вимушений захід. Але, шановний читачу, загляньмо в кошторис затрат на виготовлення газети. Тут і збір матеріалів (з усіх-усюд), і їх творче оформлення, і редагування, і друкування (на дорогому папері), і, нарешті, доставка до нашої домівки. Пороздумуй, і ти усвідомиш, що ціна ця – мінімальна, як і мінімальна зарплата тих, хто старається, щоб місцеве видання виходило вчасно і було цікавим.
Редакційна журналістська родина "Вістей Ковельщини" робить все можливе, щоб у кожній ковельській сім'ї на столі була свіжа, екологічно чиста, духовна "їжа". Бо ж як без цього жити в цьому світі?
Будьмо разом завжди і в усьому. Передплачуймо і читаймо "Вісті Ковельщини" – газету для нас і про нас!
Любомир ФІАЛКО.
НА ЗНІМКАХ: під час Дня газети "Вісті Ковельщини" у центральному відділення зв'язку "Ковель-8".
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Дні газети, які практикує редакція "Вістей Ковельщини",- це завжди цікаво і відповідально. Адже журналіст стає віч-на-віч з тими, хто крокує з газетою по життю. Поруч з  ними завжди є опоненти, які своє рідне (не тільки газету) бачать через сірі, затуманені скельця окулярів. І до перших, і до других газетярі, а разом з ними зв'язківці, намагаються ставитися по-християнськи, з любов'ю, розумінням і повагою.
У п'ятницю, 15 червня ц. р., у день зустрічі працівників редакції з читачами просторий зал Центру поштового зв'язку № 4 у Ковелі не був надто переповнений. Об'єктивно так мало бути, адже – літо, відпустки, дачі, ягоди… Прибули найвірніші друзі "Вістей".
Любомир ФІАЛКО.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 677
Читати далі
21.06.2018

Чужа_сторонаІ впаде сльозинка на чужу землю…

Нещодавно до центральної районної бібліотеки надійшов лист Юр. Хвалюша з проханням посприяти у перекладі українською з російської кілька віршів сестри Галини Хвалюш-Кравець із збірки "Таємниця кохання" і, в міру можливості, як дарунок до її 60-річного ювілею, видрукувати  поезії у газеті "Вісті Ковельщини".
Одночасно було запропоновано до друку нарис пані Галини "Чужа сторона" про долю наших земляків, репресованих у повоєнні роки і насильно вивезених до Колими та Сибіру.
Рід Хвалюшів походить із квітучого села Городища Ковельського району. Село славиться такими видатними особистостями, як Ніна Бай, Степан Скоклюк, Костянтин Дудинець, Олександр Миронюк та ін. Сьогодні, мов від вранішньої зорі, промениться талант Галини Хвалюш. Вона – поетеса, перекладач, словесник, авторка декількох книг.
Друкувалася в журналі "Київ", газетах "Сільські вісті", "Успенська вежа", "Волинська газета", "Досвітня зоря". Довгий час працювала директором школи. І ось сьогодні весняною ластівкою із далекої Кемеровської області (Росія) прилетіла до нас із звісткою, що живе у ній Україна, Волинь і рідне село.
Брат поетеси Юр. Хвалюш пише: "Знав я Степана Скоклюка. Царство йому небесне. Він би радо посприяв…".
Лист не залишився поза увагою. До перекладу поезій охоче долучився поет, член НСЖУ та НСКУ Анатолій Семенюк. Ось що він пише: "Поезія Галини Хвалюш непроста. Вона наповнена глибоким філософським змістом. У ній ви знайдете барвисту гаму почуттів, відчуєте тонку жіночу душу з її переживаннями і тривогами, радістю і щасливими миттєвостями та глибокий психологізм нерозгаданої таїни кохання.
Хотілося  б, не порушуючи тонкого душевного змісту і викладу, привнести в поезії ніжну мелодійність українства. Не треба бути пророком, щоб знати, що у вільні хвилини приходить спомин про садок вишневий коло хати. У сні з'явиться ніжнотонна українська пісня і дідове слово,  і мова земляків, і вкотре знову й знову сльозинка скотиться по щоці і впаде на чужу землю, позначивши таємницю суті земного буття".
Тема життя наших земляків на чужині ніколи не буде вичерпана. Вони, колись насильно відірвані від рідної землі, вкоренилися там, живуть, працюють і своєю творчістю утверджують нашу культуру, високий інтелект  і наш невмирущий ген.
Зрештою, переконайтесь у цьому самі, прочитавши твори Галини Хвалюш.
На чужині
Давно розмірковую над долею найдорожчої мені людини – мого Татуся. Я народилася, коли Йому виповнилося 38. Із тих пір усе пильніше вдивляюся в Його гарні, променисті карі очі.
Чотирирічним дівчам хвацько витанцьовувала гопака під Його молодецький супровід на гармоньці. У шкільні роки Він старанно перевіряв, як виконую домашні завдання, так само опікувався моєю сестрою і чотирма братами. Декламував українські вірші, знайомив з українською літературою... Це, по суті, була додаткова, домашня освіта, головно – пізнання в чужині найдорожчого скарбу – рідного краю, рідної мови колискової.
Він став для мене найгарнішим у світі! Мені винятково подобалося, коли в 60-ті роки Тато вдягав галіфе-штани, пошиті Мамою (неабиякою кравчинею!) «на свято». В неділю ми інколи разом, сім'єю, ходили в міський кінотеатр «Буревісник» на денний сеанс (й досі пам'ятаю фільм «Діти капітана Гранта», пісню, що співають герої: «Капітане, капітане, посміхнітесь – тільки сміливцям підкоряються моря!»).
Здавалося, ніхто вишуканіше не міг носити капелюх, ніж наш Татусь, уже 50-літній. Неймовірно пишалася з цього, йдучи поряд.
Любов моя дочірняя зростала з кожним роком. У десятому класі полюбляла з Ним продавати мед на базарі. Просилася з вечора. І, прокинувшись першими на світанку, ми зупиняли таксі, платили рубля та їхали на центральний ринок, прихопивши велику відрову каструлю з цим продуктом. Займали перші місця в торговому ряду. Поки містяни-покупці додивлялися сни, Тато оформляв товар, а я користувалася з цього по-своєму: діставала підручники і вчила усні предмети.
Українська душа
Захопливо стежила, як Він пропонував товар, при тому привітно усміхався, і як щедро, «з чубком» наповнював слоїки, щоби покупець не оминув нас удруге.
Бджіл Він завів, коли я навчалася у другому класі. Одного разу на тополю, що височіла поблизу нашої хати, сів і привився бджолиний рій. Брати увесь день крутилися коло дерева. Ввечері, повернувшись із роботи, Тато зняв Божих комах та й помістив їх у скриньку. А наступного дня вже майстрував вулика. Згодом ці вулики виготовляв сам.
Понад 10 років Він пасічникував, доглядав бджіл, як діток, передплачував навіть пасічницького часописа. З цього він мав неабияке задоволення.
Добрими пожитками віддячували Божі створіння – ніби навзаєм любили удатну людину. Таким чином, до сімейної казни надходив сякий-такий прибуток. 
Вдома (як і сама хата) все виключно виготовлено Його руками: кухонний стіл, комод і шафа під одяг, етажерка, на якій стояв маленький радіоприймач, і крісла, пузатий диван, оббитий чорним дерматином, і дитяча колиска, табуретки... 
У світлиці (найбільшій із 4-ох кімнаток) над столом із точеними дубовими ніжками висіла абетка українська, обіч неї – портрет Тараса Шевченка: також Він ці твори намалював.  Мало що й помінялося в батьківській сибірській оселі, хоча діти давно виросли і залишили рідне гніздечко. Йому сьогодні майже 80, а я все частіше й частіше думаю про Його долю. І не тільки тому, що Він мій Татусь.
При народженні Йому дали гарне ім’я – Хведір. Хведір, син Максима, з дому Хвалюшів. Походить із Західної України, з Волині. В яблуневих садах минуло Його дитинство. В краю буслів і теплих дощів зустрів і своє кохання, раз і на все життя. Красуня-дружина, Олена, із роду Миронюків, подарувала йому дочку, чекали на сина. Жили радісними мріями, сподіваннями... Все перекреслила жахлива війна. Репресії наприкінці її, вкотре в нашій історії. От і Хведора Хвалюша засудили. 
«Десять років позбавлення волі». «За що?» – це питання мучило Його потім завжди, бо десять років неволі – ні за що... Його чекав шлях сибірський, далекий – на Колиму. Назавжди вкарбувалися в пам’яті назви станцій, міст: Бурєя, Свободний, Шимановск, Срєднєбєльск, Бухта Ваніна, Находка, Магадан...
Годували оселедцями
Коли везли засуджених пароплавом, то годували оселедцями, а замість води люди змушені були пити солоний піт, відтиснутий із власної сорочки. Лежали покотом од морської хвороби, хтось тут же, у трюмі, конав.
3 1947 до 1949 р. – праця на шахті (Аркагала), затим – посьолок Сусуман, де Він став будівельником, уже без озброєного конвою.
У таборі відразу випробовували голодом. Тато згадує, що Він, 25-річний, мав на собі шкіру та кості – перетворився в «доходягу» вагою 47 кг. Голод змушував багатьох шукати «поживу» в помийних відрах...
Якось, доведений приниженнями до відчаю, Хведір вирішив покінчити з таким животінням. Обрав для цього нічну хуртовину. Близький друг пішов услід назирці – устиг вихопити з Його рук мотузку з петлею. «Схаменись, Хведоре, подумай про свою маму, жону і двох діток!». Схаменувся...
Але потім Йому довелося перенести пекло колимської каторги і, водночас, зазнати горя від утрати первістка – чотирирічної доньки, що залишив там далеко – в Україні. Наприкінці війни це трапилося: скарлатина накрила її чорним крилом...
Підтримували Його духовно нечасті листи дружини і звістка про сина, другу дитину, що підростав; мрії про зустріч. Збереглася Його світлина того колимського періоду. Він такий молодий! Але який сумний, зацькований; погляд випромінює біль... Моє серце ніби завмирає, коли вдивляюся в цю фотографічну картку.
У таборі помітили, що волинянин має золоті руки. Відтак, в останні роки на Далекій Півночі Він багато столярував.
«Он – враг народа...»
У березні 1953 р. не стало тирана Джугашвілі-Сталіна, а в листопаді Хведір Хвалюш залишив Сусуман і переїхав до Сибіру, куди йому «рекомендували» з припискою: «П’ять років поразки в правах». Кузбас. Шахтарське місто Прокоп’євськ. Туди невдовзі переїхала з України дружина з 9-річним сином.
Хоча страшно, лячно було їхати в незнайомий, далекий, холодний Сибір, та вірне кохання перемогло і страх, і відстані, і біди. У потязі Мама говорила допитливим, мовляв, у гості їду. Одначе сусідка в купе, випадково забачивши у відкритій валізі ікону-образ Богоматері, вимовила: «Нє в гості ти єдеш, а к мужу жить!». Потім привіз Хведір свою Маму і Тещу, котрі душу і серце віддали своїм дітям і онукам та до останнього подиху вертали на крилах думок у рідну Україну.
У Сибіру не покидала Хведора надія і віра на краще життя. Збудував власну хату. Тут, у Сибіру, разом із дружиною дав життя ще п’ятьом дітям. І в кожного Вони привнесли частину своєї душі, кожного вигодували, випестили, учили добру та розуму, любові до рідного краю.
А працював Він так, що трудова книжка переповнена подяками. Великий кольоровий портрет Хведора Максимовича висів у сімдесяті роки на Дошці пошани. Однак це дуже роздратувало одного запеклого комуніста-«праведника». «Он – враг народа, єму здєсь нє мєсто!». З тими словами зірвав і кинув портрета під ноги.
Адміністрація підприємства просила пробачення у Хведора Максимовича, просила повернути світлину, котру Він підняв з землі, на почесне місце. А він забрав її додому... Та фотокартка зберігалася в нашій хаті. Потім я вийняла її з рамочки, тримала біля себе. Нині – в моїй родинній збірці. Гарний портрет, який має особливу історію...
А душа Його дуже чуйна, чутлива, проте не злостива. Вміє тримати свої почуття в шорах, мовчазно і суворо.
Тільки у свята, перехиливши келишка, брав у руки гармоньку і співав «Дивлюсь я на небо...». І бриніла в кутиках очей несподівана сльозинка. Грати на гармоньку Він навчився самотужки. Почуєш Його музику – значить, Татусь «під чаркою». Виконував українські пісні приємного тембру потужним баритоном.
Часом просто музичив. Але це траплялося під час душевного потрясіння. Схиляв низько-низько голову над інструментом, натискував кнопочки. Так міг грати годинами. А на жінчині докори відповідав: «Всейки рослини під музику краще ростуть...».
Якби не війна і Колима...
Я любила і люблю Його голос, жести, хід думок. Схиляюся перед Його знанням української літератури, а також – зарубіжної, у т. ч. російської (адже Він закінчив на Волині лише чотири класи польської школи), Його життєвим оптимізмом. 
– Ви прожили, тату, таке трудне життя, – говорила я. 
– Ні, чого ж ... Нормальне! Тоді такий час був – усім дісталось...
Його улюблені прислів’я (деякі): «Куй залізо, доки гаряче!», «Сім разів одміряй, один – відріж», «Не лізь поперед батька в пекло...».
А скільки віршів, байок у Його пам’яті! За першої-ліпшої нагоди може продекламувати майстерно. 
– Якби не війна й Колима, – я вивчився б, – повторював.
Йому не довелося вивчитися, але дітей всіляко напучував учитися – підтримував матеріально, хоч і скупо, своїх «скубентів»-студентів... Дуже часто вранці нас будив Його поклик:
«Тиху хату! Рідну хату!
Я кохаю, любий Тату!
Гарні співи пташок рано,
Я кохаю, люба Мамо!».
До рідного села – у снах
Наші зустрічі стали не частими.
Сім’я, діти, сільська школа, громадська робота, літературна творчість прив’язують на місці. Починає снитися рідна дома. Вирішила будь-що: «Їду, провідаю батьків!».
Того дня, коли приїхала з донечками своїми в гості, Мама шепнула мені:
«Знаєш, Дочко, вранці Тато говорив мені, що їдеш. Як Він усе це відчув?».
А забачивши їх обох, – заплакала. Невловимий час робить своє. Вони вже сиві, як голубочки. Дивлюсь у Батькові очі, купаюся в їхньому літеплі.
Жадібно прислухаюся до Його голосу. Він (голос), як і колись, чарує своїми оксамитовими українськими тонами. Скільки мудрості в ньому! Мабуть, стільки ж – не менше – і суму!.. 
А в його сни приходить рідне с. Городище на Ковельщині, Церква Успіння Пресвятої Богородиці з високим кованим Хрестом – далеко видно (згоріла 26 червня 1941р.); столітні дуби, клени, ясени.
Прилітає спогад, як уперше сіяв хліб: після смерті Батька Максима залишився за старшого у великій сім’ї. 
 «Йди, сину, з Богом, сій, не бійся!», – благословила Мати, Дарія Хвалюш.
Подала торбинку з зерном. Восени вродився хліб на славу... 
Сон – і свято, і тривоги, – наче калиновий місток між сьогоденням і минулим...
l
Яке ж бо довге це прощання! 
Не день, не місяць – безліч
 років! 
Минулося зачарування, 
Лишився тихий, світлий
 спокій. 
Ні, не цього мені хотілось, 
І ти не радий цьому – знаю. 
О, як співалось, 
як любилось! 
І ось про все вже забуваю. 
Я дорожу своїм коханням, 
Яке не втілилось в земному. 
Думками звично на світанні  
Полину я до твого дому. 
Гомонимо про біди всує, 
Пожуримось про наші
 втрати. 
Та хрест мій з гідністю несу
 я, 
Несу повержений мій
 прапор. 
Сміюся над своїм
 безсиллям, 
Тамую льодом спрагу 
в серці. 
Але так хочеться, мій милий, 
Поговорить про все, 
про все...
l
Хтось дорікне!
Та я побачила зорю,
Яка вона буває!
Буває,світла від кохання,
Рожевою від пісні.
Буває мрією засяє,
Буває, дуже ніжна.
Високим словом відгукнусь
На почуття й на радість.
І навіть смуток на душі
В коханні це – розрада.
Я теплим вітром озовусь
І ясною зорею,
І тихим сяйвом засвічусь
Над долею твоєю.
Молитва
Прощання нам перенеси, 
А зустрічі прискорюй. 
І від розлуки, Господи,
 спаси! 
Я розчиняюсь в пісні хору, 
Що лине в храмі на світанні. 
Мій дух летить до Неба 
й Бога, 
Почуй, о, Господи, благання! 
Применши біль мій 
і тривогу. 
О, Світе тихий мій, помилуй 
Сердечні почуття незгасні. 
Душа моя – суха билина.
Згорить дотла вона без
 щастя.
О, Господи, я дякую Тобі
За непомірне щастя
 звідусіль. 
Співаю пісню колискову 
Донькам в зимову заметіль. 
Дарую вірші своїм друзям 
І милого кохаю, як колись.
Господи, у зачарованому
 крузі 
Несу я в серці щастя, а не
 злість. 
Я дякую за промінь доброти
І за тепло, що йде від мами. 
Мій Господи, я кланяюсь
 Тобі 
За молитви у світлім храмі.
l
Кохання – мого серця спів –
До тебе промовляє.
І щедрість моїх ніжних слів
Зоря оберігає.
Втомилась буднями пливти,
Все – суєта, химера.
Але дана мені в житті
Інакша міра.
Безмірно я тебе кохаю,
Ночами плачу.
Троянди лютому дарую –
Сльози гарячі.
Тобі я душу відкриваю
З палкими почуттями.
Любов моя страху не знає –
Жалі стають віршами.
Галина ХВАЛЮШ-КРАВЕЦЬ.
с. Ваганово Кремеровської обл., Росія.
На фото з родинного архіву: Галина Хвалюш-Кравець у молоді роки на подвір’ї музею Лесі Українки в с. Колодяжному на рідній Ковельщині.
Нещодавно до центральної районної бібліотеки надійшов лист Юр. Хвалюша з проханням посприяти у перекладі українською з російської кілька віршів сестри Галини Хвалюш-Кравець із збірки "Таємниця кохання" і, в міру можливості, як дарунок до її 60-річного ювілею, видрукувати  поезії у газеті "Вісті Ковельщини".
Одночасно було запропоновано до друку нарис пані Галини "Чужа сторона" про долю наших земляків, репресованих у повоєнні роки і насильно вивезених до Колими та Сибіру.
Рід Хвалюшів походить із квітучого села Городища Ковельського району. Село славиться такими видатними особистостями, як Ніна Бай, Степан Скоклюк, Костянтин Дудинець, Олександр Миронюк та ін. Сьогодні, мов від вранішньої зорі, промениться талант Галини Хвалюш. Вона – поетеса, перекладач, словесник, авторка декількох книг.
Галина ХВАЛЮШ-КРАВЕЦЬ.
с. Ваганово Кремеровської обл., Росія.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 644
Читати далі