Рука не хоче писати. Свідомість не сприймає сказане. Думаєш: "А, можливо, такого не було?".

На жаль, було!

Про геноцид української нації б'є у дзвони на всю Україну Андрій Бондарчук у своїй книзі "Голодомор 1946-1947 р. р. Непокарані злочини, забуте добро".

Андрій Іванович добре відомий волинянам, як народний депутат України першого скликання,  журналіст, письменник та громадський діяч. Він — Почесний громадянин Волині, Луцька та села Серахович.

Книга, яку цими днями презентував ковельчанам, не має ліричних відступів. В ній — про сумну і трагічну долю нашого народу. Книга побудована на наукових матеріалах, архівних документах та розповідях очевидців. Зацікавленому відкриваються  страшні події минулого. 70 років пройшло з тих пір, але пече незагоєна рана.

Вдумайся, шановний читачу, у ці факти історії. Понад 2 мільйони померлих від голоду, 130 випадків людоїдства за два роки (!). І це — в одній із найбагатших, з високим інтелектом, країн Європи. І разом з тим все це відбувалося на підмостках християнської моралі, де реально діє заповіт: поділись із ближнім останнім своїм.

Андрій Бондарчук розказує:

— Той, хто не знає історії, — беззахисний. В умовах гібридної війни з Росією правда історії — головна зброя. Важливо, щоб наша молодь знала минуле. Коли видавав книгу, я з'ясував незбагненну для себе річ — високопосадовці області не чули про голодомор 1946-47 років! Не знаю, чи хтось почує, але, на мою думку, кожен чиновник, котрий приходить до влади, має скласти тест на знання історії. Сьогодні точиться безкомпромісна війна за розум, інтелект і свідомість. Тому ми повинні бути у всеозброєнні, мусимо знати, звідки прийшов голод в Україну і разом з тим розуміти, чому він  оминув Волинь і Західну Україну.

Причина проста — тут не встигли провести масову колективізацію. Ось типовий приклад, як організовувався і створювався голод. На Харківщині за несплату податків, нездачу встановленої норми зерна, м'яса, яєць, молока у господаря забирали корову  та інше майно, прирікаючи сім'ю з дітьми на голодну смерть. Це — типовий приклад для всієї України.

Комуно-совєтська влада, сталінські злочинні  вельможі намагалися вбити дух українства, зламати націю. Проте Україна боролась, як і бореться зараз. Очевидці розказують, як голодуючі масово йшли в Західну Україну, щоб врятуватися. Моя родина жила в землянці, бо згоріла хата, але з усіма, хто приходив, ділилася останньою міркою зерна та куснем хліба.

Працюючи в архівах, я натрапив на звіт, де йшлося про те, скільки людей, що потерпали від голоду, прибували на Захід з інших областей. За моїми підрахунками, за два роки голодуючих пройшло не менше 6 мільйонів.

Мешканці Західної України звершили своєрідний подвиг — вони врятували цих людей від смерті. З ініціативи відомого краєзнавця Григорія Гуртового в Луцьку встановлено єдиний в Україні пам'ятник Християнського милосердя. Він — на обкладинці книги (на знімку). Сюжет символічний: над хлопчиком і дівчинкою парить Ангел Господній. Він стоїть на охороні життя. Дай, Боже, охоронця-оберега на віки для всієї України!

Сказане неминуче веде до хвилини мовчання. Секунди  вистукують у серцях. Але розмова не закінчується. Її продовжує Анатолій  Александрук, земляк і побратим Андрія Бондарчука. Він нагадує (як юрист), на основі яких законів творились репресії і покарання. Так, за зібраних самовільно на полях 5 колосків тогочасний Закон передбачав від 5 до 7 років ув'язнення. Ще більш жорстоке покарання чекало на тих, хто  посмів взяти полову або невелику мірку зерна.

Успішних господарів відносили до стану куркулів і вивозили до Сибіру.

— Потрібно в пошані низько голову схилити і подякувати Андрію Івановичу за цю книгу історії, на якій має вчитись молодь, щоб не допустити подібного в майбутньому. Голодомор не залишиться непокараним злочином, бо рано чи пізно кара приходить від Всевишнього, — наголосив виступаючий.

До сказаного долучився о. Євген Задорожний. Він зауважив, що кожна людина має земну місію через Боже покликання. Із середовища доброти виникає покликання до святенництва і творення добра: "Маємо бути переконаними, що добро ніколи не залишається без відповіді. Я народився в селі, що на Львівщині. Уже в наш час, до моєї родини приїхали мешканці з Одещини з подякою за спасіння їхніх родичів від голоду. Бабуся померла, а молодь уже й не знала про це благочинство. Але цей приклад засвідчує, що Бог все знає, бачить, не забуває і повертає благодаттю і людською подякою тим, хто його творив".

Зал центральної районної бібліотеки був переповнений молоддю. Ота мила юнь, яка не знає, що таке голод, затамувавши подих, слухала виступаючих. Це значить, що маленькі зернинки правди десь падали в куточки душі, залишалися там, щоб потому прорости життєдайністю.

Подячного слова, як завжди, заслуговує невтомна, мила українка і патріотка Ольга Бичковська. Все було організовано чудово та змістовно: і відеосюжети на моніторі, і тужлива пісня (щемом  вливалася в душу), і змістовне, заквітчане влучними образами, вступне й супровідне слово.

Загалом потрібно зазначити, що колектив бібліотеки і його очільник Галина Божик, як ніхто в області, багато роблять для утвердження українства, підняття духу і воскресіння надії на краще майбутнє українців та  України.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Рука не хоче писати. Свідомість не сприймає сказане. Думаєш: "А, можливо, такого не було?".

На жаль, було!

Про геноцид української нації б'є у дзвони на всю Україну Андрій Бондарчук у своїй книзі "Голодомор 1946-1947 р. р. Непокарані злочини, забуте добро".

Андрій Іванович добре відомий волинянам, як народний депутат України першого скликання,  журналіст, письменник та громадський діяч. Він — Почесний громадянин Волині, Луцька та села Серахович.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 48

Згідно з Указом Президента України Петра Порошенка 2017 рік і декілька наступних років оголошено роками  100-ліття Української революції.

Особисто для мене ця державницька позиція Гаранта Конституції  перегукується зі словами класика: "На майдані коло церкви революція іде…". Ну, прямо як про наше бурхливе сьогодення!

Ковельчанам тема Української національної революції має стати близькою ще з часів Першої світової війни, коли волинська земля, що входила до складу Російської імперії, опинилася в центрі бойових дій двох політичних монстрів того часу – Росії і  Австро-Угорщини. Відомий нам брусиловський прорив плюндрував долі і майно наших прадідів, що мирно проживали на обох берегах тихоплинної річки Стохід.

Саме при цих подіях до Ковеля, як повітового міста, прибули підрозділи Українських Січових Стрільців (національні військові формування, що перебували у складі військ Австро-Угорщини). Відомо, що до складу  цих військових формувань входили випускники гімназій та університетів Буковини й Галичини, інтелектуальний цвіт українського народу.

Відступаючи під натиском противника, російські війська тягли за собою і  мирне населення. Мені відомо, що мій прадід Омелян Мицюк із с. Поступель Ратнівського району через москалів доїхав із сім'єю аж у м. Самару, що на Волзі, де згодом помер з голоду. Його малолітні сини Омелян, 1905, Софрон, 1910 років народження  ледве живими повернулися додому у 1920 році за Польщі.

Потрапивши до Ковеля після відступу російської армії, Українські Січові Стрільці розпочали національне відродження Ковельщини. Найперше було відкрито українські національні школи у Ковелі, Голобах, Мацейові. По селах засновували товариства "Просвіта".

Активними поступовцями цих святих справ були офіцери та старшини. Найбільше нам відома діяльність Дмитра Вітовського, Михайла Гаврилка, Миколи  Саєвича. Про це вже написано чимало досліджень істориків, зокрема, в  доробку Романа Коваля. Рекомендую зацікавленим землякам звернутися до його книги "Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею". Тут зібрано найповнішу колекцію фото, ілюстрацій та документів того часу, що репрезентують бурхливе життя нашого краю саме 100 років до наших днів.

Є правдиві листи кооператора (читай – підприємця) Марка Луцкевича про наступ місцевих поляків на українське  Відродження. У звітах УСС простежуємо заходи солдатів-українців щодо захисту місцевого населення від "мадярів", відвертих окупантів.

Питаннями освіти Дмитро Вітовський та Михайло Гаврилко займалися дуже відповідально. Учителі, залучені до праці, отримували заробітну платню. Учні повністю забезпечувались шкільним приладдям та підручниками, що надходили зі Львова від Головної Визвольної Ради України.

Офіцери наполегливо ставили питання перед Урядом Австро-Угорщини про фінансове забезпечення необхідних потреб для організації навчального процесу. Випускникам шкіл видавали посвідчення про освіту.

Готуючи цю публікацію, мені особисто разом з учнями ковельських шкіл довелося відвідати  село Медуха, що на Івано-Франківщині. Саме тут 8 листопада 1887 року у день Святого Дмитра Солунського народився Дмитро Вітовський. Нас щиро вітали його земляки, які бережуть пам'ять про вірного сина України.

Після перебування на Ковельщині, Дмитро Вітовський відомий тим, що особисто встановив національний синьо-жовтий прапор на Ратуші м. Львова 1 листопада 1918 року.

У роки Західно-Української  Народної Республіки Дмитро Вітовський очолював міністерство військових справ. Згодом захищав зі зброєю Велику Україну після Акту Злуки у 1919 році. Перебуваючи на дипломатичній роботі, загинув у авіакатастрофі. Був похований у Берліні. Нині його могила знаходиться у Львові в Пантеоні УСС.

Доля Михайла Гаврилка не менш захоплююча. Народжений у козацькій родині біля Полтави, він здобував освіту художника-скульптора у Миргороді, Петербурзі, Кракові, Парижі. На конкурс пам'ятника Тарасу Шевченку у Києві, Михайло Гаврилко виготовив 10 проектів.

Проживаючи у Львові, провадив активне творче життя, був присутній в усіх творчих колах Галичини. На відзначенні 40-річчя творчості Івана Франка Михайло Гаврилко як представник Великої Козацької України знаходився поруч із письменником та філософом.

Перша світова війна повела козака-художника в окопи на полях боїв. Але й тут він виконував своє призначення, як митець. У музеях збереглись замальовки наших земляків, зроблені рукою Михайла  Гаврилка 100 років до нас.

Подальша доля художника трагічна. Повернувшись до мирного творчого життя після війни, у Полтаві художник не зміг терпіти сваволю нової радянської влади  на рідній землі. У кінці 1920 року більшовицькі нелюди убили Михайла Гаврилка, а тіло героя спалили у печі паровоза на станції Полтава.

Нещодавно група ковельських школярів, вихованців станції юних туристів, відвідали Личаківський цвинтар у Львові. Діти взяли грудку землі із могили полковника Дмитра Вітовського, щоб покласти  як символ пам'яті у м. Ковелі.

За погодженням із владою міста, 8 листопада 2017 року о 14. 00 год. на початку вул. Дмитра Вітовського (біля магазину "Наш край" і  стадіону "Верес") відбудеться Година пам'яті Українських Січових Стрільців з нагоди 100-ліття Української Революції.

Поруч знаходиться вул. Михайла Гаврилка. Це є простір старого міста Ковеля, де 100 років до нас вершили великі справи задля України українські патріоти Дмитро Вітовський та Михайло Гаврилко.

Запрошуємо усіх ковельчан та гостей міста до участі!

Іван СИДОРУК,

Заслужений працівник культури України.

НА ЗНІМКУ: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич, Михайло Гаврилко. Волинь. 1916.

Фото з книги "Михайло 

Гаврилко. І стеком, і шаблею".

Згідно з Указом Президента України Петра Порошенка 2017 рік і декілька наступних років оголошено роками  100-ліття Української революції.

Особисто для мене ця державницька позиція Гаранта Конституції  перегукується зі словами класика: "На майдані коло церкви революція іде…". Ну, прямо як про наше бурхливе сьогодення!

Ковельчанам тема Української національної революції має стати близькою ще з часів Першої світової війни, коли волинська земля, що входила до складу Російської імперії, опинилася в центрі бойових дій двох політичних монстрів того часу – Росії і  Австро-Угорщини. Відомий нам брусиловський прорив плюндрував долі і майно наших прадідів, що мирно проживали на обох берегах тихоплинної річки Стохід.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 108

10 чоловік з с. Зеленого  забрали в АТО. Всі хлопці прийшли додому живі-здорові, лише одного не було серед них – це Андрій  Мостика. Про його загибель мамі Надії Василівні сповістила сестра, син якої теж був разом з Андрієм. Рома подзвонив додому на Зелене  і повідомив страшну новину про загибель двоюрідного брата.

Андрій  Мостика народився в с. Зеленому  1985 року. Як і всі хлопці,  тягнувся до техніки, а тому після закінчення школи пішов навчатися в Оваднівське ПТУ№21. Завжди мав справу з машинами.

Теплого вересневого дня три роки тому все село прощалося з Андрієм Мостикою. Не стало у батьків сина, у сестри – брата, у племінника  –  дяді. Клята війна  на Сході України забрала Андрієве життя, якому було лише 29 років. 

З перших днів мобілізації 10 хлопців із с. Зеленого  були призвані в армію. Ніхто не ховався, не відмовлявся. Прийшла повістка і Андрію Мостиці. Все казали , що йде у "партизани" на 2 тижні, на місяць. Та ті "партизани" затяглися аж на цілих 5 місяців. Хлопець потрапив в АТО, в Іловайський котел, з якого на щастя, двом вдалося вибратися живими. 

Та Андрієві не судилося. Він був мінометником. Часто дзвонив мамі і ніколи не казав правди де він, щоб удома не переживали. Не раз Надія Василівна хотіла передати синові передачу, але хлопець відмовляв її: "Мамо, не треба, бо ми не на постійному місці…" А сам у той час воював під Волновахою. Так ніколи і не дізнаються батьки всієї правди про  загибель сина, бо ніхто їм не скаже.

– Людські хлопці приходили у відпуск додому, а мій Андрійко ні разу, – втираючи сльозу, розповідає згорьована мати.  –  Все казала йому: " Ти б женився, сину, бо вже давно пора – я б онуків бавила…" Та не судилося ні йому, ні батькам.

 Материнське серце було спокійне, не відчувало ніякої біди. Жінка тішила себе, що все буде добре. Все здавалося:  от-от син ступить на рідний поріг, обійме матір, батька, сестру… Та натомість  його привезли в домовині. Не передати словами той біль і розпач, що назавжди  оселився в серцях батьків.

Андрій Мостика був дуже добрий, гарно відгукуються про нього односельчани, вчителі. На фасаді школи висить меморіальна дошка з його портретом, нагадуючи про те, що тут колись вчився учень, який віддав своє життя за Україну.

За особливу мужність, високий професіоналізм, виявлений в захисті державного суверенітету України,  Мостику Андрія Вячеславовича посмертно нагороджено орденом "За мужність" третього  ступеня. А поки що до батьківської хати навідується дочка з онуком, де смутком відлунює тиша і сумують заплакані очі батьків.

…А з портрета на них задумливо дивиться син.

Як тільки з'явиться в небі журавлиний клин,  Надії Василівні навертаються сльози. Їй здається, що то син, прощаючись з життям, як прощаються журавлі з рідним краєм, курликає одиноким зраненим птахом і відлітає назавжди туди, звідки немає вороття. Тужливе "курли" крає матері серце, рана якого не загоїться ніколи.

   …У великому просторому домі Мостик поселилася тиша, а могли б щебетати онуки…

Галина ОЛІФЕРЧУК.

10 чоловік з с. Зеленого  забрали в АТО. Всі хлопці прийшли додому живі-здорові, лише одного не було серед них – це Андрій  Мостика. Про його загибель мамі Надії Василівні сповістила сестра, син якої теж був разом з Андрієм. Рома подзвонив додому на Зелене  і повідомив страшну новину про загибель двоюрідного брата.

Андрій  Мостика народився в с. Зеленому  1985 року. Як і всі хлопці,  тягнувся до техніки, а тому після закінчення школи пішов навчатися в Оваднівське ПТУ№21. Завжди мав справу з машинами.

Теплого вересневого дня три роки тому все село прощалося з Андрієм Мостикою. Не стало у батьків сина, у сестри – брата, у племінника  –  дяді. Клята війна  на Сході України забрала Андрієве життя, якому було лише 29 років. 

З перших днів мобілізації 10 хлопців із с. Зеленого  були призвані в армію. Ніхто не ховався, не відмовлявся. Прийшла повістка і Андрію Мостиці. Все казали , що йде у "партизани" на 2 тижні, на місяць. Та ті "партизани" затяглися аж на цілих 5 місяців. Хлопець потрапив в АТО, в Іловайський котел, з якого на щастя, двом вдалося вибратися живими. 

Та Андрієві не судилося. Він був мінометником. Часто дзвонив мамі і ніколи не казав правди де він, щоб удома не переживали. Не раз Надія Василівна хотіла передати синові передачу, але хлопець відмовляв її: "Мамо, не треба, бо ми не на постійному місці…" А сам у той час воював під Волновахою. Так ніколи і не дізнаються батьки всієї правди про  загибель сина, бо ніхто їм не скаже.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 144

"Село Клевецьк за мною, мабуть, плаче,.." — згадалися слова із колись написаного вірша. Прийшли на пам'ять вони не випадково:  сум огорнув серця рідних, близьких, друзів не тільки в селі, але й у Ковелі, Бориславі, Луцьку і навіть в далекому Сибіру, коли прилетіла звістка про те, що  відійшов у засвіти патріот України, активний краєзнавець, член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського і напрочуд добра людина

Арсен Борисович 

МАТВІЮК.

Народився і пішов з життя він 6 вересня, проживши на цій Землі 88 років. Це було яскраве, наповнене важкими випробуваннями, велике життя. Воно, мов ланцюг подій, ланка за ланкою, вело шляхом важкої праці, поневірянь, боротьби і звершень.

"Смакувало солодощі" панської Польщі і перших "совєтів", німецьких фашистів і польсько-волинського протистояння, сталінських репресій та сибірського заслання, боротьби за незалежність і омріяної волі.

Артем Матвіюк вистраждав свою філософію сенсу життя: "Ось помру, поставлять пам'ятник на цвинтарі і забудуть. А коли напишу книгу про історію села — то цей пам'ятник буде слугувати майбутньому поколінню. Хтось прочитає і втішиться, бо славні земляки наші були".

І він дослідив, написав і видав дві книги "Клевецьк — моє село". Це було непросто, адже після заслання НКВС заборонило проживати на Волині, а тому вимушений був поселитися із сім'єю в Бориславі.

Та сила тяжіння батьківської землі непереборна. Кожна вільна хвилина — і він тут. Ковель, Турійськ, Ружин, Миляновичі, Старі Кошари, Зілов, Клевецьк, Городелець та інші населені пункти Арсен Матвіюк, як колись Григорій Скворода, обійшов пішки.

Збирав свідчення людей, відновлював історичні події у своїй, чужій пам'яті, звіряв їх в архівах державних та силових установ й викладав на папері. Не маючи достатньо грошей, якимсь чином видавав, а  потому дарував землякам.

Звершилася мрія, та не заспокоївся, бо сенсом життя стало написання правди про сталінські репресії, заслання і наругу над українцями, яку чинила та жорстока система. Він мусив донести людям ту "крупинку" правди, де "за свою тяжку працю, не тільки для себе, але й держави, мусили все покидати і їхати на "білі медведі"…

Він дослідив, що існував Наказ від 22 червня 1944 року за № 0078/42 про виселення у найдальші куточки СРСР усіх українців (!). Вдумаймося: з 1944 по 1952 роки тільки із Західної України насильно було переселено 203662 людини (сім'ями та родинами). Все, що пережив сам і його побратими, А. Матвіюк описав у книзі "Рушив поїзд в далекий Сибір". Спомини очевидців, сотні світлин та архівних документів перетворюють книгу на цінний історичний документ. Це — титанічна праця в ім'я нашого майбутнього без репресій.

Сім'ю Матвіюків репресували у 1950 році і відправили в Іркутську область ешелоном № 97222. Цьому передувало кількамісячне перебування у пересильному таборі, що знаходився на території, окресленій вулицями Івасюка—Чубинського—Вербицького (район ПТУ-5 і комплексу "Наше місто"). Там були жахливі, нелюдські умови. У двох бараках утримувалося під наглядом охоронців і собак за дерев'яним парканам 1110 чоловік. Витерпів. І як пам'ять про ті страхіття, добився встановлення на будинку № 20 по вул. Івасюка меморіальної дошки.

Арсен Борисович знову і знову, мов для просвітлення пам'яті, повертався до тих подій. Він тричі збирав тих, хто піддався репресіям і після реабілітації повернувся на Батьківщину.

Їх залишилося небагато, буквально одиниці. Хтось спочиває під хрестом на чужині, а хтось уже й тут. Є й такі, що працюють на Росію. Арсен Матвіюк був завжди з тими, у кого серце б'ється Україною. Після заслання, разом із дружиною Любов'ю Броніславівною Крисько (на знімку) звели сімейне "кубельце" в місті Бориславі, а душа його жила  біля  клевецьких лелек, батьківського хутора і своїх рідних односельців.

Був стійким і принциповим в питання українства. Якось, будучи в музеї Дмитра Яворницького, що у Дніпрі, Арсен Матвіюк зауважив: експонати  підписані російською мовою. Через деякий час поїхав туди, щоб переконатися, чи виправили музейники помилку.

Всі свої заощадження віддавав на розбудову Клевецької церкви, поїздки до архівів та видання книг. Скільки ж то стежин витоптано у рідному краї! У нього був нескорений козацький дух. Та сили не безмежні. Струна, яка бриніла мажорною нотою життя, раптом надірвалася: перестали слухатися ноги! О, як він переймався і  мучився цим. Як нам стало не вистачати його усмішки, щирого слова.

У просторі нашого існування з'явився вакуум, який заповнився сумом. Та, попри все, свою земну місію Арсен Борисович виконав до кінця. Його душа птахом крилатим літає над Волинню, Бориславом, світлу пам'ять залишаючи за собою в наших серцях.

Рушив поїзд в далеку дорогу,

Сколихнувся вагон і помчав.

Я в останній вже раз подивився

На те все, що так щиро  кохав.

Рідний краю! Не забуть слова святі ці

Ти — назавжди у серці, хоч в терновім

вінці.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Село Клевецьк за мною, мабуть, плаче,.." — згадалися слова із колись написаного вірша. Прийшли на пам'ять вони не випадково:  сум огорнув серця рідних, близьких, друзів не тільки в селі, але й у Ковелі, Бориславі, Луцьку і навіть в далекому Сибіру, коли прилетіла звістка про те, що  відійшов у засвіти патріот України, активний краєзнавець, член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського і напрочуд добра людина Арсен Борисович  МАТВІЮК.

Народився і пішов з життя він 6 вересня, проживши на цій Землі 88 років. Це було яскраве, наповнене важкими випробуваннями, велике життя. Воно, мов ланцюг подій, ланка за ланкою, вело шляхом важкої праці, поневірянь, боротьби і звершень.

Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 221

1 серпня у Ковелі на фасаді військкомату відкрито ще одну меморіальну дошку. Цього разу - на честь загиблого в АТО командира мінометної батареї 51-ї окремої механізованої бригади, капітана Андрія Задорожнього (на знімку).

Кадровий офіцер загинув, рятуючи свого товариша по службі, 1 серпня 2014 року. Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Без батька залишилось двоє дітей.

Згадати подвиг Героя, висловити співчуття і щиру вдячність рідним прийшли представники міської та районної влади, бойові побратими, друзі, небайдужі ковельчани.

Військовий комісар Сергій Гладун розповів про жахливі події 2014 року, які принесли багато горя в українські родини. Не оминула біда і мешканців нашого міста. Ковельчани пам’ятатимуть про мужнього військового, достойну людину, уродженця Донеччини, який віддав життя за рідну землю і знайшов вічний спочинок у Ковелі.

З теплотою про Андрія Задорожнього говорили колеги по службі, бійці мінометної батареї 51-ї окремої механізованої бригади. За їх словами, він був дуже відповідальним, і своїх солдат навчав на власному прикладі з честю і гідністю виконувати військовий обов’язок, бути вірним присязі у будь-якій бойовій ситуації. Згадували про Андрія Володимировича як про хорошого, надійного командира, який нікого не залишав в біді. Це він довів не лише своїм життям, а й навіть смертю.

Право відкрити меморіальну дошку надали захисникам України Сергію Фураєву та Олександру Кондисюку. 

Звернулася до учасників заходу секретар міської ради Віра Федосюк: «Ми схиляємо голови у печалі і водночас захоплюємось подвигом офіцера з великої літери, Народного Героя України. Висловлюю щирі співчуття рідним Андрія Володимировича. Ваша втрата – надзвичайно тяжка і непоправна. Важко добрати слів, аби розрадити. На жаль, передчасно цей світ залишають найкращі. А наш обов’язок людяності – пам’ятати про полеглих воїнів» 

На заході виступили голова райдержадміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, голова районної ради Андрій Броїло.

Прийшла до військкомату і вдова Наталія Задорожня разом із шестирічною донькою Анічкою. Жінка не могла стримати сльози, згадуючи чоловіка, розповідаючи про його коротке, сповнене хорошими вчинками життя. Наталя подякувала владі та всім присутнім за встановлену меморіальну дошку і за пам’ять про її Андрія.

Освятили меморіальну дошку священики УПЦ КП о. Матвій, о. Віталій, о. Ростислав.

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять загиблого героя. 

Вл. інф.

Фото з архіву відділу внутрішньої та інформаційної політики РДА. 

1 серпня у Ковелі на фасаді військкомату відкрито ще одну меморіальну дошку. Цього разу - на честь загиблого в АТО командира мінометної батареї 51-ї окремої механізованої бригади, капітана Андрія Задорожнього (на знімку).

Кадровий офіцер загинув, рятуючи свого товариша по службі, 1 серпня 2014 року. Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Без батька залишилось двоє дітей.

Згадати подвиг Героя, висловити співчуття і щиру вдячність рідним прийшли представники міської та районної влади, бойові побратими, друзі, небайдужі ковельчани.

Військовий комісар Сергій Гладун розповів про жахливі події 2014 року, які принесли багато горя в українські родини. Не оминула біда і мешканців нашого міста. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 121

22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. У цей день згідно з Указом Президента України від 17 листопада 2000 року в Україні відзначається День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни.

З цієї нагоди минулого четверга у селі Поворську біля обеліска Слави відбувся мітинг "Людська пам'ять стукає в наші серця". У заході взяли участь голова районної ради Андрій Броїло, перший заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман, Поворський сільський голова Сергій Семенюк, ветерани війни, представники органів місцевого самоврядування, громадських організацій, навчальних закладів, жителі Поворської об'єднаної територіальної громади.

Присутні вшанували хвилиною мовчання світлу пам'ять полеглих воїнів, які у різні періоди воєнного лихоліття віддали свої життя, захищаючи мир на рідній землі. 

У своїх виступах Сергій Семенюк, Андрій Броїло, Роман Кульцман згадали трагічні сторінки історії українського народу в часи війни, висловили безмежну вдячність фронтовикам за їх героїчний подвиг, мужність та жертовність. 

Сьогодні наша країна знову зазнала атаки агресора. Українці зі зброєю в руках, ціною власного життя захищають мир і спокій нашої держави на Сході України. З болем та смутком згадали присутні жителя с. Поворська Миколи Яворського, який в цьому році загинув у зоні АТО. 

Щемно на мітингу прозвучали слова сивочолих ветеранів – Федора Дятла та  Івана  Турика, які досі зберігають у пам'яті важкі часи війни. Проникливо виступили й школярі з тематичними віршами та піснями. Всім присутнім ветеранам діти вручили квіти.

За загиблими у роки війни було відправлено панахиду, учасники зібрання поклали вінки та квіти до обеліска Слави. 

Варто відзначити, що у меморіальному заході взяло участь чимало школярів. Одним із пріоритетних напрямків роботи колектив Поворської загальноосвітньої школи визначає патріотичне виховання дітей та учнівської молоді. У навчальному закладі систематично проходять акції, в рамках яких діти вшановують ветеранів Другої світової війни, воїнів АТО.

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКАХ: під час мітингу в селі Поворську.

Фото автора.

22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. У цей день згідно з Указом Президента України від 17 листопада 2000 року в Україні відзначається День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни.

З цієї нагоди минулого четверга у селі Поворську біля обеліска Слави відбувся мітинг "Людська пам'ять стукає в наші серця". У заході взяли участь голова районної ради Андрій Броїло, перший заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман, Поворський сільський голова Сергій Семенюк, ветерани війни, представники органів місцевого самоврядування, громадських організацій, навчальних закладів, жителі Поворської об'єднаної територіальної громади.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 171

Кожен з нас до скону віку береже у своєму серці пам'ять про вчителів і наставників. І тих, що вчили письму й математиці у школі, й тих, хто допомагав здобувати вищу або спеціальну освіту у виші, й тих, хто навчав азам обраного фаху.

В моєму житті таких людей було десятки, якщо не сотні. Завдяки їм я став тим, ким став, завдячуючи всім кращим, що маю, педагогам в широкому розумінні цього слова. Приємно, що дехто з тих, хто мене навчав, стали згодом моїми щирими друзями, до яких я завше ставився з пієтетом і великою повагою.

Серед них – і Степан Дорофійович Сачук, багатолітній головний редактор незалежної громадсько-політичної газети "Волинь-нова", який гідно продовжив справу свого попередника Полікарпа Гервасійовича Шафети. 

Обох я вважаю своїми земляками, і дуже шкодую, що передчасно обірвалися їх життя. На те були різні причини, але, мабуть, найголовніша – титанічна праця на важкій і не завжди вдячній ниві журналістики, яка забирає здоров'я, сили, додає нервових стресів і невиліковних хвороб.

Але правильно кажуть, що людина живе доти, доки живе пам'ять про неї. Тому і Полікарп Шафета, і Степан Сачук досі з нами, їх колегами і друзями. Це ще раз підтвердило відзначення 13 червня 80-літнього ювілею Степана Дорофійовича, яке відбулося у Луцьку. Неможливо навіть перелічити відомих і шанованих на Волині людей, котрі зібралися у той день гуртом, щоб вшанувати пам'ять про видатного майстра Слова, одного з найблискучіших публіцистів України, вірного сина України, відважного воїна боротьби за правду і свободу.

Безперечно, головна заслуга у тому, що відбулася така знакова подія в суспільно-політичному житті нашого краю, – колективу редакції газети "Волинь-нова", їх очільників Олександра Згоранця, Василя Уліцького, Тамари Трофимчук. Вони виступили ініціаторами встановлення пам'ятної дошки на будинку, де мешкав Степан Сачук, як, зрештою, були фундаторами журналістської премії його імені (цьогоріч, до речі, премія присуджена посмертно міському голові Луцька Миколі Ярославовичу Романюку).

Відкриття дошки відбулося урочисто й хвилююче. На ній –барельєф ювіляра і його  професійне кредо, викарбуване поруч: "Найкраща політика – це чесна журналістика". Годі перелічити всіх, хто у той вітряно-бентежний день мовив добре слово про колегу, друга,  навчителя. Назву бодай декількох: Олександра Згоранця, Святослава Пирожка, Андрія Бондарчука, Людмилу Приходько, Петра Філюка, Євгена Хотимчука, Ольгу Куліш, Сергія Сафулька, Михайла Савчака, Володимира Карпука. Гадаю, читачам газети не потрібно їх представляти, бо на Волині добре знають усіх. 

Коротку промову виголосив і автор цих рядків, який ніколи не думав, що Степан Дорофійович, котрий відзначався козацьким здоров'ям і нескореним духом, не доживе до свого 80-річчя. Але що вдієш? Все – в руках Божих.

Щойно відкриту пам'ятну дошку освятили святі отці УПЦ Київського патріархату. По тому – колективна поїздка на кладовище, де похований Степан Сачук із дружиною, квіти до могил і хвилина мовчання.

Так, життя наше швидкоплинне. З бігом літ ми починаємо розуміти, що слід цінувати кожен день, кожну годину, кожну хвилину, подаровану нам Богом. І найбільша їх цінність тоді, коли поруч вас – друзі. Саме вони прийшли в гостину до  ювіляра у той вітряний червневий день, саме вони були завжди з ним поруч – і в будні, і в свята.

Тож нехай спокійно і затишно почувається душа Степана Дорофійовича у Царстві Небеснім. Ми його любимо, пам'ятаємо, шануємо. Вічна йому пам'ять!

Микола ВЕЛЬМА.

НА ЗНІМКАХ: під час відкриття пам'ятної дошки Степану Дорофійовичу Сачуку в Луцьку.

Фото з архіву автора.

Кожен з нас до скону віку береже у своєму серці пам'ять про вчителів і наставників. І тих, що вчили письму й математиці у школі, й тих, хто допомагав здобувати вищу або спеціальну освіту у виші, й тих, хто навчав азам обраного фаху.

В моєму житті таких людей було десятки, якщо не сотні. Завдяки їм я став тим, ким став, завдячуючи всім кращим, що маю, педагогам в широкому розумінні цього слова. Приємно, що дехто з тих, хто мене навчав, стали згодом моїми щирими друзями, до яких я завше ставився з пієтетом і великою повагою.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 122

В травневий погожий день  відбулося відкриття Пам'ятного знака полеглим мирним жителям Білашівської сільської ради під час Волинської трагедії (польсько-українського конфлікту 1943 -1944 р. р. на теренах нашого краю).  І постав він у високому Хресті на висипаному кургані в центрі села Білашева.

Поруч на трьох плитах перехожий може подумки пригадати та вшанувати пам'ять 158-ми, які пішли з життя, ставши жертвами лише через те, що були українцями. Доля цих людей була страшною, довелось пройти через велике знущання, гоніння та переслідування. Закликає Знак кожного бути справедливим в оцінці історичних подій, увіковічує пам'ять полеглих, застерігає проти недопущення повторення подібного в майбутньому.

В одній з настанов мати Тереза (настоятелька  Ордена милосердя) вчила: "Життя – це вмістилище лиха. Здолай усе!". А тому навчала, що кожна людина може і повинна робити добро, бо людина не може жити.

І християнський світ ніколи не повинен допускати кровних протиріч між католиками і православними. Слов'янська сім'я   має завжди об'єднувати нас. Люди всі на Землі не чужі, а рівні.

Спогади живуть про події 1943-1944 р. р. й тепер. Їх переповідають очевидці та їх діти. У кожній згадці є біль втрат, великих труднощів, невиліковний  страх побаченого і пережитого.  Забувалося кривдниками нагадування та пересторога розіп'ятого Ісуса: "Не відають, що творять", забувалася настанова "Пізнайте любов між собою".

Ідея встановлення  Знака веде свій відлік не один десяток літ. Багато страшних сторінок історії замовчувались. І лише з перемогою демократії в нашому житті багато тем дістали право на своє існування та утвердження справедливості.  Відчував  і я на собі заборону  порушувати питання про увіковічення пам'яті земляків як вчитель місцевої школи та як депутат. 

А тепер мені і багатьом небайдужим при підтримці влади,  благодійників, спонсорів спільними зусиллями вдалося завершити заповіді приречених: "Бережіть пам'ять. Бережіть мир. Цінуйте життя. Не повторюйте подібного". 

І постав Хрест біля перехрестя доріг у центрі села, як символ пам'яті.

На відкриття прибуло багато запрошених гостей. Серед них – голова райдержадміністрації В. Козак, голова райради А. Броїло, ветеран-фронтовик Я. Чуль, учасники АТО, депутати райради, благодійники, краєзнавці, жителі округи, їх діти та онуки.

Вітаючи усіх учасників зібрання, голова РДА Віктор Козак зазначив, що відкриття Пам'ятного знака   є знаковою подією в районі, подякував усім, хто доклав зусиль для  його будівництва.

Зворушливою була і промова Андрія Броїла, голови районної ради, зі словами щирої вдячності за пам'ять, шану і повагу тим, хто здобув мир.

Слово мали голова первинної ветеранської організації Валентина Чегус, від благодійного фонду  "Патріоти Волині" –  Клавдія Савчук.

Про історичні аспекти та передумови будівництва присутнім розповів автор цих рядків.  Всі роботи коригувалися попереднім сільським головою К. Юзинкевич та теперішнім – В. Денищуком.

Чин освячення цієї місцевої пам'ятки села здійснили представники духовенства УПЦ КП на чолі з благочинним Іоаном Бонисом.

Хвилиною мовчання вшанували пам'ять про своїх земляків. Завершилося дійство покладанням квітів та вінків до Пам'ятного знака, обеліска  Слави та Братської могили.

Незабутніми залишаються спогади Павла Гладишука (1925 р. н.).  Від 1943 р. мешканці села, як українці, стали потерпати від сусідства з польською колонією “Засмики”, на якій утворилася пляцувка, де невдовзі зібрано було професійних військовиків, утворено  озброєні групи. 

У серпні озброєна польська боївка без жодних підстав обстріляла і підпалила обійстя Івана Лозовицького і Каленика Журавського.  У вогні загинула літня Феодосія Журавська.  Наступного місяця, прийшовши із “Засмиків”, кривдники застрілили Євдокію Антонюк. 

Тоді ж, у вересні, нагрянувши ще раз, сокирою зарубали літнього Пилипа Смаля, через кілька днів у клуні за молотінням застали Володимира Корнелюка і Самсона Гладишука. Убили обох, а також Петра Луця.

17 жовтня 1943 року озброєні банди, прийшовши з пляцувок у Люблятині й “Засмиків”, спалили будівлі Білашева, вбили подружжя літніх Рибчуків, Мельників, Рибчуків, Боярчуків, Назарів, Міщуків із дітьми, а також Гладишуків.

Ряд із них закатували – зокрема, Саву Козла – "зекономивши" кулю, його задушили путом, Василя Мельника, літніх Агафію Демчук і Саву Боця спалили живцем, 15 українців убили на хуторі Загора.

В ту пору аківське керівництво (Армії Крайової) пляцувок узялося виконувати запланований польським еміграційним урядом план "Буря" ("Бужа"), що мав проголосити незалежність Польщі до вступу радянських військ у Західну Україну з тим, щоб вона ввійшла до її складу. Здійснити це було задумано в сусідній колонії “Засмики”, тому Білашів і вся околиця стали "зоною розширення оперативних дій" 27-ої дивізії Армії Крайової. 

Збройне угрупування і мало  вчинити це проголошення на терені, що призвело до повального вигнання, пограбування та знищення українського населення. Втрати по селу – не менше 63 українців.

Зі спогадів І. П. Романюка (1931 р. н.) з с. Будища дізнаємось про важку долю його жителів, а також білашівців:

" …Поляки по них стріляли. Дівчинці сусідській куля попала в ногу. Вона впала, сказала батькові: "Мене не понесете, бо я тяжка. Я останусь, а ви тікайте". Батьки одбігли з півкілометра, оглядаються і бачать:  поляки добігли до дівчини і сокирою розрубали їй голову".

….А ще, як ми втікали з села, то я біг понад хатою сусіда, бо близько жив. Він побачив мене – собі втікати. Сім'я побігла, тільки остались в хаті дід, баба, їхня дочка. Хата загорілася. Дід з бабою сховалися в льох, а дочка дідова була в клуні. 

Коли клуня загорілася, то дочка стала бігти в льох. Але як бігла, поляки були близько, її перестріли і один – штиком у груди, другий – штиком у спину. Підняли її на штиках і кинули".

Такою ж страшною смертю помирав, за свідченням вищезгаданого очевидця, син білашівців, що втікав верхи. "При коні бігла молода лошиця. У полі прострілили нападники лошиці ногу. 

Вона заіржала, спинилася.  І кінь з хлопцем став, вернувся до неї. Хлопець опинився в оточенні. Й тут один йому – штиком в груди, другий – у спину. І підняли його. Мати, що втікала недалеко, побачила це – впала: серце розірвалося".

Картини подібного можна навести на прикладі багатьох навколишніх сіл – Рокитниці, Грушівки, Озерян й багатьох інших.

Підсумовуючи висловлене вище, скажу, що дивує позиція обласної комісії щодо затвердження змісту таблички на Хресті. Відчувається замовчування, угодництво, перекручення справедливої історії для майбутніх поколінь. 

По краплинці, по міліметру приходило прозріння. І Знак постав, хоч дорога до нього була довгою…

Микола ЧУЛЬ,

депутат районної ради. 

с. Білашів.

  

В травневий погожий день  відбулося відкриття Пам'ятного знака полеглим мирним жителям Білашівської сільської ради під час Волинської трагедії (польсько-українського конфлікту 1943 -1944 р. р. на теренах нашого краю).  І постав він у високому Хресті на висипаному кургані в центрі села Білашева.

Поруч на трьох плитах перехожий може подумки пригадати та вшанувати пам'ять 158-ми, які пішли з життя, ставши жертвами лише через те, що були українцями. Доля цих людей була страшною, довелось пройти через велике знущання, гоніння та переслідування. Закликає Знак кожного бути справедливим в оцінці історичних подій, увіковічує пам'ять полеглих, застерігає проти недопущення повторення подібного в майбутньому.

В одній з настанов мати Тереза (настоятелька  Ордена милосердя) вчила: "Життя – це вмістилище лиха. Здолай усе!". А тому навчала, що кожна людина може і повинна робити добро, бо людина не може жити.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 916

В Голобах вулиця кол”Колгоспна” тепер носить назву легендарної людини, знаменитого нашого земляка, учасника УПА Олексія Романовича Громадюка.  І все це – завдяки патріоту Ковельщини Якову Яковичу Лавренку, який у "Вістях Ковельщини" зізнається: 

Скажу відверто й

щиро Вам, 

Яка істина до

вподоби мені:

Їсти, щоб жити, – так, 

Жити, щоб їсти, – ні!

І далі коментує: отак вірші мої трактуйте, щоб вам від них була користь. Неправда, якщо є, – спростуйте… 

Яку-то  силу волі треба мати, щоб стати на захист правдивої історії, її мужніх синів і дочок! Велике бажання у нього –відродити нашу бідолашну, сумну і горду історію, підняти на п'єдестал чистоти і правди потоптані й кинуті в небуття імена героїв, якими, сподіваюсь, будуть пишатися нащадки. 

Адже безкорисливе серце Якова Лавренка  не могло заспокоїтися доти,  доки він не здійснив свою мрію: зібрати правдиві дані не з перекручених історичних джерел, а від живих людей і літопису УПА. 

Він не шукає слави, а має задоволення від того, що його праця увінчалася успіхом.  Це для нього не засіб для існування. Навпаки, доводиться шукати патріотів, які б сприяли здійсненню задумів. У цьому він бачить сенс свого життя. Мабуть, розповіді про мужніх і нескорених додають сили і наснаги самому автору, який випустив  книжку спогадів учасників визвольних змагань "Боротьба за незалежність української нації на Ковельщині".

В Голобах не знайшлося людини, яка б відшукала і показала громадськості особистість керівника організованого на Ковельщині куреня  "Голобенка" Олексія Громадюка. Завдяки наполегливості і старанням Якова Лавренка меморіальна дошка на зібрані від патріотів кошти красується на будинку нової вулиці. 

Голобчани щиро вдячні невтомному шукачу правди Якову Лавренку і бажають творчого довголіття у доброму здоров'ї!

Так, захід освячення меморіальної дошки пройшов хвилююче, але, на жаль, мало хто про це знав із голобчан.

Варто зазначити, що активну участь в цих урочистостях взяли парафіяни УПЦ Київського Патріархату Святих Петра і Павла на чолі із священиком Андрієм Сехом, який провів молебень і освятив  меморіальну дошку.

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

НА ЗНІМКАХ: під час заходу в Голобах.

Фото з архіву автора.

В Голобах вулиця кол”Колгоспна” тепер носить назву легендарної людини, знаменитого нашого земляка, учасника УПА Олексія Романовича Громадюка.  І все це – завдяки патріоту Ковельщини Якову Яковичу Лавренку, який у "Вістях Ковельщини" зізнається: 

Скажу відверто й щиро Вам, 

Яка істина до вподоби мені:

Їсти, щоб жити, – так, 

Жити, щоб їсти, – ні!

І далі коментує: отак вірші мої трактуйте, щоб вам від них була користь. Неправда, якщо є, – спростуйте… 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 121

Цього року Ковельщина, як і вся Україна, відзначила 156-у річницю перепоховання Кобзаря на Чернечій горі в Каневі. 22 травня ц. р. у Ковелі біля пам'ятника Тарасу Шевченку відбулися урочистості з нагоди цього пам'ятного для всіх українців дня.

Вшанувати пам'ять українського поета, художника, громадського та політичного діяча і покласти квіти до його монумента прийшли представники міської та районної влади, громадські активісти, творча інтелігенція краю, духовенство, учнівська молодь.

– Його серце перестало битися на чужині. У петербурзькій землі Шевченко пролежав лише два місяці. Після отриманого дозволу домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до московського вокзалу і залізницею потрапила до Москви. Далі поштовим трактом через Тулу, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин, Козелець, Бровари – до Києва. Труну поставили в церкві Різдва на Подолі. Попрощатися з Великою людиною приходили десятки тисяч киян. З Києва прах митця відбув до Канева, де в Успенському соборі відбулася багатолюдна панахида, після якої Тарас пішов своїм останнім шляхом на високу Чернечу гору, – розповіла присутнім про те, як була втоптана перша стежина до цього знакового для всіх нас місця, ведуча заходу, начальник міського відділу культури Вікторія Савлук.

Багато поетів страждало і гинуло, але небагато давали прихисток у слові цілій нації. Животворне слово Шевченка має лунати повсюди і якнайчастіше. Тож того дня біля підніжжя пам'ятника на його честь не виголошували пишних промов, а, вклоняючись у ноги рушниками, читали його вірші, як заклик до боротьби за волю і незалежність України. 

З вуст юнаків і дівчат у гарних українських вишиванках линуло пророче Шевченкове слово. І, ніби супроводжуючи натхненних юних читців, до підніжжя монумента "розпускались" промені вишитих візерунків на українських рушниках…

На завершення учасники заходу спільно читали "Заповіт" Шевченка.

l

У той день традиційна акція вшанування пам'яті Тараса Шевченка відбулася у селі Колодниці біля символічної могили Великого Кобзаря. Фоторепортаж про цю подію – у наступному номері "Вістей Ковельщини".

Вікторія ЗІНЧУК. 

На знімках: під час масового заходу 22 травня ц. р. біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Ковелі.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Цього року Ковельщина, як і вся Україна, відзначила 156-у річницю перепоховання Кобзаря на Чернечій горі в Каневі. 22 травня ц. р. у Ковелі біля пам'ятника Тарасу Шевченку відбулися урочистості з нагоди цього пам'ятного для всіх українців дня.

Вшанувати пам'ять українського поета, художника, громадського та політичного діяча і покласти квіти до його монумента прийшли представники міської та районної влади, громадські активісти, творча інтелігенція краю, духовенство, учнівська молодь.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 203