Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 19 червня 2025 року №26 (12982)

Пам’ять / Вшанували пам’ять загиблих захисників

06.09.2023

память Вшанували пам’ять загиблих захисників

29 серпня  – День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. 
У Ковелі він розпочався із молитви за нашу Перемогу, воїнів, які на фронті мужньо боронять нашу землю. У Свято-Благовіщенському соборі міський голова Ігор Чайка, керівники району, ковельчани разом просили у Бога миру для України, щоб всі хлопці та дівчата якнайшвидше повернулися додому.
29 серпня – цей день для нас, українців, пов’язаний із болем, що не вщухає, сумом та горем. Це день Іловайської трагедії. Дев’ять років тому під час виходу сил АТО з оточення російське керівництво порушило всі домовленості щодо “зеленого коридору”. Тоді загинуло майже 370 наших воїнів, серед яких були ковельчани. Сьогодні – повномасштабна війна, яка продовжує забирати життя найкращих.
Наша громада зібралась подякувати усім, хто в різні часи пожертвували собою:
“Тоді біля Іловайська ми вперше побачили, що таке війна без правил. Ворог розстріляв тих, хто йшов золотими соняшниковими українськими полями з надією на людяність. З надією на слово військового. Слово офіцера.
Нині ми формуємо нові традиції вшанування пам’яті про тих, хто поліг за Україну. І кожне ім’я, яке ми згадуємо, — це ім’я тих, хто проявив найвищу жертовність, найвищу форму любові. Низький уклін батькам, дружинам, дітям”, – звернувся до присутніх міський голова Ігор Чайка.
Представники міської влади, громадськості поклали квіти до стели пам’яті загиблих земляків та Героїв Небесної Сотні, на могили Героїв, що на міському кладовищі. Разом із рідними військових згадали захисників та їх подвиги, помолились за упокій їхніх душ.
Дякуємо кожному. Вони тепер назавжди у небесному строю та у нашій пам’яті.
Героям слава!

29 серпня  – День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. У Ковелі він розпочався із молитви за нашу Перемогу, воїнів, які на фронті мужньо боронять нашу землю. У Свято-Благовіщенському соборі міський голова Ігор Чайка, керівники району, ковельчани разом просили у Бога миру для України, щоб всі хлопці та дівчата якнайшвидше повернулися додому.

 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 204
Читати далі

Пам’ять / Залишився навічно в серцях земляків

27.07.2023

Р2 Залишився навічно в серцях земляків

Йому  б виховувати своїх синів, турбуватись про дружину, маму, облаштовувати родинне обійстя. Але 21 липня Ковельська громада провела в останню земну дорогу Олександра Леонідовича Ризванюка.
Він у перші дні повномасштабного вторгнення полишив роботу за кордоном і добровільно став до лав Збройних Сил України. Наш земляк воював у сьомому прикордонному загоні. Він захищав свою сім’ю, країну, нас із вами. А 18 липня на Донеччині його життя обірвала війна. Тепер йому назавжди 40.
Олександр жив у Ковелі. Виховувався у родині залізничників, де довгий час працював його тато, нині – брат. Коли створив власну сім’ю, то згодом почав зводити будинок у сусідньому селі Вербка. Для того, щоб мати кошти, поїхав працювати у Бельгію. Після 24 лютого повернувся, хоча мав повне право як батько трьох дітей не йти на фронт.
У юності Саша здобув спеціальність електрика у місцевому професійно-технічному училищі. Втім, був майстром на всі руки. А ще Олександр любив природу, рідну землю, засівати поля.
“Сьогодні ще одна нива залишиться без господаря, без господаря залишився його дім, який він не встиг добудувати. Мама не обніме сина, дружина — чоловіка, а діти не відчують батьківської теплоти. Схиляємо низько голови перед Героєм. Дякуємо за все, що він зробив для країни та кожного з нас”, – сказав під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка.
Співчуття рідним, друзям, усім, хто знав Олександра, від імені побратимів висловив Володимир Прокопчук: “Важко говорити. Спасибі батькам за такого сина. Шкода, дуже шкода, що його уже нема. Він був дуже хорошим другом, людиною. Його усім не вистачатиме Спочивай з миром, друже, брате”.
Поховали Олександра Ризванюка на кладовищі села Вербка, поруч із батьком.
Вічна пам’ять і незгасима слава Герою!
Слава Україні!

Йому  б виховувати своїх синів, турбуватись про дружину, маму, облаштовувати родинне обійстя. Але 21 липня Ковельська громада провела в останню земну дорогу Олександра Леонідовича Ризванюка...

Вечір пам’яті

Саша Філон. 17 липня, йому було б 26. У день народження Сашка відбувся вечір пам'яті. У "Правильний простір – "Ватра", який він створив, прийшли рідні, друзі, знайомі, наставники, вихованці, аби згадати, розповісти про Героя, вшанувати.
Саша Філон – справжній воїн, чоловік, націоналіст, командир взводу підрозділу "Вовча зграя" третьої окремої штурмової бригади Збройних Сил України. Клята війна відібрала у нього життя. Тепер він назавжди у наших серцях.
Секретар міської ради Оксана Багнова пригадала останню зустріч з Олександром у міській раді, яка відбулась на початку травня, коли він і його побратими були у відпустці.
"Досі не можу повірити, що його більше немає з нами. Завжди пам'ятатиму ті милі ямочки на щоках. Щиру усмішку і ясні очі. Назавжди вірний Україні і Ковелю Саша Філон. Нам усім, хто любив і пам'ятає Сашу, треба кріпитися, рости, молитися і робити все можливе, щоб його жертва і жертви усіх воїнів були недаремними".
Він умів запалювати, організовувати, об'єднувати, надихати, мотивувати. У свої 23 уже здійснив свою мрію – відкрив у Ковелі зал для занять рукопашем гопак, навчав діток цьому бойовому мистецтву. Був головою Молодіжної ради нашого міста. Він міг зробити й змінити дуже багато. У нього вірили, йому довіряли. Він був лідером.
Його наставник Дмитро Ткачук каже, що уже в одинадцять років, коли Саша вперше був на таборуванні у "Волинській Січі", помітили, що він дуже цілеспрямований, спортивний, наполегливий. Хлопець не просто любив Україну, він змінював її. Як тільки почалась війна, залишив мирні справи і став на захист своєї країни.
Саша встиг створити сім'ю. Його дружина Аня принесла особисті речі Сашка, попросила, аби всі його запам'ятали усміхненим, таким, яким він йшов життям.
– Він говорив, що буде найдобрішим командиром. Він був таким – найкращим, добрим, особливим. Його називали  "Вірний", бо був вірним до загину – державі, сім'ї, друзям.
Саша на своїй сторінці у Фейсбук підписував фото дуже оптимістично: "Живіть життя", "Посміхайтесь".
Усі, хто прийшов на вечір пам'яті, довго не розходились. Говорили про Сашка, згадували різні історії. У кожного залишився якийсь свій штрих до його портрета.

Саша Філон. 17 липня, йому було б 26. У день народження Сашка відбувся вечір пам'яті. У "Правильний простір – "Ватра", який він створив, прийшли рідні, друзі, знайомі, наставники, вихованці, аби згадати, розповісти про Героя, вшанувати...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 205
Читати далі

Пам’ять / З когорти нескорених

27.07.2023

Шевко З когорти нескорених

16 липня, за місяць до 92-го дня народження, завершився земний шлях людини-легенди, людини-епохи, учасника Другої світової війни та українського національно-визвольного руху Івана Шевка. 
Він був одним із когорти відважних нескорених, завдяки яким воскресла Україна, розіп'ята тоталітарними режимами ХХ століття. Сімнадцятилітнім він, зв'язковий УПА, був засуджений на 10 років, 6 із яких відбув у сибірських концтаборах, на лісоповалі, на залізниці, де пройшов сувору школу виживання та "політичні університети". 
По поверненні додому будував льонозавод, працював на сирзаводі й бетонному заводі, закінчив вечірню школу та інститут, одружився і виховав двох дітей. І, хоч майже чотири десятиліття відчував на собі недремне око КДБ, плекав свою мрію про вільну Україну. 
Був членом Товариства української мови імені Тараса Шевченка та Республіканської партії, учасником всіх загальноміських заходів, спрямованих на утвердження українства. І боротьбою, й невтомною працею закладав підмурівок нашої незалежної держави. До останніх днів переймався долею країни та з властивим йому оптимізмом був упевнений у перемозі над ворогом. До поважних літ зберіг риси молодості – любов до життя, дотепність і позитив, бадьорий дух, ясний і гострий розум. 
Був активним читачем та учасником бібліотечних заходів, цікавим співрозмовником. "Читаю, думаю, аналізую", "розум, знання, сумління – з цього будується свідомість", – цитати з його інтерв'ю, записаного в бібліотеці та виданого окремою брошурою, яке буде цікаве всім, хто вивчає історію нашого краю.
Світла, вдячна і вічна пам'ять!
Ольга Бичковська, 
бібліотекар Ковельської 
Публічної бібліотеки.

16 липня, за місяць до 92-го дня народження, завершився земний шлях людини-легенди, людини-епохи, учасника Другої світової війни та українського національно-визвольного руху Івана Шевка. 

Ольга Бичковська.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 201
Читати далі

Пам’ять / Провели Героя в останню путь

30.05.2022
Провели  Героя 
в  останню  путь

ММ1Провели  Героя в  останню  путь

Клята війна обірвала життя ще одного нашого земляка. Нещодавно ковельчани попрощались з Дмитром Ягодою. Він загинув 15 травня під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Довгеньке Ізюмського району Харківської області.

Волноваха – наш біль

Рівно вісім років тому неподалік міста Волноваха Донецької області проросійські бойовики фактично розстріляли один із підрозділів сил АТО. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 421
Читати далі

Пам’ять / Вони мужньо боролися за рідну Україну

13.05.2022
Вони мужньо боролися за рідну Україну

1ВасильчукВони мужньо боролися за рідну Україну

Чорною хустиною на поріг трьох родин Поворської громади впала сумна звістка.
У війні з  російським агресором біля с. Дмитрівка Бучанського району Київської області 7 березня  загинули Герої нашої громади:
Овадюк Ігор Олександрович, 1990 р. н., із с. Козлиничі,
та Хмеляр Максим Петрович, 1983 р. н., із с. Заячівка. 
 28 квітня в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Крюкове Лозівського району Харківської області загинув герой  –  Васильчук Богдан Васильович, 1991 р. н.,  із с. Ситовичі.
Оксана ЛІЩУК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 646
Читати далі

Пам’ять / Боже слово – зброя Перемоги

06.05.2022

Без названия (1)Боже слово – зброя Перемоги

Напередодні цьогорічного Великодня, як завжди, відбулося очищення людських душ постом і молитвою. В храмах Православної церкви України можна було бачити багато військових, що йшли до сповіді.
Так було споконвіків, коли козак-воїн ставав до бою за волю,  рідний край, батьківську землю з чистою душею і піднесеним духом. Сьогодні Україна відкупляє гріхи всього світу, тому так важлива ця сповідь. 
Але є неприємний згусток чорноти у цій світлій визвольній борні – нецензурщина, матюки на адресу противника. Це – наслідок минулого зросійщеня. На мою думку, лихослів'я ніяк не наближає до Перемоги. Тому так боляче чути в ефірах, читати в газетах ці сатанинські слова, проти яких виступають небайдужі люди.
Серед них – Галина Шахіль, яка запропонувала для ознайомлення відповідний матеріал. Пропоную його увазі читачів газети.
Анатолій Семенюк.
ЗУПИНІмось У БЕЗУМСТВІ МАТІРЩИНИ!
"Смерть і життя – 
під владою язика" 
Притч. 18, 21.
Щоб знищити народ, не обов'язково його завойовувати, достатньо знищити його мову. Україна палає у вогні і... захлинається в матірщині. Хто ж нам, володарям солов'їної мови, якою ми так пишаємось перед усім світом, сказав, що українців ідентифікують за матюками? Я знаю всю правду про "рускій мат" і жодної правди про український. Втім, знаю одне: мат – це мова диявола. А всі, хто його використовує – його слуги.
Ми сьогодні воюємо не просто з озвірілим російським народом. Ми вступили у боротьбу з духами злоби і без Бога перемоги бути не може.
Запам'ятаймо! Мат – це антимолитва. Хто його використовує – позбавляє себе благодаті Божої і всі молитовні прохання такої людини стають безсилими. І навпаки, від слова, наповненого силою Божою, буде знищено більше противника, ніж від снайперської кулі.
Нинішні відео, оприлюднені у соцмережах, присмачені відбірними коментарями чоловіків, жінок і навіть дітей – свідчать про єдине: пекло – порожнє. Тих, хто у ньому, покликали сюди. 
Я звертаюся до всіх православних християн, цитуючи улюблену всіма фразу: не бійтеся ворогів – вони можуть лише вбити; не бійтеся друзів – вони можуть тільки зрадити; бійтеся людей байдужих – саме з їхньої мовчазної згоди відбуваються всі найжахливіші злочини на світі.
З нашої з вами мовчазної згоди матірщина набула жахливих розмірів і ми з вами – німі свідки, ніби нам, за словами нашої легендарної Ліни Костенко, позакладало не вуха, а душі.
Народе мій зболений і стражденний! Звертаюся до тебе як православна християнка. Зупинись у безумстві матірщини та прокльонів і тоді у нас буде великий шанс зупинити безумство ворогів.
Упаси Господь, щоб ми з вами нецензурну лайку зробили символом нашої Перемоги.
Оксана Вдовцова.

Напередодні цьогорічного Великодня, як завжди, відбулося очищення людських душ постом і молитвою. В храмах Православної церкви України можна було бачити багато військових, що йшли до сповіді.

ЗУПИНІМОСЬ У БЕЗУМСТВІ МАТІРЩИНИ!

Щоб знищити народ, не обов'язково його завойовувати, достатньо знищити його мову. Україна палає у вогні і... захлинається в матірщині. Хто ж нам, володарям солов'їної мови, якою ми так пишаємось перед усім світом, сказав, що українців ідентифікують за матюками?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 320
Читати далі

Пам’ять / Та, що йшла попереду

26.04.2022

09_04_hotunskaТа, що йшла попереду

Цікава, все-таки, річ - життя. От живеш собі, живеш і навіть не здогадуєшся, що десь поруч є людина, у котрої з тобою багато спільного і з якою пізніше ти будеш знайомий. І не просто знайомий, а й матимеш якісь спільні інтереси, в чомусь розділятимеш  її думки й погляди, а в чомусь ніяк не погоджуватимешся.
Так у мене вийшло з Марією Андріївною Хотинською. Редагуючи її книгу спогадів "Минуле стукає у серце", яка побачила світ 2009 року, несподівано виявив багато такого, що зближувало нас в юнацькі роки, але про що ми не здогадувалися. Народившись у Ковелі (я  на рік пізніше), ми в юності мали схожі улюблені заняття (а найбільше – читати книги і писати листи друзям), проводили вільний час на березі річки Турії, а взимку – каталися на ковзанах і лижах, у неділю прогулюватися із колегами колишньою вулицею Леніна (тепер Незалежності), як колись казали, від “ФрАнка до бАнка”, тобто від кінотеатру імені Івана Франка до Ощадбанку. У 60-х роках це був своєрідний ковельський Бродвей, де хлопці знайомилися з дівчатами, з'ясовували стосунки з ровесниками, а потім ішли на танці в "желєзку" (клуб залізничників вагонного депо) або в "Щорса" (тепер "Просвіта").
Звичайно, в пані Марії було своє коло знайомих (переважно дівчат) з вулиць Брестської і Московської (Церковної), а в мене – своє (хлопці з вулиць Лугової, Горького (Шевченка) і Міцкевича. Пізніше ми разом навчалися у славетній школі № 3 імені Лесі Українки: вона – після дев'яти класів у школі № 6, а я вже  як "старожил", бо вступив туди ще в 1955-ому і вже нікуди не переходив. Навчаючись, Марія Хотинська виявила неабиякі організаторські здібності, і її обрали комсоргом школи № 6.
"Наступного року нас усіх перевели у школу № 3, – згадує у книзі моя землячка, – і на цьому моя активна комсомольська діяльність закінчилась. Правда, я ще була членом комітету комсомолу у 3-й школі (разом з Миколою Вельмою). Мені доручили оформляти "Комсомольський прожектор", але талантів до оформлення не було ніяких, ліпила тільки якісь фотографії…". Цікаво, що згодом “Прожектор" доручили редагувати мені, бо, видно, директор Олексій Пилипович  Петренко побачив у мені здібності гумориста-сатирика,що пізніше підтвердила моя журналістська робота у ковельській газеті "Прапор Леніна" (тепер "Вісті Ковельщини").
Щоправда, Марію Хотинську як редакторку "КП" не пригадую, зате пам'ятаю її подруг - Тамару Головко, Тамару Щавинську, Раїсу Кушнір та інших дівчат. Стіннівку ж ми випускали із здібним художником Євгеном Свинчуком, який дуже гарно малював, в тому числі карикатури. Навчали уму-розуму, до речі, нас теж одні вчителі високого класу – Ольга Яківна Стрілько, Тамара Павлівна Рибачок, Наталія Платонівна Михайлик, Софія Володимирівна Лефонт. Директор Олексій Пилипович вмів підбирати кадри! 
l
Після здобуття середньої освіти (пані Марія закінчила школу у 1965-ому, я – в 1966-му) наші шляхи розійшлися. Я почав працювати в редакції місцевої газети, навчаючись одночасно в Львівському держуніверситеті імені Івана Франка, Марія Хотинська, не вступивши до вузу і не знайшовши роботи до душі у рідному Ковелі, поїхала аж у російське місто Кемерово, де працювала електромонтером на міській телефонній станції. Повернувшись звідти, вступила на електротехнічний факультет Львівського політехнічного інституту.
Звичайно, у цих нотатках я не в силах навіть коротко оповісти всю біографію Марії Хотинської, яка 23 квітня ц. р. відзначала б ювілейний день народження. На жаль, вона декілька років тому пішла у засвіти, що було ударом для друзів, рідних, знайомих. Та й я, дізнавшись про передчасну смерть, довго не міг прийти до тями – боляче, коли помирають люди, котрих добре знав і цінував. І навіть якщо ти з ними сперечався, дискутував, не завжди погоджувався, розумієш: обірване життя будь-кого – це величезна втрата, як згасла зірка на небі.
l
Але повернемося до часів, коли нам з Марією Андріївною довелося співпрацювати на громадській ниві у 90-их роках минулого століття. Безперечно, найперша "ланка" ланцюжка нашої співпраці – це газета, яку я редагував. В ті часи доводилося непросто. З одного боку – компартійний диктат, який, хоч і послабився, та не зник. З другого боку – натиск демократичних сил, які досить потужно об'єдналися в Народний Рух України, Товариство "Просвіта", Українську Гельсінську Спілку, що переродилася в Українську республіканську партію, Демократичну партію України тощо. Співпрацювати журналісти мусили з усіма, хоча багато кому це не подобалося. Мені імпонувало, що пані Марія завжди займала принципову, але помірковану позицію у ставленні до редакції і мене особисто. Не боялася вона виступати на шпальтах газети з гострими критичними статтями, дискутувати навіть із своїми однодумцями.
У 1990 році мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Тут сформувався так званий демократичний блок, де слово Марії Хотинської звучало голосно і переконливо. Відродивши "Союз Українок" у Ковелі, вона тісно співпрацювала з Аллою Поляковою, Ганною Гнатюк, Ніною Горик та багатьма іншими сміливими і патріотично  налаштованими жінками. Іноді було дивно, як пані Марія скрізь встигає. Щоб у цьому переконати читачів газети, знову рекомендую їм перечитати згадану вище книгу "Минуле стукає у серце". 
Не можу втриматися від того, щоб не навести ще одну цитату, яка стосується особисто мене:
"А  от з Миколою Вельмою було цікаво працювати. Скільки було ідей, скільки відбувалося з його ініціативи цікавих заходів, "круглих столів", дискусій і т. д. Він уособлював в собі риси толерантного і зваженого керівника. Все активніше відстоював демократичні ідеї, хоча йому було нелегко знаходити спільну мову з консервативними працівниками міськвиконкому".
Що ж, дякую за добре слово людині, якій було набагато важче, аніж мені: всю до решти вона віддавала себе боротьбі за торжество демократії, правди, справедливості. Жінка не боялася критикувати тих, хто, на словах будучи однодумцем, на ділі не погоджувався із нею, висловлював думки, які вона не могла сприйняти. 
Дуже відвертою і гострою  була її розповідь під назвою "Поліська Голгофа", що увійшла до книги "Минуле стукає у серце". У післямові до неї автор наголосила: "Пишучи цю книгу, я намагалася зберегти пам'ять про історичні події, активними учасниками яких були мої родичі в 40-их роках, а також я і мої однодумці в 90-их роках минулого століття. Хотілося, щоб енергія думок, емоцій не розчинилася десь там, у Космосі, а стала надбанням інших людей".
Ваша мрія, шановна Маріє Андріївно, стала реальністю. Посіяні Вами і Вашими однодумцями зерна в буремних 90-их роках дали рясні сходи. Ваші енергія, думки, емоції не розчинилися у Космосі, а стали своєрідним фундаментом, на якому сформувалися мужність і стійкість сьогоднішніх поколінь українців. Кращі їх представники ведуть нині бій за майбутнє нашої нації, нашої держави, її народу із кривавим московським агресором. Їх не здолати, тому що Україна була, є і буде непереможною. У це свято вірили Ви. У це вірять наші мужні Герої.
Микола ВЕЛЬМА.

Цікава, все-таки, річ - життя. От живеш собі, живеш і навіть не здогадуєшся, що десь поруч є людина, у котрої з тобою багато спільного і з якою пізніше ти будеш знайомий. І не просто знайомий, а й матимеш якісь спільні інтереси, в чомусь розділятимеш  її думки й погляди, а в чомусь ніяк не погоджуватимешся.

Микола ВЕЛЬМА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 779
Читати далі

Пам’ять / Пам’яті жертв трагедії у Бучі

13.04.2022

Буча2Пам’яті жертв трагедії у Бучі

8 жовтня ц. р. у Ковелі були приспущені прапори. У громаді – день жалоби на знак вшанування пам’яті мирних жителів міста – побратима Бучі.
Ковель підтримує дружні стосунки уже понад двадцять років з Бучею. Містом, яке не підкорилося загарбнику, зазнало неймовірних втрат, але вистояло. 25 березня 2022 Указом Президента Бучі було присвоєно почесну відзнаку “Місто – герой України”.
Ковельчани прийшли на площу Героїв Майдану, аби хвилиною мовчання вшанувати жертв Бучанської трагедії. 
З перших днів війни наше місто-партнер Буча опинилося у вирі людських страждань та горя. Стало містом-мучеником. Разом із Гостомелем, Ворзелем, Бородянкою.
Міський голова Бучі Анатолій Федорук уже заявив, що 90 відсотків загиблих мають саме кульові, а не осколкові ураження. На території міста було створено три масових поховання, куди людей звозили і скидали в ями із зв’язаними руками. Рашисти влаштували пекло на нашій землі.
Звертаючись до присутніх міський голова Ігор Чайка зауважив: “На вулицях Бучі не просто тривала війна і одна армія воювала проти іншої. Там відбувалось страшне – від чого холоне кров. Озброєні до зубів нелюди, окупанти цинічно, ницо, жорстоко знищували мирних жителів, лише за те, що вони українці.
Очільник міста повідомив, що з перших днів війни ковельчани спільно із мешканцями району допомагали Бучі, відправляючи гуманітарні вантажі. Зараз знову готується все необхідне для відбудови цього чудового міста під Києвом.
“Україна обов’язково переможе, але ми ніколи не повинні забувати ті злочини, які здійснили окупанти в Бучі. І маємо діяти так, аби весь світ не закрив очі на справжній геноцид у центрі Європи в 21 столітті” — сказав Ігор Чайка.
Слово мав свідок тих подій отець Сергій Мірошниченко. Він розповів як непросто йому прийшлося з родиною. А його маленький син, аби приглушити свій страх, співав зранку до вечора Гімн України.
Панахиду за убитими і закатованими відслужили священники Православної церкви України.
А діти своїми улюбленими іграшками написали на площі слово – БУЧА.
Ковельчани разом з Бучею. Ми віримо, що місто скоро постане з руїн і знову стане окрасою нашої нескореної України.
Текст і фото
 Руслани СЕМЕРЕЙ.

8 квітня ц. р. у Ковелі були приспущені прапори. У громаді – день жалоби на знак вшанування пам’яті мирних жителів міста – побратима Бучі.

Текст і фото Руслани СЕМЕРЕЙ.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 490
Читати далі

Пам’ять / Вбивцям не буде пощади і прощення!

08.04.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

8b6c657-660Вбивцям не буде пощади і прощення!

Шановний мій співвітчизнику! Загострене відчуття дійсності спонукає до спілкування з тобою. До твоїх роздумів, переживань, аналітики сучасного стану нашого життя пропоную свідчення поважної людини Івана Петровича Мілаша з часів Другої світової війни, яка здавалося на той час найстрашнішою, найбезжаліснішою, найбезглуздішою. Можливо, ці трагічні факти історії стануть поштовхом для переосмислення нашого сьогодення.
Вслухайся  і задумайся: "Ковель лежав в руїнах. Німецькі варвари піддали його цілковитому спустошенню. Над умервленним містом стояв сморід від трупів і згарищ. Замість будинків лежали купи цегли і скрученої бляхи, замість дерев і скверів обгорілі пеньки і чорні попелища"…
Пан Мілаш як голова Надзвичайної комісії із розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників повідомляє: "Увесь залізничний вузол, залізничні колії, електропідстанція, два депо, вокзал, водоканал, поліклініка, клуб - підірвані і відбувати їх неможливо. В місті  знищені пошта-телеграф, шкіряний завод, меблева фабрика, елеватор, два цегельних заводи, два кінотеатри, дві лікарні, поліклініка, всі школи, бібліотеки, магазини, їдальні, 4 пекарні. Підірвані православна церква і польський костел… Ворог замінував сади, городи, мостові, тротуари, поставив у всіх напівзруйнованих будівлях міни повільної дії".
Ці дані оприлюднила місцева газета 6 липня 1974 року, послуговуючись архівними даними.
Додайте до цього списку звірств війни 35 тисяч невинно убієнного мирного населення та ще стільки вивезеного на рабську працю в рейх, і ви зрозумієте трагізм людської долі, спричинений нацистським режимом. Досить співставити нищення засобів людського існування у 1944 році в Ковелі і в 2022-му – в Маріуполі, і щоб переконатися  у тому, що суть німецького фашизму ХХ століття і сучасного рашистського неофашизму схожі. Останній різниться хіба що більшим цинізмом, жорстокістю та підступністю. Якщо нацисти перед битвою за Ковель евакуювали мирне населення з міста, то рашисти в окупованих містах безжально вбивають непокірних і грабують їх. 
Прикро співставляти, але якби міста-побратими визначалися за ознаками горя, знущань, терпіння, то в цьому списку в перших рядах були б Ковель і Маріуполь.
Імперії з нацистсько-дикторськими режимами вважають підневільний, колонізований народ меншовартним і рабським. Вони  асимілюють його під свою суть, нищать культуру, мову, історію, духовність, просвітництво. Для досягнення цієї ганебної мети не гребують ніякими засобами: війна, психологічний тиск, репресії, зомбування пропагандою  свідомості.
Сьогодні своєрідним брендом для українців стало гасло: "Путін ху…о" – мовляв, йшов би ти за "рускім корабльом". Примітивно? Так. Але я навіть не засуджую цієї фрази, тому що це – емоційний протестний сплеск зраненої душі нашої.
Звичайно, образливі слова, на адресу агресора для путіна – це лише шум, і на перебіг подій не впливають. Диктатор неофашистського режиму почуває себе комфортно, бо має міцну основу – зомбованих вірнопідданих. Окремі політики та експерти вважають, що у цій братовбивчій війні винен лише путін. Немає підстав так думати. Адже бункерний диктатор – уособлення значної маси російського профашистського суспільства, яка формувалася не один день, а століттями.
Путін нічим не відрізняється в ненависті до українства і українців від Петра І, Катерини ІІ, Павла, Олександрів, Микол та їх прибічників. І хочемо ми чи ні, на  жаль, шовіністично налаштована гілка росіян завжди була і є активним співучасником ганебного геноциду українців.
Сьогодні вкотре пробудився непереможний дух непокірного українського роду. Ллються ріки людської крові, крові Героїв. Поранений агресор-звір за всяку ціну хоче знищити українську націю.
Та йому це не вдається, тому що на нашому боці - весь демократичний цивілізований світ. Настраханий війною, він обережний, повільний, неповороткий, але він, як і ми, хоче зупинити війну, зруйнувати імперський неофашистський режим. Ми на вістрі цих подій. Місія надзвичайно складна. Але в ім'я майбутніх поколінь, в ім'я збереження роду, в ім'я демократії та свободи мусимо іти, зціпивши зуби, долаючи смерть і терни, до кінця, до Перемоги. Вона буде, бо з нами Бог і Правда.
Анатолій Семенюк.
P. S. Коли цей матеріал був підготовлений до друку, в засобах правдивої інформації з'явились повідомлення про звірства російських окупантів в Бучі, Гостомелі, Ірпіні. Ці факти знущань над мирним населення сколихнули увесь світ. "Нелюди! Кати!" – чути звідусіль. На жаль, нічого іншого чекати не доводиться, адже ці звірства течуть стрімкою рікою, з часів орди ХІІІ століття, голодоморів і репресій ХХ століття тощо.
Слід нагадати, що руїни Ковеля 1944 року – великою мірою справа рук радянських "визволителів". Тому допоки буде існувати ця агресивна імперія, доти висітиме загроза не тільки над містами, але й над цілим світом.
А. С.

Шановний мій співвітчизнику! Загострене відчуття дійсності спонукає до спілкування з тобою. До твоїх роздумів, переживань, аналітики сучасного стану нашого життя пропоную свідчення поважної людини Івана Петровича Мілаша з часів Другої світової війни, яка здавалося на той час найстрашнішою, найбезжаліснішою, найбезглуздішою. Можливо, ці трагічні факти історії стануть поштовхом для переосмислення нашого сьогодення.

Анатолій Семенюк.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 475
Читати далі

Пам’ять / Вічна пам’ять!

08.04.2022
Вічна пам’ять!
Вічна пам’ять!

dsc_0035-1536x1021Вічна пам’ять!

Синьо-жовті стяги у Ковельській громаді знову приспущені. 31 березня біля села Червоне у Миколаївської області обірвалось життя Олександра Дмитрука. 
Він загинув, коли виносив з поля бою свого пораненого командира.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 332
Читати далі
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025