Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Четвер, 23 березня 2023 року №13 (12863)
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Наша команда
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти

Пам’ять / Провели Героя в останню путь

30.05.2022
Провели  Героя 
в  останню  путь

ММ1Провели  Героя в  останню  путь

Клята війна обірвала життя ще одного нашого земляка. Нещодавно ковельчани попрощались з Дмитром Ягодою. Він загинув 15 травня під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Довгеньке Ізюмського району Харківської області.

Волноваха – наш біль

Рівно вісім років тому неподалік міста Волноваха Донецької області проросійські бойовики фактично розстріляли один із підрозділів сил АТО. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 142
Читати далі

Пам’ять / Вони мужньо боролися за рідну Україну

13.05.2022
Вони мужньо боролися за рідну Україну

1ВасильчукВони мужньо боролися за рідну Україну

Чорною хустиною на поріг трьох родин Поворської громади впала сумна звістка.
У війні з  російським агресором біля с. Дмитрівка Бучанського району Київської області 7 березня  загинули Герої нашої громади:
Овадюк Ігор Олександрович, 1990 р. н., із с. Козлиничі,
та Хмеляр Максим Петрович, 1983 р. н., із с. Заячівка. 
 28 квітня в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Крюкове Лозівського району Харківської області загинув герой  –  Васильчук Богдан Васильович, 1991 р. н.,  із с. Ситовичі.
Оксана ЛІЩУК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 168
Читати далі

Пам’ять / Боже слово – зброя Перемоги

06.05.2022

Без названия (1)Боже слово – зброя Перемоги

Напередодні цьогорічного Великодня, як завжди, відбулося очищення людських душ постом і молитвою. В храмах Православної церкви України можна було бачити багато військових, що йшли до сповіді.
Так було споконвіків, коли козак-воїн ставав до бою за волю,  рідний край, батьківську землю з чистою душею і піднесеним духом. Сьогодні Україна відкупляє гріхи всього світу, тому так важлива ця сповідь. 
Але є неприємний згусток чорноти у цій світлій визвольній борні – нецензурщина, матюки на адресу противника. Це – наслідок минулого зросійщеня. На мою думку, лихослів'я ніяк не наближає до Перемоги. Тому так боляче чути в ефірах, читати в газетах ці сатанинські слова, проти яких виступають небайдужі люди.
Серед них – Галина Шахіль, яка запропонувала для ознайомлення відповідний матеріал. Пропоную його увазі читачів газети.
Анатолій Семенюк.
ЗУПИНІмось У БЕЗУМСТВІ МАТІРЩИНИ!
"Смерть і життя – 
під владою язика" 
Притч. 18, 21.
Щоб знищити народ, не обов'язково його завойовувати, достатньо знищити його мову. Україна палає у вогні і... захлинається в матірщині. Хто ж нам, володарям солов'їної мови, якою ми так пишаємось перед усім світом, сказав, що українців ідентифікують за матюками? Я знаю всю правду про "рускій мат" і жодної правди про український. Втім, знаю одне: мат – це мова диявола. А всі, хто його використовує – його слуги.
Ми сьогодні воюємо не просто з озвірілим російським народом. Ми вступили у боротьбу з духами злоби і без Бога перемоги бути не може.
Запам'ятаймо! Мат – це антимолитва. Хто його використовує – позбавляє себе благодаті Божої і всі молитовні прохання такої людини стають безсилими. І навпаки, від слова, наповненого силою Божою, буде знищено більше противника, ніж від снайперської кулі.
Нинішні відео, оприлюднені у соцмережах, присмачені відбірними коментарями чоловіків, жінок і навіть дітей – свідчать про єдине: пекло – порожнє. Тих, хто у ньому, покликали сюди. 
Я звертаюся до всіх православних християн, цитуючи улюблену всіма фразу: не бійтеся ворогів – вони можуть лише вбити; не бійтеся друзів – вони можуть тільки зрадити; бійтеся людей байдужих – саме з їхньої мовчазної згоди відбуваються всі найжахливіші злочини на світі.
З нашої з вами мовчазної згоди матірщина набула жахливих розмірів і ми з вами – німі свідки, ніби нам, за словами нашої легендарної Ліни Костенко, позакладало не вуха, а душі.
Народе мій зболений і стражденний! Звертаюся до тебе як православна християнка. Зупинись у безумстві матірщини та прокльонів і тоді у нас буде великий шанс зупинити безумство ворогів.
Упаси Господь, щоб ми з вами нецензурну лайку зробили символом нашої Перемоги.
Оксана Вдовцова.

Напередодні цьогорічного Великодня, як завжди, відбулося очищення людських душ постом і молитвою. В храмах Православної церкви України можна було бачити багато військових, що йшли до сповіді.

ЗУПИНІМОСЬ У БЕЗУМСТВІ МАТІРЩИНИ!

Щоб знищити народ, не обов'язково його завойовувати, достатньо знищити його мову. Україна палає у вогні і... захлинається в матірщині. Хто ж нам, володарям солов'їної мови, якою ми так пишаємось перед усім світом, сказав, що українців ідентифікують за матюками?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 99
Читати далі

Пам’ять / Та, що йшла попереду

26.04.2022

09_04_hotunskaТа, що йшла попереду

Цікава, все-таки, річ - життя. От живеш собі, живеш і навіть не здогадуєшся, що десь поруч є людина, у котрої з тобою багато спільного і з якою пізніше ти будеш знайомий. І не просто знайомий, а й матимеш якісь спільні інтереси, в чомусь розділятимеш  її думки й погляди, а в чомусь ніяк не погоджуватимешся.
Так у мене вийшло з Марією Андріївною Хотинською. Редагуючи її книгу спогадів "Минуле стукає у серце", яка побачила світ 2009 року, несподівано виявив багато такого, що зближувало нас в юнацькі роки, але про що ми не здогадувалися. Народившись у Ковелі (я  на рік пізніше), ми в юності мали схожі улюблені заняття (а найбільше – читати книги і писати листи друзям), проводили вільний час на березі річки Турії, а взимку – каталися на ковзанах і лижах, у неділю прогулюватися із колегами колишньою вулицею Леніна (тепер Незалежності), як колись казали, від “ФрАнка до бАнка”, тобто від кінотеатру імені Івана Франка до Ощадбанку. У 60-х роках це був своєрідний ковельський Бродвей, де хлопці знайомилися з дівчатами, з'ясовували стосунки з ровесниками, а потім ішли на танці в "желєзку" (клуб залізничників вагонного депо) або в "Щорса" (тепер "Просвіта").
Звичайно, в пані Марії було своє коло знайомих (переважно дівчат) з вулиць Брестської і Московської (Церковної), а в мене – своє (хлопці з вулиць Лугової, Горького (Шевченка) і Міцкевича. Пізніше ми разом навчалися у славетній школі № 3 імені Лесі Українки: вона – після дев'яти класів у школі № 6, а я вже  як "старожил", бо вступив туди ще в 1955-ому і вже нікуди не переходив. Навчаючись, Марія Хотинська виявила неабиякі організаторські здібності, і її обрали комсоргом школи № 6.
"Наступного року нас усіх перевели у школу № 3, – згадує у книзі моя землячка, – і на цьому моя активна комсомольська діяльність закінчилась. Правда, я ще була членом комітету комсомолу у 3-й школі (разом з Миколою Вельмою). Мені доручили оформляти "Комсомольський прожектор", але талантів до оформлення не було ніяких, ліпила тільки якісь фотографії…". Цікаво, що згодом “Прожектор" доручили редагувати мені, бо, видно, директор Олексій Пилипович  Петренко побачив у мені здібності гумориста-сатирика,що пізніше підтвердила моя журналістська робота у ковельській газеті "Прапор Леніна" (тепер "Вісті Ковельщини").
Щоправда, Марію Хотинську як редакторку "КП" не пригадую, зате пам'ятаю її подруг - Тамару Головко, Тамару Щавинську, Раїсу Кушнір та інших дівчат. Стіннівку ж ми випускали із здібним художником Євгеном Свинчуком, який дуже гарно малював, в тому числі карикатури. Навчали уму-розуму, до речі, нас теж одні вчителі високого класу – Ольга Яківна Стрілько, Тамара Павлівна Рибачок, Наталія Платонівна Михайлик, Софія Володимирівна Лефонт. Директор Олексій Пилипович вмів підбирати кадри! 
l
Після здобуття середньої освіти (пані Марія закінчила школу у 1965-ому, я – в 1966-му) наші шляхи розійшлися. Я почав працювати в редакції місцевої газети, навчаючись одночасно в Львівському держуніверситеті імені Івана Франка, Марія Хотинська, не вступивши до вузу і не знайшовши роботи до душі у рідному Ковелі, поїхала аж у російське місто Кемерово, де працювала електромонтером на міській телефонній станції. Повернувшись звідти, вступила на електротехнічний факультет Львівського політехнічного інституту.
Звичайно, у цих нотатках я не в силах навіть коротко оповісти всю біографію Марії Хотинської, яка 23 квітня ц. р. відзначала б ювілейний день народження. На жаль, вона декілька років тому пішла у засвіти, що було ударом для друзів, рідних, знайомих. Та й я, дізнавшись про передчасну смерть, довго не міг прийти до тями – боляче, коли помирають люди, котрих добре знав і цінував. І навіть якщо ти з ними сперечався, дискутував, не завжди погоджувався, розумієш: обірване життя будь-кого – це величезна втрата, як згасла зірка на небі.
l
Але повернемося до часів, коли нам з Марією Андріївною довелося співпрацювати на громадській ниві у 90-их роках минулого століття. Безперечно, найперша "ланка" ланцюжка нашої співпраці – це газета, яку я редагував. В ті часи доводилося непросто. З одного боку – компартійний диктат, який, хоч і послабився, та не зник. З другого боку – натиск демократичних сил, які досить потужно об'єдналися в Народний Рух України, Товариство "Просвіта", Українську Гельсінську Спілку, що переродилася в Українську республіканську партію, Демократичну партію України тощо. Співпрацювати журналісти мусили з усіма, хоча багато кому це не подобалося. Мені імпонувало, що пані Марія завжди займала принципову, але помірковану позицію у ставленні до редакції і мене особисто. Не боялася вона виступати на шпальтах газети з гострими критичними статтями, дискутувати навіть із своїми однодумцями.
У 1990 році мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Тут сформувався так званий демократичний блок, де слово Марії Хотинської звучало голосно і переконливо. Відродивши "Союз Українок" у Ковелі, вона тісно співпрацювала з Аллою Поляковою, Ганною Гнатюк, Ніною Горик та багатьма іншими сміливими і патріотично  налаштованими жінками. Іноді було дивно, як пані Марія скрізь встигає. Щоб у цьому переконати читачів газети, знову рекомендую їм перечитати згадану вище книгу "Минуле стукає у серце". 
Не можу втриматися від того, щоб не навести ще одну цитату, яка стосується особисто мене:
"А  от з Миколою Вельмою було цікаво працювати. Скільки було ідей, скільки відбувалося з його ініціативи цікавих заходів, "круглих столів", дискусій і т. д. Він уособлював в собі риси толерантного і зваженого керівника. Все активніше відстоював демократичні ідеї, хоча йому було нелегко знаходити спільну мову з консервативними працівниками міськвиконкому".
Що ж, дякую за добре слово людині, якій було набагато важче, аніж мені: всю до решти вона віддавала себе боротьбі за торжество демократії, правди, справедливості. Жінка не боялася критикувати тих, хто, на словах будучи однодумцем, на ділі не погоджувався із нею, висловлював думки, які вона не могла сприйняти. 
Дуже відвертою і гострою  була її розповідь під назвою "Поліська Голгофа", що увійшла до книги "Минуле стукає у серце". У післямові до неї автор наголосила: "Пишучи цю книгу, я намагалася зберегти пам'ять про історичні події, активними учасниками яких були мої родичі в 40-их роках, а також я і мої однодумці в 90-их роках минулого століття. Хотілося, щоб енергія думок, емоцій не розчинилася десь там, у Космосі, а стала надбанням інших людей".
Ваша мрія, шановна Маріє Андріївно, стала реальністю. Посіяні Вами і Вашими однодумцями зерна в буремних 90-их роках дали рясні сходи. Ваші енергія, думки, емоції не розчинилися у Космосі, а стали своєрідним фундаментом, на якому сформувалися мужність і стійкість сьогоднішніх поколінь українців. Кращі їх представники ведуть нині бій за майбутнє нашої нації, нашої держави, її народу із кривавим московським агресором. Їх не здолати, тому що Україна була, є і буде непереможною. У це свято вірили Ви. У це вірять наші мужні Герої.
Микола ВЕЛЬМА.

Цікава, все-таки, річ - життя. От живеш собі, живеш і навіть не здогадуєшся, що десь поруч є людина, у котрої з тобою багато спільного і з якою пізніше ти будеш знайомий. І не просто знайомий, а й матимеш якісь спільні інтереси, в чомусь розділятимеш  її думки й погляди, а в чомусь ніяк не погоджуватимешся.

Микола ВЕЛЬМА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 276
Читати далі

Пам’ять / Пам’яті жертв трагедії у Бучі

13.04.2022

Буча2Пам’яті жертв трагедії у Бучі

8 жовтня ц. р. у Ковелі були приспущені прапори. У громаді – день жалоби на знак вшанування пам’яті мирних жителів міста – побратима Бучі.
Ковель підтримує дружні стосунки уже понад двадцять років з Бучею. Містом, яке не підкорилося загарбнику, зазнало неймовірних втрат, але вистояло. 25 березня 2022 Указом Президента Бучі було присвоєно почесну відзнаку “Місто – герой України”.
Ковельчани прийшли на площу Героїв Майдану, аби хвилиною мовчання вшанувати жертв Бучанської трагедії. 
З перших днів війни наше місто-партнер Буча опинилося у вирі людських страждань та горя. Стало містом-мучеником. Разом із Гостомелем, Ворзелем, Бородянкою.
Міський голова Бучі Анатолій Федорук уже заявив, що 90 відсотків загиблих мають саме кульові, а не осколкові ураження. На території міста було створено три масових поховання, куди людей звозили і скидали в ями із зв’язаними руками. Рашисти влаштували пекло на нашій землі.
Звертаючись до присутніх міський голова Ігор Чайка зауважив: “На вулицях Бучі не просто тривала війна і одна армія воювала проти іншої. Там відбувалось страшне – від чого холоне кров. Озброєні до зубів нелюди, окупанти цинічно, ницо, жорстоко знищували мирних жителів, лише за те, що вони українці.
Очільник міста повідомив, що з перших днів війни ковельчани спільно із мешканцями району допомагали Бучі, відправляючи гуманітарні вантажі. Зараз знову готується все необхідне для відбудови цього чудового міста під Києвом.
“Україна обов’язково переможе, але ми ніколи не повинні забувати ті злочини, які здійснили окупанти в Бучі. І маємо діяти так, аби весь світ не закрив очі на справжній геноцид у центрі Європи в 21 столітті” — сказав Ігор Чайка.
Слово мав свідок тих подій отець Сергій Мірошниченко. Він розповів як непросто йому прийшлося з родиною. А його маленький син, аби приглушити свій страх, співав зранку до вечора Гімн України.
Панахиду за убитими і закатованими відслужили священники Православної церкви України.
А діти своїми улюбленими іграшками написали на площі слово – БУЧА.
Ковельчани разом з Бучею. Ми віримо, що місто скоро постане з руїн і знову стане окрасою нашої нескореної України.
Текст і фото
 Руслани СЕМЕРЕЙ.

8 квітня ц. р. у Ковелі були приспущені прапори. У громаді – день жалоби на знак вшанування пам’яті мирних жителів міста – побратима Бучі.

Текст і фото Руслани СЕМЕРЕЙ.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 195
Читати далі

Пам’ять / Вбивцям не буде пощади і прощення!

08.04.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

8b6c657-660Вбивцям не буде пощади і прощення!

Шановний мій співвітчизнику! Загострене відчуття дійсності спонукає до спілкування з тобою. До твоїх роздумів, переживань, аналітики сучасного стану нашого життя пропоную свідчення поважної людини Івана Петровича Мілаша з часів Другої світової війни, яка здавалося на той час найстрашнішою, найбезжаліснішою, найбезглуздішою. Можливо, ці трагічні факти історії стануть поштовхом для переосмислення нашого сьогодення.
Вслухайся  і задумайся: "Ковель лежав в руїнах. Німецькі варвари піддали його цілковитому спустошенню. Над умервленним містом стояв сморід від трупів і згарищ. Замість будинків лежали купи цегли і скрученої бляхи, замість дерев і скверів обгорілі пеньки і чорні попелища"…
Пан Мілаш як голова Надзвичайної комісії із розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників повідомляє: "Увесь залізничний вузол, залізничні колії, електропідстанція, два депо, вокзал, водоканал, поліклініка, клуб - підірвані і відбувати їх неможливо. В місті  знищені пошта-телеграф, шкіряний завод, меблева фабрика, елеватор, два цегельних заводи, два кінотеатри, дві лікарні, поліклініка, всі школи, бібліотеки, магазини, їдальні, 4 пекарні. Підірвані православна церква і польський костел… Ворог замінував сади, городи, мостові, тротуари, поставив у всіх напівзруйнованих будівлях міни повільної дії".
Ці дані оприлюднила місцева газета 6 липня 1974 року, послуговуючись архівними даними.
Додайте до цього списку звірств війни 35 тисяч невинно убієнного мирного населення та ще стільки вивезеного на рабську працю в рейх, і ви зрозумієте трагізм людської долі, спричинений нацистським режимом. Досить співставити нищення засобів людського існування у 1944 році в Ковелі і в 2022-му – в Маріуполі, і щоб переконатися  у тому, що суть німецького фашизму ХХ століття і сучасного рашистського неофашизму схожі. Останній різниться хіба що більшим цинізмом, жорстокістю та підступністю. Якщо нацисти перед битвою за Ковель евакуювали мирне населення з міста, то рашисти в окупованих містах безжально вбивають непокірних і грабують їх. 
Прикро співставляти, але якби міста-побратими визначалися за ознаками горя, знущань, терпіння, то в цьому списку в перших рядах були б Ковель і Маріуполь.
Імперії з нацистсько-дикторськими режимами вважають підневільний, колонізований народ меншовартним і рабським. Вони  асимілюють його під свою суть, нищать культуру, мову, історію, духовність, просвітництво. Для досягнення цієї ганебної мети не гребують ніякими засобами: війна, психологічний тиск, репресії, зомбування пропагандою  свідомості.
Сьогодні своєрідним брендом для українців стало гасло: "Путін ху…о" – мовляв, йшов би ти за "рускім корабльом". Примітивно? Так. Але я навіть не засуджую цієї фрази, тому що це – емоційний протестний сплеск зраненої душі нашої.
Звичайно, образливі слова, на адресу агресора для путіна – це лише шум, і на перебіг подій не впливають. Диктатор неофашистського режиму почуває себе комфортно, бо має міцну основу – зомбованих вірнопідданих. Окремі політики та експерти вважають, що у цій братовбивчій війні винен лише путін. Немає підстав так думати. Адже бункерний диктатор – уособлення значної маси російського профашистського суспільства, яка формувалася не один день, а століттями.
Путін нічим не відрізняється в ненависті до українства і українців від Петра І, Катерини ІІ, Павла, Олександрів, Микол та їх прибічників. І хочемо ми чи ні, на  жаль, шовіністично налаштована гілка росіян завжди була і є активним співучасником ганебного геноциду українців.
Сьогодні вкотре пробудився непереможний дух непокірного українського роду. Ллються ріки людської крові, крові Героїв. Поранений агресор-звір за всяку ціну хоче знищити українську націю.
Та йому це не вдається, тому що на нашому боці - весь демократичний цивілізований світ. Настраханий війною, він обережний, повільний, неповороткий, але він, як і ми, хоче зупинити війну, зруйнувати імперський неофашистський режим. Ми на вістрі цих подій. Місія надзвичайно складна. Але в ім'я майбутніх поколінь, в ім'я збереження роду, в ім'я демократії та свободи мусимо іти, зціпивши зуби, долаючи смерть і терни, до кінця, до Перемоги. Вона буде, бо з нами Бог і Правда.
Анатолій Семенюк.
P. S. Коли цей матеріал був підготовлений до друку, в засобах правдивої інформації з'явились повідомлення про звірства російських окупантів в Бучі, Гостомелі, Ірпіні. Ці факти знущань над мирним населення сколихнули увесь світ. "Нелюди! Кати!" – чути звідусіль. На жаль, нічого іншого чекати не доводиться, адже ці звірства течуть стрімкою рікою, з часів орди ХІІІ століття, голодоморів і репресій ХХ століття тощо.
Слід нагадати, що руїни Ковеля 1944 року – великою мірою справа рук радянських "визволителів". Тому допоки буде існувати ця агресивна імперія, доти висітиме загроза не тільки над містами, але й над цілим світом.
А. С.

Шановний мій співвітчизнику! Загострене відчуття дійсності спонукає до спілкування з тобою. До твоїх роздумів, переживань, аналітики сучасного стану нашого життя пропоную свідчення поважної людини Івана Петровича Мілаша з часів Другої світової війни, яка здавалося на той час найстрашнішою, найбезжаліснішою, найбезглуздішою. Можливо, ці трагічні факти історії стануть поштовхом для переосмислення нашого сьогодення.

Анатолій Семенюк.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 226
Читати далі

Пам’ять / Вічна пам’ять!

08.04.2022
Вічна пам’ять!
Вічна пам’ять!

dsc_0035-1536x1021Вічна пам’ять!

Синьо-жовті стяги у Ковельській громаді знову приспущені. 31 березня біля села Червоне у Миколаївської області обірвалось життя Олександра Дмитрука. 
Він загинув, коли виносив з поля бою свого пораненого командира.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 104
Читати далі

Пам’ять / Без вини винуваті

01.04.2022

ЛялькаБез вини винуваті

Війна… Скільки невимовного людського болю і сліз! Щодня вражає своїм звірством сусід-загарбник… Злітають в небо одна за одною безневинні душі синів і дочок України… А як стискається серце, коли чуємо, що серед загиблих, поранених вже більше сотні діток! Це торкається кожного з нас. 
Вашій увазі хочу запропонувати творчі рядки моєї землячки, жительки села Уховецька Нелі Патійчук, які вона присвячує без пори загиблим маленьким янголятам…
Руслана СЕМОТЮК.
У ляльки над розтрощеним
 вікном
Від інею лице, як порцеляна.
Вона прокинулась від холоду
 зарано
І пам’ятає рук тепло дитячих,
Які вона вже, мабуть,
не побачить…
Порвалась сукня, та вона 
не плаче…
Коли ж її, нарешті, 
вже пробачать?
І дивиться розгублено,
 незряче,
Тамує біль у грудях свій
 терпляче.
І по складах лиш каже слово
 «мама»,
І в серці в неї є маленька
 рана,
Чому її ще досі не забрали?
Вона чекатиме – бодай хоч
 підібрали.
Не знає лялька, що 
адрЕс немає.
Дитячий сміх уже не залунає,
Одвічне зло прийшло
 стоптавши квіти,
Що найдорожчими злягли,
 неначе віти.
Малеча спить, ледь склавши
 рученята,
На небі в крильцях золотих,
 як янголята
Їх пригорне до себе Божа
 Мати,
І на очах її сльоза бринить..
Чи Бог полишить хоч одне
 дитя?
Нема провини і немає каяття.
Хтось молиться крізь зойк 
і канонади,
Хтось лиш мовчить, чекаючи
 розради…
Хто розблокує мить, 
що зупинилась,
Так, ніби це лиш сном
 страшним наснилось.
Хто пам’ятатиме, той буде 
за життя,
Як «до» і «після», і немає
 вороття…
Чекає лялька під
 розтрощеним вікном,
Прокинувшись у сні, як 
та незряча,
Коли її знайдуть, вона
 заплаче.
ЇЇ притисне до грудей рука
 дитяча.
Вони зайдуть у дім і ляжуть
 спати,
Забувшись в ковдрі 
довгим-довгим сном…
Неля Патійчук.

Війна… Скільки невимовного людського болю і сліз! Щодня вражає своїм звірством сусід-загарбник… Злітають в небо одна за одною безневинні душі синів і дочок України… А як стискається серце, коли чуємо, що серед загиблих, поранених вже більше сотні діток! Це торкається кожного з нас. 

Руслана СЕМОТЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 115
Читати далі

Пам’ять / Пам’яті Павла Усова із Старої Вижівки

25.03.2022

original-2752379045080088473636024149000989051846430nПам’яті Павла Усова із Старої Вижівки

14 березня ц. р. Старовижівщина попрощалася із своїм сином-Героєм Павлом УСОВИМ. Він загинув 11 березня у селі Макарів поблизу Бучі. Разом із бойовими побратимами мужньо захищав від ворога підступи до Києва. Його пам’яті присвячую цей вірш.
Хлопчина із довгими віями,
Спокійна і тиха душа.
З своїми юнацькими мріями
Життя на Землі полиша.
Загинув Герой Павло Усов,
Було йому лиш 26.
Ще вчора дзвонив: “Усе добре!”.
Сьогодні вже мертвий лежить.
Він ще і не встиг одружитися, 
П’ять років уже воював.
Пішов після армії вчитися
У Львів в академію. Там
Навчився він бути Героєм.
Миттєво загинув в бою.
Вкраїно моя! Ми – з тобою,
Ми гинем за долю твою!
Герої! Солдати! До бою!
Ні! Ми не залізні – стальні!
За волю! За волю! За волю!
Горить Україна в огні!..
Любов ЄВТУШИК.
P.S. Цей хлопчина-воїн – із моєї близької родини. Вічна і світла йому пам’ять!

14 березня ц. р. Старовижівщина попрощалася із своїм сином-Героєм Павлом УСОВИМ. Він загинув 11 березня у селі Макарів поблизу Бучі. Разом із бойовими побратимами мужньо захищав від ворога підступи до Києва. Його пам’яті присвячую цей вірш.

Любов ЄВТУШИК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 131
Читати далі

Пам’ять / Вічна пам’ять Героям!

25.03.2022
Вічна пам’ять Героям!
11 березня, захищаючи рідну землю та її свободу, під Волновахою загинув  Сергій Смітюх.
У  Свято-Благовіщенському соборі ПЦУ відбулась панахида за загиблим   військовослужбовцем. Від храму вулицею Незалежності велелюдна процесія пройшла на площу Героїв Майдану. Разом із родиною, громадою, військовими побратимами йшов міський голова Ігор Чайка.
Сергій мешкав у Ковелі, але шість років тому почав зводити дім в Ружині. Тож чимало його односельців приїхали, аби попрощатись з ним. А сусіди, не стримуючи сліз, говорять тільки хороше, згадуючи цю світлу, прекрасну людину.
Сергієві Смітюху було 52. У нього залишились мама, дружина, дві доньки та троє онуків.
ххх
Ковельчани попрощалися і з Олексієм Дейнекою. Він зустрів наступ російських окупантів, будучи в армії. Хлопець загинув 27 лютого біля міста Токмак Запорізької області. Йому було лише 20. 
– Ще один ковельчанин Олексій Дейнека віддав життя за Україну. Ще зовсім хлопчина, але він встиг стати справжнім чоловіком, захисником, Героєм. Довго його очікували рідні — батьки, бабуся Мирослава Іванівна, для якої він став сином. Олексій був світлою людиною. Сьогодні його проводжають однокласники, друзі. Це — наша молодь, яка збудує Україну, яка буде достойна пам’яті Олексія і всіх воїнів, які полягли за нашу Батьківщину, – зазначив під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка.
Олексій навчався у школі №12. Він мав багато друзів, був творчою, працелюбною, веселою людиною, з прекрасним почуттям гумору. Його ніколи не бачили сумним. Хлопця дуже поважали однолітки за справедливість, добродушність, відкритість. Однокласник Даніїл Тутуєв присвятив пам’яті товариша вірш, який розчулив кожного, хто прийшов на площу Героїв Майдану.
Завдяки таким, як Олексій Дейнека, в України є майбутнє. Ковельчани на колінах віддали шану полеглому Герою.
Наш кор.

dsc_0278-1536x1021Вічна пам’ять Героям!

11 березня, захищаючи рідну землю та її свободу, під Волновахою загинув  Сергій Смітюх.

Ковельчани попрощалися і з Олексієм Дейнекою. Він зустрів наступ російських окупантів, будучи в армії. Хлопець загинув 27 лютого біля міста Токмак Запорізької області. Йому було лише 20.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 159
Читати далі
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Мацюк Валентина Захарівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2023