Повідомлення в номер / Мандат довіри – в чисті руки

Зачепила за живе стаття Анатолія Семенюка «Обережно: політика!», опублікована нещодавно у «Вістях Ковельщини».

Звичайно, без політики обійтися сьогодні практично неможливо. Адже  недаремно кажуть, що коли ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика може зацікавитися тобою. І  півбіди, якщо така політика буде гуманною, милосердною, доброзичливою, а якщо ні?

Не буду багато писати, а нагадаю лишень про Надію Савченко. Ще зовсім недавно її трохи не носили на руках, обіймали, цілували, зробили  народним депутатом, Героєм України і т. д., і т. п.

А тепер що? Верховна Рада дала дозвіл на позбавлення депутатської недоторканості, суд – на арешт і тримання під вартою. Сьогодні про Надію Савченко вряди-годи згадують засоби масової інформації, повідомляючи про допит на поліграфі, то про схуднення на 15 кілограмів, то про інші якісь дрібні деталі.

Так, пані Надія наробила багато помилок у своєму житті. Але найбільша полягає в тому, що пішла в політику, де панують брехня, лицемірство, корупція, демагогія. Сьогодні вона, напевно, зрозуміла, що воювати з ворогом  на полі  бою іноді легше, аніж жити «в мирі» з підступними і заздрісними «друзями».

Не знаю, наскільки об’єктивно буде проведено слідство стосовно Надії Савченко, яку затримали не за скоєний злочин, а тільки за слова про можливу підготовку до нього.

Але постає запитання у мене, людини далекої від політики: а як зрозуміти позицію наших правоохоронних органів, котрі не спроможні забезпечити лад і громадський спокій у самому Києві, де чи не щодня вибухають гранати, лунають постріли і навіть стріляють з гранатометів по приміщеннях офіційних установ? Не кажу вже про розгул злочинності і бандитизму на «периферії», де серед білого дня вбивають і грабують людей, обкрадають оселі, вчиняють розбійні напади на працівників пошти, охоронців банків тощо.

Але про всі ці кричущі факти українські політики переважно мовчать, як мовчать про загрозу самого факту фізичного знищення  України. Бо, як написав Анатолій Семенюк, «хитріші втікають за кордон (там їх уже мільйони). Окремі роблять спроби виживати в рідній країні, хоч на них тисне безжальний і жорстокий прес державний з його податками і корупційними хабарами».

Час перервати оте мовчання. Але так  станеться лише тоді, коли владу довіримо людям з чистими помислами і відкритими душами. На щастя, вони в Україні  є,  і мандат довіри на наступних виборах треба вручити  саме їм.

Марія ОСТАПЮК.

Зачепила за живе стаття Анатолія Семенюка «Обережно: політика!», опублікована нещодавно у «Вістях Ковельщини».

Звичайно, без політики обійтися сьогодні практично неможливо. Адже  недаремно кажуть, що коли ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика може зацікавитися тобою. І  півбіди, якщо така політика буде гуманною, милосердною, доброзичливою, а якщо ні?

Не буду багато писати, а нагадаю лишень про Надію Савченко. Ще зовсім недавно її трохи не носили на руках, обіймали, цілували, зробили  народним депутатом, Героєм України і т. д., і т. п.

А тепер що? Верховна Рада дала дозвіл на позбавлення депутатської недоторканості, суд – на арешт і тримання під вартою. Сьогодні про Надію Савченко вряди-годи згадують засоби масової інформації, повідомляючи про допит на поліграфі, то про схуднення на 15 кілограмів, то про інші якісь дрібні деталі.

Так, пані Надія наробила багато помилок у своєму житті. Але найбільша полягає в тому, що пішла в політику, де панують брехня, лицемірство, корупція, демагогія. Сьогодні вона, напевно, зрозуміла, що воювати з ворогом  на полі  бою іноді легше, аніж жити «в мирі» з підступними і заздрісними «друзями».

Не знаю, наскільки об’єктивно буде проведено слідство стосовно Надії Савченко, яку затримали не за скоєний злочин, а тільки за слова про можливу підготовку до нього.

Але постає запитання у мене, людини далекої від політики: а як зрозуміти позицію наших правоохоронних органів, котрі не спроможні забезпечити лад і громадський спокій у самому Києві, де чи не щодня вибухають гранати, лунають постріли і навіть стріляють з гранатометів по приміщеннях офіційних установ? Не кажу вже про розгул злочинності і бандитизму на «периферії», де серед білого дня вбивають і грабують людей, обкрадають оселі, вчиняють розбійні напади на працівників пошти, охоронців банків тощо.

Але про всі ці кричущі факти українські політики переважно мовчать, як мовчать про загрозу самого факту фізичного знищення  України. Бо, як написав Анатолій Семенюк, «хитріші втікають за кордон (там їх уже мільйони). Окремі роблять спроби виживати в рідній країні, хоч на них тисне безжальний і жорстокий прес державний з його податками і корупційними хабарами».

Час перервати оте мовчання. Але так  станеться лише тоді, коли владу довіримо людям з чистими помислами і відкритими душами. На щастя, вони в Україні  є,  і мандат довіри на наступних виборах треба вручити  саме їм.