Трагедія одного кохання
Ця історія правдива, як і правда про те, що я живу на цьому світі, бачу інших.
Якось пані Марія вирішила дати прихисток у своїй домівці коту. Не для того, щоб він ловив надокучливих мишей, а швидше задля забави.
Прийде надвечір'я, присяде господиня на дивані, а кіт – скік на коліна й муркоче заспокійливу "мелодію". Така собі психологічна реабілітація після напруженого дня.
Годі знайти кращого "еліксиру". Й ім'ям, гідним елітної тварини, нарекли – Принц.
Не важливо, який принц – англійський чи німецький – аристократ, і все тут. Красень. Колір білої шерсті із чорними плямами на спині, очі – хвилі лазурової. І постава велична, і хода поважна. Словом, улюбленець всієї сім'ї.
Та раптом щось сталося: під вечір кіт з дому кудись став поспішати. Буває, і на ніч не приходить. А ще їсти перестав.
"Куди це він походжає? Треба прослідкувати", – вирішила пані Марія.
Виявилося, що й ходити далеко не потрібно: зачастив Принц до сусіднього обійстя. Там, на диво, проживає киця Мурка-Маша, а ще й господиня теж – Марія. О, я вам скажу, Мурка-Маша принцеса на всю округу! Білявка із коричнево-сірими плямами і очі голубі, небесні. Як в таку не закохаєшся?
"Гарна пара", – заспокоїлася господиня Принца.
Ти не задумувався, шановний читачу, як коти (та й інші тварини), не маючи "мобілок", приходять вчасно на побачення?
Мурка-Маша зустрічала Принца у визначений час і у визначеному місці. Вони про щось "перемовлялися", обнюхувалися (відомо, що запахи є головним фактором, який об'єднує або роз'єднує серця), і йшли у свій, тільки їм відомий, тихий закуток й там проводили час. Бувало, що Принц залишався в зачиненій хаті. Тоді Мурка-Маша приходила на його “котячу” територію, голосно нявкаючи, кликала коханого.
Принц був гідний принцеси. Не раз полював на тварин менших. Зловить на своєму дворищі пташку чи мишку – і несе до своєї ненаглядної. А одного разу навіть привів свою "наречену" у дім господарів, щоб і їй дали… їсти(!). Словом, любов благодатна.
Кажуть про окремих осіб: "Йому живеться, як коту". Насправді, і в котячому житті бувають сумні і трагічні часи.
Як це іноді трапляється, щастя не буває тривалим. У Мурки-Маші з'явився залицальник. Не те, щоб кращий, а такий собі зверхній, підступний, нахабний.
Подавай йому Машу-кицю, і все. Не міг таке стерпіти Принц. Як справжній лицар Середньовіччя, кинувся він на суперника. О, яка це була битва! Кігті впивалися в живе тіло, шерсть летіла навколо місця побоїща. Вереск розносився довкола. Кров бризкала із свіжих ран.
Понівечені, знесилені, згодом бійці розійшлися, але Принц відстояв свою Мурку-Машу.
Вдома він довго зализував рани. Як і личить лицарю, не хотів, щоб кохана бачила його понівечене тіло. Мурка-Маша сумувала… Вона щодня приходила на територію Принца, тужливо нявкала, ніби просила, щоб її коханий воїн виздоровів.
Швидко гоїлись рани. Ідилія закоханих тривала. "Розмови", побачення, поцілунки. Щасливі миті писали свій літопис.
Та раптом Мурка-Маша десь зникла. Ось була тут – і нема. На дорозі, де "автівки" гоняться шалено, її не бачили. У сусідніх обійстях теж не помічали.
Засумував Принц. Не їсть, не п'є. Щодня іде на подвір'я Мурки, сідає на підвіконня і чекає. Загляне у вікно, потім і в один чи в інший бік, покличе кохану піснею-нявканням, і знову чекає…
Ходив, шукав милу по всій окрузі. Можливо, десь собаки напали чи господарі злі підбили – не знаходив. І знову сідав на підвіконня і виглядав.
"Де ти, моя Мурко-Машо? Чи жива ти, чи вже тебе немає? Повернись, розрадь моє серце", – муркотів він.
Навколишній простір беріг таємницю і мовчав. Йшли перехожі, бачили страждання закоханого Принца і співчували.
Та чим допоможеш, як заспокоїш розбите серце? Життя жорстоке…
Любомир ФІАЛКО.
Ця історія правдива, як і правда про те, що я живу на цьому світі, бачу інших.
Якось пані Марія вирішила дати прихисток у своїй домівці коту. Не для того, щоб він ловив надокучливих мишей, а швидше задля забави.
Прийде надвечір'я, присяде господиня на дивані, а кіт – скік на коліна й муркоче заспокійливу "мелодію". Така собі психологічна реабілітація після напруженого дня.
Годі знайти кращого "еліксиру". Й ім'ям, гідним елітної тварини, нарекли – Принц.
Не важливо, який принц – англійський чи німецький – аристократ, і все тут. Красень. Колір білої шерсті із чорними плямами на спині, очі – хвилі лазурової. І постава велична, і хода поважна. Словом, улюбленець всієї сім'ї.
Та раптом щось сталося: під вечір кіт з дому кудись став поспішати. Буває, і на ніч не приходить. А ще їсти перестав.
"Куди це він походжає? Треба прослідкувати", – вирішила пані Марія.
Виявилося, що й ходити далеко не потрібно: зачастив Принц до сусіднього обійстя. Там, на диво, проживає киця Мурка-Маша, а ще й господиня теж – Марія. О, я вам скажу, Мурка-Маша принцеса на всю округу! Білявка із коричнево-сірими плямами і очі голубі, небесні. Як в таку не закохаєшся?
"Гарна пара", – заспокоїлася господиня Принца.
Ти не задумувався, шановний читачу, як коти (та й інші тварини), не маючи "мобілок", приходять вчасно на побачення?
Мурка-Маша зустрічала Принца у визначений час і у визначеному місці. Вони про щось "перемовлялися", обнюхувалися (відомо, що запахи є головним фактором, який об'єднує або роз'єднує серця), і йшли у свій, тільки їм відомий, тихий закуток й там проводили час. Бувало, що Принц залишався в зачиненій хаті. Тоді Мурка-Маша приходила на його “котячу” територію, голосно нявкаючи, кликала коханого.
Принц був гідний принцеси. Не раз полював на тварин менших. Зловить на своєму дворищі пташку чи мишку – і несе до своєї ненаглядної. А одного разу навіть привів свою "наречену" у дім господарів, щоб і їй дали… їсти(!). Словом, любов благодатна.
Кажуть про окремих осіб: "Йому живеться, як коту". Насправді, і в котячому житті бувають сумні і трагічні часи.
Як це іноді трапляється, щастя не буває тривалим. У Мурки-Маші з'явився залицальник. Не те, щоб кращий, а такий собі зверхній, підступний, нахабний.
Подавай йому Машу-кицю, і все. Не міг таке стерпіти Принц. Як справжній лицар Середньовіччя, кинувся він на суперника. О, яка це була битва! Кігті впивалися в живе тіло, шерсть летіла навколо місця побоїща. Вереск розносився довкола. Кров бризкала із свіжих ран.
Понівечені, знесилені, згодом бійці розійшлися, але Принц відстояв свою Мурку-Машу.
Вдома він довго зализував рани. Як і личить лицарю, не хотів, щоб кохана бачила його понівечене тіло. Мурка-Маша сумувала… Вона щодня приходила на територію Принца, тужливо нявкала, ніби просила, щоб її коханий воїн виздоровів.
Швидко гоїлись рани. Ідилія закоханих тривала. "Розмови", побачення, поцілунки. Щасливі миті писали свій літопис.
Та раптом Мурка-Маша десь зникла. Ось була тут – і нема. На дорозі, де "автівки" гоняться шалено, її не бачили. У сусідніх обійстях теж не помічали.
Засумував Принц. Не їсть, не п'є. Щодня іде на подвір'я Мурки, сідає на підвіконня і чекає. Загляне у вікно, потім і в один чи в інший бік, покличе кохану піснею-нявканням, і знову чекає…
Ходив, шукав милу по всій окрузі. Можливо, десь собаки напали чи господарі злі підбили – не знаходив. І знову сідав на підвіконня і виглядав.
"Де ти, моя Мурко-Машо? Чи жива ти, чи вже тебе немає? Повернись, розрадь моє серце", – муркотів він.
Навколишній простір беріг таємницю і мовчав. Йшли перехожі, бачили страждання закоханого Принца і співчували.
Та чим допоможеш, як заспокоїш розбите серце? Життя жорстоке…
Любомир ФІАЛКО.
Трагедія одного кохання
Залишити коментар