Добре там, де нас нема…
Нещодавно в гостях у друзів познайомився із симпатичною подружньою парою із Білорусі. Одразу в око впали їх задоволені і майже щасливі обличчя.
– В чому причина радості? – поцікавився, привітавшись.
– Потішили ваші ковельські ринки, – усміхнулася жінка, яку назвемо Валентиною. –Дуже великий вибір і промислових, і продовольчих товарів, доступні ціни.
– За сорок американських доларів я пристойно одягнувся, придбавши необхідні речі на літо, – додав чоловік, який назвався Миколою.
– А хіба в Білорусі менший вибір? – запитав я. – Пам'ятаю, раніше багато моїх земляків їздили, як вони кажуть, на закупи у Брест. Купували дешеві продукти харчування – хліб, молоко, сметану, ковбасу, птицю, а потім тут перепродували. Виходив непоганий "бізнес".
– Все це в минулому, – сказала пані Валентина. – Тепер білоруси їдуть на закупи в Україну. Ви бачите, скільки автобусів з білоруськими номерами у вихідні в Ковелі?
– Бачив і бачу. І не тільки легковики приїжджають, а й багатомісні автобуси. Дехто з ковельчан сердиться. Мовляв, білоруси ціни на ринках "наганяють". Невже у вас там все подорожчало?
– Ситуація змінилася після того, як "бацька" Лукашенко забрав нулі з білоруських "зайчиків", тобто провів деномінацію національної валюти. В результаті ціни на деякі товари пішли вгору. У 2016 році на 50 тисяч білоруських рублів сім'я могла придбати пристойний набір продуктів і приготувати з них смачний обід чи вечерю. Нинішніх 5 рублів – це пачка масла, буханка хліба і пакет молока.
– В одній газеті я прочитав цікаву статистику, – втрутився у розмову пан Микола. – В середньому, щоб прохарчуватися впродовж тижня у червні 2016 року, треба було витратити 358, 5 тисяч рублів, у червні 2018 року вже потрібно 504,3 тисячі рублів. "Плюс" становить 35 відсотків. Кажучи іншими словами, мої земляки залишають тепер у магазинах більше грошей, аніж 2 роки тому. Про ціни 10-річної давності й говорити не доводиться. З тих пір проїзд в автобусі подорожчав у 10 разів, хліб – в 5-6 разів, молоко – в 3-4 рази, а м'ясо і м'ясопродукти – у 5-6 разів.
Овочі і фрукти вітчизняного виробництва порівняно недорогі, зате імпортні не всім доступні.
– Але, кажуть, що у вас зарплати високі.
Пані Валентина усміхнулася:
– Високі, але не у всіх. Перед тут ведуть працівники силових структур, державні чиновники, військові. Влада каже, що зарплата підвищилась в середньому в 3-4 рази. Нині вона становить приблизно 945 рублів, хоч ще в грудні минулого року – більше 995 рублів. Але ж і ціни не стоять на місці, і тарифи. Тому не все так гладко, як малює офіційна пропаганда.
– Цікаво, чи задоволені білоруси пенсійною реформою?
– Дехто задоволений, а дехто ні, – мовить пан Микола. – А загалом про яке задоволення може йти мова, коли Олександр Лукашенко своїм указом в 2016 році одноосібно, без згоди парламенту підвищив пенсійний вік на 3 роки? Тобто з 1 січня 2017 року цей вік зростає на 6 місяців аж до досягнення чоловіками 63 років (було 60) і жінками – 58 (було 55).
Мінімальна пенсія у 2017 році становитиме 170 білоруських рублів, або понад 2,2 тисячі українських гривень. Це, звичайно, більше, ніж у вас, але менше, аніж потрібно для ситого життя, якого заслуговують наші ветерани. Зрештою, не всім вдається й дожити до виходу на пенсію.
– Дехто з українців заздрить вам, білорусам. Мовляв, і порядку більше, і дисципліна, менше злочинів і правопорушень. Це справді так?
– Щодо порядку, то заперечити щось важко, – іронічно усміхається пан Микола. – "Бацька" Лукашенко вміє в руках тримати і державних службовців, і міліцію, і керівників різного рангу. Часто по телевізору показують, як він наради з підлеглими проводить, то, чесно кажучи, мурашки по тілові бігають. Для нього однаково, хто перед ним – жінка чи чоловік, старша людина чи молодша. До всіх – на "ти" та ще й із грубою лайкою. Слова проти ніхто не може сказати. Як колись казали: крок вліво, крок вправо – розстріл на місці. До розстрілу, щоправда, справа не доходить, але жорстокі репресії проти людей, особливо з числа опозиції, – звичне явище.
У вас, можливо, занадто багато демократії, яка подекуди переходить в анархію. Але ви – вільні люди. Ви можете висловити свій протест на мітингах, вічах, у пресі, на телебаченні, а у нас про подібне страшно навіть подумати. Слово Лукашенка – закон для білоруса, хоч яким би те слово іноді не було, м'яко кажучи, не зовсім розумним.
Українці мають право на виборах голосувати за того, за кого вважають гідним свого довір'я. І хоч не завжди обрані особи виправдовують це довір'я, але владу вони отримали не в результаті одноосібного рішення президента, а внаслідок волевиявлення народу. І народу тому залишається лише суворо питати зі своїх "слуг", а не чекати на милість Божу.
В Білорусі все навпаки: народ мовчить, і кожні вибори це мовчання стає все сильнішим. Напевне, в нас ніхто вже не вірить, що колись Лукашенка переоберуть. Зрештою, мабуть, він собі заміну готує в особі сина Миколи, якого возить за собою, куди треба й не треба. І всі миряться із цим ганебним явищем, бо навіть радянські "вожді" не дозволяли собі таких вольностей, які межують іноді з безглуздям.
– Але ж диктатура має свої "плюси": житло в Білорусі будують, дороги ремонтують, промислові підприємства працюють.
– З цим можна погодитися, але лише частково, – зауважує пані Валентина. – Бо тільки в телевізорі все чудово. Головні міста справді розвиваються, благоустроюються, але "глибинка" не завжди той комфорт відчуває. У Лукашенка манія: споруджувати велетенські палаци спорту, стадіони, інші об'єкти далеко не стратегічного значення, хоч ці кошти можна було б використати з більшою користю для справи.
Зрештою, економічні реформи теж дають не такі блискучі результати, як про це розповідають засоби масової інформації. Наприклад, в газеті "Вечірній Брест" нещодавно було опубліковано інформацію про фактично зруйновану і пограбовану місцеву меблеву фабрику, яку довели до банкрутства. Банкрутом оголошено Пінський суднобудівний-судноремонтний завод. І таких прикладів чимало.
– Ви корінні українці, родом із Волині. Як живеться на чужині?
– "Чужина" – поняття відносне, – озивається пан Микола. – Для нас дорогі й близькі і Україна, і Білорусь. Хочеться, щоб краще жили обидва народи. Серце кров'ю обливається, коли чуємо про події на Сході України. Там ваші хлопці виявляють чудеса героїзму. Ми пишаємося ними, розділяємо біль непоправних втрат на фронті. Але справжня незалежність чогось варта тільки тоді, коли її захищають зі зброєю в руках. Швидше б закінчилася та клята війна!
– Білорусь теж формально незалежна держава, – додає пані Валентина. – 3 липня тут помпезно відзначали День незалежності, Олександр Лукашенко приймав військовий парад, виголошував патріотичні промови, що він уміє робити.
Але у тверезо мислячих людей виникає запитання: як може бути по-справжньому незалежна держава, коли Білорусь пов'язана, як-то кажуть, по руках і ногах угодою про союз з Росією, є членом СНД, інших формувань і об'єднань, якими керує Москва і особисто Путін? Та й на параді, про який згадувала вище, майже вся техніка – російського виробництва. Тому президент – головнокомандуючий збройними силами Білорусі у розшитій золотом генеральській формі виглядав дещо комічно.
l
Розмова з подружжям тривала довгенько. Звичайно, сказане не означає, що пан Микола і пані Валентина – якісь опозиціонери або дисиденти. Вони живуть і працюють в країні, яка для них стала рідною. Але при всьому тому люблять Україну, свою батьківську землю, яка дала їм життя і вивела в люди. Тут, на Волині, у них багато рідних, друзів, знайомих, з якими єднає тісна дружба.
Подружжя дорожить цією дружбою, хоче, щоб і білоруси, і українці жили в мирі, щоб розквітали наші міста і села, щоб, нарешті, перестала литися кров українських хлопців. Зрештою, цього хочемо й ми, українці, бо єднають нас і спільна історія, і спільна боротьба в роки Другої світової війни, і спільна мета – завтра жити краще, як сьогодні.
Тож нехай буде так!
Михайло КУЗЬМУК.
Нещодавно в гостях у друзів познайомився із симпатичною подружньою парою із Білорусі. Одразу в око впали їх задоволені і майже щасливі обличчя.
– В чому причина радості? – поцікавився, привітавшись.
– Потішили ваші ковельські ринки, – усміхнулася жінка, яку назвемо Валентиною. –Дуже великий вибір і промислових, і продовольчих товарів, доступні ціни.
– За сорок американських доларів я пристойно одягнувся, придбавши необхідні речі на літо, – додав чоловік, який назвався Миколою.
– А хіба в Білорусі менший вибір? – запитав я. – Пам'ятаю, раніше багато моїх земляків їздили, як вони кажуть, на закупи у Брест. Купували дешеві продукти харчування – хліб, молоко, сметану, ковбасу, птицю, а потім тут перепродували. Виходив непоганий "бізнес".
– Все це в минулому, – сказала пані Валентина. – Тепер білоруси їдуть на закупи в Україну. Ви бачите, скільки автобусів з білоруськими номерами у вихідні в Ковелі?
– Бачив і бачу. І не тільки легковики приїжджають, а й багатомісні автобуси. Дехто з ковельчан сердиться. Мовляв, білоруси ціни на ринках "наганяють". Невже у вас там все подорожчало?
– Ситуація змінилася після того, як "бацька" Лукашенко забрав нулі з білоруських "зайчиків", тобто провів деномінацію національної валюти. В результаті ціни на деякі товари пішли вгору. У 2016 році на 50 тисяч білоруських рублів сім'я могла придбати пристойний набір продуктів і приготувати з них смачний обід чи вечерю. Нинішніх 5 рублів – це пачка масла, буханка хліба і пакет молока.
– В одній газеті я прочитав цікаву статистику, – втрутився у розмову пан Микола. – В середньому, щоб прохарчуватися впродовж тижня у червні 2016 року, треба було витратити 358, 5 тисяч рублів, у червні 2018 року вже потрібно 504,3 тисячі рублів. "Плюс" становить 35 відсотків. Кажучи іншими словами, мої земляки залишають тепер у магазинах більше грошей, аніж 2 роки тому. Про ціни 10-річної давності й говорити не доводиться. З тих пір проїзд в автобусі подорожчав у 10 разів, хліб – в 5-6 разів, молоко – в 3-4 рази, а м'ясо і м'ясопродукти – у 5-6 разів.
Овочі і фрукти вітчизняного виробництва порівняно недорогі, зате імпортні не всім доступні.
– Але, кажуть, що у вас зарплати високі.
Пані Валентина усміхнулася:
– Високі, але не у всіх. Перед тут ведуть працівники силових структур, державні чиновники, військові. Влада каже, що зарплата підвищилась в середньому в 3-4 рази. Нині вона становить приблизно 945 рублів, хоч ще в грудні минулого року – більше 995 рублів. Але ж і ціни не стоять на місці, і тарифи. Тому не все так гладко, як малює офіційна пропаганда.
– Цікаво, чи задоволені білоруси пенсійною реформою?
– Дехто задоволений, а дехто ні, – мовить пан Микола. – А загалом про яке задоволення може йти мова, коли Олександр Лукашенко своїм указом в 2016 році одноосібно, без згоди парламенту підвищив пенсійний вік на 3 роки? Тобто з 1 січня 2017 року цей вік зростає на 6 місяців аж до досягнення чоловіками 63 років (було 60) і жінками – 58 (було 55).
Мінімальна пенсія у 2017 році становитиме 170 білоруських рублів, або понад 2,2 тисячі українських гривень. Це, звичайно, більше, ніж у вас, але менше, аніж потрібно для ситого життя, якого заслуговують наші ветерани. Зрештою, не всім вдається й дожити до виходу на пенсію.
– Дехто з українців заздрить вам, білорусам. Мовляв, і порядку більше, і дисципліна, менше злочинів і правопорушень. Це справді так?
– Щодо порядку, то заперечити щось важко, – іронічно усміхається пан Микола. – "Бацька" Лукашенко вміє в руках тримати і державних службовців, і міліцію, і керівників різного рангу. Часто по телевізору показують, як він наради з підлеглими проводить, то, чесно кажучи, мурашки по тілові бігають. Для нього однаково, хто перед ним – жінка чи чоловік, старша людина чи молодша. До всіх – на "ти" та ще й із грубою лайкою. Слова проти ніхто не може сказати. Як колись казали: крок вліво, крок вправо – розстріл на місці. До розстрілу, щоправда, справа не доходить, але жорстокі репресії проти людей, особливо з числа опозиції, – звичне явище.
У вас, можливо, занадто багато демократії, яка подекуди переходить в анархію. Але ви – вільні люди. Ви можете висловити свій протест на мітингах, вічах, у пресі, на телебаченні, а у нас про подібне страшно навіть подумати. Слово Лукашенка – закон для білоруса, хоч яким би те слово іноді не було, м'яко кажучи, не зовсім розумним.
Українці мають право на виборах голосувати за того, за кого вважають гідним свого довір'я. І хоч не завжди обрані особи виправдовують це довір'я, але владу вони отримали не в результаті одноосібного рішення президента, а внаслідок волевиявлення народу. І народу тому залишається лише суворо питати зі своїх "слуг", а не чекати на милість Божу.
В Білорусі все навпаки: народ мовчить, і кожні вибори це мовчання стає все сильнішим. Напевне, в нас ніхто вже не вірить, що колись Лукашенка переоберуть. Зрештою, мабуть, він собі заміну готує в особі сина Миколи, якого возить за собою, куди треба й не треба. І всі миряться із цим ганебним явищем, бо навіть радянські "вожді" не дозволяли собі таких вольностей, які межують іноді з безглуздям.
– Але ж диктатура має свої "плюси": житло в Білорусі будують, дороги ремонтують, промислові підприємства працюють.
– З цим можна погодитися, але лише частково, – зауважує пані Валентина. – Бо тільки в телевізорі все чудово. Головні міста справді розвиваються, благоустроюються, але "глибинка" не завжди той комфорт відчуває. У Лукашенка манія: споруджувати велетенські палаци спорту, стадіони, інші об'єкти далеко не стратегічного значення, хоч ці кошти можна було б використати з більшою користю для справи.
Зрештою, економічні реформи теж дають не такі блискучі результати, як про це розповідають засоби масової інформації. Наприклад, в газеті "Вечірній Брест" нещодавно було опубліковано інформацію про фактично зруйновану і пограбовану місцеву меблеву фабрику, яку довели до банкрутства. Банкрутом оголошено Пінський суднобудівний-судноремонтний завод. І таких прикладів чимало.
– Ви корінні українці, родом із Волині. Як живеться на чужині?
– "Чужина" – поняття відносне, – озивається пан Микола. – Для нас дорогі й близькі і Україна, і Білорусь. Хочеться, щоб краще жили обидва народи. Серце кров'ю обливається, коли чуємо про події на Сході України. Там ваші хлопці виявляють чудеса героїзму. Ми пишаємося ними, розділяємо біль непоправних втрат на фронті. Але справжня незалежність чогось варта тільки тоді, коли її захищають зі зброєю в руках. Швидше б закінчилася та клята війна!
– Білорусь теж формально незалежна держава, – додає пані Валентина. – 3 липня тут помпезно відзначали День незалежності, Олександр Лукашенко приймав військовий парад, виголошував патріотичні промови, що він уміє робити.
Але у тверезо мислячих людей виникає запитання: як може бути по-справжньому незалежна держава, коли Білорусь пов'язана, як-то кажуть, по руках і ногах угодою про союз з Росією, є членом СНД, інших формувань і об'єднань, якими керує Москва і особисто Путін? Та й на параді, про який згадувала вище, майже вся техніка – російського виробництва. Тому президент – головнокомандуючий збройними силами Білорусі у розшитій золотом генеральській формі виглядав дещо комічно.
ххх
Розмова з подружжям тривала довгенько. Звичайно, сказане не означає, що пан Микола і пані Валентина – якісь опозиціонери або дисиденти. Вони живуть і працюють в країні, яка для них стала рідною. Але при всьому тому люблять Україну, свою батьківську землю, яка дала їм життя і вивела в люди. Тут, на Волині, у них багато рідних, друзів, знайомих, з якими єднає тісна дружба.
Подружжя дорожить цією дружбою, хоче, щоб і білоруси, і українці жили в мирі, щоб розквітали наші міста і села, щоб, нарешті, перестала литися кров українських хлопців. Зрештою, цього хочемо й ми, українці, бо єднають нас і спільна історія, і спільна боротьба в роки Другої світової війни, і спільна мета – завтра жити краще, як сьогодні.
Тож нехай буде так!
Михайло КУЗЬМУК.
Залишити коментар