Повідомлення в номер / Запізніле каяття

Марія була красунею на все село. Тому від хлопців відбою не мала. Кожен хотів її засватати, але вона серце віддала  чорнявому красеню Івану.

Побрались, стали помаленьку хазяювати. Час був важкий, повоєнний, тож не надто розкошували. Але спорудили хатину, розвели живність, мали і хліб, і до хліба. Згодом Марія влаштувалася в "кооперативу", як тоді називали сільський магазин, стало легше зводити кінці з кінцями.

А там і дітки з'явилися – два синочки і донечка. Здається, живи і тішся. Та недаремно кажуть, що радість і біда поруч  ходять. Став Іван все частіше у чарку зазирати. А позаяк працював механізатором у колгоспі, то відбою від "клієнтів" не мав. Тому города зорати, тому гній вивезти, тому дрова з лісу привезти.

Розраховувалися, як правило, “могоричем”. Самогонка – найтвердіша і найнадійніша "валюта" на селі. Отож, бувало, Іван по кілька днів не "просихав". І молила, і просила його Марія, щоб не пив, та її слова – що горохом об стінку.

Дітки ж підростали. Їм потрібні були і увага, і турбота, але все те мали тільки від матері, котра  крутилася, як білка в колесі. Слід і їсти зварити, і попрати, і в хаті прибрати, ще й хазяйство попорати. Від чоловіка помочі ніякої – тільки одні сварки.

Мусила  покинути роботу Марія в "кооперативі"  і підторговувати на базарі.                                                                 То кропом, то петрушкою, то морквою, то  буряком. Згодом стала заготовляти лікарські трави (покійна мама навчила) і пропонувати людям. Спочатку – рідним, знайомим, сусідам, а там і на базар вивозити. Її  добре знали, а тому охоче купували цілюще зілля.

Марія старалася нікого не підвести. Щоб більше знати, перечитала десятки книжок з  народної медицини, стала добре розбиратися, яка кому трава потрібна. Однієї не могла відшукати – тієї, яка б Івана на путь істинний наставила. Він почав не тільки пиячити, а за чужими спідницями волочитися. Ще й нахвалявся: "У мене – сорок коханок. До якої не піду, кожна прийме".

Марія  мовчки терпіла ті знущання, бо дуже хотілося швидше дітей у люди вивести. Ті ж покінчали школу, стали працювати, а там і сім'ї створили. А весілля мати всім справила, навіть короваї своїми руками випікала. Батькові ні до кого і ні до чого  не було діла, бо за  п'янками і гулянками світу Божого не бачив.

Коли діти пороз'їжджалися, Марії взагалі не стало життя. Іван наче здурів. Все частіше підіймав руку на дружину, погрожував убити. А та, щоб трохи душу заспокоїти і відволіктись від сумних думок, почала ходити до церкви, допомагала релігійній громаді коштами.

Коли про це довідався Іван, то одного пізнього вечора, прийшовши з чергової гулянки,  присікався  до дружини: "Ти, відьма проклята, куди гроші діваєш? Попам на пропій даєш? Я тобі покажу, хто в домі хазяїн"!". Схопивши Марію за волосся, став гамселити кулачищами в тендітні груди, промовляючи: "Я тобі дам церкву! Я тобі дам попів!". Далі схопив за праву  руку і почав викручувати. Марія відчула, як щось там тріснуло і втратила свідомість.

Прийшла до тями, коли відчула як щось мокре омиває її обличчя. Розплющивши очі, побачила над собою захмарене небо, з якого періщив дощ. Чоловік, важко  сопучи, тягнув її кудись у садок. "Хоче втопити! – майнула думка.  – Адже там ставок". Намагалася крикнути, але не мала сили. Тільки й подумала: "Що буде, те буде…".

Раптом Іван зупинився. З подвір'я почувся голос сусідки: "Маріє! Маріє! Де ти?". Злякавшись, чолов'яга чимдуж чкурнув у густі кущі, щоб заховатися. І лише тоді Марії повернувся голос і вона спроквола гукнула: "Я тут". Сусідка   почула її. Допомогла підвестися й повела до хати.

Відходила  від побоїв жінка днів десять. Ні в міліцію, ні в сільську раду не заявляла і дітям нічого не повідомляла. Боялася, що Іван повернеться і заб'є її вже остаточно. Та чоловік не прийшов – ні через день, ні через тиждень, ні через місяць. Згодом дізналася, що пішов у прийми до гулящої Зойки, котра не одного придурка на той світ спровадила. Спочатку милувала, годувала, горілкою поїла, а коли у того гроші кінчалися, давала пожувати якоїсь трави, й душа бідолахи прощалася з тілом навіки.

В селі її боялися всі, а  тому обходили десятою дорогою. Навіть дільничний, коли проходив повз відьомську хату, тричі хрестився і читав "Отче наш". Марія розуміла, що нічого доброго там Іван не знайде, але сваритися не ходила і скарг не писала.

Через півроку Іван повернувся додому сам. Схудлий, згорблений, але живий. До хати не зайшов, а відчинив двері у "врем'янку" і там ліг на старий диван.

– Мамо, батько повернувся, – повідомила донька, котра якраз приїхала з онуком в гості. – Чого він приперся! Хай іде туди, звідки прийшов!

– Заспокойся, доню. Я сама розберусь, – стиха сказала Марія і рушила до "врем'янки".

Іван лежав, втупивши очі в стелю.

– Що погано тобі? – запитала дружина. – Може, їсти щось дати чи води?

Той мовчав, майже не дихав. Марія аж злякалася: невже помер? Але він був ще живий. За декілька хвилин, глибоко вдихнувши, прохрипів:

– Маріє, пробач!

Це були його останні слова. Слова розпачу, каяття і муки.

…Поховали Івана на сільському кладовищі, як годиться, за християнським обрядом. Священик відправив панахиду, виголосив невеличку промову, з якої Марія запам'ятала лише слова: "І кожному воздасться за діяннями його".

Тепер жінка живе сама. Але не нудьгує: кожен день вирішує якість справи, потрібні сільській громаді, їздить в райцентр у разі потреби, навідується в гості до дітей. І лише на кладовище її не тягне. Розуміє, що, можливо, це неправильно, але вдіяти з собою нічого не може. Любов принесла їй не щастя, а завдала величезного горя.

Єдине втішає: Бог допоміг їй все витримати і все пережити. Значить, добро перемогло зло.

Маркіян ІВАЩИК.

Марія була красунею на все село. Тому від хлопців відбою не мала. Кожен хотів її засватати, але вона серце віддала  чорнявому красеню Івану.

Побрались, стали помаленьку хазяювати. Час був важкий, повоєнний, тож не надто розкошували. Але спорудили хатину, розвели живність, мали і хліб, і до хліба. Згодом Марія влаштувалася в "кооперативу", як тоді називали сільський магазин, стало легше зводити кінці з кінцями.

А там і дітки з'явилися – два синочки і донечка. Здається, живи і тішся. Та недаремно кажуть, що радість і біда поруч  ходять. Став Іван все частіше у чарку зазирати. А позаяк працював механізатором у колгоспі, то відбою від "клієнтів" не мав. Тому города зорати, тому гній вивезти, тому дрова з лісу привезти.

Розраховувалися, як правило, “могоричем”. Самогонка – найтвердіша і найнадійніша "валюта" на селі. Отож, бувало, Іван по кілька днів не "просихав". І молила, і просила його Марія, щоб не пив, та її слова – що горохом об стінку.

Дітки ж підростали. Їм потрібні були і увага, і турбота, але все те мали тільки від матері, котра  крутилася, як білка в колесі. Слід і їсти зварити, і попрати, і в хаті прибрати, ще й хазяйство попорати. Від чоловіка помочі ніякої – тільки одні сварки.

Мусила  покинути роботу Марія в "кооперативі"  і підторговувати на базарі.                                                                 То кропом, то петрушкою, то морквою, то  буряком. Згодом стала заготовляти лікарські трави (покійна мама навчила) і пропонувати людям. Спочатку – рідним, знайомим, сусідам, а там і на базар вивозити. Її  добре знали, а тому охоче купували цілюще зілля.

Марія старалася нікого не підвести. Щоб більше знати, перечитала десятки книжок з  народної медицини, стала добре розбиратися, яка кому трава потрібна. Однієї не могла відшукати – тієї, яка б Івана на путь істинний наставила. Він почав не тільки пиячити, а за чужими спідницями волочитися. Ще й нахвалявся: "У мене – сорок коханок. До якої не піду, кожна прийме".

Марія  мовчки терпіла ті знущання, бо дуже хотілося швидше дітей у люди вивести. Ті ж покінчали школу, стали працювати, а там і сім'ї створили. А весілля мати всім справила, навіть короваї своїми руками випікала. Батькові ні до кого і ні до чого  не було діла, бо за  п'янками і гулянками світу Божого не бачив.

Коли діти пороз'їжджалися, Марії взагалі не стало життя. Іван наче здурів. Все частіше підіймав руку на дружину, погрожував убити. А та, щоб трохи душу заспокоїти і відволіктись від сумних думок, почала ходити до церкви, допомагала релігійній громаді коштами.

Коли про це довідався Іван, то одного пізнього вечора, прийшовши з чергової гулянки,  присікався  до дружини: "Ти, відьма проклята, куди гроші діваєш? Попам на пропій даєш? Я тобі покажу, хто в домі хазяїн"!". Схопивши Марію за волосся, став гамселити кулачищами в тендітні груди, промовляючи: "Я тобі дам церкву! Я тобі дам попів!". Далі схопив за праву  руку і почав викручувати. Марія відчула, як щось там тріснуло і втратила свідомість.

Прийшла до тями, коли відчула як щось мокре омиває її обличчя. Розплющивши очі, побачила над собою захмарене небо, з якого періщив дощ. Чоловік, важко  сопучи, тягнув її кудись у садок. "Хоче втопити! – майнула думка.  – Адже там ставок". Намагалася крикнути, але не мала сили. Тільки й подумала: "Що буде, те буде…".

Раптом Іван зупинився. З подвір'я почувся голос сусідки: "Маріє! Маріє! Де ти?". Злякавшись, чолов'яга чимдуж чкурнув у густі кущі, щоб заховатися. І лише тоді Марії повернувся голос і вона спроквола гукнула: "Я тут". Сусідка   почула її. Допомогла підвестися й повела до хати.

Відходила  від побоїв жінка днів десять. Ні в міліцію, ні в сільську раду не заявляла і дітям нічого не повідомляла. Боялася, що Іван повернеться і заб'є її вже остаточно. Та чоловік не прийшов – ні через день, ні через тиждень, ні через місяць. Згодом дізналася, що пішов у прийми до гулящої Зойки, котра не одного придурка на той світ спровадила. Спочатку милувала, годувала, горілкою поїла, а коли у того гроші кінчалися, давала пожувати якоїсь трави, й душа бідолахи прощалася з тілом навіки.

В селі її боялися всі, а  тому обходили десятою дорогою. Навіть дільничний, коли проходив повз відьомську хату, тричі хрестився і читав "Отче наш". Марія розуміла, що нічого доброго там Іван не знайде, але сваритися не ходила і скарг не писала.

Через півроку Іван повернувся додому сам. Схудлий, згорблений, але живий. До хати не зайшов, а відчинив двері у "врем'янку" і там ліг на старий диван.

– Мамо, батько повернувся, – повідомила донька, котра якраз приїхала з онуком в гості. – Чого він приперся! Хай іде туди, звідки прийшов!

– Заспокойся, доню. Я сама розберусь, – стиха сказала Марія і рушила до "врем'янки".

Іван лежав, втупивши очі в стелю.

– Що погано тобі? – запитала дружина. – Може, їсти щось дати чи води?

Той мовчав, майже не дихав. Марія аж злякалася: невже помер? Але він був ще живий. За декілька хвилин, глибоко вдихнувши, прохрипів:

– Маріє, пробач!

Це були його останні слова. Слова розпачу, каяття і муки.

…Поховали Івана на сільському кладовищі, як годиться, за християнським обрядом. Священик відправив панахиду, виголосив невеличку промову, з якої Марія запам'ятала лише слова: "І кожному воздасться за діяннями його".

Тепер жінка живе сама. Але не нудьгує: кожен день вирішує якість справи, потрібні сільській громаді, їздить в райцентр у разі потреби, навідується в гості до дітей. І лише на кладовище її не тягне. Розуміє, що, можливо, це неправильно, але вдіяти з собою нічого не може. Любов принесла їй не щастя, а завдала величезного горя.

Єдине втішає: Бог допоміг їй все витримати і все пережити. Значить, добро перемогло зло.