Спаси їх, Господи!
Коли пишу, я ніби там, із вами,
І наді мною кулі, як джмелі,
Свистять цими серпневими
ночами
І чути важкий стогін від землі.
І сльози навертаються на очі.
І серце рветься з болю і жалю...
Куди мені подітись серед ночі?
"Спаси їх, Боже!" – Господа молю.
Так кожен раз із віршем я згоряю,
І додає ніч жменьку сивини...
А хтось, можливо, у цю мить вмирає
І вже ніколи не повернеться з війни.
l
А в Парижі нині благодать
І благодушшя між верхами знову.
Наївно думають: не будуть вже
стрілять.
Панове! Кому вірите, панове?
Олена МОКРОУСОВА.
Іду до тебе…
За сині гори подались
Дні юності прозорі.
Чи пам'ятаєш, як колись
Ми рахували зорі?
Не осягнути, не злічить
Цих діамантів ночі.
Влетіли дві в єдину мить
В твої мрійливі очі.
І, вбитий поглядом метким,
Ввірвавсь метеоритом
В твоє життя, мов дим їдкий,
Вином, на стіл розлитим.
Порушив спокій, наплямив,
Не втішив, не зарадив...
А час швиденько болі змив
І прикрощі розгладив.
Та я іду до тебе, йду
Уже аж четверть віку.
Лічили зорі ми в саду,
А їм немає ліку...
Федір САВЛУК.
Озовись
В німому стогоні тріпочеться душа,
Як нерв оголений, ятриться серця
рана.
0, нічко тиха! Ти не поспішай!
Гаситиму я спрагу аж до рання...
Не побоюся злитися крильми,
Одним єством у небеса злетіти.
Спинися, мить! В тобі щасливі ми!
Любіть, поки ще можете любити...
А я? Чи зможу? На сухій землі
Уже ніякий квіт не проростає…
Та Мавка каже: тіло – тільки тлін,
А в серці те живе, що не вмирає.
І справді, як я гаряче люблю
На схилі літ. Чи можна так любити?
Я Господа благаю і молю,
Щоб дав душі любов'ю ще горіти.
Не покидай. Не зраджуй.
Не стихай.
І озовись, нехай почує небо…
Весна…Чи зійдуть квіти? Поливай.
І я прийду вже квіткою до тебе.
Любов ЄВТУШИК.
Українка
Коли Адаму сотворив Бог жінку,
І як в уяві образ малював,
Я вірю – він тоді вже українку,
Як еталон чи як взірець обрав.
Сказати треба в очі правду
прямо –
Від правди не втечемо, ну ніяк –
Була найкраща Єва для Адама,
Та в українках – особливий смак.
Як би про це сказати найточніше –
Її краса врятує, кажуть, світ.
Вона іде – немов поему пише,
Всміхнеться – і душі розтане лід.
Дух перехопить. Мову віднімає,
Зненацька навіть огортає страх.
Коли у саму душу заглядає
Ота безодня, що в її очах.
Вона миліша за весну чи літо –
Так, це доведено уже стократ.
Немає кращих навіть в цілім світі
За українських чарівних дівчат.
З її лиця оце б води напитись,
Неначе з кришталевої ріки.
Так, Україна має чим гордитись –
Такі красиві в неї є жінки!
Богдан ПОРЕМБСЬКИЙ.
Зрада
Ви не кажіть, що це свята,
Що наче світла і цнотлива,
Що ангелом у сни зліта
Її сліпучість мерехтлива…
Вона, як амфора, сповна
Налита радістю і трунком,
Можливо, в чомусь є вина –
Зв'язок з тим першим поцілунком…
Там і отрута, там і мед,
Хтось поглумив дівочість лише,
Надій не давши наперед,
Зірвав, мов вітер цвіт із вишень…
Той час на віддалі руки,
Немов постав переді мною.
І хвилі синьої ріки
Плескались юнню золотою…
То ж хто вона тепер і з ким?
Іде багряним тихим садом.
Чи фіміаму райський дим
Тече, чи із пекла в'ється чадом?
Пливе у світ брехня свята,
В кохання зрада заповзає,
У гай десь вітер заліта,
Письмена осені читає…
Георгій ІДРИСОВ.
Аби вона всміхалася щасливо
Якщо не хочеш бути кліткою
для пташки,
То стань для неї вранішнім
повітрям.
Хоч інколи буває досить важко
В її очах лишатись непомітним.
Якщо не хочеш бути ясним днем для
зірки,
То місячною ніччю стань віднині,
Аби засяяти змогла настільки,
Щоб ночі стали схожими на днини.
Коли не хочеш бути зливою
для квітки,
То стань для неї чистою росою,
Щоб навіть дні у календарній сітці
Непідвласні стали над її красою.
Для Сонця стань не хмарою,
а чистим небом,
Для пісні стань не криком,
а словами.
Думки схиляються гіллям,
мов верби:
Ми так подібні, та весь світ
між нами.
Для річки не горою стань, пологим
схилом,
Як зможеш, для весни будь білим
цвітом,
Аби вона всміхалася щасливо.
Ніким для неї стань, чи цілим
світом...
Валерій РОМАНЮК.
Скажи
І ти мовчиш, і я мовчу,
То ж хто запалить з нас свічу
І скаже першим: – "Я кохаю"?
Чекаєш ти – і я чекаю…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Спаси їх, Господи!
Коли пишу, я ніби там, із вами,
І наді мною кулі, як джмелі,
Свистять цими серпневими ночами
І чути важкий стогін від землі.
І сльози навертаються на очі.
І серце рветься з болю і жалю...
Куди мені подітись серед ночі?
"Спаси їх, Боже!" – Господа молю.
Так кожен раз із віршем я згоряю,
І додає ніч жменьку сивини...
А хтось, можливо, у цю мить вмирає
І вже ніколи не повернеться з війни.
ххх
А в Парижі нині благодать
І благодушшя між верхами знову.
Наївно думають: не будуть вже стрілять.
Панове! Кому вірите, панове?
Олена МОКРОУСОВА.
За сині гори подались
Іду до тебе...
Дні юності прозорі.
Чи пам'ятаєш, як колись
Ми рахували зорі?
Не осягнути, не злічить
Цих діамантів ночі.
Влетіли дві в єдину мить
В твої мрійливі очі.
І, вбитий поглядом метким,
Ввірвавсь метеоритом
В твоє життя, мов дим їдкий,
Вином, на стіл розлитим.
Порушив спокій, наплямив,
Не втішив, не зарадив...
А час швиденько болі змив
І прикрощі розгладив.
Та я іду до тебе, йду
Уже аж четверть віку.
Лічили зорі ми в саду,
А їм немає ліку...
Федір САВЛУК.
Озовись
В німому стогоні тріпочеться душа,
Як нерв оголений, ятриться серця рана.
0, нічко тиха! Ти не поспішай!
Гаситиму я спрагу аж до рання...
Не побоюся злитися крильми,
Одним єством у небеса злетіти.
Спинися, мить! В тобі щасливі ми!
Любіть, поки ще можете любити...
А я? Чи зможу? На сухій землі
Уже ніякий квіт не проростає…
Та Мавка каже: тіло – тільки тлін,
А в серці те живе, що не вмирає.
І справді, як я гаряче люблю
На схилі літ. Чи можна так любити?
Я Господа благаю і молю,
Щоб дав душі любов'ю ще горіти.
Не покидай. Не зраджуй.
Не стихай.
І озовись, нехай почує небо…
Весна…Чи зійдуть квіти? Поливай.
І я прийду вже квіткою до тебе.
Любов ЄВТУШИК.
Українка
Коли Адаму сотворив Бог жінку,
І як в уяві образ малював,
Я вірю – він тоді вже українку,
Як еталон чи як взірець обрав.
Сказати треба в очі правду
прямо –
Від правди не втечемо, ну ніяк –
Була найкраща Єва для Адама,
Та в українках – особливий смак.
Як би про це сказати найточніше –
Її краса врятує, кажуть, світ.
Вона іде – немов поему пише,
Всміхнеться – і душі розтане лід.
Дух перехопить. Мову віднімає,
Зненацька навіть огортає страх.
Коли у саму душу заглядає
Ота безодня, що в її очах.
Вона миліша за весну чи літо –
Так, це доведено уже стократ.
Немає кращих навіть в цілім світі
За українських чарівних дівчат.
З її лиця оце б води напитись,
Неначе з кришталевої ріки.
Так, Україна має чим гордитись –
Такі красиві в неї є жінки!
Богдан ПОРЕМБСЬКИЙ.
Зрада
Ви не кажіть, що це свята,
Що наче світла і цнотлива,
Що ангелом у сни зліта
Її сліпучість мерехтлива…
Вона, як амфора, сповна
Налита радістю і трунком,
Можливо, в чомусь є вина –
Зв'язок з тим першим поцілунком…
Там і отрута, там і мед,
Хтось поглумив дівочість лише,
Надій не давши наперед,
Зірвав, мов вітер цвіт із вишень…
Той час на віддалі руки,
Немов постав переді мною.
І хвилі синьої ріки
Плескались юнню золотою…
То ж хто вона тепер і з ким?
Іде багряним тихим садом.
Чи фіміаму райський дим
Тече, чи із пекла в'ється чадом?
Пливе у світ брехня свята,
В кохання зрада заповзає,
У гай десь вітер заліта,
Письмена осені читає…
Георгій ІДРИСОВ.
Аби вона всміхалася щасливо
Якщо не хочеш бути кліткою для пташки,
То стань для неї вранішнім повітрям.
Хоч інколи буває досить важко
В її очах лишатись непомітним.
Якщо не хочеш бути ясним днем для зірки,
То місячною ніччю стань віднині,
Аби засяяти змогла настільки,
Щоб ночі стали схожими на днини.
Коли не хочеш бути зливою для квітки,
То стань для неї чистою росою,
Щоб навіть дні у календарній сітці
Непідвласні стали над її красою.
Для Сонця стань не хмарою, а чистим небом,
Для пісні стань не криком, а словами.
Думки схиляються гіллям, мов верби:
Ми так подібні, та весь світ між нами.
Для річки не горою стань, пологим схилом,
Як зможеш, для весни будь білим цвітом,
Аби вона всміхалася щасливо.
Ніким для неї стань, чи цілим світом...
Валерій РОМАНЮК.
Скажи
І ти мовчиш, і я мовчу,
То ж хто запалить з нас свічу
І скаже першим: – "Я кохаю"?
Чекаєш ти – і я чекаю…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Оксана Ігорівна Вижовець народилася 18 вересня 2001 року в селі Гредьках Ковельського району Волинської області. Проживає там же.
Писати вірші почала з восьми років, а вперше надрукували її твір у газеті "Вісті Ковельщини" 27 травня 2010 року у дитячому конкурсі "Наше любе Сонечко". Тоді Оксана була третьокласницею. 16 грудня того ж року з'являється в цій же газеті її вірш "Весела зима".
Оксана Вижовець є активною учасницею конкурсів читців поезії Лесі Українки і Тараса Шевченка як шкільних, так і районних. Часто виборювала призові місця, за що отримувала грамоти та подяки, зокрема – за активну участь в конкурсі "Наше любе Сонечко", творчому конкурсі "Шевченко в моєму житті" (ІІІ місце), в обласній літературній вікторині "Я на сторожі коло їх поставлю слово" (грамота Ковельської районної бібліотеки для дітей).
Останні два конкурси були присвячені 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка.
Віра СЕМЕНІЙ, голова літературно-мистецького товариства "Творчий світ". Член літературно-мистецького товариства "Творчий світ".
Волинський краю Волинський краю, волошковий цвіте!
Та як же можна тебе не любити?!
Моя Волинь – частина України,
Озера в ній, неначе очі сині.
Тут народилась я, моя родина.
Волинь – казкова наша Батьківщина!
Мої батьки – то волиняни зроду,
Мій брат і я – козацького ж бо роду.
Тут навесні сади буяють цвітом,
Шовкові трави виростають літом.
І Божий дух у кожній тут оселі,
Живуть і люди добрі та веселі.
Немає в світі більш такого краю,
Якого я, немов батьків, кохаю.
Гостей в нас короваєм зустрічають,
Здоров'я, щастя щиро їм бажають.
Ви приїжджайте на Волинь в гостину –
Зустрінем вас, немов свою родину.
Волинь я буду завжди прославляти,
Свій рідний край любити й пам'ятати.
Рідна земля
Зростала я на Україні.
Де голубінь озер ясна.
Немов би матінка дитині –
Куточка кращого нема.
Ліси тут сповнені казками,
Сади, гаї, луги, річки...
Якими б я не йшла стежками –
Душею тут вже навіки.
Тут рідна хата веселенька,
Барвінок, м'ята, бузина...
Нехай же батька мого й неньку
Завжди печаль і біль мина.
І всюди буду шанувати
Ту землю, де родилась я,
Де виростала я з маляти,
Бо це моя земля, моя!
Нема ніде такого краю,
Який весною так цвіте,
Де жовтополе літо з гаю
Назустріч нам усім іде.
Втішаюсь рідною землею...
Світанки, скупані в росі...
Бо не прожити нам без неї.
А ми ж – брати і сестри всі.
Українській мові
Звучи, рідна мово,
І лийся по світу!
Люблю тебе, мово,
Батьками зігріту.
Люблю калинову,
Люблю барвінкову.
В свою, українську,
Закохана мову.
В народу – ти слово,
А в пісні – ти слава.
Люблю тебе, мово,
Як мама навчала,
Татусь говорив нам,
Бабуся співала,
Що мова – то пісня,
Що мама навчала,
Живе вона всюди,
Не лиш в Україні,
Бо мова – це люди,
Велика родина.
Молімося за Україну
Молімося за Україну,
За нашу неньку молоду,
І не було щоб їй загину,
Щоб Бог відвів від нас біду.
І не було щоб більше крові,
Щоб люд невинний не вмирав,
Просім для України долі,
І щоб народ наш волю мав.
Не падай, ненько, на коліна,
Вставай, дивись у майбуття.
Війна скінчиться неодмінно,
Ще зацвіте для нас життя.
Молімося ж за Україну,
Нехай в ній щастя пророста,
Хай у гаю цвіте калина,
Під небом вруняться жита.
Нехай наш прапор підійметься,
Й замайорить у небесах,
Нехай минуле озоветься
Лиш в спогадах та ще у снах.
Оксана ВИЖОВЕЦЬ.
Залишити коментар