Українці мають право на Автокефальну Православну Церкву!
Під час недавнього перебування Президента України Петра Порошенка в селі Гончому Броді Ковельського району, де він брав участь у вшануванні пам’яті загиблих місцевих мешканців під час польсько-українського збройного протистояння 75 років тому, до Глави держави підійшла жінка старшого віку і попросила:
– Пане Президенте! Зробіть все можливе, щоб Українська Православна Церква була єдина!
Петро Олексійович відповів:
– Я роблю все для цього. Україна буде мати Томос від Вселенського патріарха Варфоломія про надання автокефалії Українській Церкві. Я вірю в це!
Звичайно, отримати Томос – справа важка і складна. Але цілком реальна в сучасних умовах, незважаючи на опір, який чинить Московський патріархат та його прихильники в Україні. Вони все роблять для того, щоб перешкодити законному прагненню українців мати свою незалежну Церкву. В цю боротьбу включилися російські дипломати, церковні ієрархи. Свідченням цього є поїздка делегації Московського патріархату до Стамбула.
–Делегація їздила туди, щоб переконати Вселенського патріарха не надавати Томос, – сказав нещодавно в одному з інтерв’ю Патріарх всієї Руси–України Філарет. – Варфоломій їх усіх вислухав і висловив свою думку після цього. Він заявив, що Україна – це його канонічна територія і що російська Церква є дочірньою щодо української, а українська – щодо константинопольської, і не варто це плутати. Після автокефалії в Україні не буде трьох, а буде одна Православна Церква. Той, хто не хоче бути Українською Православною Церквою, хай залишається, але називається Російською Православною Церквою.
Тоді ж предстоятель УПЦ КП наголосив:
–Якщо говорити про канонічність, то ми чинили згідно з канонами, а вони (Московський патріархат) постійно їх порушують. Наприклад, після Другої світової війни Молдову приєднали до Радянського Союзу. Молдовська Церква перебувала в юрисдикції румунського Патріарха. Москва, незважаючи на канони, приєднала її до російської Церкви. Ми стали незалежною державою, а канони не лише дозволяють, а вказують, щоб кожен народ мав свого Першоєпископа. Ми живемо за канонами, по правді, тому отримаємо перемогу і в церковному житті, і на Сході України.
l
Важко не погодитися зі словами Патріарха Філарета, бо у них – правда. Та правда, яка не подобається відвертим і замаскованим ворогам України. Є вони, на жаль, і на Волині та Ковельщині. Доводилося чути й читати про те, що окремі священики УПЦ (МП) і сьогодні виголошують з церковних амвонів слова про те, що українська мова “не надається для служби Божої”, що віруючі Київського Патріархату – «розкольники», а саме Патріархат – «неканонічний». Мало того, ці священнослужителі й досі у проповідях закликають молитися за «здравіє» Патріарха Російської Православної Церкви Кирила, який коли й не підтримує російську агресію на Сході України, то не засуджує її, як, зрештою, й деякі ієрархи УПЦ (МП).
З цього приводу віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко висловився так:
– Наша київська Церква стала ще потужнішою, бо вона називає речі своїми іменами. Вона допомагає війську, молиться за Україну, несе капеланську службу. Церква Московського патріархату (УПЦ) у кращому випадку відмовчується. Люди побачили на предметних прикладах, що є Церква українська, а є «українська» в лапках.
l
Автор цих рядків досить глибоко вивчив історію Української Православної Церкви, причини її розколу і дійшов висновку: «розкольниками» є ті, хто не бажає добра українському народу, хто прагне й надалі тримати його у покорі і залежності від Москви. Принагідно зазначу, що повністю самостійна і незалежна Церква називається автокефальною, вона ж помісна і знаходиться під омофором Вселенського патріарха, а не залежить від будь-якої помісної Церкви.
В світовому Православ’ї автономними є Фінляндська, Сінайська і Японська православні Церкви. Португальська православна Церква перебуває під заступництвом Польської автокефальної православної Церкви і канонічному й молитовному єднанні. Хочу нагадати, що сам факт появи в Україні УПЦ (МП) був сприйнятий громадськістю і рядом політиків насторожено.
Відбулося це через півтора роки після того, як у жовтні 1990 року до Києва приїхав Патріарх Московський і всія Русі Алексій ІІ і у Софіївському соборі вручив митрополиту Філарету грамоту про надання УПЦ автономії. Вісімнадцять місяців після цього УПЦ спокійно розбудовувала свою інфраструктуру, і ніяких претензій до неї не було.
І от в квітні 1992 року почався «бунт» з скликання в Житомирі підпільного з’їзду єпископату УПЦ, який, проте, був невдалим, бо не приїхав на нього єпископ Яків Почаївський, не було кворуму і довелося спробу повторити – зібрати тепер уже Харківський собор УПЦ у травні 1992 року. Обидва неканонічні, бо на них не було предстоятеля УПЦ Філарета. А це – грубе порушення канонічних правил, яке межує з церковним злочином.
І все ж оце, по суті, рейдерське захоплення Церкви, як уже було сказано, не залишилось поза увагою і осудом громадськості. Це був явний розкол, й ініціаторам його довелось докласти чимало зусиль для захисту та виправдання свого неправедного дійства. І УПЦ (МП) вирішила, що найкращим методом захисту є напад. А жертвою нападу обрала митрополита Філарета, і почалася кампанія з його дискредитації та безсоромного цькування, як нібито головного ініціатора розколу. Бо інших причин не придумали і не назвали.
А народ був дезорієнтований, дехто повірив харківським заколотникам, бо ж в голові не вкладалося, що Церква, тобто духовенство, могла займатися такими недостойними маніпуляціями. Багато хто почав бездумно вірити наклепам і підтримувати промосковську Церкву, вірити в те, що вона є Церквою-матір’ю, до якої треба хилитися, поважати її, але забути про те, що хрещення Русі відбулося все-таки у Києві та ще й за 159 років до першої згадки про Москву. А надалі звалювати все з хворої голови на здорову і називати Київський Патріархат – «неканонічною церквою» та ще й «розкольниками».
l
Можна довго і багато розповідати про протистояння в Українському Православ’ї, але обмежуся короткими зауваженнями. Для того, щоб скомпрометувати саму ідею незалежної Української Православної Церкви, у 90-их роках розпочалася атака на основу-основ будь-якої держави – її мову. Адже відомо: чия мова, того й влада. Тому-то священнослужителями УПЦ (МП) почала нав’язуватися віруючим думка про несприйняття української мови, на якій відбувається служба Божа у храмах Київського Патріархату.
З такою точкою зору мені довелося мати справу особисто, коли не так давно поспілкувався з послушницею, яка продавала духовну літературу на привокзальній площі у Ковелі. На моє запитання, чому на книжковій розкладці від Української Православної Церкви немає жодної книжки українською мовою, вона «популярно» пояснила, що не друкують(!) книжок українською, а, по-друге, українська мова «не має Божої благодаті» і тому не надається для богослужіння.
Із жінкою марно сперечатися, бо так думає не лише вона. Просто нагадаю слова із Біблії:
“Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою! (І Кор. 14. 19)”.
Для тих же, хто сумнівається або прикидається, що не розуміє, про що йдеться, далі є уточнення:
“Як говорить хто чужою мовою, говоріть по двох чи найбільше по трьох, і то за чергою, а один нехай перекладає! (І Кор 14.27)”.
Ну, а яка мова найзрозуміліша і що такою є рідна мова, про це говорити, мабуть, немає потреби.
Хотілося б наголосити, що впродовж тривалого часу всі діяння РПЦ і УПЦ (МП) відбуваються з грубим порушенням всіх можливих канонічних правил. І важливо, що Вселенський Патріарх не відмежувався від УПЦ КП, а виступив ініціатором миротворчої зустрічі представників УПЦ КП, УПЦ (МП), УАПЦ, РПЦ та представника Вселенського Патріархату в Цюриху у липні 2001 року.
Зрозуміло, що ні до чого там не домовились, запланували наступну зустріч у жовтні, але і цього не відбулося через обструкцію РПЦ. А після цієї наради у Цюриху митрополит Агафангел з УПЦ (МП) публічно скаржився, що представники Вселенського Патріархату ставились до представників УАПЦ і УПЦ КП так само, як до представників РПЦ, тобто, як до рівних, а не як до схизматиків, як трактує ці конфесії РПЦ.
З приводу цього Вселенський Патріархат зробив заяву, в якій популярно пояснив Агафангелу його помилкову позицію і в кінці заяви відзначив таке: “Треба також зазначити, що головне прохання тих, що у розколі перебувають, засноване на проголошенні Української Православної Церкви автокефальною із застосуванням до неї такого ж розв’язання питання, що застосовувалося і приймалося стосовно до всіх інших автокефальних Церков (Росії, Грузії, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехословаччини і т. ін.) і через те не можна вже заздалегідь вважати його неканонічним. Взявши це до уваги, шляхетне ставлення представників Вселенського Патріархату в Цюриху до всіх інших учасників дискусії було виправданим і доречним і зовсім не є «антиканонічним».
l
У світлі сказаного і процитованого дуже дивною для тверезомислячих людей виглядає поведінка окремих представників духовенства УПЦ (МП), які вперто продовжують називати УПЦ КП «неканонічною», «розкольницькою», такою, що «не має авторитету в народу» і одночасно агітують за РПЦ як «високоморальну», «канонічну» і «авторитетну» Церкву-матір.
Але відомо, що свій авторитет російська церква втратила ще в 1720 році, коли Петро І ліквідував патріаршество і наставив очільником церкви оберпрокурора. І в такому неканонічному стані РПЦ перебувала майже 200 років (у 1918 році було обрано Патріарха Тихона, а вже у 1922 більшовики розігнали Священний синод, розстріляли 32 митрополита і архієпископа, Тихона посадили під домашній арешт, де він сидів до смерті Леніна. У січні 1924 року в лютий мороз почали рити котлован під будівництво тимчасового мавзолею для Леніна, і будівельники випадково пошкодили каналізаційну трубу. Мороз пошкодження «прихопив» і все залишилось непоміченим. Мавзолей збудували, поклали покійника, а при першій же відлизі трубу прорвало і каналізаційні стоки залили мавзолей. Коли про це повідомили Тихона, він із сумом сказав: “По мощах и елей”).
Зрозуміло, що і поваги від народу у Церкви не було. Доказом цього можуть бути відомі художні полотна (їх марксисти називали крамольними) російських художників. Це – “Отказ от исповеди” і “Чаепитие в Мытищах”. Є ще один доказ. Це – відомий лист до Гоголя, в якому Бєлінський дає нищівну характеристику російському духовенству.
l
Як було сказано вище, нині український народ (принаймні, значна його частина) чекають від Вселенського Патріарха Варфоломія Томосу про надання Українській Православній Церкві автокефалії. У зв’язку з цим, звертає на себе увагу знакова подія в духовно-суспільному житті нашої держави – вихід у світ книги В’ячеслава Кириленка «Три розмови про Україну», в основі якої – бесіди автора з Патріархом Київським і всієї Руси–України Філаретом, письменником Василем Шклярем та журналістом Миколою Вереснем.
Нещодавно відбулася її презентація, в якій взяли участь В’ячеслав Кириленко, Патріарх Філарет і Микола Вересень. Головною темою, яка хвилювала і співрозмовників, і слухачів, був Томос про надання автокефалії Українській Православній Церкві. Ось деякі думки, що прозвучали під час презентації (цитую за репортажем Тетяни Байбак з «Радіо «Свобода»):
«Філарет пояснив, що в Росії активізувалися, бо саме зараз це є можливим, і наголосив, що не хоче, щоб в Україні почалася релігійна боротьба, хоча провокації є.
На підставі того, що треба захищати свою Церкву, Путін може мати причини втручатися. Наша позиція – не дозволити цього. Ми проти насильницького затягування в українську Церкву і хочемо, щоб це було добровільно. Те, що є такі «клікуші», які працюють на російську Церкву, ми знаємо, але воно все загине так само, як загинула радянська влада і комуністи».
Також глава УПЦ КП нагадав, що за часів СРСР двічі знищували автокефальну Церкву – в 1930-х та 1940-х роках.
А у 1989 році тодішня влада її офіційно відновила. «Це сталося, тому що відроджувалася Українська греко-католицька Церква. Православна Церква в Галичині була неспроможна протистояти греко-католицькій, бо її звинувачували в служінні Росії. Там Росію не любили, а, отже, відкидали і православну Церкву. Тоді КГБ дійшло до- того, що треба відродити автокефальну церкву, яка і до нині залежить від Москви. Які підстави вважати, що вона досі залежна? Ми тричі доходили до об’єднання, а в останній момент із Москви їм приходила вказівка не йти на це, тому вони починали придумувати умови, які ми прийняти не могли», – зазначив патріарх Філарет.
В’ячеслав Кириленко зазначив, що теперішній політичний клас єдиний у своїх поглядах на автокефалію, і в Константинополі на це звертають увагу. Верховна Рада підтримала звернення Президента України Петра Порошенка до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати Томос на автокефалію православної Церкви в Україні.
Глава УПЦ КП Філарет розповів, що Вселенський патріарх Варфоломій поставив умови: до нього мають звернутися єпископи Київського патріархату, Автокефальної Церкви і хоча б деякі із МП. Окрім того, Президент України їм це також запропонував. Тепер має бути скликаний архієрейський Собор із тих єпископів, які звернулися до Вселенського патріарха, серед яких є 10 єпископів Московського патріархату. На цьому архієрейському Соборі виберуть предстоятеля, який стане предстоятелем єдиної Української Православної Церкви.
Патріарх Філарет налаштований оптимістично: «Буде єдина УПЦ, буде Томос, буде і подальше приєднання до української Церкви парафій Московського патріархату. Зараз вони бояться це робити. Коли Президент Кучма викликав митрополита Володимира і запропонував об’єднатися із КП, архієрей відповів: «Боюся». Так і зараз: із МП підписалися 10 осіб, але лише 2 назвали свої імена. Якщо не буде незалежної Церкви, то не буде і держави. Це зрозумів і теперішній Президент України, тому він докладає зусиль, щоб цей Томос був наданий під час його каденції».
Як відомо, 28 липня – День хрещення Київської Руси–України. Було б добре, якби з цієї нагоди здійснилася віковічна мрія багатьох поколінь українців – мати свою незалежну помісну Православну Церкву. Звичайно, цей процес ускладнений обставинами, про які йшлося вище. Не виключено, що окремі ділки від політики і Церкви можуть спровокувати непередбачувані ситуації, виникнення яких тільки чекають у Москві, для якої Україна та незалежна її Церква – як ніж у серце, про що, до речі, цими днями попередив українців Дмитро Тимчук, координатор «Інформаційного спротиву», народний депутат України.
Президент України Петро Порошенко 22 липня ц. р. у Твіттері наголосив: «Автокефалія – це питання нашої Незалежності та нашої національної безпеки. Тому і чинять такий шалений спротив Москва та її п’ята колона в Україні. Ми не маємо вважати, ніби Томос у нас в кишені. Ми повинні молитися та боротися за його отримання».
Будемо сподіватися, що Бог не полишить український народ у цей важкий відповідальний час, і перемога буде за нами.
Віталій ПОШТАР.
м. Ковель.
Під час недавнього перебування Президента України Петра Порошенка в селі Гончому Броді Ковельського району, де він брав участь у вшануванні пам’яті загиблих місцевих мешканців під час польсько-українського збройного протистояння 75 років тому, до Глави держави підійшла жінка старшого віку і попросила:
– Пане Президенте! Зробіть все можливе, щоб Українська Православна Церква була єдина!
Петро Олексійович відповів:
– Я роблю все для цього. Україна буде мати Томос від Вселенського патріарха Варфоломія про надання автокефалії Українській Церкві. Я вірю в це!
Звичайно, отримати Томос – справа важка і складна. Але цілком реальна в сучасних умовах, незважаючи на опір, який чинить Московський патріархат та його прихильники в Україні. Вони все роблять для того, щоб перешкодити законному прагненню українців мати свою незалежну Церкву. В цю боротьбу включилися російські дипломати, церковні ієрархи. Свідченням цього є поїздка делегації Московського патріархату до Стамбула.
–Делегація їздила туди, щоб переконати Вселенського патріарха не надавати Томос, – сказав нещодавно в одному з інтерв’ю Патріарх всієї Руси–України Філарет. – Варфоломій їх усіх вислухав і висловив свою думку після цього. Він заявив, що Україна – це його канонічна територія і що російська Церква є дочірньою щодо української, а українська – щодо константинопольської, і не варто це плутати. Після автокефалії в Україні не буде трьох, а буде одна Православна Церква. Той, хто не хоче бути Українською Православною Церквою, хай залишається, але називається Російською Православною Церквою.
Тоді ж предстоятель УПЦ КП наголосив:
–Якщо говорити про канонічність, то ми чинили згідно з канонами, а вони (Московський патріархат) постійно їх порушують. Наприклад, після Другої світової війни Молдову приєднали до Радянського Союзу. Молдовська Церква перебувала в юрисдикції румунського Патріарха. Москва, незважаючи на канони, приєднала її до російської Церкви. Ми стали незалежною державою, а канони не лише дозволяють, а вказують, щоб кожен народ мав свого Першоєпископа. Ми живемо за канонами, по правді, тому отримаємо перемогу і в церковному житті, і на Сході України.
ххх
Важко не погодитися зі словами Патріарха Філарета, бо у них – правда. Та правда, яка не подобається відвертим і замаскованим ворогам України. Є вони, на жаль, і на Волині та Ковельщині. Доводилося чути й читати про те, що окремі священики УПЦ (МП) і сьогодні виголошують з церковних амвонів слова про те, що українська мова “не надається для служби Божої”, що віруючі Київського Патріархату – «розкольники», а саме Патріархат – «неканонічний». Мало того, ці священнослужителі й досі у проповідях закликають молитися за «здравіє» Патріарха Російської Православної Церкви Кирила, який коли й не підтримує російську агресію на Сході України, то не засуджує її, як, зрештою, й деякі ієрархи УПЦ (МП).
З цього приводу віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко висловився так:
– Наша київська Церква стала ще потужнішою, бо вона називає речі своїми іменами. Вона допомагає війську, молиться за Україну, несе капеланську службу. Церква Московського патріархату (УПЦ) у кращому випадку відмовчується. Люди побачили на предметних прикладах, що є Церква українська, а є «українська» в лапках.
ххх
Автор цих рядків досить глибоко вивчив історію Української Православної Церкви, причини її розколу і дійшов висновку: «розкольниками» є ті, хто не бажає добра українському народу, хто прагне й надалі тримати його у покорі і залежності від Москви. Принагідно зазначу, що повністю самостійна і незалежна Церква називається автокефальною, вона ж помісна і знаходиться під омофором Вселенського патріарха, а не залежить від будь-якої помісної Церкви.
В світовому Православ’ї автономними є Фінляндська, Сінайська і Японська православні Церкви. Португальська православна Церква перебуває під заступництвом Польської автокефальної православної Церкви і канонічному й молитовному єднанні. Хочу нагадати, що сам факт появи в Україні УПЦ (МП) був сприйнятий громадськістю і рядом політиків насторожено.
Відбулося це через півтора роки після того, як у жовтні 1990 року до Києва приїхав Патріарх Московський і всія Русі Алексій ІІ і у Софіївському соборі вручив митрополиту Філарету грамоту про надання УПЦ автономії. Вісімнадцять місяців після цього УПЦ спокійно розбудовувала свою інфраструктуру, і ніяких претензій до неї не було.
І от в квітні 1992 року почався «бунт» з скликання в Житомирі підпільного з’їзду єпископату УПЦ, який, проте, був невдалим, бо не приїхав на нього єпископ Яків Почаївський, не було кворуму і довелося спробу повторити – зібрати тепер уже Харківський собор УПЦ у травні 1992 року. Обидва неканонічні, бо на них не було предстоятеля УПЦ Філарета. А це – грубе порушення канонічних правил, яке межує з церковним злочином.
І все ж оце, по суті, рейдерське захоплення Церкви, як уже було сказано, не залишилось поза увагою і осудом громадськості. Це був явний розкол, й ініціаторам його довелось докласти чимало зусиль для захисту та виправдання свого неправедного дійства. І УПЦ (МП) вирішила, що найкращим методом захисту є напад. А жертвою нападу обрала митрополита Філарета, і почалася кампанія з його дискредитації та безсоромного цькування, як нібито головного ініціатора розколу. Бо інших причин не придумали і не назвали.
А народ був дезорієнтований, дехто повірив харківським заколотникам, бо ж в голові не вкладалося, що Церква, тобто духовенство, могла займатися такими недостойними маніпуляціями. Багато хто почав бездумно вірити наклепам і підтримувати промосковську Церкву, вірити в те, що вона є Церквою-матір’ю, до якої треба хилитися, поважати її, але забути про те, що хрещення Русі відбулося все-таки у Києві та ще й за 159 років до першої згадки про Москву. А надалі звалювати все з хворої голови на здорову і називати Київський Патріархат – «неканонічною церквою» та ще й «розкольниками».
ххх
Можна довго і багато розповідати про протистояння в Українському Православ’ї, але обмежуся короткими зауваженнями. Для того, щоб скомпрометувати саму ідею незалежної Української Православної Церкви, у 90-их роках розпочалася атака на основу-основ будь-якої держави – її мову. Адже відомо: чия мова, того й влада. Тому-то священнослужителями УПЦ (МП) почала нав’язуватися віруючим думка про несприйняття української мови, на якій відбувається служба Божа у храмах Київського Патріархату.
З такою точкою зору мені довелося мати справу особисто, коли не так давно поспілкувався з послушницею, яка продавала духовну літературу на привокзальній площі у Ковелі. На моє запитання, чому на книжковій розкладці від Української Православної Церкви немає жодної книжки українською мовою, вона «популярно» пояснила, що не друкують(!) книжок українською, а, по-друге, українська мова «не має Божої благодаті» і тому не надається для богослужіння.
Із жінкою марно сперечатися, бо так думає не лише вона. Просто нагадаю слова із Біблії:
“Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою! (І Кор. 14. 19)”.
Для тих же, хто сумнівається або прикидається, що не розуміє, про що йдеться, далі є уточнення:
“Як говорить хто чужою мовою, говоріть по двох чи найбільше по трьох, і то за чергою, а один нехай перекладає! (І Кор 14.27)”.
Ну, а яка мова найзрозуміліша і що такою є рідна мова, про це говорити, мабуть, немає потреби.
Хотілося б наголосити, що впродовж тривалого часу всі діяння РПЦ і УПЦ (МП) відбуваються з грубим порушенням всіх можливих канонічних правил. І важливо, що Вселенський Патріарх не відмежувався від УПЦ КП, а виступив ініціатором миротворчої зустрічі представників УПЦ КП, УПЦ (МП), УАПЦ, РПЦ та представника Вселенського Патріархату в Цюриху у липні 2001 року.
Зрозуміло, що ні до чого там не домовились, запланували наступну зустріч у жовтні, але і цього не відбулося через обструкцію РПЦ. А після цієї наради у Цюриху митрополит Агафангел з УПЦ (МП) публічно скаржився, що представники Вселенського Патріархату ставились до представників УАПЦ і УПЦ КП так само, як до представників РПЦ, тобто, як до рівних, а не як до схизматиків, як трактує ці конфесії РПЦ.
З приводу цього Вселенський Патріархат зробив заяву, в якій популярно пояснив Агафангелу його помилкову позицію і в кінці заяви відзначив таке: “Треба також зазначити, що головне прохання тих, що у розколі перебувають, засноване на проголошенні Української Православної Церкви автокефальною із застосуванням до неї такого ж розв’язання питання, що застосовувалося і приймалося стосовно до всіх інших автокефальних Церков (Росії, Грузії, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехословаччини і т. ін.) і через те не можна вже заздалегідь вважати його неканонічним. Взявши це до уваги, шляхетне ставлення представників Вселенського Патріархату в Цюриху до всіх інших учасників дискусії було виправданим і доречним і зовсім не є «антиканонічним».
ххх
У світлі сказаного і процитованого дуже дивною для тверезомислячих людей виглядає поведінка окремих представників духовенства УПЦ (МП), які вперто продовжують називати УПЦ КП «неканонічною», «розкольницькою», такою, що «не має авторитету в народу» і одночасно агітують за РПЦ як «високоморальну», «канонічну» і «авторитетну» Церкву-матір.
Але відомо, що свій авторитет російська церква втратила ще в 1720 році, коли Петро І ліквідував патріаршество і наставив очільником церкви оберпрокурора. І в такому неканонічному стані РПЦ перебувала майже 200 років (у 1918 році було обрано Патріарха Тихона, а вже у 1922 більшовики розігнали Священний синод, розстріляли 32 митрополита і архієпископа, Тихона посадили під домашній арешт, де він сидів до смерті Леніна. У січні 1924 року в лютий мороз почали рити котлован під будівництво тимчасового мавзолею для Леніна, і будівельники випадково пошкодили каналізаційну трубу. Мороз пошкодження «прихопив» і все залишилось непоміченим. Мавзолей збудували, поклали покійника, а при першій же відлизі трубу прорвало і каналізаційні стоки залили мавзолей. Коли про це повідомили Тихона, він із сумом сказав: “По мощах и елей”).
Зрозуміло, що і поваги від народу у Церкви не було. Доказом цього можуть бути відомі художні полотна (їх марксисти називали крамольними) російських художників. Це – “Отказ от исповеди” і “Чаепитие в Мытищах”. Є ще один доказ. Це – відомий лист до Гоголя, в якому Бєлінський дає нищівну характеристику російському духовенству.
ххх
Як було сказано вище, нині український народ (принаймні, значна його частина) чекають від Вселенського Патріарха Варфоломія Томосу про надання Українській Православній Церкві автокефалії. У зв’язку з цим, звертає на себе увагу знакова подія в духовно-суспільному житті нашої держави – вихід у світ книги В’ячеслава Кириленка «Три розмови про Україну», в основі якої – бесіди автора з Патріархом Київським і всієї Руси–України Філаретом, письменником Василем Шклярем та журналістом Миколою Вереснем.
Нещодавно відбулася її презентація, в якій взяли участь В’ячеслав Кириленко, Патріарх Філарет і Микола Вересень. Головною темою, яка хвилювала і співрозмовників, і слухачів, був Томос про надання автокефалії Українській Православній Церкві. Ось деякі думки, що прозвучали під час презентації (цитую за репортажем Тетяни Байбак з «Радіо «Свобода»):
«Філарет пояснив, що в Росії активізувалися, бо саме зараз це є можливим, і наголосив, що не хоче, щоб в Україні почалася релігійна боротьба, хоча провокації є.
На підставі того, що треба захищати свою Церкву, Путін може мати причини втручатися. Наша позиція – не дозволити цього. Ми проти насильницького затягування в українську Церкву і хочемо, щоб це було добровільно. Те, що є такі «клікуші», які працюють на російську Церкву, ми знаємо, але воно все загине так само, як загинула радянська влада і комуністи».
Також глава УПЦ КП нагадав, що за часів СРСР двічі знищували автокефальну Церкву – в 1930-х та 1940-х роках.
А у 1989 році тодішня влада її офіційно відновила. «Це сталося, тому що відроджувалася Українська греко-католицька Церква. Православна Церква в Галичині була неспроможна протистояти греко-католицькій, бо її звинувачували в служінні Росії. Там Росію не любили, а, отже, відкидали і православну Церкву. Тоді КГБ дійшло до- того, що треба відродити автокефальну церкву, яка і до нині залежить від Москви. Які підстави вважати, що вона досі залежна? Ми тричі доходили до об’єднання, а в останній момент із Москви їм приходила вказівка не йти на це, тому вони починали придумувати умови, які ми прийняти не могли», – зазначив патріарх Філарет.
В’ячеслав Кириленко зазначив, що теперішній політичний клас єдиний у своїх поглядах на автокефалію, і в Константинополі на це звертають увагу. Верховна Рада підтримала звернення Президента України Петра Порошенка до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати Томос на автокефалію православної Церкви в Україні.
Глава УПЦ КП Філарет розповів, що Вселенський патріарх Варфоломій поставив умови: до нього мають звернутися єпископи Київського патріархату, Автокефальної Церкви і хоча б деякі із МП. Окрім того, Президент України їм це також запропонував. Тепер має бути скликаний архієрейський Собор із тих єпископів, які звернулися до Вселенського патріарха, серед яких є 10 єпископів Московського патріархату. На цьому архієрейському Соборі виберуть предстоятеля, який стане предстоятелем єдиної Української Православної Церкви.
Патріарх Філарет налаштований оптимістично: «Буде єдина УПЦ, буде Томос, буде і подальше приєднання до української Церкви парафій Московського патріархату. Зараз вони бояться це робити. Коли Президент Кучма викликав митрополита Володимира і запропонував об’єднатися із КП, архієрей відповів: «Боюся». Так і зараз: із МП підписалися 10 осіб, але лише 2 назвали свої імена. Якщо не буде незалежної Церкви, то не буде і держави. Це зрозумів і теперішній Президент України, тому він докладає зусиль, щоб цей Томос був наданий під час його каденції».
Як відомо, 28 липня – День хрещення Київської Руси–України. Було б добре, якби з цієї нагоди здійснилася віковічна мрія багатьох поколінь українців – мати свою незалежну помісну Православну Церкву. Звичайно, цей процес ускладнений обставинами, про які йшлося вище. Не виключено, що окремі ділки від політики і Церкви можуть спровокувати непередбачувані ситуації, виникнення яких тільки чекають у Москві, для якої Україна та незалежна її Церква – як ніж у серце, про що, до речі, цими днями попередив українців Дмитро Тимчук, координатор «Інформаційного спротиву», народний депутат України.
Президент України Петро Порошенко 22 липня ц. р. у Твіттері наголосив: «Автокефалія – це питання нашої Незалежності та нашої національної безпеки. Тому і чинять такий шалений спротив Москва та її п’ята колона в Україні. Ми не маємо вважати, ніби Томос у нас в кишені. Ми повинні молитися та боротися за його отримання».
Будемо сподіватися, що Бог не полишить український народ у цей важкий відповідальний час, і перемога буде за нами.
Віталій ПОШТАР. м. Ковель.
Залишити коментар