Повідомлення в номер / Рецепт їх щастя

Поважний вік, на скронях

 сивина, 

Та все ж весна цвіте в моєму

 серці. 

Коханий мій, кохана 

в тебе – я.

І щастям світяться очей

 озерця.

Вітри років пошарпали

 життя, 

І терен переплітав нам

 дорогу, 

Та ми зуміли зберегти

 любов.

За все, що є, я щиро вдячна

 Богу.

Це слова Ніни Федорук, але їх часто повторює  моя героїня Надія Михайлівна Сироватка, в родині якої – "золотий" ювілей.

50 років тому вона закінчила Луцьке медичне училище. Маючи направлення на роботу, спішила поділитись радістю з рідними, але потрапила в обійми до свого Петра, який тільки повернувся з армії додому.  Це була її любов, яка народилася ще в школі. 

Надійка народилася в селі Городищі-2 Луцького району (це останнє село на межі з Горохівським районом).  В їхньому селі була восьмирічка, тож довелось навчатись далі в с. Угринові уже Горохівського району.  Петро у своєму селі якраз закінчував середню школу. Відразу запримітив красуню Надію.  А далі в дівчини було три роки навчання в медучилищі, а в  нього – три роки служби в далекій Німеччині.

І ось – довгоочікувана зустріч.  Не наговорились, не намилувались, не всім поділились. Надії з 1 серпня потрібно було йти на роботу в Ковельський район.  Тож на роздуми закоханим не було часу – в РАЦС. Ще весілля шуміло в батьківській хаті, а молодята з "багажем" мчали назустріч молодому життю. 

"В руках були сітки-авоськи з постіллю, одягом і з весільними харчами,  – згадує Надія Михайлівна.  – Отак і приїхали у Голобську лікарню.  Нас радо і по-батьківськи тепло зустрів на той час головний лікар Л. Ф. Кухтей.  Його ставлення, поради й  турбота запам'ятались на все життя.  Поселив нас в ординаторській.  Там жили, доки не знайшли нам квартиру. 

То був такий час, коли з турботою ставились до молодих спеціалістів. Виплатили нам "підйомні" (зарплату) за місяць, оплачували квартплату, світло, забезпечували паливом.  Отак і почала працювати фельдшером-лаборантом лабораторії.  Колектив був хоч і невеличкий, але дружний". 

Петро Стахович і собі знайшов роботу. Спочатку працював майстром на хлібопекарні, а невдовзі влаштувався до селищної сторожової охорони, яку очолив. 

Так і працювали все життя на одному місці. Стаж  – по 50 років у кожного, а далі – подяки, відзнаки. 

А вдома вони і нині зразкове подружжя й гарна сім'я.  Про них в селищі кажуть: "Все в цій родині народжується з великої любові, злагоди, поваги і взаєморозуміння. Тут свій рецепт щастя".  Вони завжди допомагають одне одному,   бережно цінують  стосунки, порівну ділять радість і тривоги. Тож й не дивно, що такі теплі взаємини між чоловіком і дружиною передаються дітям й онукам.

Сироватки проживають нині в гарному та ошатному будинку, оповитому садом і квітами.  В усьому видно вмілі й працьовиті руки господарів.  Згадуючи прожиті роки, господарка дому розповідає:  

"В чоловіка мого "золоті" руки, все робить сам.  Будинок наш будував, а я в нього була підсобником.  Петро Стахович підлогу кладе, я дранку б'ю.  Не одну спеціальність будівельну опанувала. Батьки далеко, нікому допомогти було.  Тож більше по ночах, вихідних, відпустках будували своє гніздечко, аби місця вистачило  всім.  Доля подарувала родині трійко дітей.  Батьки їх вчили бути добрими, чесними і працьовитими, а ще –поважати людей.  Пролетів час, вони вивчились, отримали вищу освіту й покинули батьківське гніздечко, створивши свої сім'ї.

Тарас в Тернополі – старший фельдшер  станції "швидкої допомоги". Валерій – будівельник у Москві. Але життя є життя. На цьому шляху всього трапляється. Не оминула темна смуга і цієї родини.  

Трагічна втрата доньки Валі (вчительки місцевої школи) стала для рідних людей вічним невгасимим  болем. Та світлим промінчиком, розрадою і втіхою  для дідуся та бабусі є онуки Катя і Мишко, 5 і 2 років, для яких вони назавжди замінили батька й матір. 

Пройшов час. Катя із "золотою" медаллю закінчила школу, а згодом так само успішно  – Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка.  Магістратуру закінчувала в Польщі, володіє трьома мовами. А Михайло закінчив Луцький ліцей з військовою підготовкою, цьогоріч отримав диплом Луцького  національного технічного університету.  Ось тільки, на жаль, нема де працювати.  Тож змушені їхати до сусідньої Польщі заробляти гроші. А вони дуже потрібні, бо з роками стали хворіти Надія Михайлівна та Петро Стахович переніс складну операцію на серці. Господиня дому завжди була щиро  закохана у вишивку. Нині творить полотна бісером. Працює над весільним рушником щастя для Катрусі, котра швидко стане на його із своїм судженим.

І як би важко не було, вся родина старається відвідувати кожну службу в Свято-Георгіївському храмі.

Діти й онуки готуються до "золотого" ювілею спільного життя своїх найрідніших людей. Свято цьогоріч співпало із 70-літтям від дня народження господині дому Надії Михайлівни.  Прийдуть, аби вклонитись рідним людям, поцілувати натруджені руки, заглянути в люблячі очі, сказати найщиріші слова подяки.

"В нас батьки – найкращі, найдорожчі, найлюбиміші", – так говорить Катя.

Тож нехай Господь оберігає цю родину і благословляє її на довге і щасливе життя.

Валентина СІЧКАР, 

голова районної ветеранської організації.

НА ЗНІМКАХ:  родина в різні періоди життя. 

Фото 

з домашнього архіву. 

Це слова Ніни Федорук, але їх часто повторює  моя героїня Надія Михайлівна Сироватка, в родині якої – "золотий" ювілей.

50 років тому вона закінчила Луцьке медичне училище. Маючи направлення на роботу, спішила поділитись радістю з рідними, але потрапила в обійми до свого Петра, який тільки повернувся з армії додому.  Це була її любов, яка народилася ще в школі. 

Надійка народилася в селі Городищі-2 Луцького району (це останнє село на межі з Горохівським районом).  В їхньому селі була восьмирічка, тож довелось навчатись далі в с. Угринові уже Горохівського району.  Петро у своєму селі якраз закінчував середню школу. Відразу запримітив красуню Надію.  А далі в дівчини було три роки навчання в медучилищі, а в  нього – три роки служби в далекій Німеччині.

І ось – довгоочікувана зустріч.  Не наговорились, не намилувались, не всім поділились. Надії з 1 серпня потрібно було йти на роботу в Ковельський район.  Тож на роздуми закоханим не було часу – в РАЦС. Ще весілля шуміло в батьківській хаті, а молодята з "багажем" мчали назустріч молодому життю. 

"В руках були сітки-авоськи з постіллю, одягом і з весільними харчами,  – згадує Надія Михайлівна.  – Отак і приїхали у Голобську лікарню.  Нас радо і по-батьківськи тепло зустрів на той час головний лікар Л. Ф. Кухтей.  Його ставлення, поради й  турбота запам'ятались на всежиття.  Поселив нас в ординаторській.  Там жили, доки не знайшли нам квартиру. 

То був такий час, коли з турботою ставились до молодих спеціалістів. Виплатили нам "підйомні" (зарплату) за місяць, оплачували квартплату, світло, забезпечували паливом.  Отак і почала працювати фельдшером-лаборантом лабораторії.  Колектив був хоч і невеличкий, але дружний". 

Петро Стахович і собі знайшов роботу. Спочатку працював майстром на хлібопекарні, а невдовзі влаштувався до селищної сторожової охорони, яку очолив. 

Так і працювали все життя на одному місці. Стаж  – по 50 років у кожного, а далі – подяки, відзнаки. 

А вдома вони і нині зразкове подружжя й гарна сім'я.  Про них в селищі кажуть: "Все в цій родині народжується з великої любові, злагоди, поваги і взаєморозуміння. Тут свій рецепт щастя".  Вони завжди допомагають одне одному,   бережно цінують  стосунки, порівну ділять радість і тривоги. Тож й не дивно, що такі теплі взаємини між чоловіком і дружиною передаються дітям й онукам.

Сироватки проживають нині в гарному та ошатному будинку, оповитому садом і квітами.  В усьому видно вмілі й працьовиті руки господарів.  Згадуючи прожиті роки, господарка дому розповідає:  

"В чоловіка мого "золоті" руки, все робить сам.  Будинок наш будував, а я в нього була підсобником.  Петро Стахович підлогу кладе, я дранку б'ю.  Не одну спеціальність будівельну опанувала. Батьки далеко, нікому допомогти було.  Тож більше по ночах, вихідних,відпустках будували своє гніздечко, аби місця вистачило  всім.  Доля подарувала родині трійко дітей.  Батьки їх вчили бути добрими, чесними і працьовитими, а ще –поважати людей.  Пролетів час, вони вивчились, отримали вищу освіту й покинули батьківське гніздечко, створивши свої сім'ї.

Тарас в Тернополі – старший фельдшер  станції "швидкої допомоги". Валерій – будівельник у Москві. Але життя є життя. На цьому шляху всього трапляється. Не оминула темна смуга і цієї родини.  

Трагічна втрата доньки Валі (вчительки місцевої школи) стала для рідних людей вічним невгасимим  болем. Та світлим промінчиком, розрадою і втіхою  для дідуся та бабусі є онуки Катя і Мишко, 5 і 2 років, для яких вони назавжди замінили батька й матір. 

Пройшов час. Катя із "золотою" медаллю закінчила школу, а згодом так само успішно  – Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка.  Магістратуру закінчувала в Польщі, володіє трьома мовами. А Михайло закінчив Луцький ліцей з військовою підготовкою, цьогоріч отримав диплом Луцького  національного технічного університету.  Ось тільки, на жаль, нема де працювати.  Тож змушені їхати до сусідньої Польщі заробляти гроші. А вони дуже потрібні, бо з роками стали хворіти Надія Михайлівна та Петро Стахович переніс складну операцію на серці. Господиня дому завжди була щиро  закохана у вишивку. Нині творить полотна бісером. Працює над весільним рушником щастя для Катрусі, котра швидко стане на його із своїм судженим.

І як би важко не було, вся родина старається відвідувати кожну службу в Свято-Георгіївському храмі.

Діти й онуки готуються до "золотого" ювілею спільного життя своїх найрідніших людей. Свято цьогоріч співпало із 70-літтям від дня народження господині дому Надії Михайлівни.  Прийдуть, аби вклонитись рідним людям, поцілувати натруджені руки, заглянути в люблячі очі, сказати найщиріші слова подяки.

"В нас батьки – найкращі, найдорожчі, найлюбиміші", – так говорить Катя.

Тож нехай Господь оберігає цю родину і благословляє її на довге і щасливе життя.

НА ЗНІМКАХ:  родина в різні періоди життя. 

Фото  з домашнього архіву.