Повідомлення в номер / Перерваний політ

1 cерпня – 105 років від дня смерті класика української літератури Лесі Українки, чиє життя   тісно пов’язане  з Волинню, а закінчилося у грузинському місті Сурамі. 

За два дні до Лесиної смерті її мама Ольга Косач сповіщала молодшу доньку Ольгу Косач-Кривинюк: "…Леся слаба таки почками (малярія се була "соломинкою"). Виїзд в інше місце з гарним повітрям нічого не поміг. …Температура і пульс упали так (позавчора), що стали лікарі підіймать штучно вприскуваннями різними. "Питание" через рот стало неможливо, – кожний ковток перше тяжко мучить, давить, потім виривається… 

Сьогодні (17-го, середа) Лесі трохи краще: більше сили, може підвестись і говорить голосніш (а вчора вже ледве шептала). Отже, знов надіємось!"

Короткий вік – 42 роки  відміряла доля цій тендітній тілом, але могутній своїм розумом і талантом жінці. Олена Пчілка, попри закиди теперішніх "літературознавців" про нелюбов до доньки, так висловила свій жаль за втраченою рідною дитиною у листі до Ольги Кобилянської: "Такий величний вогонь перестав горіти, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло цю прекрасну, так багато обдаровану істоту!" 

За два роки до смерті   видавництво "Дзвін" видало книгу з творами Лесі Українки, до якої увійшли драматичні поеми "Вавілонський полон", "На руїнах", "Три хвилини", "В дому роботи, в країні неволі", "Йоганна, жінка Хусова", оповідання "Над морем", "Приязнь", "Розмова". Невелика частина її творчості… Але вона дала поштовх літературному критику Миколі Євшану у журналі "Літературно-науковий вістник" відразу після виходу книги осмислити місце Лесі Українки українській літературі. "Яка мертвота панує в нашій літературі останніх років, яка безсилість того власне поетичного пориву, як скоро піддають ся наші поети життєвій прозі, і по кількох злетах орлиних стають неначе обскубані. А тут не маєте ніде слабости, тут сила пориву не тільки не меншає, але росте. Мужніє, всі струни весь час напружені, відзивають ся звуком повним та плястичним. Яка прозаїчна, убога духом переважна часть наших поетів супроти того всього духовного багатства, яке висипала перед нами Леся Українка!". 

Критик не торкається лірики поетеси, сказавши тільки, що в ній вона "сотворила не одну перлу", а звертає увагу на драматургію письменниці, на те, що вона драматичні твори не пише на основі сучасного їй житя: "[…]уклад її душі та серця, те стремлінє до повноти, плястики та архітектоніки – відпихає її від реалізму, від малювання дрібних фактів, від сучасного житя. Картини творчости Лесі Українки очевидно зовсім реалістичні, так само весь дух тої творчости сучасний, "модерний", – але для нашої громади треба того реалізму і сучасности вже в зверхній формі, вже в темах, які були би взяті з житя "бідного українського народа", малювали фабричні відносини, нужду на селі, поневоленє. […] поетеса, втікаючи до старинної Палестини чи Єгипту малює те саме поневолення рабів, нужду робітників, що будують храми, страшний Вавилонський полон, упадок народнього духа в Жидів, – те саме, що люблять слухати наші патріоти в сучасній нашій літературі".

У діалозі "В дому роботи, в країні неволі" Раб-єгиптянин (на своїй землі) і Раб-гербей (чужинець) тяжко працюють на будівництві храму. Коли Раб-гербей запитує товариша по нещастю, чи той так само до знемоги працював би, коли б був вільним, то отримав відповідь, що працював би, але легше.

 Якби я сам був паном над

           собою, я б не так 

роботу сю розклав:

  спочинок довший, 

свята частіші я б собі давав,

  і страву певне б мав далеко

 ліпшу, 

мене б не бито – се вже річ

 видима!

Хочеться погодитися, адже це законне бажання людини! А робота для нього була б радісною, творчою:

Я будував би храми

по-своєму, я б видумав нові

емблеми для Богів, а колонади зовсім би не таким    порядком ставив, –

я б їх єднав по три, по п'ять,

              по сім,

отак, як пальми часом

 виростають…

І! що б то був за храм! Боги

 мої…

На жаль, чужинець-раб, якому так впеклося рабство, відповів по-іншому:

– Я! Що зробив би я?

  Розруйнував би

усі ті храми ваші й піраміди!

Порозбивав би всі камінні

 довбні!

Всіх мертвяків повикидав би

 геть!

Загородив би Ніл і затопив

 би увесь сей край неволі!

Чи не напрошується висновок, що ми, вже не раби, а громадяни вільної і незалежної України XXІ сторіччя, повинні, не покладаючи рук, розбудовувати свою державу? 

Глибоке підґрунтя творів Лесі Українки розумів проникливий читач. Читаймо її і ми по-новому. А Олена Пчілка, продовжуючи лист до Ольги Кобилянської, шкодує не тільки про фізичну втрату своєї дитини, а й втрату для літератури. "Скільки ще прекрасних творів могло б вийти з тих, таких талановитих, працьовитих рук!".

Любов Мержвинська, 

науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

1 cерпня – 105 років від дня смерті класика української літератури Лесі Українки, чиє життя   тісно пов’язане  з Волинню, а закінчилося у грузинському місті Сурамі. 

За два дні до Лесиної смерті її мама Ольга Косач сповіщала молодшу доньку Ольгу Косач-Кривинюк: "…Леся слаба таки почками (малярія се була "соломинкою"). Виїзд в інше місце з гарним повітрям нічого не поміг. …Температура і пульс упали так (позавчора), що стали лікарі підіймать штучно вприскуваннями різними. "Питание" через рот стало неможливо, – кожний ковток перше тяжко мучить, давить, потім виривається… 

Сьогодні (17-го, середа) Лесі трохи краще: більше сили, може підвестись і говорить голосніш (а вчора вже ледве шептала). Отже, знов надіємось!"

Короткий вік – 42 роки  відміряла доля цій тендітній тілом, але могутній своїм розумом і талантом жінці. Олена Пчілка, попри закиди теперішніх "літературознавців" про нелюбов до доньки, так висловила свій жаль за втраченою рідною дитиною у листі до Ольги Кобилянської: "Такий величний вогонь перестав горіти, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло цю прекрасну, так багато обдаровану істоту!" 

За два роки до смерті   видавництво "Дзвін" видало книгу з творами Лесі Українки, до якої увійшли драматичні поеми "Вавілонський полон", "На руїнах", "Три хвилини", "В дому роботи, в країні неволі", "Йоганна, жінка Хусова", оповідання "Над морем", "Приязнь", "Розмова". Невелика частина її творчості… Але вона дала поштовх літературному критику Миколі Євшану у журналі "Літературно-науковий вістник" відразу після виходу книги осмислити місце Лесі Українки українській літературі. "Яка мертвота панує в нашій літературі останніх років, яка безсилість того власне поетичного пориву, як скоро піддають ся наші поети життєвій прозі, і по кількох злетах орлиних стають неначе обскубані. А тут не маєте ніде слабости, тут сила пориву не тільки не меншає, але росте. Мужніє, всі струни весь час напружені, відзивають ся звуком повним та плястичним. Яка прозаїчна, убога духом переважна часть наших поетів супроти того всього духовного багатства, яке висипала перед нами Леся Українка!". 

Критик не торкається лірики поетеси, сказавши тільки, що в ній вона "сотворила не одну перлу", а звертає увагу на драматургію письменниці, на те, що вона драматичні твори не пише на основі сучасного їй житя: "[…]уклад її душі та серця, те стремлінє до повноти, плястики та архітектоніки – відпихає її від реалізму, від малювання дрібних фактів, від сучасного житя. Картини творчости Лесі Українки очевидно зовсім реалістичні, так само весь дух тої творчости сучасний, "модерний", – але для нашої громади треба того реалізму і сучасности вже в зверхній формі, вже в темах, які були би взяті з житя "бідного українського народа", малювали фабричні відносини, нужду на селі, поневоленє. […] поетеса, втікаючи до старинної Палестини чи Єгипту малює те саме поневолення рабів, нужду робітників, що будують храми, страшний Вавилонський полон, упадок народнього духа в Жидів, – те саме, що люблять слухати наші патріоти в сучасній нашій літературі".

У діалозі "В дому роботи, в країні неволі" Раб-єгиптянин (на своїй землі) і Раб-гербей (чужинець) тяжко працюють на будівництві храму. Коли Раб-гербей запитує товариша по нещастю, чи той так само до знемоги працював би, коли б був вільним, то отримав відповідь, що працював би, але легше.

Хочеться погодитися, адже це законне бажання людини! А робота для нього була б радісною, творчою:

На жаль, чужинець-раб, якому так впеклося рабство, відповів по-іншому:

Чи не напрошується висновок, що ми, вже не раби, а громадяни вільної і незалежної України XXІ сторіччя, повинні, не покладаючи рук, розбудовувати свою державу? 

Глибоке підґрунтя творів Лесі Українки розумів проникливий читач. Читаймо її і ми по-новому. А Олена Пчілка, продовжуючи лист до Ольги Кобилянської, шкодує не тільки про фізичну втрату своєї дитини, а й втрату для літератури. "Скільки ще прекрасних творів могло б вийти з тих, таких талановитих, працьовитих рук!".