Повідомлення в номер / Країна без майбутнього

Цими днями до редакції зателефонував Заслужений працівник культури України Іван Сидорук, який полюбляє зранку поділитися думками з приводу побаченого  і почутого, й без особливих передмов поцікавився:

– Ви сьогодні зранку слухали українське радіо?

– Звичайно, що ні. Я ж на роботі, а тут часу на слухання немає, – відповів я.

– А шкода. Бо в традиційній ранковій програмі, яку ведуть Богдан Хацкевич і Христина Стець, було порушено  тему недоліків української вищої освіти. Тема, безперечно, гаряча. Але  мене обурили слова ведучого ефіру пана Хацкевича, який порадив цьогорічним абітурієнтам їхати до Польщі і там здобувати якісну європейську освіту. Скажіть, таку позицію має займати журналіст, якого слухають українці? Це патріотизм чи колабораціонізм?

– Особисто мені Богдан Хацкевич як журналіст невідомий, – відповів я. – Знаю, що він блогер деяких інтернет-видань. Однак на його місці я подібного не казав би. Краще б він запропонував разом із своїми співбесідниками, що слід зробити для того, щоб на якісно вищий рівень підняти вітчизняну освіту і науку, аби наша молодь лишалася в Україні і розбудовувала її.

Мить помовчавши, додав:

– Звичайно, за кордоном вчитися потрібно, бо ще Тарас Шевченко писав: "І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь". Однак, коли чуже витісняє своє, то це вже явна аномалія.

Після розмови з Іваном Сидоруком я вирішив поцікавитися, скільки ж українців здобуває вищу освіту вдалині від Батьківщини? І от що виявив. Протягом минулого року щонайменше 72 тисячі юнаків і дівчат навчалися за кордоном. У центрі  CEDOC підрахували, що з них у Республіці Польща знаннями оволодівали  понад 30 тисяч осіб, у Німеччині – більше, аніж 9 тисяч, в  Російській Федерації – майже 7 тисяч. Далі йдуть Канада (2790 чоловік), Чехія (2395), Італія (2348).

Загалом за два останні роки українських студентів за кордоном побільшало майже на 20 відсотків (близько 11 тисяч осіб). Дві третини припадає на молодь, що навчається в освітніх закладах Польщі.

Зрештою, як пишуть "Сільські вісті", "муза далеких мандрів" полонила не тільки пересічних українців з їхнім масовим заробітчанством. Наші високопосадовці, запевняючи усіх в полум'яному патріотизмі, дітей своїх масово відправляють вчитися за кордон. За даними ресурсу Bigus. info, діти 27 відсотків українських топ-чиновників, які задекларували  витрати на освіту, гризуть "граніт науки" далеко від вітчизняних  вишів. Торік витрати на іноземні навчальні заклади сукупно склали 35,5 мільйона доларів.

"Перед веде" тут глава держави Петро Порошенко. Його діти Олександра, Євгенія і Михайло навчаються у британському Concord College, на що кожного року сім'я витрачає 3,8 мільйона гривень. До речі, Велика Британія і Сполучені Штати Америки є найпопулярнішими країнами для здобуття знань. Також нащадки українських високопосадовців навчаються в Іспанії, Данії, Канаді, Швейцарії, Німеччині, Чехії та Нідерландах.

Ще раз повторю: освіта за кордоном – це добре. Біда в іншому: багато випускників зарубіжних вишів додому не повертаються. Вони знаходять там високооплачувану роботу, отримують іноземне громадянство, створюють сім'ї, а тому в Україну їх марне чекати. Бо у нас продумана молодіжна політика фактично відсутня, і юнаки й дівчата часто-густо не бачать перспективи свого професійного зростання.

У зв'язку з цим є ще одна проблема, яку, схоже, ніхто з урядовців не збирається розв'язувати. Це – так звана трудова міграція. Вона, звичайно, поширена в усьому світі, але у нашій країні набрала масштабів стихійного лиха. Мабуть, нині на пальцях можна порахувати сім'ї, звідки б не виїжджали на заробітки за кордон сини, доньки, брати і сестри, не кажучи вже про їх батьків. Причому їдуть навіть висококваліфіковані працівники, які мають, за нашими мірками, досить пристойні зарплати – 8-10 тисяч гривень в місяць. Але в порівнянні із зарубіжними заробітками – це мізер.

Найчастіше наші земляки, як свідчить статистика, шукають роботу у тій же Польщі, Чехії, Словаччині, Німеччині, Швеції, Росії, незважаючи на її військові дії проти України. Характерно, що торік 62 відсотки українців влаштувалися на роботу за рубежем нелегально, не думаючи ані про трудовий стаж, ані про майбутню пенсію. Якщо нещодавно повідомив президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник, послугами легальних компаній скористалися всього 12 тисяч 150 осіб. Майже 90 відсотків людей намагаються виїхати з України, звертаючись за допомогою до знайомих, оминаючи офіційні служби з працевлаштування.

Звичайно, не всі на Заході радо вітають українців-заробітчан. Дехто в них вбачає конкурентів, які перешкоджають місцевому населенню влаштуватися на роботу. Подібне спостерігаємо у Литві,  ринок праці якої останнім часом почали активно заповнювати наші земляки. Зокрема, у 2017 році робочі візи або посвідчення на проживання на підставі роботи були видані майже 20 тисячам українців. У зв'язку з цим уряд цієї країни неабияк стурбований, бо коли так підуть справи далі, то ніде буде заробляти своїм, адже праця емігрантів з України оплачується дешевше і в них роботодавці зацікавлені більше.

Відтак у Литві планують запровадити квоти для іноземних працівників на деякі професії, в тому числі водіїв і будівельників. Водночас висококваліфікованим фахівцям в'їзд не обмежуватимуть – їх і так не вистачає, оскільки литовські спеціалісти, в свою чергу, їдуть в пошуках кращої долі в багатші країни Західної Європи і США.

Праця за кордоном – це не лише серйозна матеріальна допомога і підтримка родинам, які залишаються в Україні. Торік обсяг грошових переказів у нашу країну від тих, хто працює за кордоном, перевищив 9 мільярдів американських доларів. При цьому дефіцит торгівлі товарами і послугами становив 2,1 мільярда доларів. Таким чином, частина від'ємного торговельного балансу перекривається переказами, які лише за січень-квітень ц. р. становили 3,4 мільярда доларів. От і виходить, що українські заробітчани "витягують" вітчизняну економіку.

Цей факт, очевидно, активізував розумову  діяльність декого з наших урядовців, котрі замість того, щоб проводити ефективні економічні реформи і поповнювати державний бюджет, виношують ідею  обкладати податками гроші гастарбайтерів, до  яких вони ніякого стосунку не мають. У їх "світлих" головах навіть не вкладається думка про те, що запровадження такого податку неминуче потягне за собою тінізацію доходів трудових мігрантів. Бо хто з них захоче добровільно втрачати частину коштів, зароблених важкою працею далеко від рідної землі?

Отакі-то невеселі сучасні українські реалії і з освітою, і з працевлаштуванням, і з економікою. На превеликий жаль, змін на краще чекати важко. Бо коли замість того, щоб розвивати вітчизняну промисловість і сільське господарство, рухати вперед науку, виховувати висококваліфікованих фахівців, влада займається казнокрадством, вимолює  позики в міжнародному валютному  фонді на кабальних умовах, про яку перспективу може йти мова? Перший загрозливий дзвоник цій владі у вигляді нестачі коштів на своєчасну виплату пенсій уже продзвенів. А що далі? Галопуюча інфляція? Дефолт? Масове безробіття та інші "дикі" речі, про які українці вже забули? Важко сказати. І так буде доти, доки до влади не прийдуть люди, котрі  знають, як і що робити, а не займатимуться політиканством, демагогією і популізмом. Тільки біда в тому, що надія на їх прихід зменшується з кожним днем – Україна катастрофічно швидкими темпами  втрачає свій інтелектуальний потенціал з причин, про які ми вище  згадали.

Микола ВЕЛЬМА.

Цими днями до редакції зателефонував Заслужений працівник культури України Іван Сидорук, який полюбляє зранку поділитися думками з приводу побаченого  і почутого, й без особливих передмов поцікавився:

– Ви сьогодні зранку слухали українське радіо?

– Звичайно, що ні. Я ж на роботі, а тут часу на слухання немає, – відповів я.

– А шкода. Бо в традиційній ранковій програмі, яку ведуть Богдан Хацкевич і Христина Стець, було порушено  тему недоліків української вищої освіти. Тема, безперечно, гаряча. Але  мене обурили слова ведучого ефіру пана Хацкевича, який порадив цьогорічним абітурієнтам їхати до Польщі і там здобувати якісну європейську освіту. Скажіть, таку позицію має займати журналіст, якого слухають українці? Це патріотизм чи колабораціонізм?

– Особисто мені Богдан Хацкевич як журналіст невідомий, – відповів я. – Знаю, що він блогер деяких інтернет-видань. Однак на його місці я подібного не казав би. Краще б він запропонував разом із своїми співбесідниками, що слід зробити для того, щоб на якісно вищий рівень підняти вітчизняну освіту і науку, аби наша молодь лишалася в Україні і розбудовувала її.

Мить помовчавши, додав:

– Звичайно, за кордоном вчитися потрібно, бо ще Тарас Шевченко писав: "І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь". Однак, коли чуже витісняє своє, то це вже явна аномалія.

Після розмови з Іваном Сидоруком я вирішив поцікавитися, скільки ж українців здобуває вищу освіту вдалині від Батьківщини? І от що виявив. Протягом минулого року щонайменше 72 тисячі юнаків і дівчат навчалися за кордоном. У центрі  CEDOC підрахували, що з них у Республіці Польща знаннями оволодівали  понад 30 тисяч осіб, у Німеччині – більше, аніж 9 тисяч, в  Російській Федерації – майже 7 тисяч. Далі йдуть Канада (2790 чоловік), Чехія (2395), Італія (2348).

Загалом за два останні роки українських студентів за кордоном побільшало майже на 20 відсотків (близько 11 тисяч осіб). Дві третини припадає на молодь, що навчається в освітніх закладах Польщі.

Зрештою, як пишуть "Сільські вісті", "муза далеких мандрів" полонила не тільки пересічних українців з їхнім масовим заробітчанством. Наші високопосадовці, запевняючи усіх в полум'яному патріотизмі, дітей своїх масово відправляють вчитися за кордон. За даними ресурсу Bigus. info, діти 27 відсотків українських топ-чиновників, які задекларували  витрати на освіту, гризуть "граніт науки" далеко від вітчизняних  вишів. Торік витрати на іноземні навчальні заклади сукупно склали 35,5 мільйона доларів.

"Перед веде" тут глава держави Петро Порошенко. Його діти Олександра, Євгенія і Михайло навчаються у британському Concord College, на що кожного року сім'я витрачає 3,8 мільйона гривень. До речі, Велика Британія і Сполучені Штати Америки є найпопулярнішими країнами для здобуття знань. Також нащадки українських високопосадовців навчаються в Іспанії, Данії, Канаді, Швейцарії, Німеччині, Чехії та Нідерландах.

Ще раз повторю: освіта за кордоном – це добре. Біда в іншому: багато випускників зарубіжних вишів додому не повертаються. Вони знаходять там високооплачувану роботу, отримують іноземне громадянство, створюють сім'ї, а тому в Україну їх марне чекати. Бо у нас продумана молодіжна політика фактично відсутня, і юнаки й дівчата часто-густо не бачать перспективи свого професійного зростання.

У зв'язку з цим є ще одна проблема, яку, схоже, ніхто з урядовців не збирається розв'язувати. Це – так звана трудова міграція. Вона, звичайно, поширена в усьому світі, але у нашій країні набрала масштабів стихійного лиха. Мабуть, нині на пальцях можна порахувати сім'ї, звідки б не виїжджали на заробітки за кордон сини, доньки, брати і сестри, не кажучи вже про їх батьків. Причому їдуть навіть висококваліфіковані працівники, які мають, за нашими мірками, досить пристойні зарплати – 8-10 тисяч гривень в місяць. Але в порівнянні із зарубіжними заробітками – це мізер.

Найчастіше наші земляки, як свідчить статистика, шукають роботу у тій же Польщі, Чехії, Словаччині, Німеччині, Швеції, Росії, незважаючи на її військові дії проти України. Характерно, що торік 62 відсотки українців влаштувалися на роботу за рубежем нелегально, не думаючи ані про трудовий стаж, ані про майбутню пенсію. Якщо нещодавно повідомив президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник, послугами легальних компаній скористалися всього 12 тисяч 150 осіб. Майже 90 відсотків людей намагаються виїхати з України, звертаючись за допомогою до знайомих, оминаючи офіційні служби з працевлаштування.

Звичайно, не всі на Заході радо вітають українців-заробітчан. Дехто в них вбачає конкурентів, які перешкоджають місцевому населенню влаштуватися на роботу. Подібне спостерігаємо у Литві,  ринок праці якої останнім часом почали активно заповнювати наші земляки. Зокрема, у 2017 році робочі візи або посвідчення на проживання на підставі роботи були видані майже 20 тисячам українців. У зв'язку з цим уряд цієї країни неабияк стурбований, бо коли так підуть справи далі, то ніде буде заробляти своїм, адже праця емігрантів з України оплачується дешевше і в них роботодавці зацікавлені більше.

Відтак у Литві планують запровадити квоти для іноземних працівників на деякі професії, в тому числі водіїв і будівельників. Водночас висококваліфікованим фахівцям в'їзд не обмежуватимуть – їх і так не вистачає, оскільки литовські спеціалісти, в свою чергу, їдуть в пошуках кращої долі в багатші країни Західної Європи і США.

Праця за кордоном – це не лише серйозна матеріальна допомога і підтримка родинам, які залишаються в Україні. Торік обсяг грошових переказів у нашу країну від тих, хто працює за кордоном, перевищив 9 мільярдів американських доларів. При цьому дефіцит торгівлі товарами і послугами становив 2,1 мільярда доларів. Таким чином, частина від'ємного торговельного балансу перекривається переказами, які лише за січень-квітень ц. р. становили 3,4 мільярда доларів. От і виходить, що українські заробітчани "витягують" вітчизняну економіку.

Цей факт, очевидно, активізував розумову  діяльність декого з наших урядовців, котрі замість того, щоб проводити ефективні економічні реформи і поповнювати державний бюджет, виношують ідею  обкладати податками гроші гастарбайтерів, до  яких вони ніякого стосунку не мають. У їх "світлих" головах навіть не вкладається думка про те, що запровадження такого податку неминуче потягне за собою тінізацію доходів трудових мігрантів. Бо хто з них захоче добровільно втрачати частину коштів, зароблених важкою працею далеко від рідної землі?

Отакі-то невеселі сучасні українські реалії і з освітою, і з працевлаштуванням, і з економікою. На превеликий жаль, змін на краще чекати важко. Бо коли замість того, щоб розвивати вітчизняну промисловість і сільське господарство, рухати вперед науку, виховувати висококваліфікованих фахівців, влада займається казнокрадством, вимолює  позики в міжнародному валютному  фонді на кабальних умовах, про яку перспективу може йти мова? Перший загрозливий дзвоник цій владі у вигляді нестачі коштів на своєчасну виплату пенсій уже продзвенів. А що далі? Галопуюча інфляція? Дефолт? Масове безробіття та інші "дикі" речі, про які українці вже забули? Важко сказати. І так буде доти, доки до влади не прийдуть люди, котрі  знають, як і що робити, а не займатимуться політиканством, демагогією і популізмом. Тільки біда в тому, що надія на їх прихід зменшується з кожним днем – Україна катастрофічно швидкими темпами  втрачає свій інтелектуальний потенціал з причин, про які ми вище  згадали.