Повідомлення в номер / Тепло її душі

Для щастя треба зовсім

  небагато –

Вродися для добра і вдайся

 до роботи.

Ці слова пригадались, коли почула про Ніну Миколаївну Бояркіну від радошинських ветеранів. Звичайно, в селі багато чуйних, працьовитих жінок. Але Ніна Миколаївна   особлива.

Ми зустрілися у медпункті в селі, де вона – санітарка. Робота, на перший погляд, ніби з легких. Але скільки треба попрацювати, щоб у п'яти кімнатах все "дихало" чистотою, свіжістю, порядком. І халати, сніжно-білі, накрохмалені  її руками, чекають сільського фельдшера. Але, на жаль, вже деякий час його нема. Приїжджають то один, то інший. З Мельниці приїжджала, нині Ольга Чепенюк з Байківців не забуває.

Ніна Миколаївна переконана: в селі повинен бути свій спеціаліст. Люди старші, хворіють часто. З радістю розповідає, як колись працювала Людмила Володимирівна Наквацька. Це була "сільська докторка", знаюча, ніколи не рахувалась з часом. Хоч приміщення старе, тісне, треба було палити грубки, але Радошинський ФАП завжди служив прикладом. Багато чого у Людмили Володимирівни навчилась і Ніна Миколаївна. І нині ці навики використовує в своїй роботі. Вона чуйно ставиться до відвідувачів, чим може – допоможе. Навіть тиск поміряє, температуру, щось порадить, викличе "швидку".

Галина Олексіївна Степанюк, голова місцевої ветеранської організації, схвально говорить про Ніну Миколаївну: "Їй тільки "папірця" не вистачає, а  першу допомогу сама успішно може надати". "Вона в нас добра помічниця для ветеранів, бо тільки першу половину дня в медпункті, а після обіду – листоноша. Ось тут вона нам і допомагає", – говорить за  пенсіонерів сіл Радошина і Мар'янівки Галина Олексіївна.

Бо разом з турботою про те, щоб періодику люди одержали вчасно, Ніна Миколаївна кожному проплатить  і рахунок за світло, і податок земельний. Не треба старшим ветеранам десь їхати. А ще виконує прохання і приносить до їх домівок різноманітні товари, ліки.

"Чи тяжко?” – запитую. "Ні, – усміхається моя співрозмовниця.  –Коли тепло – велосипед виручає, буває по три великі сумки везу, а взимку запрягаю домашнього коника (на знімку). Особливо в Мар'янівку ніби й важко добиратися, але коли прийдеш до одинокої хворої, то розумієш: така послуга ой, як потрібна. Та й діти радо зустрічають, адже магазину в селі немає…

А ще передплата газет. Колись в кожну хату ішло по 3-5 видань, а нині доводиться економити гроші".

Ось так поєднує дві посади Ніна Миколаївна, бо не хоче сидіти без роботи, завжди знаходиться між людьми. Змалку привчилась до праці. Мама весь час працювала дояркою. Робота важка, виснажлива. Тож чотирьом дітям доводилось виконувати різні доручення по господарству, ще й на ферму бігати допомагати неньці.

Після закінчення школи вступила в торговельний технікум і отримала диплом повара – дуже любила цю роботу. Вже і в Ковелі влаштувалась. Але… Її обранець Микола нікуди не хотів виїжджати  із села, тож Ніну любов покликала до села. Відтоді будують своє сімейне життя. Їх радість – донька Оксана – після закінчення торгово-економічного інституту в Києві живе, там і працює. Летять на канікули до бабусі і дідуся столичні онучата, бо село – це свіже повітря, овочі, фрукти.

Син Сергій – будівельник, має "золоті” руки. “Йому б будувати”, – і сльози туманять очі, адже перебуває на Сході в ООС. Болить серце батьків. Кожен день в тривозі. Хоч солдат і  заспокоює батьків, щоб не хвилювались, але це ж війна. Чим можна заспокоїти материнське серце, які слова підібрати?

"Добре, – говорить Ніна Миколаївна, – що люди підтримували і підтримують. Священик нашої церкви отець Іоан постійно молиться за хлопців".

Кажуть, що матері люблять своїх дітей у добрі, а найбільше – у біді. От і все відходить на другий план, а головне, щоб мир був в країні, аби  живими, здоровими повернулись усі діти – це найголовніше для Ніни Миколаївни, це у неї, як молитва.

"Колись про війну знала з розповідей, кіно, книги, а нині вона прийшла в мою хату, моє  серце, в мої сни. Як же так сталось, що в світі надломилось, що ніби у мирний час діти взяли зброю в руки, вмирають, бачать всі жахи війни. Чому?" – ніяк не може знайти відповіді Ніна Миколаївна. Біль свою тамує в роботі, між людьми.

Старається робити добро, допомогти тим, хто потребує допомоги. Адже, як говорить священик: "Треба завжди знайти час вислухати старшу людину, бо на старості вас не буде кому слухати".

Ось і старається Ніна Миколаївна жити життям села, його болями, радощами. Старається встигнути скрізь і дома навести лад, і по господарству "побігати", і на репетицію до клубу піти. А в неділю – до церкви помолитись за здоров'я, за мир, за благополуччя  дітей, онуків. Таке її кредо, така вона вся без цього не може, бо тут вона щаслива в своєму селі. Не шукає легкого. 

Ніна Миколаївна – жінка добра, чуйна, з відкритим серцем, добротою в душі твердо іде по життю.

Валентина СІЧКАР.

Ці слова пригадались, коли почула про Ніну Миколаївну Бояркіну від радошинських ветеранів. Звичайно, в селі багато чуйних, працьовитих жінок. Але Ніна Миколаївна   особлива.

Ми зустрілися у медпункті в селі, де вона – санітарка. Робота, на перший погляд, ніби з легких. Але скільки треба попрацювати, щоб у п'яти кімнатах все "дихало" чистотою, свіжістю, порядком. І халати, сніжно-білі, накрохмалені  її руками, чекають сільського фельдшера. Але, на жаль, вже деякий час його нема. Приїжджають то один, то інший. З Мельниці приїжджала, нині Ольга Чепенюк з Байківців не забуває.

Ніна Миколаївна переконана: в селі повинен бути свій спеціаліст. Люди старші, хворіють часто. З радістю розповідає, як колись працювала Людмила Володимирівна Наквацька. Це була "сільська докторка", знаюча, ніколи не рахувалась з часом. Хоч приміщення старе, тісне, треба було палити грубки, але Радошинський ФАП завжди служив прикладом. Багато чого у Людмили Володимирівни навчилась і Ніна Миколаївна. І нині ці навики використовує в своїй роботі. Вона чуйно ставиться до відвідувачів, чим може – допоможе. Навіть тиск поміряє, температуру, щось порадить, викличе "швидку".

Галина Олексіївна Степанюк, голова місцевої ветеранської організації, схвально говорить про Ніну Миколаївну: "Їй тільки "папірця" не вистачає, а  першу допомогу сама успішно може надати". "Вона в нас добра помічниця для ветеранів, бо тільки першу половину дня в медпункті, а після обіду – листоноша. Ось тут вона нам і допомагає", – говорить за  пенсіонерів сіл Радошина і Мар'янівки Галина Олексіївна.

Бо разом з турботою про те, щоб періодику люди одержали вчасно, Ніна Миколаївна кожному проплатить  і рахунок за світло, і податок земельний. Не треба старшим ветеранам десь їхати. А ще виконує прохання і приносить до їх домівок різноманітні товари, ліки.

"Чи тяжко?” – запитую. "Ні, – усміхається моя співрозмовниця.  –Коли тепло – велосипед виручає, буває по три великі сумки везу, а взимку запрягаю домашнього коника (на знімку). Особливо в Мар'янівку ніби й важко добиратися, але коли прийдеш до одинокої хворої, то розумієш: така послуга ой, як потрібна. Та й діти радо зустрічають, адже магазину в селі немає…

А ще передплата газет. Колись в кожну хату ішло по 3-5 видань, а нині доводиться економити гроші".

Ось так поєднує дві посади Ніна Миколаївна, бо не хоче сидіти без роботи, завжди знаходиться між людьми. Змалку привчилась до праці. Мама весь час працювала дояркою. Робота важка, виснажлива. Тож чотирьом дітям доводилось виконувати різні доручення по господарству, ще й на ферму бігати допомагати неньці.

Після закінчення школи вступила в торговельний технікум і отримала диплом повара – дуже любила цю роботу. Вже і в Ковелі влаштувалась. Але… Її обранець Микола нікуди не хотів виїжджати  із села, тож Ніну любов покликала до села. Відтоді будують своє сімейне життя. Їх радість – донька Оксана – після закінчення торгово-економічного інституту в Києві живе, там і працює. Летять на канікули до бабусі і дідуся столичні онучата, бо село – це свіже повітря, овочі, фрукти.

Син Сергій – будівельник, має "золоті” руки. “Йому б будувати”, – і сльози туманять очі, адже перебуває на Сході в ООС. Болить серце батьків. Кожен день в тривозі. Хоч солдат і  заспокоює батьків, щоб не хвилювались, але це ж війна. Чим можна заспокоїти материнське серце, які слова підібрати?

"Добре, – говорить Ніна Миколаївна, – що люди підтримували і підтримують. Священик нашої церкви отець Іоан постійно молиться за хлопців".

Кажуть, що матері люблять своїх дітей у добрі, а найбільше – у біді. От і все відходить на другий план, а головне, щоб мир був в країні, аби  живими, здоровими повернулись усі діти – це найголовніше для Ніни Миколаївни, це у неї, як молитва.

"Колись про війну знала з розповідей, кіно, книги, а нині вона прийшла в мою хату, моє  серце, в мої сни. Як же так сталось, що в світі надломилось, що ніби у мирний час діти взяли зброю в руки, вмирають, бачать всі жахи війни. Чому?" – ніяк не може знайти відповіді Ніна Миколаївна. Біль свою тамує в роботі, між людьми.

Старається робити добро, допомогти тим, хто потребує допомоги. Адже, як говорить священик: "Треба завжди знайти час вислухати старшу людину, бо на старості вас не буде кому слухати".

Ось і старається Ніна Миколаївна жити життям села, його болями, радощами. Старається встигнути скрізь і дома навести лад, і по господарству "побігати", і на репетицію до клубу піти. А в неділю – до церкви помолитись за здоров'я, за мир, за благополуччя  дітей, онуків. Таке її кредо, така вона вся без цього не може, бо тут вона щаслива в своєму селі. Не шукає легкого. 

Ніна Миколаївна – жінка добра, чуйна, з відкритим серцем, добротою в душі твердо іде по життю.