Повідомлення в номер / Мертві сорому не мають. А ми

Нещодавно зустрів активного читача і щирого друга газети. Після привітання він, хвилюючись, сказав:

– Може, хоч редакція допоможе вирішити одне важливе питання.

– А в чому справа?

– Річ у тім, що на "старому" міському кладовищі по вулиці Незалежності на пам'ятниках Героям Радянського Союзу, визволителям Ковеля Володимиру Смирнову і Вадиму Олійнику через   чиїсь недогляд або халатність переплутали прізвища на меморіальних табличках. А я добре пам'ятаю, де Олійник, а де Смирнов, бо особисто був присутній, коли відкривали з ініціативи Віктора Сагаля ті пам'ятники.

– Ви комусь про це говорили?

– Так. Вже не злічити, скільки кабінетів обходив. Всі обіцяють, а нічого не роблять.

– Я вас зрозумів. Постараюся особисто біля Братської могили побувати і побачити все на власні очі.

І ось в один гарячий літній день завітав я на місце вічного спочинку сотень, якщо не тисяч ковельчан. Без усякого перебільшення, кладовище можна назвати ковельським акрополем, бо тут покоїться прах людей, котрі за життя творили історію нашого краю, починаючи з ХVІІІ-ХІХ століть.

Скажу відверто: на мене кладовище справило гнітюче враження. Дерева, які робили  тутешню місцевість урочисто-таємничою, налаштовували на особливий мінорний лад,  зрізали. Очевидно, з міркувань безпеки – щоб у випадку негоди і сильного вітру ці дерева не попадали на пам'ятники і не побили їх. Може, це й треба було зробити. Але хіба обов'язково пиляти все підряд? Хіба зелені насадження стовідсотково знаходилися, як-то кажуть, в аварійному стані?

Зрештою, не мені про це судити – є екологічні, комунальні служби,  які приймали рішення. Мене прикро вражає інше: занедбаність кладовища. Воно нагадує місце, забуте Богом і людьми. Могили і алеї позаростали чагарниками, бур'янами, травою. Невже нам, нині сущим, не соромно за той безлад?  Зрештою, й кущі, які повиростали на місці дерев, можна окультурити і прихорошити. Різати ж було кому…

Підходжу до Братської могили, де не в такому уже й далекому минулому відбувалися урочисто-траурні заходи, де промовці урочисто проголошували: "Ніхто не забутий, ніщо не забуто".

На жаль, забуто. З пам'ятників Героям чиясь варварська рука поздирала бронзові відзнаки, а відповідно  й написи. Не дивно, що мій знайомий обурювався тим, що таблички з написами переплутали. По-сирітському занедбаним виглядає захоронення  воїнів. Тут теж – зарості бур'янів. Пригадую, колись за кожною могилою, де викарбувані прізвища полеглих, шефствували учні міських шкіл, навчальних закладів.

Так, змінилася політична ситуація, дехто називає воїнів, що визволили Україну від нацистської чуми,  "окупантами". Але ж не вони окупували наш край, а тодішній комуністичний режим. То в чому вина тисяч солдатів і офіцерів, котрі виконували свій військовий обов'язок тут, на Ковельщині, чому ми так легковажно й злочинно ставимося до вшанування їх пам'яті? Адже тут лежать чиїсь батьки, брати, чоловіки, які загинули в 1944-ому, щоб жили їх нащадки.

Поруч із захороненням біля Братської могили –  поховання поляків. У той день, коли я тут був, поховання впорядковували чотири молодих хлопців. Вони мили, пололи, чистили, фарбували хрести. Юнаки розуміли: всі, хто знайшов вічний спочинок на нашій грішній землі, варті поваги й уваги. Я бачив, до речі, на польському телеканалі "Полонія", як  1 серпня сусіди вшановували пам'ять героїв Варшавського повстання 1944 року. Більшість із них загинула, але вони досі – в серцях і душах їх дітей, онуків, правнуків. Це підтвердили і богослужіння в польських храмах, і заходи на урядовому рівні, і тематичні концерти, і навіть символіка, головним змістом якої є: "Ми живемо доти, доки ви нас пам'ятаєте".

Так, сьогодні в Польщі далеко не всі – друзі України. Але вони – наші сусіди, в цій країні навчаються і працюють тисячі українців. Як на мене, головне, що слід взяти з тієї науки, – вміння любити свою рідну землю, пам'ятати тих, хто відійшов у Вічність. Саме з цього починається патріотизм, якого декому з нас катастрофічно бракує.

Мертві сорому не мають. Сором повинні мати ми.