Повідомлення в номер / Час рікою пливе…

— Так швидко пройшли роки, пролетіли, ніби зграйка птахів понад хатою, — каже Катерина Тихонівна Канюка  і тепло дивиться на того, з ким ділила радість і журбу протягом багатьох років. Це – Тихон Маркович. Ось уже незабаром буде «золотий» ювілей їхнього спільного життя.

Сім’я Катерини Тихонівни Канюки після війни бідувала. Батько, солдат війни, назавжди залишився в братській могилі на латвійській землі. На маминих руках зосталося  шестеро діточок. Жили на хуторі, до села далеко. 5 класів закінчила босою. Ця згадка про гірке повоєнне дитинство болеем туманить очі моєї співрозмовниці.

— Пам’ятаю, запізнилась до школи, приморозки настали, холодно, а я іду боса, — згадує Катерина Тихонівна. – Вчителька насварила та ще й   побила. Правда,  і  ту вчительку згодом покарали – вигнали з роботи, а мені і моїм сестрам видали матеріальну допомогу. Навіть через багато років не можу збагнути, як ми вижили.

«Похоронка» прийшла в сім’ю, коли старшому було 12 років, а їй, Катерині, 1,5. Як фронт стояв в Радошині, содати варили собі  істи (були польові кухні), то й годували сільських дітей. Семирічку закінчила в селі і – на роботу, про навчання не було навіть думки. Спочатку в ланці, а потім дівчину пошкодували і довірили носити пошту. Отак і працювала листонощею 40 років, але роботи в  колгоспі не покидала. Всі  ділянки буряків, льону були в  неї, як у  всіх.

— Нам було легко, бо ми були бідні, але  працьовиті і дуже дружні, — згадує Катерина Тихонівна. – Сестри знайшли своє місце в селі. Дівчата робочі, гарні на вроду, то кожна мати хотіла мати таку невістку.  І в поле ходили разом, і розносити пошту допомагали.

Про заміжжя не думала, хоч хлопці траплялись, але Тихон, хлопець видний, одинак, з багатої сім’ї, мене посватав, не дивлячись, що бідна, але дуже беручка до роботи. Та відомо:  багатство – річ наживна, а  в сім’ї головне – злагода, повага, щирі почуття.

Тихон Маркович все життя працював механізатором в селі, любив техніку, знав, вдосконалював її, пристосовував до місцевих умов. Спочатку було тяжко, а потім нову техніку стали одержувати, багатшали колгоспи.  Любив прокладати перші борозни, любив землю  і коли орав, і коли засівав, і коли колосилась золотом стиглого хліба. Його цінували, нагороджували  подяками, вручали медалі. Має орден  Трудового Червоного прапора – високу нагороду за успіхи.

Дивлюся на цих хороших людей, і  в їх кожному русі, погляді бачу глибоку повагу і шану один до одного. Кажуть, усе прекраснее на Землі – від Сонця, а все добре – від людини.  

— Життя вихором летить, не встигнеш одягнутись, а дня нема,— мовить Катерина Тимофіївна. – От колись за день стільки роботи можна було зробити! Будували хату самі, тримали велике господарство, отож мали гроші. І в колгосп треба встигнути, і робота листоноші вимагала і часу, і   здоров’я

Пошту доставляла з Голоб, а  як був  Рожищенський район, то з Любитова. Дорога далека, транспорту не було. В Голоби їздила на робочій дрезині, на вагонах з піском, попутних машинах, конях. А періодичних видань багато, кожна хата передплачувала  декілька газет і журналів.  Однієї «Радянської жінки» —  80 примірників на  село, а районний «Прапорець» передплачували в  кожній хаті. Не те, що нині. А, крім того, доставка посилок, грошей. Прийду втомлена. А вдома – «надійний тил»: чоловік багато допомагав. Дивиться, що роботи багато,  то й по господарству попорає ще, і  в городі допоможе.

В щасливому шлюбі народилось три донечки: Оксана, Ольга і Світлана. Це – радість, багатство, надія, до них — найсвятіші почуття. 

Гарні, розумні дівчата вже давно живуть самостійно, працюють, мають власні сім’ї. Батькам подарували трьох онуків, приїжджають, допомагають, бо вдома спокій, добро, затишок.

У нелегкій праці проходили їхні будні життя, але своєю наполегливою працею наші земляки досягли всього. Мають гарний просторий дім, чудову родину. В хаті – як у віночку, скрізь відчуваються невтомні руки господині.

— Коли ж ви творили такі диво-узори?—запитую.

— Ночами, — коротка відповідь, і старенькі руки розгладжують квіти на подушках, рушниках. – Це колишня моя молодість, вже й не модне  сьогодні.

Не погоджуюсь, бо хіба українська вишивка може вийти з моди? Вона вічна, як любов, як пісня.

Бог наділив родину чудовим голосом. Це від мами  Марії, мала дуже чудовий голос.

— Нас і в селі називали «Марійчині дівчата», — розповідає Катерина Тимофіївна. – Колись, було, розстелить  мама ряднину якусь в  садку, і, як заспіваємо – все село слухає, адже  співають «Марійчині дівчата». 

Все життя  співала – і в сільському хорі, і в церковному, і на весіллі нас тільки й чути було.

—  По телевізору почую нову пісню, мушу вивчити, — усміхається жінка. – Хоч і роки своє беруть, та ще недавно виступали на районних святах. 

Особливо тепло згадує Катерина Тимофіівна колишнього начальника відділу культури райдержадміністрації Андрія Мигулю.

Подружжя порається по господарству, городу, але більше – дочки.

— Ми на лавочці посидимо, щоб побачити людей, поговорити, що нового в селі. Телевізор  не дивимось, бо там політика, а  вона вже нам не треба, — ділиться думками Катерина Тимофіївна.  – Ось малина цього року вродила, огірочків багато, то й дам тому, в  кого нема, а як же – в селі так треба!

...Познайомилась з чудовими людьми, пройшлась дорогами їх життя, відчула тепло, повагу до цих сивочолих ветеранів. І хочеться щиро побажати їм тепла, затишної осені  життя, а  ще подарувати такі поетичні рядки:

Хай цвіте, не в’яне із роками

 доля,

Хай щасливих літ зозуля

 накує,

Хай вода дасть сили, а  роса

            здоров’я –

Все, що треба більше, хай

             Господь дає.

Валентина СІЧКАР.

НА ЗНІМКАХ: миті життя Катерини Тихонівни і Тихона Марковича  Канюк з Радошина.

Фото з сімейного архіву. 

— Так швидко пройшли роки, пролетіли, ніби зграйка птахів понад хатою, — каже Катерина Тихонівна Канюка  і тепло дивиться на того, з ким ділила радість і журбу протягом багатьох років. Це – Тихон Маркович. Ось уже незабаром буде «золотий» ювілей їхнього спільного життя.

Сім’я Катерини Тихонівни Канюки після війни бідувала. Батько, солдат війни, назавжди залишився в братській могилі на латвійській землі. На маминих руках зосталося  шестеро діточок. Жили на хуторі, до села далеко. 5 класів закінчила босою. Ця згадка про гірке повоєнне дитинство болеем туманить очі моєї співрозмовниці.

— Пам’ятаю, запізнилась до школи, приморозки настали, холодно, а я іду боса, — згадує Катерина Тихонівна. – Вчителька насварила та ще й   побила. Правда,  і  ту вчительку згодом покарали – вигнали з роботи, а мені і моїм сестрам видали матеріальну допомогу. Навіть через багато років не можу збагнути, як ми вижили.

«Похоронка» прийшла в сім’ю, коли старшому було 12 років, а їй, Катерині, 1,5. Як фронт стояв в Радошині, содати варили собі  істи (були польові кухні), то й годували сільських дітей. Семирічку закінчила в селі і – на роботу, про навчання не було навіть думки. Спочатку в ланці, а потім дівчину пошкодували і довірили носити пошту. Отак і працювала листонощею 40 років, але роботи в  колгоспі не покидала. Всі  ділянки буряків, льону були в  неї, як у  всіх.

— Нам було легко, бо ми були бідні, але  працьовиті і дуже дружні, — згадує Катерина Тихонівна. – Сестри знайшли своє місце в селі. Дівчата робочі, гарні на вроду, то кожна мати хотіла мати таку невістку.  І в поле ходили разом, і розносити пошту допомагали.

Про заміжжя не думала, хоч хлопці траплялись, але Тихон, хлопець видний, одинак, з багатої сім’ї, мене посватав, не дивлячись, що бідна, але дуже беручка до роботи. Та відомо:  багатство – річ наживна, а  в сім’ї головне – злагода, повага, щирі почуття.

Тихон Маркович все життя працював механізатором в селі, любив техніку, знав, вдосконалював її, пристосовував до місцевих умов. Спочатку було тяжко, а потім нову техніку стали одержувати, багатшали колгоспи.  Любив прокладати перші борозни, любив землю  і коли орав, і коли засівав, і коли колосилась золотом стиглого хліба. Його цінували, нагороджували  подяками, вручали медалі. Має орден  Трудового Червоного прапора – високу нагороду за успіхи.

Дивлюся на цих хороших людей, і  в їх кожному русі, погляді бачу глибоку повагу і шану один до одного. Кажуть, усе прекраснее на Землі – від Сонця, а все добре – від людини.  

— Життя вихором летить, не встигнеш одягнутись, а дня нема,— мовить Катерина Тимофіївна. – От колись за день стільки роботи можна було зробити! Будували хату самі, тримали велике господарство, отож мали гроші. І в колгосп треба встигнути, і робота листоноші вимагала і часу, і   здоров’я

Пошту доставляла з Голоб, а  як був  Рожищенський район, то з Любитова. Дорога далека, транспорту не було. В Голоби їздила на робочій дрезині, на вагонах з піском, попутних машинах, конях. А періодичних видань багато, кожна хата передплачувала  декілька газет і журналів.  Однієї «Радянської жінки» —  80 примірників на  село, а районний «Прапорець» передплачували в  кожній хаті. Не те, що нині. А, крім того, доставка посилок, грошей. Прийду втомлена. А вдома – «надійний тил»: чоловік багато допомагав. Дивиться, що роботи багато,  то й по господарству попорає ще, і  в городі допоможе.

В щасливому шлюбі народилось три донечки: Оксана, Ольга і Світлана. Це – радість, багатство, надія, до них — найсвятіші почуття. 

Гарні, розумні дівчата вже давно живуть самостійно, працюють, мають власні сім’ї. Батькам подарували трьох онуків, приїжджають, допомагають, бо вдома спокій, добро, затишок.

У нелегкій праці проходили їхні будні життя, але своєю наполегливою працею наші земляки досягли всього. Мають гарний просторий дім, чудову родину. В хаті – як у віночку, скрізь відчуваються невтомні руки господині.

— Коли ж ви творили такі диво-узори?—запитую.

— Ночами, — коротка відповідь, і старенькі руки розгладжують квіти на подушках, рушниках. – Це колишня моя молодість, вже й не модне  сьогодні.

Не погоджуюсь, бо хіба українська вишивка може вийти з моди? Вона вічна, як любов, як пісня.

Бог наділив родину чудовим голосом. Це від мами  Марії, мала дуже чудовий голос.

— Нас і в селі називали «Марійчині дівчата», — розповідає Катерина Тимофіївна. – Колись, було, розстелить  мама ряднину якусь в  садку, і, як заспіваємо – все село слухає, адже  співають «Марійчині дівчата». 

Все життя  співала – і в сільському хорі, і в церковному, і на весіллі нас тільки й чути було.

—  По телевізору почую нову пісню, мушу вивчити, — усміхається жінка. – Хоч і роки своє беруть, та ще недавно виступали на районних святах. 

Особливо тепло згадує Катерина Тимофіівна колишнього начальника відділу культури райдержадміністрації Андрія Мигулю.

Подружжя порається по господарству, городу, але більше – дочки.

— Ми на лавочці посидимо, щоб побачити людей, поговорити, що нового в селі. Телевізор  не дивимось, бо там політика, а  вона вже нам не треба, — ділиться думками Катерина Тимофіївна.  – Ось малина цього року вродила, огірочків багато, то й дам тому, в  кого нема, а як же – в селі так треба!

...Познайомилась з чудовими людьми, пройшлась дорогами їх життя, відчула тепло, повагу до цих сивочолих ветеранів. І хочеться щиро побажати їм тепла, затишної осені  життя, а  ще подарувати такі поетичні рядки:

НА ЗНІМКАХ: миті життя Катерини Тихонівни і Тихона Марковича  Канюк з Радошина.

Фото з сімейного архіву.