Щастя любить тишу
Мирослава була матір’ю-одиначкою. Жили із сином та батьками. Особисте щастя молодої жінки зазнало краху майже десь років тому. Спочатку жила із чоловіком заради малої дитини, а коли сил вже не стало терпіти далі, подала на розлучення. Про те, що саме так вчинила, вона не жалкує.
Назар став ходити до школи, Мирослава працювала. Здається, що вже і призвичаїлася до не надто приємних змін в своєму житті, а тут – сюрприз долі. Якось в компанії спільних друзів вона помітила незнайомця. Відразу навіть не надала цьому особливого значення. Та й видався їй він зовсім непримітним: спокійний, тихий, неговіркий.
А через декілька днів Богдан сам зателефонував їй, запропонував зустрітись. Мирослава не дуже охоче сприйняла таку пропозицію, але все ж погодилась.
Згодом їх побачення переросли у взаємне тепле почуття щирого кохання, про яке вже давно мріяли обоє. Оформлювати свої стосунки офіційно на папері не поспішали – просто стали жити разом, аби більше пізнати один одного.
Богдана другокласник Назав відразу прийняв за батька (можливо, тому, що ніколи не відчував справжнього батьківського тепла), чоловіка теж це неабияк тішило. «Новоспечений» тато був гарним сім’янином: дбав про своїх найрідніших, намагаючись забезпечити їх всім необхідним.
Коли громадянська дружина повідомила про те, що вона в очікуванні маленького чуда, його радості не було меж. Окрилений давньою мрією, чоловік аж світився від щастя в прямому і переносному значенні цього слова. Але радість була нетривалою…
Через деякий час Мирослава стала почувати себе зле, звернулася до лікаря. Там їй майже відразу повідомили невтішну новину: вагітність є неперспективною. Для жінки це було жорстоким вироком долі. Безсонні ночі в лікарняній палаті, море виплаканих сліз і душевна порожнеча не полишали її тоді. Добре, що поруч були найрідніші, які постійно підтримували.
Та найбільше вбита горем жінка боялася одного: аби після такої трагедії її не залишив коханий. А ще, як кажуть, масла у вогонь підливала свекруха, котра до невістки була «доброю мамою», а сину говорила про те, що його дружинонька сама винна в тому, що так сталося.
Мовляв, вона із самого початку не хотіла дитяти. А, значить, її почуття до чоловіка нещирі і, відповідно, будувати справжню сім’ю вона не має наміру. До того ж, Ольга Миколаївна не схвалювала вибір сина. Їй зовсім не подобалось, що обраниця Богдана – розлучена жінка, яка ще й має власну дитину.
Молодий, але по-дорослому мудрий чоловік матір терпляче вислуховував, а сам знав своє. Дотримувався такого принципу: «Коли двоє дійсно хочуть бути разом, то їм ніхто не стане на заваді».
Пережили-перетерпіли і … вистояли після невеликого шторму в морі життєвих буднів. Тепер Мирослава і Богдан те, що сталося, вважають випробуванням долі, перевіркою їх почуттів на міцність.
«В житті все не може бути «сонячно», – говорить Мирослава, в очах якої світиться вогник віри та впевненості. А ще подружжя додає: щастя любить тишу, тому слід бути обережними, аби його не сполохати!
До речі, найбільша мрія Назарчика – мати сестричку…
Орися ФІЛІПЧУК.
Мирослава була матір’ю-одиначкою. Жили із сином та батьками. Особисте щастя молодої жінки зазнало краху майже десь років тому. Спочатку жила із чоловіком заради малої дитини, а коли сил вже не стало терпіти далі, подала на розлучення. Про те, що саме так вчинила, вона не жалкує.
Назар став ходити до школи, Мирослава працювала. Здається, що вже і призвичаїлася до не надто приємних змін в своєму житті, а тут – сюрприз долі. Якось в компанії спільних друзів вона помітила незнайомця. Відразу навіть не надала цьому особливого значення. Та й видався їй він зовсім непримітним: спокійний, тихий, неговіркий.
А через декілька днів Богдан сам зателефонував їй, запропонував зустрітись. Мирослава не дуже охоче сприйняла таку пропозицію, але все ж погодилась.
Згодом їх побачення переросли у взаємне тепле почуття щирого кохання, про яке вже давно мріяли обоє. Оформлювати свої стосунки офіційно на папері не поспішали – просто стали жити разом, аби більше пізнати один одного.
Богдана другокласник Назав відразу прийняв за батька (можливо, тому, що ніколи не відчував справжнього батьківського тепла), чоловіка теж це неабияк тішило. «Новоспечений» тато був гарним сім’янином: дбав про своїх найрідніших, намагаючись забезпечити їх всім необхідним.
Коли громадянська дружина повідомила про те, що вона в очікуванні маленького чуда, його радості не було меж. Окрилений давньою мрією, чоловік аж світився від щастя в прямому і переносному значенні цього слова. Але радість була нетривалою…
Через деякий час Мирослава стала почувати себе зле, звернулася до лікаря. Там їй майже відразу повідомили невтішну новину: вагітність є неперспективною. Для жінки це було жорстоким вироком долі. Безсонні ночі в лікарняній палаті, море виплаканих сліз і душевна порожнеча не полишали її тоді. Добре, що поруч були найрідніші, які постійно підтримували.
Та найбільше вбита горем жінка боялася одного: аби після такої трагедії її не залишив коханий. А ще, як кажуть, масла у вогонь підливала свекруха, котра до невістки була «доброю мамою», а сину говорила про те, що його дружинонька сама винна в тому, що так сталося.
Мовляв, вона із самого початку не хотіла дитяти. А, значить, її почуття до чоловіка нещирі і, відповідно, будувати справжню сім’ю вона не має наміру. До того ж, Ольга Миколаївна не схвалювала вибір сина. Їй зовсім не подобалось, що обраниця Богдана – розлучена жінка, яка ще й має власну дитину.
Молодий, але по-дорослому мудрий чоловік матір терпляче вислуховував, а сам знав своє. Дотримувався такого принципу: «Коли двоє дійсно хочуть бути разом, то їм ніхто не стане на заваді».
Пережили-перетерпіли і … вистояли після невеликого шторму в морі життєвих буднів. Тепер Мирослава і Богдан те, що сталося, вважають випробуванням долі, перевіркою їх почуттів на міцність.
«В житті все не може бути «сонячно», – говорить Мирослава, в очах якої світиться вогник віри та впевненості. А ще подружжя додає: щастя любить тишу, тому слід бути обережними, аби його не сполохати!
До речі, найбільша мрія Назарчика – мати сестричку…
Орися ФІЛІПЧУК.
Залишити коментар