Повідомлення в номер / Свідок епохи

Кожну працю благословляє  удача. А коли праця в ім'я пам'яті минулих поколінь про життя і боротьбу, про випробування знущанням, про нескореність роду українського, то вона благословенна самим Господом.

Назва цієї інтелектуальної праці – "Спогади". Автор – Остап Павлович Цеханчук. Ця людина добре відома ковельчанам, найперше порядністю, доброчинністю, відповідальністю за доручену справу. Він був активним учасником боротьби за Незалежність на початку  дев'яностих років ХХ століття, активно виступав за відродження Благовіщенської святині. Цей рух підтримали сотні  ковельчан. Немає сенсу звіряти, зважувати славу тих, хто йшов попереду.

Їхня нагорода – це золоті хрести Свято-Благовіщенського собору, які символізують тісну єдність з Богом. Їхня радість – це спогад, як у звільнений спортивний зал повінню весняною влилося тисячі спраглих за Христовою вірою людей. Їхнє щастя в тому, що звідти цілющими  струмками парафіяни розлилися по усіх куточках Ковельщини і там відродили православну віру з українським духом і розбудували нові храми. 

І сам Остап Цеханчук  був тим животворним потічком, який сприяв відродженню греко-католицької церкви. Його стараннями у Ковелі на бульварі Лесі Українки постала церковна громада з українським духом Різдва Пресвятої Богородиці, яка згодом перетворилася в храм і монастир Блаженного Миколая Чарнецького. Святиня стала його духовною домівкою. У свої 92 він, мов на крилах, летить кожної неділі на святу Божественну літургію.  Хай Бог дає сили!

Книга "Спогади" унікальна за своїм змістом. У ній – близька і далека історія рідного краю. Короткі штрихи про життя й епоху, в якій пан Остап ніс свій важкий хрест. Тут ви знайдете філософські, патріотичні та оптимістичні роздуми про минуле і сучасне, його особистий погляд на події і факти ХХ століття.

"Я – Остап, син Павла і Надії, народився в шкільному будинку (чим не символічно)", – пише автор. Село Гостинне розташоване за 12 кілометрів від Грубешова. Після Першої світової селяни стали, як кажуть, на ноги. Мазури (поляки) селилися окремо. Господарство розвивалося. Громада обирала солтиса. Діяла "Просвіта" і "Рідна хата". Була початкова школа. Навчання велося польською мовою.

Проте українці на цих землях мали свою мову, культуру, релігію, звичаї, традиції.

О. Цеханчук: " Українська мова – це є дух народу, його совість, його поступ вперед, а поза національною мовою зникає неповторний колорит народу, нівелюється специфіка освоєння багатства світу".

"Полонізація українців вводилася на основі братства, через єдину римо-католицьку віру. Українців, що працювали на державних службах, звільняли з роботи".

На жаль, полонізація велась різними методами: залякуванням, безчинствами уночі, нападами на села і навіть руйнуванням святинь.

Весною  1938 року до Гостинного прибула колона під польським прапором. На марші викрикували: "Хто пристане до поляка, хай живе! Хто залишиться русіном, нехай згине!".

Маю зробити суб'єктивний відступ: "Це перші паростки польсько-українського протистояння. Разом з тим автор зауважує, що більшість поляків виступало за мирне  співіснування.

Боже провидіння вело Остапа Цеханчука за руку і оберігало від біди.

При "перших" совєтах (1939-1941 р. р.) сім'я Цеханчуків шукала "рай" в радянській Україні. Переселилися на Житомирщину. Відчувши, що таке голод, насилля і несвобода, повернулися до рідної домівки.

Війна випробовувала юнака в Німеччині. Цей спогад свідчить, що західні німці толерантно ставилися до своїх поневолених "рабів". Прості німці розуміли, що таке війна і старалися дотримуватися моралі на основі доброти, а часом і милосердя.

Дорога додому була наповнена безліччю пригод на грані смерті, голоду та холоду. Щасливий фініш в Ковелі, і навіть дорога  знахідка – адреса місцезнаходження мами.

О. Цеханчук: "Моєю дорогою проводив мене Святий Дух без мого особистого втручання".

А потому була Херсонщина, зустріч з мамою і знову повернення – тепер до Ковеля.

У 1946 році Остапа зараховують до фабрично-заводського училища "здобувати шахтарський фах". А на шахті – "голодне життя, без жодних розваг, а лиш робота і сон". Не втримався, і весною 1948 року повернувся до Ковеля. Тут на нього чекали застінки НКВС, допити, карцер, знущання і суд. Вистояв. Витерпів і переміг.

У 1950 році закінчив гірничо-паливний технікум. Працював на торфопідприємствах Ковельщини, а на Гавчицькому – виконував обов'язки головного інженера.

На одному з випадків слід зупинитися детально. На підприємство якось завітали упівці. Реквізували гроші з каси, забрали одяг, взуття та речі, необхідні для проживання в умовах лісової криївки. Для Остапа Цеханчука цей напад залишився без наслідків. Лютували енкевесівці, та вояки, як у воду канули.

На підтвердження,  що експроприація цінностей підприємства законна, залишили довідку із своєю упівською печаткою.  Вдумаймося: у 1950 році, на гострому  лезі ножа, не здолані жорстокою каральною силою – хіба це не героїзм?!

l

О. Цеханчук помістив поезію упівця, яку спокійно читати неможливо:

Спадає листя із дерев останнє

До наших ніг, натомлених в боях.

Нема вже ні щастя, ні кохання,

Лише тривога на семи вітрах.

І ще не пізно здатися на ласку,

Та краще серце вирвати з 

грудей –

Життя вернути зрадою не важко,

Та як же жити потім між людей?

Останній бій,  неначе сповідь,

Прощальну тишу в лісі розітне,

Спочине тут навіки гордий провід,

Піде у Вічність братство лісове.

Уже без них зустрінуть Сонце квіти,

Біжать останні миті, як вода.

Ти мусиш, Україно, зрозуміти:

Загибель наша – то ще не біда!

Свободи дух нових борців породить

І з ними волю краю принесе,

Та ми вже не побачим, 

бо надходить

Нам пора… О, це нарешті все…

Слава Україні! Героям слава!

Остап Цеханчук описує жахливі картини польсько-українського протистояння. Вони підтверджені свідченнями очевидців. Маємо усвідомити, що загони оборони УПА були єдиними захисниками простих українців від оскаженілих польських  націоналістичних угруповань. І за це маємо дякувати тим, хто віддав своє життя останнім пострілом або страждав довгі роки на каторгах, – за нас, за Україну.

Своєю книгою Остап Цеханчук засвідчує, що немає окупації доброї, справедливої, толерантної – ні російської, ні польської, ні німецької, ні будь-якої іншої.

Він наголошує, що для завоювання України "руський  мір" робить головну ставку на УПЦ МП (читай  РПЦ в Україні).

О. Цеханчук: "Ми не хочемо церкви, яка, ігноруючи факт існування незалежності і суверенітету України, і далі переконує українських громадян, що вони "дєті єдиного руського міра"…

Праця – нелегка, цікава і корисна для нас. Вона ще й ще раз нагадує про протистояння у цьому неспокійному світі, в якому, щоб втримати омріяну незалежність, мусимо боротись до кінця.

У післяслові автор говорить: "Я закінчив свої спогади, які насичені війною, стражданнями, горем, смертю людей, а людське життя подібне до хреста, який людина має нести все життя".

Книга "Спогади" – це своєрідний подвиг автора, Остапа Павловича Цеханчука, який має намір написати й другу частину. Дай, Боже, творчих сил! Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кожну працю благословляє  удача. А коли праця в ім'я пам'яті минулих поколінь про життя і боротьбу, про випробування знущанням, про нескореність роду українського, то вона благословенна самим Господом.

Назва цієї інтелектуальної праці – "Спогади". Автор – Остап Павлович Цеханчук. Ця людина добре відома ковельчанам, найперше порядністю, доброчинністю, відповідальністю за доручену справу. Він був активним учасником боротьби за Незалежність на початку  дев'яностих років ХХ століття, активно виступав за відродження Благовіщенської святині. Цей рух підтримали сотні  ковельчан. Немає сенсу звіряти, зважувати славу тих, хто йшов попереду.

Їхня нагорода – це золоті хрести Свято-Благовіщенського собору, які символізують тісну єдність з Богом. Їхня радість – це спогад, як у звільнений спортивний зал повінню весняною влилося тисячі спраглих за Христовою вірою людей. Їхнє щастя в тому, що звідти цілющими  струмками парафіяни розлилися по усіх куточках Ковельщини і там відродили православну віру з українським духом і розбудували нові храми. 

І сам Остап Цеханчук  був тим животворним потічком, який сприяв відродженню греко-католицької церкви. Його стараннями у Ковелі на бульварі Лесі Українки постала церковна громада з українським духом Різдва Пресвятої Богородиці, яка згодом перетворилася в храм і монастир Блаженного Миколая Чарнецького. Святиня стала його духовною домівкою. У свої 92 він, мов на крилах, летить кожної неділі на святу Божественну літургію.  Хай Бог дає сили!

Книга "Спогади" унікальна за своїм змістом. У ній – близька і далека історія рідного краю. Короткі штрихи про життя й епоху, в якій пан Остап ніс свій важкий хрест. Тут ви знайдете філософські, патріотичні та оптимістичні роздуми про минуле і сучасне, його особистий погляд на події і факти ХХ століття.

"Я – Остап, син Павла і Надії, народився в шкільному будинку (чим не символічно)", – пише автор. Село Гостинне розташоване за 12 кілометрів від Грубешова. Після Першої світової селяни стали, як кажуть, на ноги. Мазури (поляки) селилися окремо. Господарство розвивалося. Громада обирала солтиса. Діяла "Просвіта" і "Рідна хата". Була початкова школа. Навчання велося польською мовою.

Проте українці на цих землях мали свою мову, культуру, релігію, звичаї, традиції.

О. Цеханчук: " Українська мова – це є дух народу, його совість, його поступ вперед, а поза національною мовою зникає неповторний колорит народу, нівелюється специфіка освоєння багатства світу".

"Полонізація українців вводилася на основі братства, через єдину римо-католицьку віру. Українців, що працювали на державних службах, звільняли з роботи".

На жаль, полонізація велась різними методами: залякуванням, безчинствами уночі, нападами на села і навіть руйнуванням святинь.

Весною  1938 року до Гостинного прибула колона під польським прапором. На марші викрикували: "Хто пристане до поляка, хай живе! Хто залишиться русіном, нехай згине!".

Маю зробити суб'єктивний відступ: "Це перші паростки польсько-українського протистояння. Разом з тим автор зауважує, що більшість поляків виступало за мирне  співіснування.

Боже провидіння вело Остапа Цеханчука за руку і оберігало від біди.

При "перших" совєтах (1939-1941 р. р.) сім'я Цеханчуків шукала "рай" в радянській Україні. Переселилися на Житомирщину. Відчувши, що таке голод, насилля і несвобода, повернулися до рідної домівки.

Війна випробовувала юнака в Німеччині. Цей спогад свідчить, що західні німці толерантно ставилися до своїх поневолених "рабів". Прості німці розуміли, що таке війна і старалися дотримуватися моралі на основі доброти, а часом і милосердя.

Дорога додому була наповнена безліччю пригод на грані смерті, голоду та холоду. Щасливий фініш в Ковелі, і навіть дорога  знахідка – адреса місцезнаходження мами.

О. Цеханчук: "Моєю дорогою проводив мене Святий Дух без мого особистого втручання".

А потому була Херсонщина, зустріч з мамою і знову повернення – тепер до Ковеля.

У 1946 році Остапа зараховують до фабрично-заводського училища "здобувати шахтарський фах". А на шахті – "голодне життя, без жодних розваг, а лиш робота і сон". Не втримався, і весною 1948 року повернувся до Ковеля. Тут на нього чекали застінки НКВС, допити, карцер, знущання і суд. Вистояв. Витерпів і переміг.

У 1950 році закінчив гірничо-паливний технікум. Працював на торфопідприємствах Ковельщини, а на Гавчицькому – виконував обов'язки головного інженера.

На одному з випадків слід зупинитися детально. На підприємство якось завітали упівці. Реквізували гроші з каси, забрали одяг, взуття та речі, необхідні для проживання в умовах лісової криївки. Для Остапа Цеханчука цей напад залишився без наслідків. Лютували енкевесівці, та вояки, як у воду канули.

На підтвердження,  що експроприація цінностей підприємства законна, залишили довідку із своєю упівською печаткою.  Вдумаймося: у 1950 році, на гострому  лезі ножа, не здолані жорстокою каральною силою – хіба це не героїзм?!

ххх

О. Цеханчук помістив поезію упівця, яку спокійно читати неможливо:

Остап Цеханчук описує жахливі картини польсько-українського протистояння. Вони підтверджені свідченнями очевидців. Маємо усвідомити, що загони оборони УПА були єдиними захисниками простих українців від оскаженілих польських  націоналістичних угруповань. І за це маємо дякувати тим, хто віддав своє життя останнім пострілом або страждав довгі роки на каторгах, – за нас, за Україну.

Своєю книгою Остап Цеханчук засвідчує, що немає окупації доброї, справедливої, толерантної – ні російської, ні польської, ні німецької, ні будь-якої іншої.

Він наголошує, що для завоювання України "руський  мір" робить головну ставку на УПЦ МП (читай  РПЦ в Україні).

О. Цеханчук: "Ми не хочемо церкви, яка, ігноруючи факт існування незалежності і суверенітету України, і далі переконує українських громадян, що вони "дєті єдиного руського міра"…

Праця – нелегка, цікава і корисна для нас. Вона ще й ще раз нагадує про протистояння у цьому неспокійному світі, в якому, щоб втримати омріяну незалежність, мусимо боротись до кінця.

У післяслові автор говорить: "Я закінчив свої спогади, які насичені війною, стражданнями, горем, смертю людей, а людське життя подібне до хреста, який людина має нести все життя".

Книга "Спогади" – це своєрідний подвиг автора, Остапа Павловича Цеханчука, який має намір написати й другу частину. Дай, Боже, творчих сил! Хай щастить!