Михайло Грушевський і сучасність
Олександр Довженко писав: "Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців". І такий народ завжди будуть зневажати й поневолювати. Українська держава зможе розвиватися, лише знаючи своє минуле і пам'ятаючи, що саме історична свідомість є вищою духовною цінністю будь-якої нації.
У духовному і політичному житті кожного народу є події й роки, які назавжди входять в його історію, свідомість, визначають характер буття, місце і роль у світових цивілізаційних процесах. В історії України чимало подій, що перед усім світом продемонстрували прагнення українського народу до вільного, щасливого, заможного життя.
Як свідчить історія, із тисяч народів і народностей світу лише 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна. "Українці – осібний народ зі своєю культурою, історією і мовою, який має право на незалежне життя", – стверджував Михайло Грушевський.
Історична доля, чи скоріше недоля, українського народу складалася таким чином, що він протягом віків терпів гніт і зневагу, неволю і поневіряння, жорстокий визиск і переслідування, геноцид.
Концепція державотворення Михайла Грушевського, голови Центральної Ради, ґрунтується на основоположному принципі національної незалежності українського народу як суверена своєї держави, побудованої на засадах демократичних прав і свобод людини, громадянина.
Спробуємо, бодай коротко, зупинитися на історично-політичній спадщині УНР, яка, на нашу думку, має неабияке значення в теперішній розбудові української державності. Не йдеться про "ювілейне вихваляння" Української Центральної Ради і її творців та провідників – мовиться лише про об'єктивне висвітлення її діяльності, яка мала свої сильні і слабші сторони. Вони дозволяють нам глибше зрозуміти розбудову і занепад першої української демократичної держави в ХХ-му столітті та нагадають, яких помилок у розбудові незалежної України повторювати не можна тепер.
l
Михайло Грушевський був головним будівничим Української Народної Республіки. Державотворчий період 1917-18 р. р. він пов'язував з попередніми періодами державності України, а саме з Київською і Галицько-Волинською добою та Козацько-гетьманською часів Богдана Хмельницького. Українську демократичну республіку М. Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких мали домінуючий вплив на самого Грушевського.
Він і його однодумці обстоювали федеральний постулат кириломефодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основу української держави 1917-18 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм – українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації.
Своїми конституційними актами Центральна Рада дала тверду основу для подальшого розвитку української державності. Вона постала з ініціативи Товариства Українських Поступовців (ТУП) і представників політичних середовищ, наукових студентських, кооперативних та інших установ, але у відносно короткому часі поширила свою діяльність на усі головні ділянки суспільного життя.
Ідея федералізму займала важливе місце в суспільно-політичній думці України. У політичних планах М. Грушевського держава, у склад якої мала б входити "автономна Україна", мусить бути "федеративною демократичною республікою". На початковому етапі Української революції Грушевський писав: "Ми всі втомлені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом". Тому "ми не вдовольняємося широкою автономією України, а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною: щоб се була федеративна, демократична Російська республіка".
Вся історія взаємин Росії і України показує марність сподівань на демократію Росії, як на бажану гарантію недоторканності автономії України. Звичайно, Грушевський бачив усю небезпеку у російському централізмі, і це вірно, але й вірним є те, що централізм сам собою не існує, його творять з певною метою і здійснюють люди. Проте це був час, який ще міг "створювати" ілюзії якихось автономно-федералістичних надій.
l
Але настав інший час – час просвітлення у поглядах політиків і самого М. Грушевського на федерацію України з Росією. Створення Генерального Секретаріату Центральної Ради (15 червня 1917 р.) із визначенням державних секретарів (міністрів), які відповідали за конкретні діяння державної розбудови (внутрішні, міжнаціональні, земельні, військові, освітні та інші справи), прискорили процес державного будівництва.
Загалом діяльність Центральної Ради як українського національного парламенту можна поділити на два основні етапи: ранній – це період державності, впродовж якого Центральна Рада шляхом проголошення трьох Універсалів та інших конституційних актів намагалась реалізувати українську державність й рівночасно розбудовувала різні ділянки суспільно-громадського життя (цей період закінчився проголошенням Української Народної Республіки Третім Універсалом Центральної Ради 7 (20) листопада 1917 року).
Другий період випливав з першого та значно поглиблював та поширював зміст державного суверенітету української нації. Цей другий період знаменний проголошенням і створення найважливішого державного акту – Четвертого Універсалу, яким стверджувалася повна самостійність і незалежність української нації: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою Українського Народу".
Винятково важлива характеристика другого періоду Центральної Ради – це, як уже говорилось, кінець московської орієнтації. Грушевський вважав це винятково важливим і цінним. Треба підкреслити, що відродження і розбудова української державності Центральною Радою проходила за надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставин. Перш за все, маємо на увазі непідготовленість українського народу до побудови власної держави. А ще – зрусифікованість значної частини українського населення, зокрема в містах. Тоді ж на терені України в розпорядженні російського Тимчасового Уряду була мільйонна армія, яка постійно загрожувала державній діяльності Центральної Ради.
Деякі дослідники, які критично ставляться до державного будівництва Центральної Ради, забувають, що Тимчасовий Уряд в жовтні 1917 року почав готувати судовий процес проти Центральної Ради, обвинувачуючи її в "державній зраді", але 25 жовтня (7 листопада) 1917 року відбувся більшовицький переворот у Росіїі – на місце Керенського до влади прийшов Ленін з більшовиками, які ще нетерпиміше поставилися до державницьких процесів української нації. Совєт Народних Комісарів відразу ж розпочав криваву війну з Українською Народною Республікою. Розпочався більшовицький напад на Київ 25 січня 1918 року під командуванням Муравйова, який, до речі, про ці події відкрито писав: "Я зажег снарядами огромный дом Грушевского. Сотни офицеров и юнкеров были беспощадно убиты".
l
А як оцінив цю подію Грушевський? "Перше, що я вважаю віджилим, – писав М. Грушевський, – так це те, "що згоріло в моїм кабінеті", се наша орієнтація на Московщину, на Росію".
"Західна орієнтація" для України є цілком природною і справедливою. Український народ належить до західноєвропейського, чи, коротше сказати, європейського кола. Тяжіння України до Заходу визначається європейською сутністю українського народу, яка його робить натуральним феноменом у західному світі.
Історична недоля України полягала в тому, що вона протягом століть була "відчужена від своєї культури, від західного світу "штучними, насильними заходами московськими". Нарешті стало зрозумілим, що з більшовицькою Росією вести переговори неможливо. 22 січня 1918 року, був проголошений IV Універсал Центральної Ради, за яким Україна стала незалежною і суверенною державою.
М. Грушевський не тільки відстоював незалежність України, але й відкидав "федерацію" Совітської України з Росією, у якій Україна є у повній залежності від останньої. Але Грушевський – за таку федерацію, у якій "Україна мусить бути вповні автономна", вірячи, що демократія і федерація мусять утверджуватися як майбутність людства.
Не меншою мірою М. Грушевський дотримувався ідеї автономно-федеративного устрою внутрішніх відносин в Україні. Учений зазначав: "Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо нашу управу на широких сперти основах самоврядування". Україна організується на основах широкої місцевої самоуправи. Основні орієнтири у цій сфері визначено чотирма універсалами та законами "Про вибори до установчих зборів УНР", "Про національно-персональну автономію" від 9 січня 1918 р., "Про утворення губернської і повітової влади" від 15 лютого 1918 р., "Про адміністративно - територіальний поділ України" від 6 березня 1918 р. та "Розпорядження міністерства внутрішніх справ губернським і повітовим комісарам щодо виконання законів УНР" від 9 березня 1918 р.
Українська влада формувалась, за словами М. Грушевського, "щоб не було ніякої тісноти від власті, щоб вона не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народу" та на основі ствердження "права нації на самостійне влаштування власного життя". Названі універсали і закони "стимулювали розвиток місцевого самоврядування, підвищення його ролі і статусу шляхом забезпечення фінансово-економічної спроможності та реформування адміністративно-територіального устрою".
Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не повинно було входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу держави.
Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою – виборним національним органам.
Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше народна міліція. На сучасному етапі незалежна Україна йде шляхом ідей Грушевського, впроваджуючи у життя прийняті Верховною Радою закони.
l
У центрі державотворення, вважав Грушевський, має стояти питання розвитку та зміцнення своєї національної економіки як основи політичної незалежності України. "Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально-корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж уложитися в готову чужу форму", – писав політик. Вагомим кроком державотворення є формування фінансової системи та її юридичне оформлення. Законом "Про випуск державних кредитних білетів УНР" була запроваджена національна валюта.
Отже, для розбудови Української демократичної держави були прийняті наступні законодавчі акти та необхідні державні атрибути: згадаємо тут чотири Універсали Центральної Ради, Закон про національно-персональну автономію національних меншин в Україні, Закон про громадянство, Закон про генеральний суд – "суд на Україні повинен стати справедливим та відповідати духові народу", Закон про утворення війська. Багатомільйонний солдатський і старшинський контингент став рушійною силою відновлення Української суверенної держави.
Акордом військової політики УЦР є прийняття Закону "Про створення народного війська" та "Про флот УНР" від 3 січня 1918 р.), також прийнятий Закон про випуск кредитових білетів, земельний Закон Центральної Ради, міжнародні договори та інші державні акти.
Аналізуючи законодавчу діяльність Центральної Ради, окрему увагу звернемо на основний Закон української держави – Конституцію Української Народної Республіки, яка були прийнята на останній сесії Центральної Ради 29 квітня 1919 року. Саме Конституція УНР віддзеркалила тодішні державницькі концепції М. Грушевського і його сподвижників. Вона, як і IV Універсал Центральної Ради, стала фундаментом, на якому формувалися і розбудовувалися пізніші державотворчі концепції української нації, включно із теперішньою українською державою, яка пов'язує себе з демократичними основами УНР.
Цей основний документ про державний устрій, права і вільності громадян може в осучасненій формі значно придатися при укладанні і прийнятті нової Конституції Української держави.
Відкинувши "московську орієнтацію" і взявши курс на "західну орієнтацію", Україна повинна постійно і незмінно мати перед собою ідеал державної суверенності і національної непідлеглості, а для цього вона повинна "знайти себе" – національно і політично усвідомити себе, щоб не "збиватись на чужу дудку, а піти тою дорогою, яку вказали нам реальні обставини нашого життя".
l
М. Грушевський робив далекоглядні та обґрунтовані застереження, до яких, на жаль, основна маса залишилась глухою та сліпою і тоді, і тепер. Після сотень років неволі та особливо нападу більшовиків на Україну мало б бути зрозумілим, що взагалі з якою б то не було Росією не можна мати будь-яких близьких державних стосунків, бо це беззастережно означало б повторне добровільне накладання на шию українського народу московського рабського ярма.
Здавалося, що на це вже ніхто не піде!
Проте, виявляється, і в наш час, коли Україна після розвалу російсько-більшовицької імперії – СРСР – здобула свою незалежність, ожили та активізувалися пережитки доби соціалізму, заражені патологічною ностальгією за "союзом нерушимим" хоч би у вигляді федерації, конфедерації, "єдиного економічного простору" і т. д., щоб якимось чином загнати Україну знову у пастку.
На поверхню суспільного життя випливли "обрусевшие инородцы", які, підживлювані "хазяїном" з Півночі, плекають надію на повернення "колишніх добрих часів", стаючи дуже небезпечною, крикливою частиною суспільства, загрозою самостійності та суверенності української держави.
Все ж таки історія повторюється, зловісні антиукраїнські сили сьогодні, як і у час "великого зриву", використовують ту ж саму більшовицьку облуду, фальш і брехню, щоб підірвати із середини незалежність України.У цьому контексті ідеї М. Грушевського мають винятково велике значення для державотворення як в минулому, так і в сучасну пору.
Учений підкреслював, що "боротьба йде за закріплення самостійності й незалежності Української республіки", а тому "програння загрожує такими страшними утратами". Адже в суспільному житті ніщо "само собою" не робиться, все роблять люди, які наділені свідомістю і ставлять перед собою свідому мету, яку хочуть своєю дією осягнути.
За таких умов з'являються такі антиукраїнські сили, які, прагнучи в сучасну пору підірвати українську державність з середини, діють з великим досвідом, використовуючи з цією метою внутрішньоукраїнську отаманщину, міжпартійні незгоди й чвари, економічні труднощі і т. д. Як вчить історія, це явище – якийсь фатум, що висить над українською державністю протягом століть і не менш небезпечний для сучасного державотворення, ніж у минулі часи.
Грушевський бачив вихід лише в тому, що усі ці негативні і зловісні явища можна перемогти національною єдністю та злагодою. "Мусимо згромадитись коло сеї мети всі, скільки нас єсть свідомих і відданих інтересам нашої Батьківщини. Збитись в тісну і компактну фалангу".
l
Ці мудрі слова великого вченого – актуальна пересторога й для нашого сьогодення. Від хаосу політичних бравад не можна чекати добра для державотворення, бо це – руїна, у якій були і сьогодні є кровно зацікавлені внутрішні та зовнішні вороги незалежності України. І, нарешті, треба рахуватися з тим, що небезпека нависла над Україною сьогодні, бо російський великодержавник ніколи не зречеться своїх імперських зазіхань щодо України.
Скажімо словами М. Грушевського: "Мусимо йти, бо спинити походу не можна. Мусимо перейти через сей страшний огонь і знищення. Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в сім моменті: самостійність і незалежність нашого народу ".
За довгі століття своєї неволі український народ здобув свою національну незалежність, свою державність. Маючи багатий історичний досвід, Україна повинна йти своїм шляхом в утвердженні державності, яка має не руйнувати, а забезпечити цілісність суспільства та єдність нації у дусі патріотизму.
"Патріотизм породжує впевненість у собі, волю до перемоги, віру в свою націю, свій народ, він перетворює звичайну людину в безстрашну. Мета патріота стає метою усього народу. Патріот живе у єдності зі своїм народом, він живе своїм народом, адже життя народу стає його життям". Так сказав видатний педагог Василь Сухомлинський, і з ним не можна не погодитися.
Олена ВОЗНЯК,
вчитель історії Ковельського
НВК "ЗОШ № 11-ліцей".
Олександр Довженко писав: "Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців". І такий народ завжди будуть зневажати й поневолювати. Українська держава зможе розвиватися, лише знаючи своє минуле і пам'ятаючи, що саме історична свідомість є вищою духовною цінністю будь-якої нації.
У духовному і політичному житті кожного народу є події й роки, які назавжди входять в його історію, свідомість, визначають характер буття, місце і роль у світових цивілізаційних процесах. В історії України чимало подій, що перед усім світом продемонстрували прагнення українського народу до вільного, щасливого, заможного життя.
Як свідчить історія, із тисяч народів і народностей світу лише 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна. "Українці – осібний народ зі своєю культурою, історією і мовою, який має право на незалежне життя", – стверджував Михайло Грушевський.
Історична доля, чи скоріше недоля, українського народу складалася таким чином, що він протягом віків терпів гніт і зневагу, неволю і поневіряння, жорстокий визиск і переслідування, геноцид.
Концепція державотворення Михайла Грушевського, голови Центральної Ради, ґрунтується на основоположному принципі національної незалежності українського народу як суверена своєї держави, побудованої на засадах демократичних прав і свобод людини, громадянина.
Спробуємо, бодай коротко, зупинитися на історично-політичній спадщині УНР, яка, на нашу думку, має неабияке значення в теперішній розбудові української державності. Не йдеться про "ювілейне вихваляння" Української Центральної Ради і її творців та провідників – мовиться лише про об'єктивне висвітлення її діяльності, яка мала свої сильні і слабші сторони. Вони дозволяють нам глибше зрозуміти розбудову і занепад першої української демократичної держави в ХХ-му столітті та нагадають, яких помилок у розбудові незалежної України повторювати не можна тепер.
ххх
Михайло Грушевський був головним будівничим Української Народної Республіки. Державотворчий період 1917-18 р. р. він пов'язував з попередніми періодами державності України, а саме з Київською і Галицько-Волинською добою та Козацько-гетьманською часів Богдана Хмельницького. Українську демократичну республіку М. Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких мали домінуючий вплив на самого Грушевського.
Він і його однодумці обстоювали федеральний постулат кириломефодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основу української держави 1917-18 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм – українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації.
Своїми конституційними актами Центральна Рада дала тверду основу для подальшого розвитку української державності. Вона постала з ініціативи Товариства Українських Поступовців (ТУП) і представників політичних середовищ, наукових студентських, кооперативних та інших установ, але у відносно короткому часі поширила свою діяльність на усі головні ділянки суспільного життя.
Ідея федералізму займала важливе місце в суспільно-політичній думці України. У політичних планах М. Грушевського держава, у склад якої мала б входити "автономна Україна", мусить бути "федеративною демократичною республікою". На початковому етапі Української революції Грушевський писав: "Ми всі втомлені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом". Тому "ми не вдовольняємося широкою автономією України, а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною: щоб се була федеративна, демократична Російська республіка".
Вся історія взаємин Росії і України показує марність сподівань на демократію Росії, як на бажану гарантію недоторканності автономії України. Звичайно, Грушевський бачив усю небезпеку у російському централізмі, і це вірно, але й вірним є те, що централізм сам собою не існує, його творять з певною метою і здійснюють люди. Проте це був час, який ще міг "створювати" ілюзії якихось автономно-федералістичних надій.
ххх
Але настав інший час – час просвітлення у поглядах політиків і самого М. Грушевського на федерацію України з Росією. Створення Генерального Секретаріату Центральної Ради (15 червня 1917 р.) із визначенням державних секретарів (міністрів), які відповідали за конкретні діяння державної розбудови (внутрішні, міжнаціональні, земельні, військові, освітні та інші справи), прискорили процес державного будівництва.
Загалом діяльність Центральної Ради як українського національного парламенту можна поділити на два основні етапи: ранній – це період державності, впродовж якого Центральна Рада шляхом проголошення трьох Універсалів та інших конституційних актів намагалась реалізувати українську державність й рівночасно розбудовувала різні ділянки суспільно-громадського життя (цей період закінчився проголошенням Української Народної Республіки Третім Універсалом Центральної Ради 7 (20) листопада 1917 року).
Другий період випливав з першого та значно поглиблював та поширював зміст державного суверенітету української нації. Цей другий період знаменний проголошенням і створення найважливішого державного акту – Четвертого Універсалу, яким стверджувалася повна самостійність і незалежність української нації: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою Українського Народу".
Винятково важлива характеристика другого періоду Центральної Ради – це, як уже говорилось, кінець московської орієнтації. Грушевський вважав це винятково важливим і цінним. Треба підкреслити, що відродження і розбудова української державності Центральною Радою проходила за надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставин. Перш за все, маємо на увазі непідготовленість українського народу до побудови власної держави. А ще – зрусифікованість значної частини українського населення, зокрема в містах. Тоді ж на терені України в розпорядженні російського Тимчасового Уряду була мільйонна армія, яка постійно загрожувала державній діяльності Центральної Ради.
Деякі дослідники, які критично ставляться до державного будівництва Центральної Ради, забувають, що Тимчасовий Уряд в жовтні 1917 року почав готувати судовий процес проти Центральної Ради, обвинувачуючи її в "державній зраді", але 25 жовтня (7 листопада) 1917 року відбувся більшовицький переворот у Росіїі – на місце Керенського до влади прийшов Ленін з більшовиками, які ще нетерпиміше поставилися до державницьких процесів української нації. Совєт Народних Комісарів відразу ж розпочав криваву війну з Українською Народною Республікою. Розпочався більшовицький напад на Київ 25 січня 1918 року під командуванням Муравйова, який, до речі, про ці події відкрито писав: "Я зажег снарядами огромный дом Грушевского. Сотни офицеров и юнкеров были беспощадно убиты".
ххх
А як оцінив цю подію Грушевський? "Перше, що я вважаю віджилим, – писав М. Грушевський, – так це те, "що згоріло в моїм кабінеті", се наша орієнтація на Московщину, на Росію".
"Західна орієнтація" для України є цілком природною і справедливою. Український народ належить до західноєвропейського, чи, коротше сказати, європейського кола. Тяжіння України до Заходу визначається європейською сутністю українського народу, яка його робить натуральним феноменом у західному світі.
Історична недоля України полягала в тому, що вона протягом століть була "відчужена від своєї культури, від західного світу "штучними, насильними заходами московськими". Нарешті стало зрозумілим, що з більшовицькою Росією вести переговори неможливо. 22 січня 1918 року, був проголошений IV Універсал Центральної Ради, за яким Україна стала незалежною і суверенною державою.
М. Грушевський не тільки відстоював незалежність України, але й відкидав "федерацію" Совітської України з Росією, у якій Україна є у повній залежності від останньої. Але Грушевський – за таку федерацію, у якій "Україна мусить бути вповні автономна", вірячи, що демократія і федерація мусять утверджуватися як майбутність людства.
Не меншою мірою М. Грушевський дотримувався ідеї автономно-федеративного устрою внутрішніх відносин в Україні. Учений зазначав: "Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо нашу управу на широких сперти основах самоврядування". Україна організується на основах широкої місцевої самоуправи. Основні орієнтири у цій сфері визначено чотирма універсалами та законами "Про вибори до установчих зборів УНР", "Про національно-персональну автономію" від 9 січня 1918 р., "Про утворення губернської і повітової влади" від 15 лютого 1918 р., "Про адміністративно - територіальний поділ України" від 6 березня 1918 р. та "Розпорядження міністерства внутрішніх справ губернським і повітовим комісарам щодо виконання законів УНР" від 9 березня 1918 р.
Українська влада формувалась, за словами М. Грушевського, "щоб не було ніякої тісноти від власті, щоб вона не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народу" та на основі ствердження "права нації на самостійне влаштування власного життя". Названі універсали і закони "стимулювали розвиток місцевого самоврядування, підвищення його ролі і статусу шляхом забезпечення фінансово-економічної спроможності та реформування адміністративно-територіального устрою".
Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не повинно було входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу держави.
Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою – виборним національним органам.
Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше народна міліція. На сучасному етапі незалежна Україна йде шляхом ідей Грушевського, впроваджуючи у життя прийняті Верховною Радою закони.
ххх
У центрі державотворення, вважав Грушевський, має стояти питання розвитку та зміцнення своєї національної економіки як основи політичної незалежності України. "Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально-корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж уложитися в готову чужу форму", – писав політик. Вагомим кроком державотворення є формування фінансової системи та її юридичне оформлення. Законом "Про випуск державних кредитних білетів УНР" була запроваджена національна валюта.
Отже, для розбудови Української демократичної держави були прийняті наступні законодавчі акти та необхідні державні атрибути: згадаємо тут чотири Універсали Центральної Ради, Закон про національно-персональну автономію національних меншин в Україні, Закон про громадянство, Закон про генеральний суд – "суд на Україні повинен стати справедливим та відповідати духові народу", Закон про утворення війська. Багатомільйонний солдатський і старшинський контингент став рушійною силою відновлення Української суверенної держави.
Акордом військової політики УЦР є прийняття Закону "Про створення народного війська" та "Про флот УНР" від 3 січня 1918 р.), також прийнятий Закон про випуск кредитових білетів, земельний Закон Центральної Ради, міжнародні договори та інші державні акти.
Аналізуючи законодавчу діяльність Центральної Ради, окрему увагу звернемо на основний Закон української держави – Конституцію Української Народної Республіки, яка були прийнята на останній сесії Центральної Ради 29 квітня 1919 року. Саме Конституція УНР віддзеркалила тодішні державницькі концепції М. Грушевського і його сподвижників. Вона, як і IV Універсал Центральної Ради, стала фундаментом, на якому формувалися і розбудовувалися пізніші державотворчі концепції української нації, включно із теперішньою українською державою, яка пов'язує себе з демократичними основами УНР.
Цей основний документ про державний устрій, права і вільності громадян може в осучасненій формі значно придатися при укладанні і прийнятті нової Конституції Української держави.
Відкинувши "московську орієнтацію" і взявши курс на "західну орієнтацію", Україна повинна постійно і незмінно мати перед собою ідеал державної суверенності і національної непідлеглості, а для цього вона повинна "знайти себе" – національно і політично усвідомити себе, щоб не "збиватись на чужу дудку, а піти тою дорогою, яку вказали нам реальні обставини нашого життя".
ххх
М. Грушевський робив далекоглядні та обґрунтовані застереження, до яких, на жаль, основна маса залишилась глухою та сліпою і тоді, і тепер. Після сотень років неволі та особливо нападу більшовиків на Україну мало б бути зрозумілим, що взагалі з якою б то не було Росією не можна мати будь-яких близьких державних стосунків, бо це беззастережно означало б повторне добровільне накладання на шию українського народу московського рабського ярма.
Здавалося, що на це вже ніхто не піде!
Проте, виявляється, і в наш час, коли Україна після розвалу російсько-більшовицької імперії – СРСР – здобула свою незалежність, ожили та активізувалися пережитки доби соціалізму, заражені патологічною ностальгією за "союзом нерушимим" хоч би у вигляді федерації, конфедерації, "єдиного економічного простору" і т. д., щоб якимось чином загнати Україну знову у пастку.
На поверхню суспільного життя випливли "обрусевшие инородцы", які, підживлювані "хазяїном" з Півночі, плекають надію на повернення "колишніх добрих часів", стаючи дуже небезпечною, крикливою частиною суспільства, загрозою самостійності та суверенності української держави.
Все ж таки історія повторюється, зловісні антиукраїнські сили сьогодні, як і у час "великого зриву", використовують ту ж саму більшовицьку облуду, фальш і брехню, щоб підірвати із середини незалежність України.У цьому контексті ідеї М. Грушевського мають винятково велике значення для державотворення як в минулому, так і в сучасну пору.
Учений підкреслював, що "боротьба йде за закріплення самостійності й незалежності Української республіки", а тому "програння загрожує такими страшними утратами". Адже в суспільному житті ніщо "само собою" не робиться, все роблять люди, які наділені свідомістю і ставлять перед собою свідому мету, яку хочуть своєю дією осягнути.
За таких умов з'являються такі антиукраїнські сили, які, прагнучи в сучасну пору підірвати українську державність з середини, діють з великим досвідом, використовуючи з цією метою внутрішньоукраїнську отаманщину, міжпартійні незгоди й чвари, економічні труднощі і т. д. Як вчить історія, це явище – якийсь фатум, що висить над українською державністю протягом століть і не менш небезпечний для сучасного державотворення, ніж у минулі часи.
Грушевський бачив вихід лише в тому, що усі ці негативні і зловісні явища можна перемогти національною єдністю та злагодою. "Мусимо згромадитись коло сеї мети всі, скільки нас єсть свідомих і відданих інтересам нашої Батьківщини. Збитись в тісну і компактну фалангу".
ххх
Ці мудрі слова великого вченого – актуальна пересторога й для нашого сьогодення. Від хаосу політичних бравад не можна чекати добра для державотворення, бо це – руїна, у якій були і сьогодні є кровно зацікавлені внутрішні та зовнішні вороги незалежності України. І, нарешті, треба рахуватися з тим, що небезпека нависла над Україною сьогодні, бо російський великодержавник ніколи не зречеться своїх імперських зазіхань щодо України.
Скажімо словами М. Грушевського: "Мусимо йти, бо спинити походу не можна. Мусимо перейти через сей страшний огонь і знищення. Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в сім моменті: самостійність і незалежність нашого народу ".
За довгі століття своєї неволі український народ здобув свою національну незалежність, свою державність. Маючи багатий історичний досвід, Україна повинна йти своїм шляхом в утвердженні державності, яка має не руйнувати, а забезпечити цілісність суспільства та єдність нації у дусі патріотизму.
"Патріотизм породжує впевненість у собі, волю до перемоги, віру в свою націю, свій народ, він перетворює звичайну людину в безстрашну. Мета патріота стає метою усього народу. Патріот живе у єдності зі своїм народом, він живе своїм народом, адже життя народу стає його життям". Так сказав видатний педагог Василь Сухомлинський, і з ним не можна не погодитися.
Олена ВОЗНЯК,
вчитель історії Ковельського НВК "ЗОШ № 11-ліцей".
Залишити коментар