І стала Марія українкою
Народилася Марія Петрівна в селі Олексіївка (Бєлогородська область) в далекому 1933 році. Батьки – хлібороби, батько орав, засівав колгоспне поле, мама працювала на фермі дояркою.
Важкі то були часи – в Росії якраз організовували колгоспи. Можливо, від важкої роботи, можливо – від нестатків померла мама маленької Марії, а їй виповнилось всього 8 років. В сім'ї ще двоє дітей було. Тяжко доводилося батькові зводити кінці з кінцями, аби прогодувати дітей. Але одне горе не буває.
Почалася війна. Хоч була ще й далеко, та відгомін її, страх вже були серед людей. Невдовзі в хаті з'явилася мачуха. Та стала доброю, люблячою матір'ю.
Згадуючи нині ті важкі воєнні часи, Марія Петрівна з теплотою пригадує Дуню (мачуху). Ставлення до нерідних дітей не змінилось навіть після народження власного сина.
В 1943 році батька забрали на фронт. Невдовзі прийшла похоронка. Ніби доля насміялася над сиротами, бо сталось це по закінченню війни.
Настало мирне життя. Закінчила Марія 7 класів, а десятирічка – за 30 кілометрів. Як добратися, а, головне, в чому?
Пішла на ферму. Спершу допомагала матері, а потім сама взяла групу корів. Тяжко було. Сама Марійка маленька, худорлява, а відра – важкі!
"Думала, не витримаю, – згадує моя співрозмовниця. – Не раз від розчарування плакала, а виходу іншого не було. Старалась, працювала далі".
А тут мамина сестра пошкодувала: забрала на Донбас, де сама уже працювала на будівництві.
"З одного пекла потрапила в друге", – сумно згадує Марія Петрівна. – Хоч робота важка, але молодість все-таки брала своє. Потомимось за день, а на вечір пісні, танці – забуваєш про втому".
На той час там було велике будівництво, молодь їхала із усіх куточків країни сюди, як тоді казали, "на вербовку". Якраз прибули хлопці з Волині, познайомилась з голобчанином Юрієм.
Невдовзі отримали кімнату в гуртожитку, радості не було меж. Робота, люблячий чоловік, свй куточок – чи мріяла про таке колись? Згодом народився син Віктор. Але для дитини умов ніяких немає, тож вирішили їхати на Волинь. Зима була сніжною. Голоби зустріли морозом і кучугурами снігу.
А ще холоду додавало те, що їхала в чужу незнайому сторону, не знала, як зустрінуть і приймуть невістку. Та хвилювання були марними. Господарі відразу оточили увагою й теплом. Раділи онукові, а Марію прийняли за рідну доньку. Молоді стали жити з батьками, хоча там ще мешкали чоловікові брат і сестра.
Прийшла весна, розтанув сніг, зазеленіли поля, зацвіли сади, квіти кругом хати. Та й люди привітні видались. Вирішила – нікуди не поїду. І мову скоро перейняла: як вдома, так і на роботі. А нині вже й російську забула. "Раніше їздила у своє село, доки жили брати", – розповідає про своє життя Марія Петрівна а ще додає, що не шкодує про те, що тут залишилась.
"Роботи не вибирала, хоч у селищі на той час працювало багато підприємств. З чоловіком пішли на ферму. Доглядали телят, доїла корів. Старалась працювати, не раз подяками, медалями відзначали, – розмотує клубочок спогадів Марія Петрівна. – Побудували нову хату, недалеко від батьків, садок засадив чоловік, а я квіти сіяла".
В родині Новаків народились ще син Володимир і донечка Валентина. Все добре було, аж тут – біда. Захворів чоловік. Поховала господаря. Після важкої втрати наче в тумані минали роки життя.
Кожен з них залишав на її долі свій слід, але вона не зламалась, не розчарувалась. Приймала долю, даровану їй Богом, і раділа життю далі.
Довго працювала, бо любила трудитися, виховувала дітей, доглядала онуків, яких має 6. Як сили дозволяють, бавить і правнуків, а їх є аж 15. Допомагає дітям.
Всі позвивали свої сімейні “гніздечка”. Марія Петрівна проживає з дочкою. Гостює то в одного, то в другого сина. Буває важко, адже мусить ходити з двома паличками. Часто хворіє, бо дає про себе знати колишня нелегка робота.
30 жовтня Марії Петрівні виповнилося 85 років. Люблячі діти попросили, аби написали про маму в її улюбленій газеті. Бо як там не було, а ненька знайшла своє щастя саме тут, у селищі, де в колі рідних прожила десятки літ.
За святковим столом бажали дорогій людині ще довгих-довгих років життя й обіцяли, що турботу, тепло люба матуся, бабуся і прабабуся відчуватиме завжди.
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
НА ЗНІМКАХ: Марія НОВАК в різні періоди свого життя з дорогими їй людьми.
Фото з домашнього архіву.
Народилася Марія Петрівна в селі Олексіївка (Бєлогородська область) в далекому 1933 році. Батьки – хлібороби, батько орав, засівав колгоспне поле, мама працювала на фермі дояркою.
Важкі то були часи – в Росії якраз організовували колгоспи. Можливо, від важкої роботи, можливо – від нестатків померла мама маленької Марії, а їй виповнилось всього 8 років. В сім'ї ще двоє дітей було. Тяжко доводилося батькові зводити кінці з кінцями, аби прогодувати дітей. Але одне горе не буває.
Почалася війна. Хоч була ще й далеко, та відгомін її, страх вже були серед людей. Невдовзі в хаті з'явилася мачуха. Та стала доброю, люблячою матір'ю.
Згадуючи нині ті важкі воєнні часи, Марія Петрівна з теплотою пригадує Дуню (мачуху). Ставлення до нерідних дітей не змінилось навіть після народження власного сина.
В 1943 році батька забрали на фронт. Невдовзі прийшла похоронка. Ніби доля насміялася над сиротами, бо сталось це по закінченню війни.
Настало мирне життя. Закінчила Марія 7 класів, а десятирічка – за 30 кілометрів. Як добратися, а, головне, в чому?
Пішла на ферму. Спершу допомагала матері, а потім сама взяла групу корів. Тяжко було. Сама Марійка маленька, худорлява, а відра – важкі!
"Думала, не витримаю, – згадує моя співрозмовниця. – Не раз від розчарування плакала, а виходу іншого не було. Старалась, працювала далі".
А тут мамина сестра пошкодувала: забрала на Донбас, де сама уже працювала на будівництві.
"З одного пекла потрапила в друге", – сумно згадує Марія Петрівна. – Хоч робота важка, але молодість все-таки брала своє. Потомимось за день, а на вечір пісні, танці – забуваєш про втому".
На той час там було велике будівництво, молодь їхала із усіх куточків країни сюди, як тоді казали, "на вербовку". Якраз прибули хлопці з Волині, познайомилась з голобчанином Юрієм.
Невдовзі отримали кімнату в гуртожитку, радості не було меж. Робота, люблячий чоловік, свй куточок – чи мріяла про таке колись? Згодом народився син Віктор. Але для дитини умов ніяких немає, тож вирішили їхати на Волинь. Зима була сніжною. Голоби зустріли морозом і кучугурами снігу.
А ще холоду додавало те, що їхала в чужу незнайому сторону, не знала, як зустрінуть і приймуть невістку. Та хвилювання були марними. Господарі відразу оточили увагою й теплом. Раділи онукові, а Марію прийняли за рідну доньку. Молоді стали жити з батьками, хоча там ще мешкали чоловікові брат і сестра.
Прийшла весна, розтанув сніг, зазеленіли поля, зацвіли сади, квіти кругом хати. Та й люди привітні видались. Вирішила – нікуди не поїду. І мову скоро перейняла: як вдома, так і на роботі. А нині вже й російську забула. "Раніше їздила у своє село, доки жили брати", – розповідає про своє життя Марія Петрівна а ще додає, що не шкодує про те, що тут залишилась.
"Роботи не вибирала, хоч у селищі на той час працювало багато підприємств. З чоловіком пішли на ферму. Доглядали телят, доїла корів. Старалась працювати, не раз подяками, медалями відзначали, – розмотує клубочок спогадів Марія Петрівна. – Побудували нову хату, недалеко від батьків, садок засадив чоловік, а я квіти сіяла".
В родині Новаків народились ще син Володимир і донечка Валентина. Все добре було, аж тут – біда. Захворів чоловік. Поховала господаря. Після важкої втрати наче в тумані минали роки життя.
Кожен з них залишав на її долі свій слід, але вона не зламалась, не розчарувалась. Приймала долю, даровану їй Богом, і раділа життю далі.
Довго працювала, бо любила трудитися, виховувала дітей, доглядала онуків, яких має 6. Як сили дозволяють, бавить і правнуків, а їх є аж 15. Допомагає дітям.
Всі позвивали свої сімейні “гніздечка”. Марія Петрівна проживає з дочкою. Гостює то в одного, то в другого сина. Буває важко, адже мусить ходити з двома паличками. Часто хворіє, бо дає про себе знати колишня нелегка робота.
30 жовтня Марії Петрівні виповнилося 85 років. Люблячі діти попросили, аби написали про маму в її улюбленій газеті. Бо як там не було, а ненька знайшла своє щастя саме тут, у селищі, де в колі рідних прожила десятки літ.
За святковим столом бажали дорогій людині ще довгих-довгих років життя й обіцяли, що турботу, тепло люба матуся, бабуся і прабабуся відчуватиме завжди.
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.
НА ЗНІМКАХ: Марія НОВАК в різні періоди свого життя з дорогими їй людьми.
Фото з домашнього архіву.
І стала Марія українкою
Залишити коментар