Повідомлення в номер / Гіркий смак кохання

Женя Максимук любила одного, вийшла заміж за другого, а прожила життя з третім. Видно,  така її доля. Любов оминула  її стороною.

У 1965 р. в с. Кашівці Ковельського району підірвалися на міні учні. Після тієї трагедії в село прислали солдат-мінерів, які протягом півроку розміновували поля, шукали вибухонебезпечні предмети.

– Тоді я познайомилась із солдатом Василем, – пригадує Євгенія. – Ми з ним зустрічалися півроку (весь час, коли вони були на розміновуванні). Жили хлопці в палатках, на вихідні у суботу та неділю солдати приходили у сусіднє село на танці, а з ними і Василь. Там Женя зустрічалася з коханим. Груша-дулька була свідком їхніх побачень. Хлопець долав пішки туди і назад 10 кілометрів: з клубу проведе дівчину додому і повертається знову до своїх солдат. Навіть бульбу помагав копати в селі батькам Євгенії, бо вважав себе за майбутнього зятя. Згодом Василь поїхав у  частину дослужувати ще один рік. Почалося листування, писав дуже часто, бо дуже любив дівчину.

– Служба йшла до завершення, і він запитав, куди їхати йому: додому чи до мене? – розповідає Євгенія Максимук. – Ну, я, звісно, написала йому, щоб їхав до матері  (батько помер). Тоді соромно було, щоб просто так кавалер приїхав у село. Що ж то люди скажуть? Хоча  дуже хотілося його побачити.

Та не судилося їм більше ніколи ні зустрітись, ні побачитись. Доля розпорядилась по-своєму. Василь поїхав додому на Львівщину, влаштувався працювати на телевізійний завод. Декілька разів  намагався приїхати до Жені, але обставини складалися проти їхньої волі. А одного разу Женя приїхала у Львів, щоб зустрітися з Василем, та вийшла чомусь у Підзамче, а він чекав її на  головному вокзалі (телефонів тоді не було). І знову їхні дороги розійшлися.

– Та раптом чомусь перестали надходити листи. Я, звісно, подумала, що мій Василько зустрів іншу дівчину, – каже Женя. – Промайнуло літо, ніяких листів від нього не було. І ось на жовтневі свята (7 листопада) я підписала йому вітальну листівку. Відповіді, звичайно, не було. А десь у кінці листопада, коли  прийшла з роботи (тоді  працювала на фабриці у Нововолинську),  дівчата з гуртожитку сказали, що мене розшукував якийсь чоловік, показував моє фото. Він залишив свою адресу і попросив прийти до нього наступного дня.

Женя, звісно, сама не ризикнула піти за вказаною адресою – взяла з собою подружку провсяк випадок (мало що могло бути).  Той мужчина був працівником Нововолинської  газети. До нього звернулась тьотя Василя з проханням розшукати Євгенію, бо дівчина на конверті ніколи не писала своєї адреси, а ставила лише підпис. Родина була шокована, коли отримала вітальну листівку для Василя. Мама хлопця зрозуміла, що Женя нічого не знає про їхню біду, через що вирішили розшукати дівчину.

Виявляється, ще навесні, Василь їхав з села на  роботу у Львів автобусом. Шофер заснув за кермом, і сталася аварія, у якій було багато травмованих людей, а Василь і ще одна дівчина, яка  їздила кликати родичів на весілля, загинули.

…Родичі посилали фото Жені і листа на Львівське телебачення, аби таким чином розшукати її. А потім поштарка на конверті побачила штамп  Нововолинська і вирішила звернутися  за допомогою в місцеву редакцію. Працівник редакції записав адресу Жені і передав  її тьоті Василя. Через декілька днів від неї надійшов лист, у якому вона просила дівчину приїхати до неї в м.Роздол  або до мами Василя в село.

– Я приїхала додому, порадилась з мамою, сестрами і братом, що мені робити, – згадує жінка. – Всі вирішили, що буде по-свинськи з мого боку, коли   я не поїду. Раз вони мене розшукували стільки часу,  значить, я їм не байдужа. Спочатку я заїхала в Роздол, а потім з тіткою Василя поїхали в село до його мами. 

Женю зустріли,  як свою дочку, хоча раніше ніколи вони не бачились. Поплакали-пожурились, що так сталося і ще більше "поріднились". Коли виходила Василева сестра заміж, то Женя зі своєю сестрою їздила до них на весілля.

Його мама при зустрічі і в листах завжди наголошувала, що у неї є ще один син і вона хоче, щоб Женя була за невістку.

Богдан був на чотири роки молодший за Євгенію, ще мав служити в армії, бо йому дали відстрочку (мама була вдовою і не було годувальника). Він з матір'ю, а часом і сам  приїжджав у Кашівку до Жені, пропонував  розписатися ще до армії. Дівчина  не квапилась, щось у душі стримувало її. І от навесні прийшла телеграма: "Богдан іде в армію, приїдь на випровадини". Женя на той час уже працювала в Ковелі на автостанції касиром. Відпросилась з роботи і поїхала.

– Приїхала. Через день Богданові іти в армію. І за цей час мене вмовили розписатись з ним, – зітхаючи, розповідає жінка. – Що мені стрілило в голову – сама не знаю. Голова сільради був їхній добрий знайомий, тож без проблем засвідчив наш шлюб. Вдень розписалися, ввечері випровадини, а вранці він поїхав на пункт збору у Миколаїв. Навіть шлюбної ночі не було. От таке було в мене заміжжя: не дівка не заміжня, ні вдова – сама не знаю хто.

– Ти здуріла! – кричала  сестра Жені, коли побачила у паспорті штамп.

Знову листи, знову чекання. Через рік прийшов у відпустку, а після закінчення служби у Жениному селі зіграли весілля. Це був липень, а вже на початку жовтня Богдан чомусь сам поїхав додому. Поїхав і не повернувся. Виявляється, там у нього була дівчина, яку (з його слів) він  дуже любив.

– Я потім їздила до нього додому, щоб поговорити, – каже жінка. – Але він навіть не захотів зі мною бачитись. То всі раніше були за мною, а то я вже чомусь стала їм чужою. Через півроку ми розлучились.

Якось Женя зустріла в Луцьку знайомих Богдана. Вони розповіли, що Богдан одружився на тій дівчині, що колись любив, але згодом і з нею розлучився. Одружився втретє, але трапилося так, що його поносили  коні і він помер, померла і його мати. Довгий час Євгенія листувалася з тіткою Богдана, що розшукала її, але згодом зв'язок перервався і спілкування припинилось.

Пізніше Женя вийшла заміж за Леоніда Максимука, народила двох синів, має чотири онучки і одного онука. На старість залишилась вдовою. Довгими вечорами перебирає в пам'яті своє життя, яке має присмак гіркого полину.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Женя Максимук любила одного, вийшла заміж за другого, а прожила життя з третім. Видно,  така її доля. Любов оминула  її стороною.

У 1965 р. в с. Кашівці Ковельського району підірвалися на міні учні. Після тієї трагедії в село прислали солдат-мінерів, які протягом півроку розміновували поля, шукали вибухонебезпечні предмети.

– Тоді я познайомилась із солдатом Василем, – пригадує Євгенія. – Ми з ним зустрічалися півроку (весь час, коли вони були на розміновуванні). Жили хлопці в палатках, на вихідні у суботу та неділю солдати приходили у сусіднє село на танці, а з ними і Василь. Там Женя зустрічалася з коханим. Груша-дулька була свідком їхніх побачень. Хлопець долав пішки туди і назад 10 кілометрів: з клубу проведе дівчину додому і повертається знову до своїх солдат. Навіть бульбу помагав копати в селі батькам Євгенії, бо вважав себе за майбутнього зятя. Згодом Василь поїхав у  частину дослужувати ще один рік. Почалося листування, писав дуже часто, бо дуже любив дівчину.

– Служба йшла до завершення, і він запитав, куди їхати йому: додому чи до мене? – розповідає Євгенія Максимук. – Ну, я, звісно, написала йому, щоб їхав до матері  (батько помер). Тоді соромно було, щоб просто так кавалер приїхав у село. Що ж то люди скажуть? Хоча  дуже хотілося його побачити.

Та не судилося їм більше ніколи ні зустрітись, ні побачитись. Доля розпорядилась по-своєму. Василь поїхав додому на Львівщину, влаштувався працювати на телевізійний завод. Декілька разів  намагався приїхати до Жені, але обставини складалися проти їхньої волі. А одного разу Женя приїхала у Львів, щоб зустрітися з Василем, та вийшла чомусь у Підзамче, а він чекав її на  головному вокзалі (телефонів тоді не було). І знову їхні дороги розійшлися.

– Та раптом чомусь перестали надходити листи. Я, звісно, подумала, що мій Василько зустрів іншу дівчину, – каже Женя. – Промайнуло літо, ніяких листів від нього не було. І ось на жовтневі свята (7 листопада) я підписала йому вітальну листівку. Відповіді, звичайно, не було. А десь у кінці листопада, коли  прийшла з роботи (тоді  працювала на фабриці у Нововолинську),  дівчата з гуртожитку сказали, що мене розшукував якийсь чоловік, показував моє фото. Він залишив свою адресу і попросив прийти до нього наступного дня.

Женя, звісно, сама не ризикнула піти за вказаною адресою – взяла з собою подружку провсяк випадок (мало що могло бути).  Той мужчина був працівником Нововолинської  газети. До нього звернулась тьотя Василя з проханням розшукати Євгенію, бо дівчина на конверті ніколи не писала своєї адреси, а ставила лише підпис. Родина була шокована, коли отримала вітальну листівку для Василя. Мама хлопця зрозуміла, що Женя нічого не знає про їхню біду, через що вирішили розшукати дівчину.

Виявляється, ще навесні, Василь їхав з села на  роботу у Львів автобусом. Шофер заснув за кермом, і сталася аварія, у якій було багато травмованих людей, а Василь і ще одна дівчина, яка  їздила кликати родичів на весілля, загинули.

…Родичі посилали фото Жені і листа на Львівське телебачення, аби таким чином розшукати її. А потім поштарка на конверті побачила штамп  Нововолинська і вирішила звернутися  за допомогою в місцеву редакцію. Працівник редакції записав адресу Жені і передав  її тьоті Василя. Через декілька днів від неї надійшов лист, у якому вона просила дівчину приїхати до неї в м.Роздол  або до мами Василя в село.

– Я приїхала додому, порадилась з мамою, сестрами і братом, що мені робити, – згадує жінка. – Всі вирішили, що буде по-свинськи з мого боку, коли   я не поїду. Раз вони мене розшукували стільки часу,  значить, я їм не байдужа. Спочатку я заїхала в Роздол, а потім з тіткою Василя поїхали в село до його мами. 

Женю зустріли,  як свою дочку, хоча раніше ніколи вони не бачились. Поплакали-пожурились, що так сталося і ще більше "поріднились". Коли виходила Василева сестра заміж, то Женя зі своєю сестрою їздила до них на весілля.

Його мама при зустрічі і в листах завжди наголошувала, що у неї є ще один син і вона хоче, щоб Женя була за невістку.

Богдан був на чотири роки молодший за Євгенію, ще мав служити в армії, бо йому дали відстрочку (мама була вдовою і не було годувальника). Він з матір'ю, а часом і сам  приїжджав у Кашівку до Жені, пропонував  розписатися ще до армії. Дівчина  не квапилась, щось у душі стримувало її. І от навесні прийшла телеграма: "Богдан іде в армію, приїдь на випровадини". Женя на той час уже працювала в Ковелі на автостанції касиром. Відпросилась з роботи і поїхала.

– Приїхала. Через день Богданові іти в армію. І за цей час мене вмовили розписатись з ним, – зітхаючи, розповідає жінка. – Що мені стрілило в голову – сама не знаю. Голова сільради був їхній добрий знайомий, тож без проблем засвідчив наш шлюб. Вдень розписалися, ввечері випровадини, а вранці він поїхав на пункт збору у Миколаїв. Навіть шлюбної ночі не було. От таке було в мене заміжжя: не дівка не заміжня, ні вдова – сама не знаю хто.

– Ти здуріла! – кричала  сестра Жені, коли побачила у паспорті штамп.

Знову листи, знову чекання. Через рік прийшов у відпустку, а після закінчення служби у Жениному селі зіграли весілля. Це був липень, а вже на початку жовтня Богдан чомусь сам поїхав додому. Поїхав і не повернувся. Виявляється, там у нього була дівчина, яку (з його слів) він  дуже любив.

– Я потім їздила до нього додому, щоб поговорити, – каже жінка. – Але він навіть не захотів зі мною бачитись. То всі раніше були за мною, а то я вже чомусь стала їм чужою. Через півроку ми розлучились.

Якось Женя зустріла в Луцьку знайомих Богдана. Вони розповіли, що Богдан одружився на тій дівчині, що колись любив, але згодом і з нею розлучився. Одружився втретє, але трапилося так, що його поносили  коні і він помер, померла і його мати. Довгий час Євгенія листувалася з тіткою Богдана, що розшукала її, але згодом зв'язок перервався і спілкування припинилось.

Пізніше Женя вийшла заміж за Леоніда Максимука, народила двох синів, має чотири онучки і одного онука. На старість залишилась вдовою. Довгими вечорами перебирає в пам'яті своє життя, яке має присмак гіркого полину.