Пекельні муки кохання
В юності я була гарною і веселою. А чого було журитися? Сила є, розуму вистачає, тож майбутнє уявлялося щасливим і безтурботним.
Хлопців до мене сваталося чимало. Але сталося так, що вийшла заміж за парубка, котрий оте майбутнє перетворив у муки й страждання. Але про все по порядку.
Своєю працьовитістю, слухняністю я припала до душі майбутній свекрусі. Вона наказала синові: "Женися тільки на Марії!". В ланці, де працювала свекруха, ще раніше мене нахвалювали: "Ото-то красуня, ото-то роботяща! Всіх хлопців у селі причарує".
Зачувши те, мати кавалера категорично заявила: "Марія буде нашою. Все. Крапка". Як сказала, так і зробила, ще й об заклад побилася. Старожили Білашева, мабуть, пам'ятають історію мого одруження.
Після весілля життя наше на перших початках ніби складалося непогано. Шанували один одного, троє діток діждали. Але поступово чоловік, як-то кажуть, став від рук відбиватися, в чарку зазирати. А де горілка – там добра нема. Виявилося, що мій ненаглядний дуже чужих жінок полюбляє. Доки я по господарству сама поралася, він надавав "шефську допомогу" молодичкам із нашого села і Волі-Ковельської. Там і орав, і сіяв, і картоплю садив та копав. В молодих жінок був, як-то кажуть, на висоті. Працював на них клято, лише за "спасибі".
Слава Богу, що згодом мені стали допомагати невістки, як хлопці одружилися. То разом і поле обробляли, і врожай збирали. Сама водила корову до злучки, сама "пологи" у неї приймала, а коханому – тільки гулі в голові. Я, правду кажучи, його любила. Купила три костюми, 25 сорочок. Завжди був нагодований, чистий, доглянутий.
На жаль, чоловік не цінував ані моєї уваги, ані любові. Якось ні з того, ні з сього заявив:
–Ти знаєш, коли захочу – виколю тобі одне око. І ніхто в селі не повірить, що я це зробив. Адже в людей користуюся авторитетом.
Я тихенько запитала:
– За що ти мене хочеш скалічити?
– Бо я в хаті хазяїн. Що хочу, те й роблю.
Іноді й стусанів давав. Коли ображалася і плакала, "втішав":
– Я тебе не б'ю, а тільки гладжу. От коли б я виламав тобі пару ребер, то це б називалося побоями.
З чоловіком я ніколи не лаялася, хоч не раз чула, як інші подружні пари сварилися та ще й із матюками, прокльонами. Цього собі не дозволяла, бо, чесно кажучи, боялася його. Адже він народився у рік підступної змії, а я – доброї мавпочки.
Іноді задумувалася: а чому мій обранець так себе веде? Можливо, тому, що потрапив під вплив нечистої сили?
В тому, що такий вплив був, я згодом переконалася. Будучи організатором православної громади і віддавши власну хату під храм Божий, запросила священика відправити службу. Коли святий отець з півчими підійшов до воріт, вибіг чоловік з великим замком і зачинив ворота, щоб ніхто не зайшов.
Тоді, не довго думаючи, вскочила в дім, схопила великі обценьки (сільські люди знають, що це таке) й зробила в сітці-огорожі отвір. Після цього всіх запросила до хати, сказавши:
– Заходьте, люди добрі!
Коли віряни розійшлися, то чоловік так мене побив, що я знепритомніла. Як стала приходити до тями, то побачила, що він мене кудись тягне. Я здогадалася, що, мабуть, хоче втопити у помийній ямі, що за хлівом. Однак і цього разу Бог мене врятував, бо у двір зайшла сусідка, бандюга злякався і втік.
Потому він ще довго мучив мене, знущався, але я не корилася, молилася й залишалася в живих. Згодом чоловік пішов геть із дому до коханки, а повернувся, коли захворів і нікому не був потрібний. Після важкої хвороби помер, я з невістками доглядала його до смерті.
Отакою лихою виявилася моя "любов". Але я все витримала, пережила. І пишу зараз ці рядки не для того, щоб похвалитися, бо хвалитися немає чим, а просто, щоб ми всі розуміли: за життя треба боротися, вірити в Бога і надіятися на його поміч, але й самому не сидіти, склавши руки. А для цього слід мати голову на плечах, вміти шукати вихід із будь-якого становища, важко працювати і постійно рухатися. Тобто: "Думаймо! Бігаймо! Працюймо!".
На закінчення згадаю жартівливу приказку, якої намагаюся дотримуватися, як своєрідної заповіді: "Треба, щоб завжди було і в коморі, і в льоху, і в шафі, і в гаманцю!".
З останнім трохи не все гаразд, бо вже маю 73 роки, а старість, як відомо, не радість. Та духом не падаю. Вірю: все буде добре!
Марія НІКІТЮК.
В юності я була гарною і веселою. А чого було журитися? Сила є, розуму вистачає, тож майбутнє уявлялося щасливим і безтурботним.
Хлопців до мене сваталося чимало. Але сталося так, що вийшла заміж за парубка, котрий оте майбутнє перетворив у муки й страждання. Але про все по порядку.
Своєю працьовитістю, слухняністю я припала до душі майбутній свекрусі. Вона наказала синові: "Женися тільки на Марії!". В ланці, де працювала свекруха, ще раніше мене нахвалювали: "Ото-то красуня, ото-то роботяща! Всіх хлопців у селі причарує".
Зачувши те, мати кавалера категорично заявила: "Марія буде нашою. Все. Крапка". Як сказала, так і зробила, ще й об заклад побилася. Старожили Білашева, мабуть, пам'ятають історію мого одруження.
Після весілля життя наше на перших початках ніби складалося непогано. Шанували один одного, троє діток діждали. Але поступово чоловік, як-то кажуть, став від рук відбиватися, в чарку зазирати. А де горілка – там добра нема. Виявилося, що мій ненаглядний дуже чужих жінок полюбляє. Доки я по господарству сама поралася, він надавав "шефську допомогу" молодичкам із нашого села і Волі-Ковельської. Там і орав, і сіяв, і картоплю садив та копав. В молодих жінок був, як-то кажуть, на висоті. Працював на них клято, лише за "спасибі".
Слава Богу, що згодом мені стали допомагати невістки, як хлопці одружилися. То разом і поле обробляли, і врожай збирали. Сама водила корову до злучки, сама "пологи" у неї приймала, а коханому – тільки гулі в голові. Я, правду кажучи, його любила. Купила три костюми, 25 сорочок. Завжди був нагодований, чистий, доглянутий.
На жаль, чоловік не цінував ані моєї уваги, ані любові. Якось ні з того, ні з сього заявив:
–Ти знаєш, коли захочу – виколю тобі одне око. І ніхто в селі не повірить, що я це зробив. Адже в людей користуюся авторитетом.
Я тихенько запитала:
– За що ти мене хочеш скалічити?
– Бо я в хаті хазяїн. Що хочу, те й роблю.
Іноді й стусанів давав. Коли ображалася і плакала, "втішав":
– Я тебе не б'ю, а тільки гладжу. От коли б я виламав тобі пару ребер, то це б називалося побоями.
З чоловіком я ніколи не лаялася, хоч не раз чула, як інші подружні пари сварилися та ще й із матюками, прокльонами. Цього собі не дозволяла, бо, чесно кажучи, боялася його. Адже він народився у рік підступної змії, а я – доброї мавпочки.
Іноді задумувалася: а чому мій обранець так себе веде? Можливо, тому, що потрапив під вплив нечистої сили?
В тому, що такий вплив був, я згодом переконалася. Будучи організатором православної громади і віддавши власну хату під храм Божий, запросила священика відправити службу. Коли святий отець з півчими підійшов до воріт, вибіг чоловік з великим замком і зачинив ворота, щоб ніхто не зайшов.
Тоді, не довго думаючи, вскочила в дім, схопила великі обценьки (сільські люди знають, що це таке) й зробила в сітці-огорожі отвір. Після цього всіх запросила до хати, сказавши:
– Заходьте, люди добрі!
Коли віряни розійшлися, то чоловік так мене побив, що я знепритомніла. Як стала приходити до тями, то побачила, що він мене кудись тягне. Я здогадалася, що, мабуть, хоче втопити у помийній ямі, що за хлівом. Однак і цього разу Бог мене врятував, бо у двір зайшла сусідка, бандюга злякався і втік.
Потому він ще довго мучив мене, знущався, але я не корилася, молилася й залишалася в живих. Згодом чоловік пішов геть із дому до коханки, а повернувся, коли захворів і нікому не був потрібний. Після важкої хвороби помер, я з невістками доглядала його до смерті.
Отакою лихою виявилася моя "любов". Але я все витримала, пережила. І пишу зараз ці рядки не для того, щоб похвалитися, бо хвалитися немає чим, а просто, щоб ми всі розуміли: за життя треба боротися, вірити в Бога і надіятися на його поміч, але й самому не сидіти, склавши руки. А для цього слід мати голову на плечах, вміти шукати вихід із будь-якого становища, важко працювати і постійно рухатися. Тобто: "Думаймо! Бігаймо! Працюймо!".
На закінчення згадаю жартівливу приказку, якої намагаюся дотримуватися, як своєрідної заповіді: "Треба, щоб завжди було і в коморі, і в льоху, і в шафі, і в гаманцю!".
З останнім трохи не все гаразд, бо вже маю 73 роки, а старість, як відомо, не радість. Та духом не падаю. Вірю: все буде добре!
Марія НІКІТЮК.
Пекельні муки кохання
Залишити коментар