Просто вчителька
Ой, давно хата Галини Олексіївни Пушенко (Степанюк) не повнилась таким веселим гомоном, піснями! Це її, ветерана праці, колишню вчительку, а нині голову ветеранської організації Радошина вітали з славним 80-річчям від дня народження.
Разом із щирими словами поздоровлень зичив міцного здоров'я, щасливого довголіття голова районної ради Андрій Броїло, вручивши одночасну Подяку також від районної влади. Привітали ювілярку заступник Голобського селищного голови Наталія Борисюк, представник районної організації блоку Петра Порошенка "Солідарність" Олена Приймак, колишні колеги по роботі. Член "Союзу Українок" Антоніна Гладун приготувала цілу оду про життєвий шлях колеги. Не забарились і працівники культури на чолі з Світланою Кузнєцовою. Пісенні вітання переплітались із віршованими побажаннями, складеними В. Міщук.
А я слухала дивовижну поему життя ювілярки. Скільки пережито, як насичене життя різними подіями, навіть непередбачуваними обставинами, і завжди прагненням творити добро, красу, виявляти милосердя, іти на допомогу тим, хто цього потребує. Життєва дорога – у всіх на виду, чиста, хоч помережана й темними смугами. Іноді було дуже важко, життя ставило важкі випробування, а вона не спіткнулась, витримала.
Як добре, що наші шляхи перетнулись у громадській роботі з ветеранами! Я можу в неї повчитись, щиро порадитись. Таке їхнє покоління невгамовне: доки живий, маєш думати про когось, бути корисним людям, які тебе оточують.
Галина Олексіївна розповідала про своє життя, ніби гортала сторінки захоплюючої книги.
l
…Десь там, за сивим туманом давнини, виринають спогади про батьків, їх життя. Яким воно було? Родина жила в Байківцях. Але важка праця, злиденне життя погнало сім'ю, як і багатьох односельчан, на пошуки кращої долі. Так опинились за Доном. А тут – Перша світова війна. Виходу не було – треба їхати додому назад. Всю дорогу бачили горе, розруху. Зупинилися в Шепетівці. А далі – скрізь німці.
Порадили шукати порожню хату. Сім'я обживалась в с. Дерманка. Ніби стало краще жити – дідусь був добрим бондарем і талановитим музикантом, тож свіжа копійка завжди водилась у сім'ї. Тут і дочку видали заміж за славного залізничника Олексія, і щасливій родині Бог подарував маленьку донечку Галинку. І хтозна, як склалося б життя родини, якби не насунула чорна хмара Другої світової війни із Заходу. Вона розлучила назавжди молоде подружжя. Похоронка прийшла в Шепетівку, коли батьки мами повертались після багатьох важких мандрівок у рідне село, бо тільки вони могли пригасити біль, горе, захистити зболені душі.
І знову дорога війни – згарища, руїни, горе. Скрізь німці, контрольні пости. Виручало те, що мама добре знала німецьку. Маленька Галинка їхала на возі, схована в цеберці.
Їх рідні Байківці зустріли пусткою, обвугленими хатами, горем, бідою. Жили в клуні у родичів. Ішла зима. І тут знову знадобився дідусевий талант. Стали будувати хати (ліпити) серед лісу – аж під Шкуратом. Яка то хата була? Та все ж своя. Отак і жила сім'я, швидше – виживала.
Коли пишу чи чую розповіді-спогади дітей, котрі пережили страхітливі роки війни, безжальний повоєнний період, серце надривається, хочеться знайти найщиріші, найтепліші слова для тих, кого сьогодні називають "діти-війни". А що за цими словами?
"Ми – згадує Галина Олексіївна, – виживали, бо дуже хотілось жити, бажання вчитися було таким безмірним, що й нині від згадки здригається серце: воно не слізьми нашими обливалось, а кров'ю. Не думали тоді, в чому одягнені, в чому взуті".
Але на її життя випала така доля. Бачила, як часто плакала мама, притискаючи її, сиротинку, до грудей. Тоді вона не знала, що ті сльози через те, що не вистачало на життя навіть хліба. Хоч праця хлібороба була важкою, мама в будь-яку пору року з раннього ранку до пізнього вечора була на роботі.
І хоч яке важке дитинство не було, острівком знань стала школа, яка тягла, манила у щось таємне, незвідане. Спочатку – Байківська семирічка, а далі через ліс – у Мельницю, де діяла середня школа. Галина була настільки старанною ученицею, що ніколи не пропускала навчання, хоч і нині згадує, що страшно було. Трійка дітей ходила на навчання з її села. Та бажання навчатись переборює всі труднощі, а вдома чекала робота. Пасла вівці, копала торф з мамою – все якась копійка.
l
Коли в Галини зародилась думка стати вчителем, не пам'ятає.
"Я в іншій ролі себе не уявляла з дитинства, – нині говорить Галина Олексіївна. – І скільки було розчарувань, коли саме перед екзаменами до педінституту захворіла. А вчитись хотілось.
Плакала і в директора Ковельського медучилища, щоб прийняли її на навчання, бо ж рік пропаде. Навчалась два місяці. А що було б далі, якби не зустрівся їй голова сільської ради Радошина і не запросив попрацювати в школі вожатою, не уявляю. На роздуми не мала й хвилини – покинула все, і на другий день вже працювала в школі. Мрія збулась!".
Згадки про ті роки і досі тішать душу Галини Олексіївни. Її задумам, планам, винахідливості не було меж. Діти одразу потягнулися до молодої вожатої, як до рідної. Чого тільки не придумували: і танцювали, і співали, і ставили вистави. І нині колишні вихованці згадують: "Наш хор був найкращий в районі, і танцювали ми найкраще".
Молодого спеціаліста хвалили. Її портрет не сходив з обласної дошки пошани, про неї писали газети. Учні Радошинської школи на обласних, районних олімпіадах займали призові місця. Її любили діти, поважали батьки.
Колектив художньої самодіяльності школи нагороджували туристичними поїздками, вожату відзначали грамотами, подяками. Ось так було майже 20 років. Хтось колись сказав: "Дбай про себе сам і про своє навчання". Як би тяжко не було, Галина Олексіївна знаходила час для навчання: спочатку закінчила Львівський університет ім. Івана франка, пізніше – інститут культури.
Її помітили. Запропонували очолити сільську раду. Вона успішно налагодила роботу органу місцевої влади. То був такий час, коли в селах активно вели будівництво.
Галині Олексіївні довелось будувати шкільний інтернат, магазини, дбати про благоустрій. Сільська рада завжди виконувала план поставок. А вдома? А вдома уже була сім'я. Її завжди чекали два Миколи.
Десь там, у вирі молодого життя, заполонив її серце місцевий футболіст Микола. Футбольна команда, яку він тренував, славилась на цілий район. Бог подарував молодому подружжю синочка – Миколку, батькам втіху і надію. Турбот побільшало. Довелось знову переходити в школу. Важко жінці було зранку допізна на роботі без вихідних. Робота вчителя виходила за межі школи. В селі – самодіяльність. Грала циганку Азу. Довго в селі називали її цим ім'ям.
Хоча в районі пропонували їм, молодим авторитетним спеціалістам, роботу в Ковелі, навіть житлом обіцяли забезпечити. Але на це Галина Олексіївна відповіла: "Я такого Радошина, його жителів не буду мати ніде". І назавжди залишилась в школі. Коли працювала з дітьми уже вчителем, не помічала плину часу. Не зчулась – пенсійний вік.
l
Але йшли роки праці, життя. Сім'я Степанюків обживалась в Радошині. Побудували свою хату в затишному садочку. Хазяйка завжди засівала і засаджувала подвір'я квітами. Уже й син закінчив Луцький педінститут і став працювати в рідній школі. Одружився, і молоді обдарували батьків онучатами.
Радіти б. Але тільки радість буває очікуваною, а горе приходить неждано. Пішли у Вічність чоловік, її улюбленець і надія – син. Залишили навічно свої сім'ї. Здавалося, для дружини, матері світ втратив світлі кольори, життя потьмяніло.
Просила Бога, шукала сили, як вижити? Як жити? Як вгамувати невгасний біль?
Слава Богу, прийшла на допомогу невістка. Ні, навіть не невістка – її улюблена донечка. Хоч у їх житті були терни, але Майя свекруху має за матір і є для Галини Олексіївни єдиною опорою.
І нині вона (вчитель місцевої школи) встигає все зробити, аби зігріти материнське зболене серце, заспокоїти, обігріти.
"Майя – це все, що залишилось в мене, а ще дорогий онук" – сльози туманять заплакані очі Галини Олексіївни.
Скільки на її долю випало, думала я, а вона і сьогодні мудра, добра, чуйна до чужої біди. Знаходить в собі сили самій вижити і підтримати інших. Недаремно староста Радошина Дмитро Ковган по-синівськи чуйно, тепло дякував Галині Олексіївні за допомогу. Він, зокрема, сказав:
"Це перша помічниця в роботі і порадниця. До неї звертаюсь, раджусь з деяких питань і завжди ставлю в приклад. Спасибі Вам за науку, підтримку".
Ось така життєва доля ювілярки. А я приєднуюсь до всіх вітань і щиро зичу міцного здоров'я, довголіття. Хай Сонце ясне і зоря вечірня ще довго-довго посилають тепло і світло на Ваше заквітчане подвір'я, дорога Галино Олексіївно!
Валентина СІЧКАР,
голова районної
ветеранської організації.
Ой, давно хата Галини Олексіївни Пушенко (Степанюк) не повнилась таким веселим гомоном, піснями! Це її, ветерана праці, колишню вчительку, а нині голову ветеранської організації Радошина вітали з славним 80-річчям від дня народження.
Разом із щирими словами поздоровлень зичив міцного здоров'я, щасливого довголіття голова районної ради Андрій Броїло, вручивши одночасну Подяку також від районної влади. Привітали ювілярку заступник Голобського селищного голови Наталія Борисюк, представник районної організації блоку Петра Порошенка "Солідарність" Олена Приймак, колишні колеги по роботі. Член "Союзу Українок" Антоніна Гладун приготувала цілу оду про життєвий шлях колеги. Не забарились і працівники культури на чолі з Світланою Кузнєцовою. Пісенні вітання переплітались із віршованими побажаннями, складеними В. Міщук.
А я слухала дивовижну поему життя ювілярки. Скільки пережито, як насичене життя різними подіями, навіть непередбачуваними обставинами, і завжди прагненням творити добро, красу, виявляти милосердя, іти на допомогу тим, хто цього потребує. Життєва дорога – у всіх на виду, чиста, хоч помережана й темними смугами. Іноді було дуже важко, життя ставило важкі випробування, а вона не спіткнулась, витримала.
Як добре, що наші шляхи перетнулись у громадській роботі з ветеранами! Я можу в неї повчитись, щиро порадитись. Таке їхнє покоління невгамовне: доки живий, маєш думати про когось, бути корисним людям, які тебе оточують.
Галина Олексіївна розповідала про своє життя, ніби гортала сторінки захоплюючої книги.
ххх
…Десь там, за сивим туманом давнини, виринають спогади про батьків, їх життя. Яким воно було? Родина жила в Байківцях. Але важка праця, злиденне життя погнало сім'ю, як і багатьох односельчан, на пошуки кращої долі. Так опинились за Доном. А тут – Перша світова війна. Виходу не було – треба їхати додому назад. Всю дорогу бачили горе, розруху. Зупинилися в Шепетівці. А далі – скрізь німці.
Порадили шукати порожню хату. Сім'я обживалась в с. Дерманка. Ніби стало краще жити – дідусь був добрим бондарем і талановитим музикантом, тож свіжа копійка завжди водилась у сім'ї. Тут і дочку видали заміж за славного залізничника Олексія, і щасливій родині Бог подарував маленьку донечку Галинку. І хтозна, як склалося б життя родини, якби не насунула чорна хмара Другої світової війни із Заходу. Вона розлучила назавжди молоде подружжя. Похоронка прийшла в Шепетівку, коли батьки мами повертались після багатьох важких мандрівок у рідне село, бо тільки вони могли пригасити біль, горе, захистити зболені душі.
І знову дорога війни – згарища, руїни, горе. Скрізь німці, контрольні пости. Виручало те, що мама добре знала німецьку. Маленька Галинка їхала на возі, схована в цеберці.
Їх рідні Байківці зустріли пусткою, обвугленими хатами, горем, бідою. Жили в клуні у родичів. Ішла зима. І тут знову знадобився дідусевий талант. Стали будувати хати (ліпити) серед лісу – аж під Шкуратом. Яка то хата була? Та все ж своя. Отак і жила сім'я, швидше – виживала.
Коли пишу чи чую розповіді-спогади дітей, котрі пережили страхітливі роки війни, безжальний повоєнний період, серце надривається, хочеться знайти найщиріші, найтепліші слова для тих, кого сьогодні називають "діти-війни". А що за цими словами?
"Ми – згадує Галина Олексіївна, – виживали, бо дуже хотілось жити, бажання вчитися було таким безмірним, що й нині від згадки здригається серце: воно не слізьми нашими обливалось, а кров'ю. Не думали тоді, в чому одягнені, в чому взуті".
Але на її життя випала така доля. Бачила, як часто плакала мама, притискаючи її, сиротинку, до грудей. Тоді вона не знала, що ті сльози через те, що не вистачало на життя навіть хліба. Хоч праця хлібороба була важкою, мама в будь-яку пору року з раннього ранку до пізнього вечора була на роботі.
І хоч яке важке дитинство не було, острівком знань стала школа, яка тягла, манила у щось таємне, незвідане. Спочатку – Байківська семирічка, а далі через ліс – у Мельницю, де діяла середня школа. Галина була настільки старанною ученицею, що ніколи не пропускала навчання, хоч і нині згадує, що страшно було. Трійка дітей ходила на навчання з її села. Та бажання навчатись переборює всі труднощі, а вдома чекала робота. Пасла вівці, копала торф з мамою – все якась копійка.
l
Коли в Галини зародилась думка стати вчителем, не пам'ятає.
"Я в іншій ролі себе не уявляла з дитинства, – нині говорить Галина Олексіївна. – І скільки було розчарувань, коли саме перед екзаменами до педінституту захворіла. А вчитись хотілось.
Плакала і в директора Ковельського медучилища, щоб прийняли її на навчання, бо ж рік пропаде. Навчалась два місяці. А що було б далі, якби не зустрівся їй голова сільської ради Радошина і не запросив попрацювати в школі вожатою, не уявляю. На роздуми не мала й хвилини – покинула все, і на другий день вже працювала в школі. Мрія збулась!".
Згадки про ті роки і досі тішать душу Галини Олексіївни. Її задумам, планам, винахідливості не було меж. Діти одразу потягнулися до молодої вожатої, як до рідної. Чого тільки не придумували: і танцювали, і співали, і ставили вистави. І нині колишні вихованці згадують: "Наш хор був найкращий в районі, і танцювали ми найкраще".
Молодого спеціаліста хвалили. Її портрет не сходив з обласної дошки пошани, про неї писали газети. Учні Радошинської школи на обласних, районних олімпіадах займали призові місця. Її любили діти, поважали батьки.
Колектив художньої самодіяльності школи нагороджували туристичними поїздками, вожату відзначали грамотами, подяками. Ось так було майже 20 років. Хтось колись сказав: "Дбай про себе сам і про своє навчання". Як би тяжко не було, Галина Олексіївна знаходила час для навчання: спочатку закінчила Львівський університет ім. Івана франка, пізніше – інститут культури.
Її помітили. Запропонували очолити сільську раду. Вона успішно налагодила роботу органу місцевої влади. То був такий час, коли в селах активно вели будівництво.
Галині Олексіївні довелось будувати шкільний інтернат, магазини, дбати про благоустрій. Сільська рада завжди виконувала план поставок. А вдома? А вдома уже була сім'я. Її завжди чекали два Миколи.
Десь там, у вирі молодого життя, заполонив її серце місцевий футболіст Микола. Футбольна команда, яку він тренував, славилась на цілий район. Бог подарував молодому подружжю синочка – Миколку, батькам втіху і надію. Турбот побільшало. Довелось знову переходити в школу. Важко жінці було зранку допізна на роботі без вихідних. Робота вчителя виходила за межі школи. В селі – самодіяльність. Грала циганку Азу. Довго в селі називали її цим ім'ям.
Хоча в районі пропонували їм, молодим авторитетним спеціалістам, роботу в Ковелі, навіть житлом обіцяли забезпечити. Але на це Галина Олексіївна відповіла: "Я такого Радошина, його жителів не буду мати ніде". І назавжди залишилась в школі. Коли працювала з дітьми уже вчителем, не помічала плину часу. Не зчулась – пенсійний вік.
ххх
Але йшли роки праці, життя. Сім'я Степанюків обживалась в Радошині. Побудували свою хату в затишному садочку. Хазяйка завжди засівала і засаджувала подвір'я квітами. Уже й син закінчив Луцький педінститут і став працювати в рідній школі. Одружився, і молоді обдарували батьків онучатами.
Радіти б. Але тільки радість буває очікуваною, а горе приходить неждано. Пішли у Вічність чоловік, її улюбленець і надія – син. Залишили навічно свої сім'ї. Здавалося, для дружини, матері світ втратив світлі кольори, життя потьмяніло.
Просила Бога, шукала сили, як вижити? Як жити? Як вгамувати невгасний біль?
Слава Богу, прийшла на допомогу невістка. Ні, навіть не невістка – її улюблена донечка. Хоч у їх житті були терни, але Майя свекруху має за матір і є для Галини Олексіївни єдиною опорою.
І нині вона (вчитель місцевої школи) встигає все зробити, аби зігріти материнське зболене серце, заспокоїти, обігріти.
"Майя – це все, що залишилось в мене, а ще дорогий онук" – сльози туманять заплакані очі Галини Олексіївни.
Скільки на її долю випало, думала я, а вона і сьогодні мудра, добра, чуйна до чужої біди. Знаходить в собі сили самій вижити і підтримати інших. Недаремно староста Радошина Дмитро Ковган по-синівськи чуйно, тепло дякував Галині Олексіївні за допомогу. Він, зокрема, сказав:
"Це перша помічниця в роботі і порадниця. До неї звертаюсь, раджусь з деяких питань і завжди ставлю в приклад. Спасибі Вам за науку, підтримку".
Ось така життєва доля ювілярки. А я приєднуюсь до всіх вітань і щиро зичу міцного здоров'я, довголіття. Хай Сонце ясне і зоря вечірня ще довго-довго посилають тепло і світло на Ваше заквітчане подвір'я, дорога Галино Олексіївно!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.
Просто вчителька
Залишити коментар