Сила кохання
Вечоріло. Сутінки огортали землю. Мар’яна ішла берегом річки. Райдужні спомини огортали теплом. Саме тут вона познайомилася з Ігорем. Це було випадково. Простий флірт. Забава.
– До якої пристані красуня пливе? – заспівав хлопець.
– Не знаю. То ви шукач щастя – такий веселий.
– Вас побачив і подумав: то моє щастя йде.
– Годі вам. Лестите марно. Йдете – йдіть собі.
– Е, ні! То ваша вина. Ви, може, моя доля. Он погляньте: зірки в пророчий ряд вишикувалися. Вони передбачали нашу зустріч.
– Я бачу лише одну найяснішу, – раптом дала привід для подальшої розмови Мар’яна.
– То Венера. Богиня краси. То ви. А он, неподалік, сузір’я Воза. Прокатаємось?
– Прокатаємось, та не сьогодні. Мені вже пора.
– Коханий чекає?
– Мама чекає. Вона у мене хвора. Поспішаю.
– Зустрінемось?
– Не знаю, як зорі скажуть.
– Ось вам моя візитівка. З’явіться біля моєї одинокості зіркою ясною, – на прощання попросив хлопець.
– Та годі вам, – несміливо заперечила Мар’яна.
Вони згодом зустрілися. Зорі віщували кохання.
О, ці вечорові зустрічі! Такі милі, таємничі. Ігор не дозволяв переходити лінію заборони. Ніякого інтиму. Адже секс – це тільки частиночка кохання. Кохання знаходиться в просторі духовності. Воно возвеличує і підносить до небес. Кохання – це взаєморозуміння і готовність творити добро іншому. Кохання – це спорідненість душ, де поєднуються горе і радість, успіхи і невдачі.
Кохання – це поклик божественного янгола, який несе на крилах закоханим щастя.
Мар’яна згадувала його пристрасні обійми, несмілі, але такі трепетні поцілунки.
Побутує легенда. Дві душі поміж мільйонів інших шукають одна одну. І коли знаходять, то єднаються в гармонії стосунків. На жаль, у тому пошуку окремі одинокості не витримують і об’єднуються випадково. І швидко розчаровуються – ні сім’ї, ні кохання. Може, правий Ігор, що наша зустріч не проста випадковість, а Боже провидіння. Доля…
«Ох, ви зорі, ясні, неозорі. І Місяцю, легеню, мій чарівний. Вас ніч колисала в сузір’ї Воза. Де ти, мій милий Ігорю, коханий мій?».
Вона й не зрозуміла, звідки явилися ці ліричні рядки. Можливо, з неба?
Раптом за спиною щось зловісно зашурхотіло . Мар’яна злякано оглянулася. За нею ішов згорблений, похмурий тип. Навколо – ні душі. Де він взявся? Дівчина прискорила крок. Здається, чоловік теж додав ходи.
У нього – неголене обличчя. Похмурий, колючий погляд голками гострими впивався в плечі, в шию. Свідомістю Мар’яни опанував страх. Хто він? Насильник? Маньяк?
Дівчина знову пішла швидше. Незнайомець не відставав. Він – поруч, на відстані простягнутої руки.
Що робити? Це тільки в порадах психологів все легко і просто: «Коли вас ґвалтують – не чиніть опору, розслабтесь». Легко сказати: «Розслабтесь». А він вже поруч. Його кістляві пальці близько. Ось, ось вони стиснуть плечі, шию.
«Мамочко! Господи!». Мар’яна, переборюючи страх й оціпеніння, зробила спробу бігти, втікати і… спіткнулася. Впала. Лежала беззахисна, розпластана. Пекло вогнем обдерте об тверду стежку обличчя. Пальці конвульсивно стиснули траву, землю й заклякли.
Похмурий і насуплений чоловік навіть не глянув на дівчину, обійшов її, як бездушну колоду. Його чорна згорблена постать швидко зникла у вечірніх сутінках.
Мар’яна боялась піднятись. Вона заплакала. Раптом у свідомість проник якийсь дивний голос: «Помолися та заспокойся».
Вона послухалась і прошептала: «Господи, спаси, помилуй, допоможи!..».
–Мар’яно, що з тобою? Що сталось?
Дівчина, ледве підвівшись, повернула голову. Над нею стояв її милий, немов янгол-охоронець, що прилетів звідкись, – коханий, добрий Ігор…
Анатоль Кохановський.
Вечоріло. Сутінки огортали землю. Мар’яна ішла берегом річки. Райдужні спомини огортали теплом. Саме тут вона познайомилася з Ігорем. Це було випадково. Простий флірт. Забава.
– До якої пристані красуня пливе? – заспівав хлопець.
– Не знаю. То ви шукач щастя – такий веселий.
– Вас побачив і подумав: то моє щастя йде.
– Годі вам. Лестите марно. Йдете – йдіть собі.
– Е, ні! То ваша вина. Ви, може, моя доля. Он погляньте: зірки в пророчий ряд вишикувалися. Вони передбачали нашу зустріч.
– Я бачу лише одну найяснішу, – раптом дала привід для подальшої розмови Мар’яна.
– То Венера. Богиня краси. То ви. А он, неподалік, сузір’я Воза. Прокатаємось?
– Прокатаємось, та не сьогодні. Мені вже пора.
– Коханий чекає?
– Мама чекає. Вона у мене хвора. Поспішаю.
– Зустрінемось?
– Не знаю, як зорі скажуть.
– Ось вам моя візитівка. З’явіться біля моєї одинокості зіркою ясною, – на прощання попросив хлопець.
– Та годі вам, – несміливо заперечила Мар’яна.
Вони згодом зустрілися. Зорі віщували кохання.
О, ці вечорові зустрічі! Такі милі, таємничі. Ігор не дозволяв переходити лінію заборони. Ніякого інтиму. Адже секс – це тільки частиночка кохання. Кохання знаходиться в просторі духовності. Воно возвеличує і підносить до небес. Кохання – це взаєморозуміння і готовність творити добро іншому. Кохання – це спорідненість душ, де поєднуються горе і радість, успіхи і невдачі.
Кохання – це поклик божественного янгола, який несе на крилах закоханим щастя.
Мар’яна згадувала його пристрасні обійми, несмілі, але такі трепетні поцілунки.
Побутує легенда. Дві душі поміж мільйонів інших шукають одна одну. І коли знаходять, то єднаються в гармонії стосунків. На жаль, у тому пошуку окремі одинокості не витримують і об’єднуються випадково. І швидко розчаровуються – ні сім’ї, ні кохання. Може, правий Ігор, що наша зустріч не проста випадковість, а Боже провидіння. Доля…
«Ох, ви зорі, ясні, неозорі. І Місяцю, легеню, мій чарівний. Вас ніч колисала в сузір’ї Воза. Де ти, мій милий Ігорю, коханий мій?».
Вона й не зрозуміла, звідки явилися ці ліричні рядки. Можливо, з неба?
Раптом за спиною щось зловісно зашурхотіло . Мар’яна злякано оглянулася. За нею ішов згорблений, похмурий тип. Навколо – ні душі. Де він взявся? Дівчина прискорила крок. Здається, чоловік теж додав ходи.
У нього – неголене обличчя. Похмурий, колючий погляд голками гострими впивався в плечі, в шию. Свідомістю Мар’яни опанував страх. Хто він? Насильник? Маньяк?
Дівчина знову пішла швидше. Незнайомець не відставав. Він – поруч, на відстані простягнутої руки.
Що робити? Це тільки в порадах психологів все легко і просто: «Коли вас ґвалтують – не чиніть опору, розслабтесь». Легко сказати: «Розслабтесь». А він вже поруч. Його кістляві пальці близько. Ось, ось вони стиснуть плечі, шию.
«Мамочко! Господи!». Мар’яна, переборюючи страх й оціпеніння, зробила спробу бігти, втікати і… спіткнулася. Впала. Лежала беззахисна, розпластана. Пекло вогнем обдерте об тверду стежку обличчя. Пальці конвульсивно стиснули траву, землю й заклякли.
Похмурий і насуплений чоловік навіть не глянув на дівчину, обійшов її, як бездушну колоду. Його чорна згорблена постать швидко зникла у вечірніх сутінках.
Мар’яна боялась піднятись. Вона заплакала. Раптом у свідомість проник якийсь дивний голос: «Помолися та заспокойся».
Вона послухалась і прошептала: «Господи, спаси, помилуй, допоможи!..».
–Мар’яно, що з тобою? Що сталось?
Дівчина, ледве підвівшись, повернула голову. Над нею стояв її милий, немов янгол-охоронець, що прилетів звідкись, – коханий, добрий Ігор…
Анатоль Кохановський.
Сила кохання
Залишити коментар