Яку будемо обирати владу?
«Завдання влади полягає не в тому, щоб створити рай для суспільства, а щоб не допустити пекла» (Микола Бердяєв: філософ).
l
Сьогоднішній час ставить перед нами велику і невідкладну потребу високодуховної зрілості особи й суспільства. А з іншого боку – нинішні реалії вимагають присутності людей глибоко свідомої дії, тобто діячів, яких сьогодні не вистачає для налагодження багатьох ділянок національно-культурного та державницького життя.
В наш час тільки лінивий не критикує дії влади. Її непрофесіоналізм, некомпетентність, популізм, політичні квоти, корупція – ознаки сьогодення. Отже, висновок: владу потрібно змінювати, бо їй потрібно хоча б вміти оцінювати ризики власних дій.
Для цього якраз є вибори. На цю тему в жовтні у «Вістях Ковельщини» була стаття Анатолія Семенюка про те, який нам потрібен Президент. Там дуже добре виписані чесноти, які він повинен мати. Але чи серед претендентів на цю посаду знайдеться така людина і чи зуміють виборці розпізнати ці чесноти?
Адже добре відомо: тупий ніколи не оцінить мудрості, захланний – щедрості, байдужий – милосердя, ниций – порядності і т. д. Слід не забувати, що держава – це громадянська відповідальність і влади, і суспільства. А то у нас за всі роки Незалежності влада завжди «погана».
Мабуть, проблема в тому, що у нас немає національної еліти, немає з кого вибирати. Бо еліту виховує політична нація, яка в нас ще тільки формується. Ще сто років тому громадський діяч і публіцист Євген Чикаленко писав, що українська нація «недоварена». Виходить, що вона ще до цього часу так і не «доварилась», ще не має потрібної єдності і нормального розуміння.
Політичні нації в світі формувались на таких цінностях, як мова, культура, історія, віра, традиції і т. д. А у нас ще до цього часу «все равно», «яка разніца», яка мова, яка церква, які герої і багато іншого.
Здавалось би, війна з Росією повинна об’єднати українців, як ніколи. А то виходить: частина українців, справжніх патріотів, захищають Україну, жертвуючи своїм здоров’ям і життям. А інші, прибічники бандита і зрадника Януковича, «вольготно» себе почувають в Україні, навіть їх ще вибрали в парламент. Інші ж опричники злочинця Януковича претендують навіть на пост Президента. То хіба зріла нація може дозволити собі таке блюзнірство?
А де честь і гідність тих, що за Януковича в 2010 році голосували? Хіба їх совість не мучить, коли кожен день наші хлопці жертвують і ризикують своїм здоров’ям і життям на війні з Росією? А тисячі патріотів, які поклали голови за цілісність України, – це ж чиїсь сини, брати, батьки, чоловіки.
Хто їх замінить рідним? Хто прикликав людожера Путіна в Україну? Хто за це відповість? А то можна часто почути, який в нас народ мудрий, робочий і т. д. Тільки влада “погана”. А хто її вибирає?
Чому суспільство вибирає злочинців і українофобів і не несе ніякої відповідальності? Мене особисто дивує такий факт: Україна звертається до інших країн, щоб визнавали Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу.
В попередньому парламенті за це не проголосували «регіонали» на чолі із своїм керівником, якого на виборах Президента підтримали більше, ніж 50 відсотків виборців. І це – переважно з тих областей, де селяни найбільше потерпіли від голоду. То виходить, що усі вони також не визнають це. А це – чи не третина населення України!
На виборах у Києві в 2008 році я розмовляла з жінкою із Харківщини, то вона сказала, що в її близькій родині загинуло від голоду 10 чоловік, але вона не визнає Голодомору, бо це Росії “не подобається”.
То що ж ми за народ такий?
Саме так запитує в своїй радіопередачі Володимир Яворівський. Або ж, для прикладу, взяти сучасні події в релігійній сфері. Здається, настав час порвати остаточно із Москвою-агресором ганебні пута раз і назавжди в духовній сфері.
До речі, ще 2005 року моя стаття була надрукована в одній із столичних газет, а скорочений варіант – у «Вістях Ковельщини». Називалась: «Де ти, український Мойсею?». Закінчувалась так: «Коли ти, нарешті, визволиш нас із духовного московського рабства? Невже потрібно аж сорок років?»
Дивлячись на реакцію останніх подій, роблю висновок, що УПЦ МП сорок років буде, мабуть, замало. Москалі нас зневажають, принижують і, що найстрашніше, вбивають наш цвіт нації, а значна частина громадян України, вірних УПЦ МП, простягають руки до тих, хто молиться за вбивць наших хлопців.
А ще – просяться: беріть нас і керуйте, володійте нашими душами, бо ми недолугі, недорозвинені, не можемо мати свого Патріарха.
Виявляється, що духовне рабство набагато страшніше і сильніше за фізичне, бо воно прив’язує рабів невидимими путами, які трудно порвати. Так, нещодавно на телебаченні виступала одна така захисниця свого рабства, не беручи до уваги ніяких доказів, логічних і очевидних фактів. Подумалось: яка ж ти нещасна і водночас терпелива, українська земле, що терпиш таких українофобів – відвертих і прихованих!
Мені пригадалась подія 2010 року, коли біля Смоленська зазнав аварії польський літак з очільниками держави. Дивлячись телевізор, ми розуміли, що це – загальнонаціональна трагедія. Мабуть, не було жодного громадянина, в якого ця подія не викликала б почуття болю.
Звичайно, поляки не всі любили свою владу аж так сильно. Були прихильники, були невдоволені, як у всіх демократичних країнах. Але тут була інша справа. Тут йшлося про честь і гідність Польщі, про загибель її громадян, а це в такій ситуації найголовніше, це був справжній патріотизм. Бо, як казав колись соціаліст Олександр Кваснєвський, «для нас, в першу чергу, важливо що ти поляк, а тоді вже все інше».
Мовляв, спочатку ти повинен бути патріотом, а тоді вже мати інші чесноти.
До речі, тоді в одній з луцьких газет з приводу цієї події з польським літаком була стаття, де наші журналісти захоплювалися єдністю і одностайністю польського суспільства.
Було задане риторичне запитання: «А якби це трапилось з українським літаком? Чи були б ми такі одностайні?». На це події сучасності дають красномовну відповідь.
Росія вже вбила десятки тисяч наших громадян, багатьох мордує в тюрмах, нахабно продовжує справжню війну, а частина українців, навіть парламентарів, вперто не визнають її агресором. Так що до єдності чи солідарності української політичної нації ще дуже далеко.
Дивно не раз чути, що Україна єдина, що Схід і Захід разом, що нібито хтось нас роз’єднує. Якби це було так, то не було б у нас так званих «фейкових республік» типу «ЛНР» і «ДНР» (останню хтось влучно назвав – «дурдом національних рабів»).
Я не раз думаю, що Росія ще повинна зробити, щоб наш народ, нарешті, зрозумів: сусідня країна завжди була і є агресором у ставленні до України?
Звичайно, нація потрохи змінюється. Патріоти-добровольці, волонтери, громадські діячі заслуговують на шану і подяку. А що робити з українофобами? Де їх подіти?
Коли ми будемо такими, щоб у питаннях національної безпеки, державотворення, її символів, мови, історії, віри, традицій, аби вберегти нашу незалежність стали єдині? Тоді всі інші питання внутрішнього життя, в першу чергу економічні, буде набагато легше вирішувати.
Отже, виходячи з реалій сьогодення і з попередніх успіхів й невдач, потрібно дуже виважено підходити до питання наступних виборів.
Тут ми якраз і покажемо, чого варті, чи вміємо, перш за все, думати. Бо, виявляється, найважча праця для людини – це думання, про це говорив навіть колись Рузвельт.
Та й наш пророк Тарас Шевченко нагадує нам через роки і століття: «Думайте, читайте…».
Не дай, Боже, кидатись на популізм та брехню, якою вже щедро годують і ще більше будуть годувати електорат претенденти на владні посади.
Потрібно все-таки вміти визначати пріоритети для кожної гілки влади. Наприклад, обираючи Президента, пам’ятаймо, що ми, насамперед, обираємо Верховного Головнокомандувача армії.
А ціни на газ й інші економічні проблеми має вирішувати Уряд. Парламентарі ж, найперше, повинні приймати закони, на які є найбільший запит в суспільстві. І найголовніше – вимагати від всіх можновладців виконувати свої обов’язки, за можливості відкликати їх з посад в разі невиконання поставлених завдань.
І ще одна суттєва вимога до майбутньої влади: обіцянки потрібно аргументувати. А то інколи слухаєш повний абсурд: «Зарплати, пенсії підніму в рази, ціни на газ – знижу». А яким чином і за який рахунок – ніхто не говорить!
До речі, рейтингові кандидати, за повідомленням аналітичних центрів займають перші місця з передвиборної агітаційної брехні. Прізвищ я не називаю, нехай кожен сам поцікавиться і зробить свій вибір.
А ще хочу побажати всім нам під час виборів дотримуватись таких чеснот, які колись порадила моя посестра: «Бути шляхетними, мудрими і мужніми. Тому що шляхетна людина ніколи не продається, і її не можна купити.
Мудру людину не так легко обманути. Мужність також дозволяє заглянути в свою душу, визначити власні «плюси» і «мінуси». А ще це дає шанс оцінити себе, що, без усілякого перебільшення, дозволяє краще й легше пізнати іншу людину».
Антоніна ГЛАДУН,
член громадської організації «Союз Українок».
«Завдання влади полягає не в тому, щоб створити рай для суспільства, а щоб не допустити пекла» (Микола Бердяєв: філософ).
ххх
Сьогоднішній час ставить перед нами велику і невідкладну потребу високодуховної зрілості особи й суспільства. А з іншого боку – нинішні реалії вимагають присутності людей глибоко свідомої дії, тобто діячів, яких сьогодні не вистачає для налагодження багатьох ділянок національно-культурного та державницького життя.
В наш час тільки лінивий не критикує дії влади. Її непрофесіоналізм, некомпетентність, популізм, політичні квоти, корупція – ознаки сьогодення. Отже, висновок: владу потрібно змінювати, бо їй потрібно хоча б вміти оцінювати ризики власних дій.
Для цього якраз є вибори. На цю тему в жовтні у «Вістях Ковельщини» була стаття Анатолія Семенюка про те, який нам потрібен Президент. Там дуже добре виписані чесноти, які він повинен мати. Але чи серед претендентів на цю посаду знайдеться така людина і чи зуміють виборці розпізнати ці чесноти?
Адже добре відомо: тупий ніколи не оцінить мудрості, захланний – щедрості, байдужий – милосердя, ниций – порядності і т. д. Слід не забувати, що держава – це громадянська відповідальність і влади, і суспільства. А то у нас за всі роки Незалежності влада завжди «погана».
Мабуть, проблема в тому, що у нас немає національної еліти, немає з кого вибирати. Бо еліту виховує політична нація, яка в нас ще тільки формується. Ще сто років тому громадський діяч і публіцист Євген Чикаленко писав, що українська нація «недоварена». Виходить, що вона ще до цього часу так і не «доварилась», ще не має потрібної єдності і нормального розуміння.
Політичні нації в світі формувались на таких цінностях, як мова, культура, історія, віра, традиції і т. д. А у нас ще до цього часу «все равно», «яка разніца», яка мова, яка церква, які герої і багато іншого.
Здавалось би, війна з Росією повинна об’єднати українців, як ніколи. А то виходить: частина українців, справжніх патріотів, захищають Україну, жертвуючи своїм здоров’ям і життям. А інші, прибічники бандита і зрадника Януковича, «вольготно» себе почувають в Україні, навіть їх ще вибрали в парламент. Інші ж опричники злочинця Януковича претендують навіть на пост Президента. То хіба зріла нація може дозволити собі таке блюзнірство?
А де честь і гідність тих, що за Януковича в 2010 році голосували? Хіба їх совість не мучить, коли кожен день наші хлопці жертвують і ризикують своїм здоров’ям і життям на війні з Росією? А тисячі патріотів, які поклали голови за цілісність України, – це ж чиїсь сини, брати, батьки, чоловіки.
Хто їх замінить рідним? Хто прикликав людожера Путіна в Україну? Хто за це відповість? А то можна часто почути, який в нас народ мудрий, робочий і т. д. Тільки влада “погана”. А хто її вибирає?
Чому суспільство вибирає злочинців і українофобів і не несе ніякої відповідальності? Мене особисто дивує такий факт: Україна звертається до інших країн, щоб визнавали Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу.
В попередньому парламенті за це не проголосували «регіонали» на чолі із своїм керівником, якого на виборах Президента підтримали більше, ніж 50 відсотків виборців. І це – переважно з тих областей, де селяни найбільше потерпіли від голоду. То виходить, що усі вони також не визнають це. А це – чи не третина населення України!
На виборах у Києві в 2008 році я розмовляла з жінкою із Харківщини, то вона сказала, що в її близькій родині загинуло від голоду 10 чоловік, але вона не визнає Голодомору, бо це Росії “не подобається”.
То що ж ми за народ такий?
Саме так запитує в своїй радіопередачі Володимир Яворівський. Або ж, для прикладу, взяти сучасні події в релігійній сфері. Здається, настав час порвати остаточно із Москвою-агресором ганебні пута раз і назавжди в духовній сфері.
До речі, ще 2005 року моя стаття була надрукована в одній із столичних газет, а скорочений варіант – у «Вістях Ковельщини». Називалась: «Де ти, український Мойсею?». Закінчувалась так: «Коли ти, нарешті, визволиш нас із духовного московського рабства? Невже потрібно аж сорок років?»
Дивлячись на реакцію останніх подій, роблю висновок, що УПЦ МП сорок років буде, мабуть, замало. Москалі нас зневажають, принижують і, що найстрашніше, вбивають наш цвіт нації, а значна частина громадян України, вірних УПЦ МП, простягають руки до тих, хто молиться за вбивць наших хлопців.
А ще – просяться: беріть нас і керуйте, володійте нашими душами, бо ми недолугі, недорозвинені, не можемо мати свого Патріарха.
Виявляється, що духовне рабство набагато страшніше і сильніше за фізичне, бо воно прив’язує рабів невидимими путами, які трудно порвати. Так, нещодавно на телебаченні виступала одна така захисниця свого рабства, не беручи до уваги ніяких доказів, логічних і очевидних фактів. Подумалось: яка ж ти нещасна і водночас терпелива, українська земле, що терпиш таких українофобів – відвертих і прихованих!
Мені пригадалась подія 2010 року, коли біля Смоленська зазнав аварії польський літак з очільниками держави. Дивлячись телевізор, ми розуміли, що це – загальнонаціональна трагедія. Мабуть, не було жодного громадянина, в якого ця подія не викликала б почуття болю.
Звичайно, поляки не всі любили свою владу аж так сильно. Були прихильники, були невдоволені, як у всіх демократичних країнах. Але тут була інша справа. Тут йшлося про честь і гідність Польщі, про загибель її громадян, а це в такій ситуації найголовніше, це був справжній патріотизм. Бо, як казав колись соціаліст Олександр Кваснєвський, «для нас, в першу чергу, важливо що ти поляк, а тоді вже все інше».
Мовляв, спочатку ти повинен бути патріотом, а тоді вже мати інші чесноти.
До речі, тоді в одній з луцьких газет з приводу цієї події з польським літаком була стаття, де наші журналісти захоплювалися єдністю і одностайністю польського суспільства.
Було задане риторичне запитання: «А якби це трапилось з українським літаком? Чи були б ми такі одностайні?». На це події сучасності дають красномовну відповідь.
Росія вже вбила десятки тисяч наших громадян, багатьох мордує в тюрмах, нахабно продовжує справжню війну, а частина українців, навіть парламентарів, вперто не визнають її агресором. Так що до єдності чи солідарності української політичної нації ще дуже далеко.
Дивно не раз чути, що Україна єдина, що Схід і Захід разом, що нібито хтось нас роз’єднує. Якби це було так, то не було б у нас так званих «фейкових республік» типу «ЛНР» і «ДНР» (останню хтось влучно назвав – «дурдом національних рабів»).
Я не раз думаю, що Росія ще повинна зробити, щоб наш народ, нарешті, зрозумів: сусідня країна завжди була і є агресором у ставленні до України?
Звичайно, нація потрохи змінюється. Патріоти-добровольці, волонтери, громадські діячі заслуговують на шану і подяку. А що робити з українофобами? Де їх подіти?
Коли ми будемо такими, щоб у питаннях національної безпеки, державотворення, її символів, мови, історії, віри, традицій, аби вберегти нашу незалежність стали єдині? Тоді всі інші питання внутрішнього життя, в першу чергу економічні, буде набагато легше вирішувати.
Отже, виходячи з реалій сьогодення і з попередніх успіхів й невдач, потрібно дуже виважено підходити до питання наступних виборів.
Тут ми якраз і покажемо, чого варті, чи вміємо, перш за все, думати. Бо, виявляється, найважча праця для людини – це думання, про це говорив навіть колись Рузвельт.
Та й наш пророк Тарас Шевченко нагадує нам через роки і століття: «Думайте, читайте…».
Не дай, Боже, кидатись на популізм та брехню, якою вже щедро годують і ще більше будуть годувати електорат претенденти на владні посади.
Потрібно все-таки вміти визначати пріоритети для кожної гілки влади. Наприклад, обираючи Президента, пам’ятаймо, що ми, насамперед, обираємо Верховного Головнокомандувача армії.
А ціни на газ й інші економічні проблеми має вирішувати Уряд. Парламентарі ж, найперше, повинні приймати закони, на які є найбільший запит в суспільстві. І найголовніше – вимагати від всіх можновладців виконувати свої обов’язки, за можливості відкликати їх з посад в разі невиконання поставлених завдань.
І ще одна суттєва вимога до майбутньої влади: обіцянки потрібно аргументувати. А то інколи слухаєш повний абсурд: «Зарплати, пенсії підніму в рази, ціни на газ – знижу». А яким чином і за який рахунок – ніхто не говорить!
До речі, рейтингові кандидати, за повідомленням аналітичних центрів займають перші місця з передвиборної агітаційної брехні. Прізвищ я не називаю, нехай кожен сам поцікавиться і зробить свій вибір.
А ще хочу побажати всім нам під час виборів дотримуватись таких чеснот, які колись порадила моя посестра: «Бути шляхетними, мудрими і мужніми. Тому що шляхетна людина ніколи не продається, і її не можна купити.
Мудру людину не так легко обманути. Мужність також дозволяє заглянути в свою душу, визначити власні «плюси» і «мінуси». А ще це дає шанс оцінити себе, що, без усілякого перебільшення, дозволяє краще й легше пізнати іншу людину».
Антоніна ГЛАДУН, член громадської організації «Союз Українок».
Яку будемо обирати владу?
Залишити коментар