Героїня живе у Волошках
Сьогодні багато колишніх цінностей (маю на увазі радянський період) знецінюються. Загалом це правильно, бо в часи однопартійної системи було чимало формального, показушного, заідеологізованого.
Однак не можна заперечити того факту, що влада з повагою ставилася до людей, котрі чесно й сумлінно працювали на виробництві, всі сили, знання й досвід віддавали служінню суспільству. Їх працю вшановували гідно й достойно, нагороджували орденами і медалями, заохочували матеріально, піднімали, як-то кажуть, на щит слави. Навіть назви державних відзнак говорять самі про себе: орден Трудового Червоного прапора, медаль "За трудову доблесть", "Ветеран праці" і т. д.
Найвищою нагородою було, звичайно, звання Героя Соціалістичної праці. На Ковельщині цього звання удостоїлися порівняно небагато людей: маневровий диспетчер станції Ковель Василь Порфирович Бешта, машиніст льонопереробного агрегата ТЛ-40 з любитівського колгоспу Степан Сергійович Калитюк, доярка з голобського колгоспу Анастасія Євтихіївна Гарлінська, голова дубівського колгоспу Микола Іванович Васюк.
На жаль, всі вони пішли у Вічність, і теперішнє покоління наших сучасників не зажди знає, що колись держава шанувала не лише депутатів-олігархів, а й подвижників трудового, як тоді казали, фронту. Серед таких подвижників була Ніна Захарівна Приходько, яка й сьогодні жива-здорова, і не з книжок, а з власного досвіду знає, як завзято і самовіддано треба було трудитися, щоб здобути високе звання Героя Соціалістичної праці. Нещодавно з нагоди 80-річчя від дня встановлення цього звання їй вручено Подяку організації ветеранів України, в якій зазначено:
"В ці дні з теплотою і пошаною гордимося Вашими трудовими успіхами. Дякуємо за подвижницьку, плідну працю на благо нашої України. Ви не шкодували сил для відродження і відбудови зруйнованого господарства, відродження та зміцнення економіки нашої України. Ви робили все за покликанням душі, закладали і розвивали славні героїчні традиції нашого народу, вели активну роботу по вихованню молоді, формуванню в неї шанобливого ставлення до праці. Незалежна Україна визнала Вас як громадян, які мають особливі заслуги перед нашою Україною".
Можливо в когось такі вітання викличуть подив, а у ветерана праці Ніни Захарівни вони викликали хвилювання, болючий спогад про свій життєвий шлях. Такий важкий, тернистий, яким довелось пройти її поколінню. Але це покоління завжди в нас викликає повагу, бо вони, ветерани війни і праці, сильні життєвою мудрістю, мужністю, багатим досвідом, працелюбністю. Вони не зламались, вистояли, побудували міцний фундамент нашої державної Незалежності.
Вдивляюсь в спрацьовані руки жінки і думаю: скільки вони зробили корисного, потрібного суспільству! Нелегкою праця на землі завжди була. Оглядаючись на свій прожитий шлях, моя співрозмовниця не шкодує ні за чим, бо жила по совісті і честі. Ніби продовжуючи мою думку, Ніна Захарівна стверджує: "Як кажуть, – без труда нема плода, а труд для мене був рідний брат".
Підростала – добра не бачила. Війна назавжди залишила важкі спогади в дитячому серці. Навчатись довелось тільки чотири роки – далі робота, навчання у вечірній школі. "Кувала" свою долю в праці. Змолоду пасла корів, телят, коли подорослішала – доїла корів, доглядала свиней. З ранку до пізніх сутінків поралась на фермі. Пам'ятає, як сама підвозила корми від скирт серед засніженого поля, воду відрами носила. Згодом всі раділи автопоїлкам, механізованому доїнню. Була вимогливою до себе і оточуючих. Не давала спокою керівництву господарства.
Коли очолив колгосп Василь Григорович Мороз, справи пішли на краще. З теплотою згадує керівника і нині Ніна Захарівна:
"Господарство – багатогалузеве, поля засівали, на фермах повно худоби. Поступово колгосп вийшов в передовики, ми брали участь у Виставці досягнень народного господарства. В колгоспі було в пошані льонарство – ця культура давала добрі прибутки".
На той час Ніні Захарівні доручили очолити ланку з вирощування льону. Справа незнайома. Довелось вчитись, бо хотілось зробити більше, краще, дбала про колгосп, про примноження громадського добра. Бувала на різних зборах, семінарах, нарадах. Сама не зчулась, як збагатився її духовний світ, розширився світогляд, життя стало тим світом чудової краси, яка властива людям натхненної праці. До її голосу прислухались: відчувала підтримку колективу ланки, повагу керівництва господарства.
Коли запросили поїхати на виставку, дуже боялась, але й вабило невідоме. А подруги підтримали: "Їдь, Захарівно, побачиш, як живуть інші, як працюють, щось нове привезеш!". Назад їхала, сповнена радості, бажання робити більше, краще. Де б не працювала Ніна Захарівна, сповна віддавалась роботі. За багаторічну сумлінну працю, досягнуті успіхи її нагороджено багатьма орденами, а згодом присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.
В селі нині майже не залишилось в живих подруг, з якими ділила труднощі і радощі. Але Ніна Захарівна пам'ятає все до дрібниць. Про кожну розповідає з цікавістю, бо без них не було б добрих врожаїв, та й нагороди, вважає Ніна Захарівна , – то заслуга всіх.
"Шкода, – каже колишня невтомна трудівниця, – що діти росли, можливо, без ласки, уваги, бо і вдома господарство, город і робота зранку до пізна. Все вимагало часу й сил. Хоча росли добрі, розуміючі, працьовиті”. Нині Ніна Захарівна тішиться онуками, правнуками, праправнуками, а проживає з онучкою, яка оточує увагою, турботою, теплом улюблену бабусю.
Тож хай і надалі Ніну Захарівну не покидає здоров'я, гарний настрій, повага рідних і знайомих. Щастя й добра Вам, Героїне!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
Сьогодні багато колишніх цінностей (маю на увазі радянський період) знецінюються. Загалом це правильно, бо в часи однопартійної системи було чимало формального, показушного, заідеологізованого.
Однак не можна заперечити того факту, що влада з повагою ставилася до людей, котрі чесно й сумлінно працювали на виробництві, всі сили, знання й досвід віддавали служінню суспільству. Їх працю вшановували гідно й достойно, нагороджували орденами і медалями, заохочували матеріально, піднімали, як-то кажуть, на щит слави. Навіть назви державних відзнак говорять самі про себе: орден Трудового Червоного прапора, медаль "За трудову доблесть", "Ветеран праці" і т. д.
Найвищою нагородою було, звичайно, звання Героя Соціалістичної праці. На Ковельщині цього звання удостоїлися порівняно небагато людей: маневровий диспетчер станції Ковель Василь Порфирович Бешта, машиніст льонопереробного агрегата ТЛ-40 з любитівського колгоспу Степан Сергійович Калитюк, доярка з голобського колгоспу Анастасія Євтихіївна Гарлінська, голова дубівського колгоспу Микола Іванович Васюк.
На жаль, всі вони пішли у Вічність, і теперішнє покоління наших сучасників не зажди знає, що колись держава шанувала не лише депутатів-олігархів, а й подвижників трудового, як тоді казали, фронту. Серед таких подвижників була Ніна Захарівна Приходько, яка й сьогодні жива-здорова, і не з книжок, а з власного досвіду знає, як завзято і самовіддано треба було трудитися, щоб здобути високе звання Героя Соціалістичної праці. Нещодавно з нагоди 80-річчя від дня встановлення цього звання їй вручено Подяку організації ветеранів України, в якій зазначено:
"В ці дні з теплотою і пошаною гордимося Вашими трудовими успіхами. Дякуємо за подвижницьку, плідну працю на благо нашої України. Ви не шкодували сил для відродження і відбудови зруйнованого господарства, відродження та зміцнення економіки нашої України. Ви робили все за покликанням душі, закладали і розвивали славні героїчні традиції нашого народу, вели активну роботу по вихованню молоді, формуванню в неї шанобливого ставлення до праці. Незалежна Україна визнала Вас як громадян, які мають особливі заслуги перед нашою Україною".
Можливо в когось такі вітання викличуть подив, а у ветерана праці Ніни Захарівни вони викликали хвилювання, болючий спогад про свій життєвий шлях. Такий важкий, тернистий, яким довелось пройти її поколінню. Але це покоління завжди в нас викликає повагу, бо вони, ветерани війни і праці, сильні життєвою мудрістю, мужністю, багатим досвідом, працелюбністю. Вони не зламались, вистояли, побудували міцний фундамент нашої державної Незалежності.
Вдивляюсь в спрацьовані руки жінки і думаю: скільки вони зробили корисного, потрібного суспільству! Нелегкою праця на землі завжди була. Оглядаючись на свій прожитий шлях, моя співрозмовниця не шкодує ні за чим, бо жила по совісті і честі. Ніби продовжуючи мою думку, Ніна Захарівна стверджує: "Як кажуть, – без труда нема плода, а труд для мене був рідний брат".
Підростала – добра не бачила. Війна назавжди залишила важкі спогади в дитячому серці. Навчатись довелось тільки чотири роки – далі робота, навчання у вечірній школі. "Кувала" свою долю в праці. Змолоду пасла корів, телят, коли подорослішала – доїла корів, доглядала свиней. З ранку до пізніх сутінків поралась на фермі. Пам'ятає, як сама підвозила корми від скирт серед засніженого поля, воду відрами носила. Згодом всі раділи автопоїлкам, механізованому доїнню. Була вимогливою до себе і оточуючих. Не давала спокою керівництву господарства.
Коли очолив колгосп Василь Григорович Мороз, справи пішли на краще. З теплотою згадує керівника і нині Ніна Захарівна:
"Господарство – багатогалузеве, поля засівали, на фермах повно худоби. Поступово колгосп вийшов в передовики, ми брали участь у Виставці досягнень народного господарства. В колгоспі було в пошані льонарство – ця культура давала добрі прибутки".
На той час Ніні Захарівні доручили очолити ланку з вирощування льону. Справа незнайома. Довелось вчитись, бо хотілось зробити більше, краще, дбала про колгосп, про примноження громадського добра. Бувала на різних зборах, семінарах, нарадах. Сама не зчулась, як збагатився її духовний світ, розширився світогляд, життя стало тим світом чудової краси, яка властива людям натхненної праці. До її голосу прислухались: відчувала підтримку колективу ланки, повагу керівництва господарства.
Коли запросили поїхати на виставку, дуже боялась, але й вабило невідоме. А подруги підтримали: "Їдь, Захарівно, побачиш, як живуть інші, як працюють, щось нове привезеш!". Назад їхала, сповнена радості, бажання робити більше, краще. Де б не працювала Ніна Захарівна, сповна віддавалась роботі. За багаторічну сумлінну працю, досягнуті успіхи її нагороджено багатьма орденами, а згодом присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.
В селі нині майже не залишилось в живих подруг, з якими ділила труднощі і радощі. Але Ніна Захарівна пам'ятає все до дрібниць. Про кожну розповідає з цікавістю, бо без них не було б добрих врожаїв, та й нагороди, вважає Ніна Захарівна , – то заслуга всіх.
"Шкода, – каже колишня невтомна трудівниця, – що діти росли, можливо, без ласки, уваги, бо і вдома господарство, город і робота зранку до пізна. Все вимагало часу й сил. Хоча росли добрі, розуміючі, працьовиті”. Нині Ніна Захарівна тішиться онуками, правнуками, праправнуками, а проживає з онучкою, яка оточує увагою, турботою, теплом улюблену бабусю.
Тож хай і надалі Ніну Захарівну не покидає здоров'я, гарний настрій, повага рідних і знайомих. Щастя й добра Вам, Героїне!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.
Героїня живе у Волошках
Залишити коментар