Повідомлення в номер / Чи багато треба для щастя

Пригорни мене, доле,

Подаруй материнське

 тепло.

Соломія жила в дитячому будинку. Сиротинець давав усе необхідне, крім материнського тепла і ласки. Як закінчила школу, вступила до університету, відчула самостійність, одержувала стипендію могла розпоряджатись власними грішми.

Тож, у першу чергу,  вирішила шукати матір, хотілось подивитись їй у вічі. Яка вона? Може, їй було тяжко, може, хвора була, може, як Шевченкову Катерину, батьки  вигнали з дому з дитям і їй не  було де притулитися? Мучила дівчину та причина, через яку мати здала її в дитячий будинок. Співчувала і подумки обіцяла все пробачити, аби ж лишень вона її признала, аби не відмовилась. Нічого не хотіла, навіть якщо матері живеться погано, помогти згідна, поділитись останньою крихтою…

Подруга бачила,  як Соломія страждає, пообіцяла допомогти в  пошуках. Правдами й неправдами вдалось дівчатам знайти адресу.

Довго їхали. Були здивовані, бо особняк, в якому жила горе-мати, не показував, що тут бідують. Не хотілося навіть і поріг переступати. Зустріла їх насторожено молода красива жінка. Все ж, мабуть, відчувала, що колись її донька знайде і тоді розкриється таємниця. "Ти так схожа на неї", – шепнула Марина.

Соломія назвала причину візиту. Жінка розхвилювалась ще більше і зразу сказала:

– Це вже давно минуле, і я не хочу в нього повертатись, тому дуже прошу не руйнувати моє щастя і тобі бажаю щастя. У мене є чоловік і син. Хай вони краще нічого не знають. Ти вже доросла, даси собі раду.

Соломія не чекала таке почути, ковтнула біль і, щоб не видати себе, попросила:

– Я б хотіла побачити брата, де він?

– Далеко.

– А хто Соломійчин батько? – це вже подруга  втрутилась.

– Немає в мене матері, не хочу і знати батька, ходімо звідси, – сказала схвильовано. – Будьте щасливі далі, я більше не потурбую  чужу для мене людину.

Всю дорогу мовчали обидві. Соломія ніби закам'яніла. А згодом, зітхнувши, сказала:

– Яка ж я нещасна. У тебе, Марино, є батьки, бабусі, дідусі, два брати, а я одна, як палець.

– Я буду тобі за сестру, хочеш? Ось поїхали до нас  у гості, побачиш, яка в мене сім'я.

– А давай, хоч на один день відчую домашній затишок.

– Чому на один? Буду тебе завжди брати, як їхатиму додому.

Поїздка була непередбачувана, і для Соломії здалася  казкою. Вже назад, як їхали, замріяно дивилася у вікно вагона і згадувала те гостювання, а Марина спала. Все сподобалось у цій родині, тепла зустріч залишила найприємніші спогади і розбурхала в душі солодкі почуття.

Прокинулася Марина і лукаво глянула на  подругу.

– Чого не спиш, згадуєш, як все було? Згадала навіть, як на тебе мій старший брат дивився? Мені здається, що ти йому сподобалась.

 – А він має дівчину? – ухилилась від відповіді Соломія.

– Має, але вона крутійка: то з братом, то з іншим дружить. Як я її спитала, чого вона так поводиться, відповіла, що має право вибирати. Побачимо, що з того вийде.

– Видно, вона його не кохає, коли крутить носом.

– Та й ми йому те саме кажемо, але він мовчить тільки.

Їхати вдруге не прийшлось, як планували, бо Марина захворіла. Додому не дала знати, щоб там не хвилювались.

Але Андрій приїхав до міста у справах  і зайшов до сестри в гуртожиток. Соломія прибирала в кімнаті, а Марина лежала на ліжку із замотаним горлом.

– Доброго вам дня, дівчата! О-о-о, а чого ми лежимо, сестричко?

– Андрійку, я вже видужую, ти ж вдома мовчи.

– Ледь знайшов – якісь такі лабіринти, блоки.

– А ти частіше приїжджай, то й не блудитимеш.

– А чого сюди їхати? Ви в село приїжджайте, там повно роботи завжди, а у вас тут тільки книги.

Виклав гостинці. Посиділи, погомоніли. А коли йшов уже, попросив Соломію, щоб провела, а то знову заблудиться і не втрапить на вихід. Прощаючись, попросив у Соломії номер мобільного телефона. 

– Навіщо, у тебе ж є Оксана, твоя кохана.

– Марина сказала? Ну, нічого, матиму дві, буде з кого вибирати.

– Так точно сказала й Оксана, що маєш  право вибирати.

– Ну, сестричко! Зараз вернусь і шию намилю.

– Я тобі нічого не казала. Хай це буде наша таємниця. А я ще ні з ким не дружу, боюся, щоб ніхто не образив так, як рідна мати. Розказувала Марина про нашу подорож до неї?

– Так, було, всі плакали. Знаєш, що я тобі пораджу: забудь вчорашнє, воно не повернеться, живи сьогоднішнім і майбутнім. Марина одужає – приїжджайте.

І стільки було тепла в його очах, коли говорив, що в дівчини аж сльози на очах з'явилися від розчулення. І вона мерщій попрощалась та побігла.

…Ті зустрічі закінчились через півроку весіллям. Марина раділа, бо як у воду дивилась, коли казала їй, що буде сестрою.

– Та я ж тепер маю і батьків, і дві бабусі, два дідуся, сестру і брата, а Андрійко для мене – найбільше щастя. Бач, здійснилось побажання матері.

– Хоч за це їй спасибі, – сумно обізвалась Марина.

Валентина ОСТАПЧУК.

Соломія жила в дитячому будинку. Сиротинець давав усе необхідне, крім материнського тепла і ласки. Як закінчила школу, вступила до університету, відчула самостійність, одержувала стипендію могла розпоряджатись власними грішми.

Тож, у першу чергу,  вирішила шукати матір, хотілось подивитись їй у вічі. Яка вона? Може, їй було тяжко, може, хвора була, може, як Шевченкову Катерину, батьки  вигнали з дому з дитям і їй не  було де притулитися? Мучила дівчину та причина, через яку мати здала її в дитячий будинок. Співчувала і подумки обіцяла все пробачити, аби ж лишень вона її признала, аби не відмовилась. Нічого не хотіла, навіть якщо матері живеться погано, помогти згідна, поділитись останньою крихтою…

Подруга бачила,  як Соломія страждає, пообіцяла допомогти в  пошуках. Правдами й неправдами вдалось дівчатам знайти адресу.

Довго їхали. Були здивовані, бо особняк, в якому жила горе-мати, не показував, що тут бідують. Не хотілося навіть і поріг переступати. Зустріла їх насторожено молода красива жінка. Все ж, мабуть, відчувала, що колись її донька знайде і тоді розкриється таємниця. "Ти так схожа на неї", – шепнула Марина.

Соломія назвала причину візиту. Жінка розхвилювалась ще більше і зразу сказала:

– Це вже давно минуле, і я не хочу в нього повертатись, тому дуже прошу не руйнувати моє щастя і тобі бажаю щастя. У мене є чоловік і син. Хай вони краще нічого не знають. Ти вже доросла, даси собі раду.

Соломія не чекала таке почути, ковтнула біль і, щоб не видати себе, попросила:

– Я б хотіла побачити брата, де він?

– Далеко.

– А хто Соломійчин батько? – це вже подруга  втрутилась.

– Немає в мене матері, не хочу і знати батька, ходімо звідси, – сказала схвильовано. – Будьте щасливі далі, я більше не потурбую  чужу для мене людину.

Всю дорогу мовчали обидві. Соломія ніби закам'яніла. А згодом, зітхнувши, сказала:

– Яка ж я нещасна. У тебе, Марино, є батьки, бабусі, дідусі, два брати, а я одна, як палець.

– Я буду тобі за сестру, хочеш? Ось поїхали до нас  у гості, побачиш, яка в мене сім'я.

– А давай, хоч на один день відчую домашній затишок.

– Чому на один? Буду тебе завжди брати, як їхатиму додому.

Поїздка була непередбачувана, і для Соломії здалася  казкою. Вже назад, як їхали, замріяно дивилася у вікно вагона і згадувала те гостювання, а Марина спала. Все сподобалось у цій родині, тепла зустріч залишила найприємніші спогади і розбурхала в душі солодкі почуття.

Прокинулася Марина і лукаво глянула на  подругу.

– Чого не спиш, згадуєш, як все було? Згадала навіть, як на тебе мій старший брат дивився? Мені здається, що ти йому сподобалась.

 – А він має дівчину? – ухилилась від відповіді Соломія.

– Має, але вона крутійка: то з братом, то з іншим дружить. Як я її спитала, чого вона так поводиться, відповіла, що має право вибирати. Побачимо, що з того вийде.

– Видно, вона його не кохає, коли крутить носом.

– Та й ми йому те саме кажемо, але він мовчить тільки.

Їхати вдруге не прийшлось, як планували, бо Марина захворіла. Додому не дала знати, щоб там не хвилювались.

Але Андрій приїхав до міста у справах  і зайшов до сестри в гуртожиток. Соломія прибирала в кімнаті, а Марина лежала на ліжку із замотаним горлом.

– Доброго вам дня, дівчата! О-о-о, а чого ми лежимо, сестричко?

– Андрійку, я вже видужую, ти ж вдома мовчи.

– Ледь знайшов – якісь такі лабіринти, блоки.

– А ти частіше приїжджай, то й не блудитимеш.

– А чого сюди їхати? Ви в село приїжджайте, там повно роботи завжди, а у вас тут тільки книги.

Виклав гостинці. Посиділи, погомоніли. А коли йшов уже, попросив Соломію, щоб провела, а то знову заблудиться і не втрапить на вихід. Прощаючись, попросив у Соломії номер мобільного телефона. 

– Навіщо, у тебе ж є Оксана, твоя кохана.

– Марина сказала? Ну, нічого, матиму дві, буде з кого вибирати.

– Так точно сказала й Оксана, що маєш  право вибирати.

– Ну, сестричко! Зараз вернусь і шию намилю.

– Я тобі нічого не казала. Хай це буде наша таємниця. А я ще ні з ким не дружу, боюся, щоб ніхто не образив так, як рідна мати. Розказувала Марина про нашу подорож до неї?

– Так, було, всі плакали. Знаєш, що я тобі пораджу: забудь вчорашнє, воно не повернеться, живи сьогоднішнім і майбутнім. Марина одужає – приїжджайте.

І стільки було тепла в його очах, коли говорив, що в дівчини аж сльози на очах з'явилися від розчулення. І вона мерщій попрощалась та побігла.

…Ті зустрічі закінчились через півроку весіллям. Марина раділа, бо як у воду дивилась, коли казала їй, що буде сестрою.

– Та я ж тепер маю і батьків, і дві бабусі, два дідуся, сестру і брата, а Андрійко для мене – найбільше щастя. Бач, здійснилось побажання матері.

– Хоч за це їй спасибі, – сумно обізвалась Марина.

Валентина ОСТАПЧУК.