Повідомлення в номер / Вершина творчості Лесі Українки

1914 року у м. Києві в друкарні Бондаренка та Гніздовського вийшло перше окреме видання "Лісової пісні" /з портретом Лесі Українки, двома ілюстраціями та нотами/.

"Лісова пісня" – вершина творчості письменниці, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

 "Лісова пісня" – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тої великої любові, яка керує Сонцем і зірками та всім сущим.

Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто вивозила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так, у селі Жабориця, що на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона "бігала самотою в ліс" і там чекала на зустріч з Мавкою. "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік", – пише Леся Українка у листі до матері.

 Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом,  дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У Левка було три сестри – Катерина, Олександра та Лукреція (дві з них працювали у Косачів, можливо, саме ці побутові зв'язки і привели рідних Лесі до с. Скулина та урочища "Нечимне"). 

Про ці перші відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: "Їхали ми весь час лісом, переїздили скілька великих лісових "бродів", переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька "Білінка". Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого – переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов".

Дядько Лев на прізвище Бас жив у селі Скулині, а в урочище “Нечимне” вибирався на літо, там він випасав худобу та доглядав за пасікою.  Дядько Лев був справжньою невичерпною криницею народної мудрості. Ольга Косач-Кривинюк згадує: "У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про їх звичаї і відносини між собою і людьми".

Це була перша і,  як свідчать матеріали, не остання подорож Косачів до урочища.

Село Скулин і Нечимне відвідувала родина і в наступні роки. Бувала тут і наймолодша сестра Лесі Ізидора: "Пригадую, яке це було глухе поліське село в порівнянні з Колодяжним. Воно мало якийсь архаїчний вигляд, в ньому було багато курних хат. Заміжні жінки там ходили з обтятим волоссям, чоловіки – в повстяних шапках, малі діти влітку – в самих довгих сорочках, підперезаних крайкою. Спинилися ми в Скулині, в одного знайомого. Це був дядько Лев".

Ось саме під впливом побачених в урочищі прекрасних краєвидів лісового озера, а ще й загадкових розповідей Лева про міфічних істот і всяку "силу", вже далеко від України у сонячній Грузії пише Леся Українка свій шедевр світової літератури.

Породила "Лісову пісню" туга за рідним краєм, за казкою дитинства: "Мені здається, що я просто згадала наші  ліси та затужила за ними...”. 

Народжена з туги за рідним краєм, "Лісова пісня" відкрила дивоцвіти зрілого письменницького таланту Лесі Українки.

"А я таки сама "неравнодушна" до сі речі, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша”, – писала Леся Українка в листі до матері. А Олена Пчілка, прочитавши рукопис драми-феєрії, поспішила повідомити читачів журналу "Рідний край" про новий твір своєї талановитої доньки "по змісту одмінний од давніших", а також про те, що написаний він прекрасним, дуже розмаїтим віршем і сповнений тонкої поезії, "що має при тім чисто місцеві волинські чари".

"Лісова пісня" була опублікована в журналі "Літературно-науковий вісник" 1912 року. Драматична цензура дозволила п'єсу для постановки на сцені у квітні 1912 року трупі Миколи Садовського. У листі до матері Леся Українка так реагувала на цю звістку: "Щодо "Лісової пісні", та просила Людю (Людмилу Старицьку-Черняхівську), щоб Садовський в разі серйозних замірів ставити сю річ не зміняв нічого, не списавшись зо мною, – боюся, щоб там чого не "співнили", намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя...Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все у ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій "стиль", а не тільки "служебне значення").  Якесь в мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б хотіла бачити її на сцені, і боюся, не "провалу" боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну та се ж вічна трагедія авторів". За життя Лесі Українки "Лісова пісня" так і не була поставлена на сцені.

1914 року драма-феєрія виходить окремим виданням. Газета "Рада" повідомляє про цю подію читачів, акцентуючи, що книжка дає готовий  матеріал для постановки на сцені, зокрема містить додатки:

“1. Народні волинські мелодії, що сама авторка вибрала до "Лісової пісні".

2. Типи і краєвиди Волинського Полісся (портрет парубка, двох жінок, дерева)” (на знімках).

Уперше драма-феєрія була поставлена в Державному драматичному театрі у Києві Борисом Кринівецьким 22 листопада 1918 року, а на Західній Україні – у вересні 1923 в народному театрі товариства "Українська бесіда" у Львові.

Успіх вистави був і залишається незаперечним. Остап Вишня сказав: "Яка краса ця "Лісова пісня"! Яка насолода бачити її на сцені... Казка… Дивна легенда…".

До "Лісової пісні" звертаються представники інших видів мистецтв. Вона живе як балет, опера, кінофільм. Драма викликає постійний інтерес живописців, графіків, скульпторів.

"Лісова пісня" Лесі Українки відкриває перед нами всю красу Волині. Це зворушлива, ніжна пісня наших лісів. Вона закликає зберегти у серці те, "що не вмирає".  

 Ольга Бойко,

завідувачка Колодяжненського музею Лесі Українки.

Фото з архіву ліцею.

1914 року у м. Києві в друкарні Бондаренка та Гніздовського вийшло перше окреме видання "Лісової пісні" /з портретом Лесі Українки, двома ілюстраціями та нотами/.

"Лісова пісня" – вершина творчості письменниці, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

 "Лісова пісня" – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тої великої любові, яка керує Сонцем і зірками та всім сущим.

Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто вивозила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так, у селі Жабориця, що на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона "бігала самотою в ліс" і там чекала на зустріч з Мавкою. "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік", – пише Леся Українка у листі до матері.

 Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом,  дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У Левка було три сестри – Катерина, Олександра та Лукреція (дві з них працювали у Косачів, можливо, саме ці побутові зв'язки і привели рідних Лесі до с. Скулина та урочища "Нечимне"). 

Про ці перші відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: "Їхали ми весь час лісом, переїздили скілька великих лісових "бродів", переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька "Білінка". Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого – переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов".

Дядько Лев на прізвище Бас жив у селі Скулині, а в урочище “Нечимне” вибирався на літо, там він випасав худобу та доглядав за пасікою.  Дядько Лев був справжньою невичерпною криницею народної мудрості. Ольга Косач-Кривинюк згадує: "У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про їх звичаї і відносини між собою і людьми".

Це була перша і,  як свідчать матеріали, не остання подорож Косачів до урочища.

Село Скулин і Нечимне відвідувала родина і в наступні роки. Бувала тут і наймолодша сестра Лесі Ізидора: "Пригадую, яке це було глухе поліське село в порівнянні з Колодяжним. Воно мало якийсь архаїчний вигляд, в ньому було багато курних хат. Заміжні жінки там ходили з обтятим волоссям, чоловіки – в повстяних шапках, малі діти влітку – в самих довгих сорочках, підперезаних крайкою. Спинилися ми в Скулині, в одного знайомого. Це був дядько Лев".

Ось саме під впливом побачених в урочищі прекрасних краєвидів лісового озера, а ще й загадкових розповідей Лева про міфічних істот і всяку "силу", вже далеко від України у сонячній Грузії пише Леся Українка свій шедевр світової літератури.

Породила "Лісову пісню" туга за рідним краєм, за казкою дитинства: "Мені здається, що я просто згадала наші  ліси та затужила за ними...”. 

Народжена з туги за рідним краєм, "Лісова пісня" відкрила дивоцвіти зрілого письменницького таланту Лесі Українки.

"А я таки сама "неравнодушна" до сі речі, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша”, – писала Леся Українка в листі до матері. А Олена Пчілка, прочитавши рукопис драми-феєрії, поспішила повідомити читачів журналу "Рідний край" про новий твір своєї талановитої доньки "по змісту одмінний од давніших", а також про те, що написаний він прекрасним, дуже розмаїтим віршем і сповнений тонкої поезії, "що має при тім чисто місцеві волинські чари".

"Лісова пісня" була опублікована в журналі "Літературно-науковий вісник" 1912 року. Драматична цензура дозволила п'єсу для постановки на сцені у квітні 1912 року трупі Миколи Садовського. У листі до матері Леся Українка так реагувала на цю звістку: "Щодо "Лісової пісні", та просила Людю (Людмилу Старицьку-Черняхівську), щоб Садовський в разі серйозних замірів ставити сю річ не зміняв нічого, не списавшись зо мною, – боюся, щоб там чого не "співнили", намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя...Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все у ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій "стиль", а не тільки "служебне значення").  Якесь в мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б хотіла бачити її на сцені, і боюся, не "провалу" боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну та се ж вічна трагедія авторів". За життя Лесі Українки "Лісова пісня" так і не була поставлена на сцені.

1914 року драма-феєрія виходить окремим виданням. Газета "Рада" повідомляє про цю подію читачів, акцентуючи, що книжка дає готовий  матеріал для постановки на сцені, зокрема містить додатки:

“1. Народні волинські мелодії, що сама авторка вибрала до "Лісової пісні".

2. Типи і краєвиди Волинського Полісся (портрет парубка, двох жінок, дерева)” (на знімках).

Уперше драма-феєрія була поставлена в Державному драматичному театрі у Києві Борисом Кринівецьким 22 листопада 1918 року, а на Західній Україні – у вересні 1923 в народному театрі товариства "Українська бесіда" у Львові.

Успіх вистави був і залишається незаперечним. Остап Вишня сказав: "Яка краса ця "Лісова пісня"! Яка насолода бачити її на сцені... Казка… Дивна легенда…".

До "Лісової пісні" звертаються представники інших видів мистецтв. Вона живе як балет, опера, кінофільм. Драма викликає постійний інтерес живописців, графіків, скульпторів.

"Лісова пісня" Лесі Українки відкриває перед нами всю красу Волині. Це зворушлива, ніжна пісня наших лісів. Вона закликає зберегти у серці те, "що не вмирає".  

Фото з архіву ліцею.