Щоб не втратити кохання
Мабуть, кожен із нас відчував симпатію, закоханість чи навіть кохання. Але мало хто був заручником нерозділеного кохання. Любові такої сильної, що змінює тебе, твій світогляд, ставлення до життя і водночас такої, що змушує кричати чи навіть плакати від безвиході... Саме так трапилось із Тарасом, який лише з часом усвідомив, наскільки цінні і важливі стосунки, напевно, уже втратив назавжди. Пропонуємо читачам історію, яка, можливо, допоможе деяким закоханим зберегти цей дар небес, стати щасливішим, якщо вчасно сказати такі прості б, здавалося, слова: "Я тебе люблю…".
Сумніви були помилкою
Познайомилися вони восени, як зараз дуже часто буває, – в інтернеті, на одному з сайтів для спілкування. Тараса вразила фотографія, де довге, розкішне волосся закривало обличчя дівчини... її звали Марина. З перших хвилин віртуального спілкування зрозумів, що дівчина особлива. Розум, простота, а головне – щирість і відкритість Марини підкорили хлопця.
– Перші емоції, які виникли при спілкуванні, не можливо передати – це був суцільний позитив, я дуже давно не відчував такого, просто розмовляючи з незнайомою людиною, – відверто зізнається він. – Така собі проста і розумна татова донечка. Я був у захваті.
Минуло не більше тижня, і між Тарасом та Мариною виникли теплі стосунки. Це був найпрекрасніший період в їхньому житті.
Тарас – різкий і прямолінійний у спілкуванні зі всіма оточуючими, відчув, що він комусь потрібний, що в стосунках можна не лише віддавати, а й отримувати. Хлопець, як сам розповідає, повністю віддався цим почуттям, цілковито довірився дівчині. Однак це його налякало...
– Я повністю розділяв усі ці почуття, і мене це лякало. Марина проявляла все, що почувала, – я ж тільки відчував, проте не показував. І що далі мене затягували почуття, то жорсткішим я ставав. Я був не готовий, мене переповнювали емоції, однак я їх боявся, – пригадує Тарас. – Одного дня Марина зізналась, що починає у мене закохуватися. А я не був упевнений, що навіть коли відкриюся, зможу зробити її щасливою, адже вона така ніжна, а я за натурою такий черствий... Ці сумніви були моєю найбільшою помилкою.
Логіка виявилась сильнішою
Тарасові Марина шалено подобалась. Коли дівчина дивилась на нього, душа розквітала. Коли торкалась своєю рукою його руки – серце билося швидше, а венами розливалося тепло кохання...
Проте Тарас так і не дав зрозуміти дівчині, що вона йому небайдужа. Натомість він створив бар'єр між собою та коханою. Чоловік запевнив, що серйозних стосунків між ними бути не може. Він, обманюючи себе, переконав дівчину, що не кохає її, а стосунки їхні не мають шансів. Щось із середини кричало: "Навіщо, що ж ти робиш? Це ж та єдина, яку ти шукав?". На жаль, цей голос приглушувався логікою.
– Здавалося, трохи часу – все забудеться, і кожен житиме далі своїм життям, – розповідає Тарас. – Та виявилося, що я таки закоханий. Я це розумів, але намагався продовжувати жити так, як до зустрічі з Мариною. Постійні відрядження, поїздки, робота, розваги з друзями, здавалося б, мали приглушити почуття, але вони все виривалися на волю. Ми з Мариною листувалися, іноді навіть я телефонував до неї, розуміючи, що вона таки зуміла впоратися з почуттями. Я був радий за неї, а може, лише змушував себе так думати. Я чекав, що ось-ось – і у мене мине ця манія, це бажання, це марення...
Тиждень подарунків
Але воно не минуло. Із кожним днем Тарас все сильніше відчував, що його просто тягне до коханої. Лише вона була в його думках, нею він жив, захоплювався і страждав... При кожній випадковій зустрічі чи телефонній розмові серце хлопця стискалося, а в душі волала порожнеча. Почуття було настільки новим і сильним, що терпіти його більше не було змоги. Тоді наш герой вирішив розповісти все коханій, спробувати повернути стосунки, повністю віддатися її коханню...
Але, як виявилось, було пізно. Хлопець і своїми вчинками показував дівчині свої почуття, а потім, радісний, що врешті зважився, говорив із нею, проте марно... Тарас не відчув взаємності. Навпаки, його почуття билися об стіну, здавалося, що слова пролітають повз Марину. Хлопець не розумів, що коїться, – реальність залишилась десь позаду, всю свідомість заполонили емоції, такі болючі, такі нестерпні і різні...
– Я вирішив, що досить сидіти і чекати, що щастя прийде саме, – продовжує свою історію закоханий. – Я прагнув, щоб кохана відчула, що вона мені потрібна, що я хочу, аби вона якнайбільше посміхалася, а головне, що я хочу належати їй. – Тоді до мене прийшла ідея тижня подарунків. То був не зовсім тиждень – лише п'ять днів, але мені здалося, що Марина була приємно здивована.
Хлопець щодня робив коханій різні подарунки. То були 11 троянд, потім – книга із закладкою на пам'ять про кохання, телеграма, цукерки, навіть контурна карта і набір олівців із запискою "Я дарую тобі весь світ. Розмалюй його для себе"...
Все це передавав кур'єрами у різний час, подарунки завжди були несподіванкою для Марини. Тарасові здавалося, що все вдається, що в нього є шанс. Душа боліла вже не так сильно, а світ знову став кольоровим.
"Відчув,
як падаю
у прірву"
Після тих п'яти днів хлопець освідчився. Він сказав усе, вилив дівчині свою душу. Пригадує, що в ту мить був відвертим як ніколи, вперше був готовий віддати своє серце іншій людині, без жодних умов, просто віддати себе цілковито... Та реакції майже не було.
– Я відчув, як падаю у прірву. Проти мене застосували мої ж методи. Я почувався розчавленим, але вирішив, що це нічого не змінить. Я кохав, кохаю і досі. І надія як була, так і залишається, – каже Тарас. – Водночас я зрозумів, що кохана бачить мене таким, яким я себе показав їй раніше, адже люди, на її думку, не змінюються. Проте насправді – змінюються, та й моя тодішня стриманість була лише маскою... Як я хочу зараз, аби кохана побачила мене справжнім, яким бачать мене друзі і рідні!
Ще одна спроба
Робив наш герой й інші спроби повернути дівчину, добитися її кохання, та кожного разу розумів, що щось не так, що все ним настільки сильно зіпсоване, що шансів, здається, немає.
– До людей потрібно ставитися так, як ми хочемо, аби ставилися до нас, – тепер я це не лише знаю, а й переконався на власному досвіді. Стосунки – річ тендітна, їх повинні плекати двоє. Я караюся, бо зруйнував найцінніше – кохання. Але моя надія все ще живе, бо, як співав Висоцький: "Я дышу, а значит, я живу. Я живу, а значит, я люблю", – підсумовує Тарас. – Я дуже хочу, аби люди, які читатимуть це, не повторювали моїх помилок і зробили відповідні висновки.
Крім того, ця публікація, напевне, буде моєю останньою спробою завоювати своє щастя... Останньою запискою для Марини...
На даний час Тарас і Марина живуть своїм, не пов'язаним один з одним, життям. Кожен із них переймається роботою, зосереджений на власних досягненнях, проводить час із друзями. Разом із тим, герой цієї розповіді до нестями кохає Марину. Вона ж про його почуття знає, але або не вірить їм, або ж просто нічого не відчуває до юнака. Тарас сподівається, що найближчим часом все вирішиться, тоді він або отримає своє кохання, або ж поплатиться за власні помилки, про які шкодує. Бережіть найцінніше!
Уляна СТЕПАНЕЦЬ.
Мабуть, кожен із нас відчував симпатію, закоханість чи навіть кохання. Але мало хто був заручником нерозділеного кохання. Любові такої сильної, що змінює тебе, твій світогляд, ставлення до життя і водночас такої, що змушує кричати чи навіть плакати від безвиході... Саме так трапилось із Тарасом, який лише з часом усвідомив, наскільки цінні і важливі стосунки, напевно, уже втратив назавжди. Пропонуємо читачам історію, яка, можливо, допоможе деяким закоханим зберегти цей дар небес, стати щасливішим, якщо вчасно сказати такі прості б, здавалося, слова: "Я тебе люблю…".
Сумніви були помилкою
Познайомилися вони восени, як зараз дуже часто буває, – в інтернеті, на одному з сайтів для спілкування. Тараса вразила фотографія, де довге, розкішне волосся закривало обличчя дівчини... її звали Марина. З перших хвилин віртуального спілкування зрозумів, що дівчина особлива. Розум, простота, а головне – щирість і відкритість Марини підкорили хлопця.
– Перші емоції, які виникли при спілкуванні, не можливо передати – це був суцільний позитив, я дуже давно не відчував такого, просто розмовляючи з незнайомою людиною, – відверто зізнається він. – Така собі проста і розумна татова донечка. Я був у захваті.
Минуло не більше тижня, і між Тарасом та Мариною виникли теплі стосунки. Це був найпрекрасніший період в їхньому житті.
Тарас – різкий і прямолінійний у спілкуванні зі всіма оточуючими, відчув, що він комусь потрібний, що в стосунках можна не лише віддавати, а й отримувати. Хлопець, як сам розповідає, повністю віддався цим почуттям, цілковито довірився дівчині. Однак це його налякало...
– Я повністю розділяв усі ці почуття, і мене це лякало. Марина проявляла все, що почувала, – я ж тільки відчував, проте не показував. І що далі мене затягували почуття, то жорсткішим я ставав. Я був не готовий, мене переповнювали емоції, однак я їх боявся, – пригадує Тарас. – Одного дня Марина зізналась, що починає у мене закохуватися. А я не був упевнений, що навіть коли відкриюся, зможу зробити її щасливою, адже вона така ніжна, а я за натурою такий черствий... Ці сумніви були моєю найбільшою помилкою.
Логіка виявилась сильнішою
Тарасові Марина шалено подобалась. Коли дівчина дивилась на нього, душа розквітала. Коли торкалась своєю рукою його руки – серце билося швидше, а венами розливалося тепло кохання...
Проте Тарас так і не дав зрозуміти дівчині, що вона йому небайдужа. Натомість він створив бар'єр між собою та коханою. Чоловік запевнив, що серйозних стосунків між ними бути не може. Він, обманюючи себе, переконав дівчину, що не кохає її, а стосунки їхні не мають шансів. Щось із середини кричало: "Навіщо, що ж ти робиш? Це ж та єдина, яку ти шукав?". На жаль, цей голос приглушувався логікою.
– Здавалося, трохи часу – все забудеться, і кожен житиме далі своїм життям, – розповідає Тарас. – Та виявилося, що я таки закоханий. Я це розумів, але намагався продовжувати жити так, як до зустрічі з Мариною. Постійні відрядження, поїздки, робота, розваги з друзями, здавалося б, мали приглушити почуття, але вони все виривалися на волю. Ми з Мариною листувалися, іноді навіть я телефонував до неї, розуміючи, що вона таки зуміла впоратися з почуттями. Я був радий за неї, а може, лише змушував себе так думати. Я чекав, що ось-ось – і у мене мине ця манія, це бажання, це марення...
Тиждень подарунків
Але воно не минуло. Із кожним днем Тарас все сильніше відчував, що його просто тягне до коханої. Лише вона була в його думках, нею він жив, захоплювався і страждав... При кожній випадковій зустрічі чи телефонній розмові серце хлопця стискалося, а в душі волала порожнеча. Почуття було настільки новим і сильним, що терпіти його більше не було змоги. Тоді наш герой вирішив розповісти все коханій, спробувати повернути стосунки, повністю віддатися її коханню...
Але, як виявилось, було пізно. Хлопець і своїми вчинками показував дівчині свої почуття, а потім, радісний, що врешті зважився, говорив із нею, проте марно... Тарас не відчув взаємності. Навпаки, його почуття билися об стіну, здавалося, що слова пролітають повз Марину. Хлопець не розумів, що коїться, – реальність залишилась десь позаду, всю свідомість заполонили емоції, такі болючі, такі нестерпні і різні...
– Я вирішив, що досить сидіти і чекати, що щастя прийде саме, – продовжує свою історію закоханий. – Я прагнув, щоб кохана відчула, що вона мені потрібна, що я хочу, аби вона якнайбільше посміхалася, а головне, що я хочу належати їй. – Тоді до мене прийшла ідея тижня подарунків. То був не зовсім тиждень – лише п'ять днів, але мені здалося, що Марина була приємно здивована.
Хлопець щодня робив коханій різні подарунки. То були 11 троянд, потім – книга із закладкою на пам'ять про кохання, телеграма, цукерки, навіть контурна карта і набір олівців із запискою "Я дарую тобі весь світ. Розмалюй його для себе"...
Все це передавав кур'єрами у різний час, подарунки завжди були несподіванкою для Марини. Тарасові здавалося, що все вдається, що в нього є шанс. Душа боліла вже не так сильно, а світ знову став кольоровим.
"Відчув, як падаю у прірву"
Після тих п'яти днів хлопець освідчився. Він сказав усе, вилив дівчині свою душу. Пригадує, що в ту мить був відвертим як ніколи, вперше був готовий віддати своє серце іншій людині, без жодних умов, просто віддати себе цілковито... Та реакції майже не було.
– Я відчув, як падаю у прірву. Проти мене застосували мої ж методи. Я почувався розчавленим, але вирішив, що це нічого не змінить. Я кохав, кохаю і досі. І надія як була, так і залишається, – каже Тарас. – Водночас я зрозумів, що кохана бачить мене таким, яким я себе показав їй раніше, адже люди, на її думку, не змінюються. Проте насправді – змінюються, та й моя тодішня стриманість була лише маскою... Як я хочу зараз, аби кохана побачила мене справжнім, яким бачать мене друзі і рідні!
Ще одна спроба
Робив наш герой й інші спроби повернути дівчину, добитися її кохання, та кожного разу розумів, що щось не так, що все ним настільки сильно зіпсоване, що шансів, здається, немає.
– До людей потрібно ставитися так, як ми хочемо, аби ставилися до нас, – тепер я це не лише знаю, а й переконався на власному досвіді. Стосунки – річ тендітна, їх повинні плекати двоє. Я караюся, бо зруйнував найцінніше – кохання. Але моя надія все ще живе, бо, як співав Висоцький: "Я дышу, а значит, я живу. Я живу, а значит, я люблю", – підсумовує Тарас. – Я дуже хочу, аби люди, які читатимуть це, не повторювали моїх помилок і зробили відповідні висновки.
Крім того, ця публікація, напевне, буде моєю останньою спробою завоювати своє щастя... Останньою запискою для Марини...
На даний час Тарас і Марина живуть своїм, не пов'язаним один з одним, життям. Кожен із них переймається роботою, зосереджений на власних досягненнях, проводить час із друзями. Разом із тим, герой цієї розповіді до нестями кохає Марину. Вона ж про його почуття знає, але або не вірить їм, або ж просто нічого не відчуває до юнака. Тарас сподівається, що найближчим часом все вирішиться, тоді він або отримає своє кохання, або ж поплатиться за власні помилки, про які шкодує. Бережіть найцінніше!
Уляна СТЕПАНЕЦЬ.
Залишити коментар