Королева
"Моя королева" – так люб'язно називає чоловік свою дружину. Її врода принесла душі страждання, біль і розчарування. І лише згодом – кохання. "Королевою" вона стала пізніше, коли перенесла образи, знущання та насмішки найближчих і найрідніших людей.
...Дівчата закінчували школу і мріяли про випускний вечір. Тож обидві, домовившись заздалегідь, ішли курною дорогою від села до траси, щоб попуткою заїхати в райцентр і купити тканину на сукні для випускного вечора. Вони не стали чекати рейсовий автобус, а зупинили першу вантажну машину, що їхала в район. Зручно вмостившись у кабіні біля двох чоловіків, щебетали про свої мрії. Кабіна була вузенька, тож Валька сіла на руки одному з чоловіків, а Маруся посередині коло шофера.
Рудоволоса, з ластовинням щебетуха Валька одразу розказала, куди вони їдуть. Мовчазна і скромна Маруся мовчала. Її увагу привернув шофер, який раз по раз позирав на вродливу дівчину. Та й хто ж не зверне увагу на таку красуню? Одна коса чого варта! А чорні бровенята!.. Вони дугами-коромислом застигли на високому чолі. Рум'янець на щоках грав молодим вином кольору ранкової зорі. Вуста, мов стигла вишня, з якої от-от потече сік – так і вабили до себе. Мабуть, солодкі-солодкі... Як же встоїш перед такою спокусою?
Раптом машина звернула углиб лісу і зупинилась. Валька, заливаючись дзвінким сміхом, вистрибнула з кабіни і, смикнувши за руку мужчину, потягла його за собою в кущі.
– Ходімо, не будемо заважати людям спілкуватися, – з єхидною посмішкою процідив крізь зуби.
Маруся лишилась в кабіні. Вона відразу здогадалася, що буде далі. Шофер рвучко шарпнув дівчину за ситцеву блузку. Гудзики горошинами посипались на землю. Маруся кинулася навтьоки. Та здоровань шофер, гепнувши спересердя дверцятами кабіни, швидко наздогнав дівчину і повалив її на землю. Затуливши широкою долонею Марусі рота, зробив свою справу.
l
...На траві сиділа заплакана Маруся і обтирала листком лопуха закривавлені ноги. Сором виїдав їй очі. Вона ладна була провалитися крізь землю, аби не йти додому, бо знала: зла мачуха і строгий батько зживуть її зі світу. Була б жива Марусина мати, то все зрозуміла б і заступилася б за неї. А так кому сиротинка пожаліється? Що буде з нею далі?
...Машина хутко рвонула з місця і зникла за густим сосняком. Кривдники реготали і кожен хвалився, яка кому дівка дісталась. Перший казав, що товар був уже "у вжитку", а другий хвалився, що йому трапилась чесна і незаймана – він був у неї першим.
Дівчата в райцентр так і не доїхали, а пішки через ліс поверталися додому. Марусі здавалося, що кожен листочок на дереві шепотів: "Збезчещена... збезчещена..."
Валька втішала Марусю: "Ну, подумаєш? Що тут такого страшного? Ну, мало б це колись статися: рано чи пізно, яка різниця, з ким і коли? Зате ти вже будеш знати що таке мужчина".
Дівчина не чула, що говорила подруга, вона думала, що скаже вдома батькові і що зробить їй мачуха, коли дізнається правду.
На порозі Марусю зустріла мачуха. Її злісний погляд пронизував дівчину наскрізь. Гнівно глянувши, без зайвих запитань здогадалася, що трапилось, бо на Маріїному обличчі ніби було все написано. Сердитим голосом Ганна гукнула чоловіка: "А йди-но, старий, сюди! Спитай своєї дочки, де вона була?!"
Серце дівчини закалатало, мов у спійманої пташки. Їй здавалося, що воно от-от вискочить з грудей. Батько, не питаючи правди, вхопив Марію за довгу косу і поволік до хати. Не давши вимовити дочці й слова, гамселив її дужими кулаками. Та так вліпив під вухо, що дівчина майже оглухла: стала погано чути.
l
Мачуха з батьком і не збиралися шукати тих, хто поглумився над їхньою дочкою. Лише добрі люди швидко відшукали кривдників. Але оскільки батько Марусі не пред'являв ніяких претензій, то гвалтівник лише дав гроші на аборт. Плани в самостійне життя Марії були перекреслені раз і назавжди. Про майбутнє вона навіть і не мріяла. Мачуха, щоб не гонити дві корови і теля в череду, заставила сироту щодня пасти худобу на вигоні за селом та й ще череду гусей "приписала" і змусила совати за собою відро з водою.
– Хай сміються всі з гусячого пастуха! – торохтіла Ганна.
Навіть їсти з собою ніколи нічого не давала. Люди шкодували Марусю. Хто йде на город чи до лісу, то завжди щось дасть: хто пирога, хто яблуко, а хто і води напитись. Люди вірили дівчині і знали, що не з її волі так сталося. Посинілі від холоду ноги ціле літо і осінь вона гріла у коров'ячій сечі. Тільки ближче до зими мачуха давала їй взутися у свої старі стоптані бурки.
l
Перед Новим роком до баби Василини приїхали з Севастополя в гості два онука: Антон і Гриша. Красені на все село. Один одного кращий. В хаті зібралися хлопці та дівчата на вечорниці. Валька свого моменту не упустила і тут. Викаблучувалась перед хлопцями, але ті не звертали на неї уваги. Стара Василина подумки підшукувала наречену онукам і згадала про Марусю. Але як же її привести сюди коли вона нікуди не ходить? Та й батько не пустить. І баба вдалася до хитрощів. Городами навпрошки побігла до батька Марусі.
– Степане, дай-но мені свою дівчину, щоб пособила ковбаси начиняти, а то я кабана заколола, а помогти нема кому! – збрехала Василина.
– Та нехай іде, може, хоч тобі від неї буде якийсь толк, – сказав батько. Копшаючись по снігу городами, Маруся йшла за бабою. Вона навіть і не здогадувалась, що замислила старенька. Зайшовши до хати, дівчина зніяковіла, у хаті було повно молоді. Але серед сільських хлопців побачила двох незнайомців, яких вона не знала.
Дівчина засоромилась: її вбоге вбрання змусило ніяковіти перед хлопцями і дівчатами. Але ні стара полатана куфайчина мачухи, ні стоптані бурки не затьмарили вроду Марусі. Дівчина одразу запала в душу одному з братів. Антон, вставши з-за столу, поспішив до Марусі, що стояла коло порога. А вона мерщій вибігла з хати, щоб ніхто не сміявся і не кепкував з неї. Та спритний хлопець наздогнав її у сінях і не пускав додому.
Маруся, як та пташка, загнана в клітку, міцно притиснувшись до вушака сіняшніх дверей, не сміла підняти очі і глянути на хлопця, який своєю дужою рукою перегородив дорогу. Серце дівчини билося так голосно, що, здавалося, от-от вискочить з її грудей.
– Чого ти, сполохана пташко, втікаєш? – першим озвався Антон.
– Відпусти мене! – майже пошепки сказала Маруся.
– Не бійся, я тобі нічого поганого не заподію, – майже таким самим тоном відповів хлопець.
Маруся підвела очі і зустрілася з його очима. Він полонив її, підкорив почуття і панував над ними. Недарма в народі кажуть: "Не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий...". Антон ніколи не бачив такої краси. Довга до пояса коса звисала по старій куфайчині Марусі, а її чорні бровенята та карі очі спалювали хлопцеві душу, все його єство, в якому молодим вином вирувала любов. І хоча вона була бідно вдягнута, та все ж була схожа на королеву.
– Ти будеш моя королева! – впевнено сказав Антон. – Я тебе нікому не віддам.
– Я нікому не потрібна. І тобі теж. Я зганьблена та осміяна людьми, – тремтячими губами шепотіла дівчина.
l
Антон все ж наполіг, щоб провести "королеву" додому. Дорогою Маруся розповіла про себе усю правду. Вона не хотіла, щоб мачуха з батьком бачили її з хлопцем. Та Антон настояв на своєму: зайшов у хату і прямо з порогу випалив: "Я забираю вашу королеву!".
– Та бери те опудало хоч зараз! Хватило чужим, то ще й тобі вистачить! – сердито крикнула мачуха.
Від образи клубок сліз здушив дівчині горло. Вона ладна була йти куди-небудь гола, боса, аби швидше зникнути з ненависних очей мачухи та батька. Тієї ночі Маруся не закрила очей. Вона не знала, що буде завтра, коли настане ранок. З голови не йшла думка про Антона. Його чорні, як вуглини, очі та мов вороняче крило чуб, не давали дівчині спокою.
Через день хлопцям потрібно було їхати додому у Крим, де вони працювали далекобійниками. У них закінчувалась відпустка.
– Я без неї нікуди не поїду! – сказав Антон братові.
– Ти що здурів? Нам завтра на роботу виходити! І квитки вже на руках, – став сваритися Григорій.
Антон дістав з кишені білет на поїзд і порвав на дрібненькі шматочки.
– Ну, ось і все: білета немає. А щоб не вигнали з роботи, передаси директору заяву на відпустку за власний рахунок…
l
Наступного дня Антон з Марусею поїхали у Брест в магазин “Берізка", де колись тільки за долари можна було придбати хороші імпортні товари. Купив Марусі дороге пальто з норковим коміром і шапку з чорнобурки. Батько з мачухою дочки не впізнали. Очам своїм не повірили. З Попелюшки – в "королеву"! Хто б міг подумати?
Молодята пішли в магазин, щоб купити цукерок. Антон вибирав найдорожчі. Жіночки, що були в магазині, казали: "То, мабуть, для тещі й тестя гостинець за дочку...", та Антон, взявши цукерки, разом з Марусею пішли до бабусі, щоб подякувати їй за те, що звела докупи.
Через тиждень Марія з Антоном були вже у Севастополі. Одружились, виховали двоє діток. Лікарі вилікували глухоту жінці. Приїжджали в гості раз на рік, але тільки до бабусі Антона. Краса Марії не зів'яла, а ще більше розцвіла. І це дуже дратувало Вальку, коли бачила подругу в гостях у селі. А ще брала заздрість, що Маруся "відхватила" такого чоловіка. Сама ж вона вийшла заміж за пияка, який щодня ганяє кругом хати. Та ще й невістка "добра" трапилась: дає жару свекрусі...
Галина ОЛІФЕРЧУК.
"Моя королева" – так люб'язно називає чоловік свою дружину. Її врода принесла душі страждання, біль і розчарування. І лише згодом – кохання. "Королевою" вона стала пізніше, коли перенесла образи, знущання та насмішки найближчих і найрідніших людей.
...Дівчата закінчували школу і мріяли про випускний вечір. Тож обидві, домовившись заздалегідь, ішли курною дорогою від села до траси, щоб попуткою заїхати в райцентр і купити тканину на сукні для випускного вечора. Вони не стали чекати рейсовий автобус, а зупинили першу вантажну машину, що їхала в район. Зручно вмостившись у кабіні біля двох чоловіків, щебетали про свої мрії. Кабіна була вузенька, тож Валька сіла на руки одному з чоловіків, а Маруся посередині коло шофера.
Рудоволоса, з ластовинням щебетуха Валька одразу розказала, куди вони їдуть. Мовчазна і скромна Маруся мовчала. Її увагу привернув шофер, який раз по раз позирав на вродливу дівчину. Та й хто ж не зверне увагу на таку красуню? Одна коса чого варта! А чорні бровенята!.. Вони дугами-коромислом застигли на високому чолі. Рум'янець на щоках грав молодим вином кольору ранкової зорі. Вуста, мов стигла вишня, з якої от-от потече сік – так і вабили до себе. Мабуть, солодкі-солодкі... Як же встоїш перед такою спокусою?
Раптом машина звернула углиб лісу і зупинилась. Валька, заливаючись дзвінким сміхом, вистрибнула з кабіни і, смикнувши за руку мужчину, потягла його за собою в кущі.
– Ходімо, не будемо заважати людям спілкуватися, – з єхидною посмішкою процідив крізь зуби.
Маруся лишилась в кабіні. Вона відразу здогадалася, що буде далі. Шофер рвучко шарпнув дівчину за ситцеву блузку. Гудзики горошинами посипались на землю. Маруся кинулася навтьоки. Та здоровань шофер, гепнувши спересердя дверцятами кабіни, швидко наздогнав дівчину і повалив її на землю. Затуливши широкою долонею Марусі рота, зробив свою справу.
ххх
...На траві сиділа заплакана Маруся і обтирала листком лопуха закривавлені ноги. Сором виїдав їй очі. Вона ладна була провалитися крізь землю, аби не йти додому, бо знала: зла мачуха і строгий батько зживуть її зі світу. Була б жива Марусина мати, то все зрозуміла б і заступилася б за неї. А так кому сиротинка пожаліється? Що буде з нею далі?
...Машина хутко рвонула з місця і зникла за густим сосняком. Кривдники реготали і кожен хвалився, яка кому дівка дісталась. Перший казав, що товар був уже "у вжитку", а другий хвалився, що йому трапилась чесна і незаймана – він був у неї першим.
Дівчата в райцентр так і не доїхали, а пішки через ліс поверталися додому. Марусі здавалося, що кожен листочок на дереві шепотів: "Збезчещена... збезчещена..."
Валька втішала Марусю: "Ну, подумаєш? Що тут такого страшного? Ну, мало б це колись статися: рано чи пізно, яка різниця, з ким і коли? Зате ти вже будеш знати що таке мужчина".
Дівчина не чула, що говорила подруга, вона думала, що скаже вдома батькові і що зробить їй мачуха, коли дізнається правду.
На порозі Марусю зустріла мачуха. Її злісний погляд пронизував дівчину наскрізь. Гнівно глянувши, без зайвих запитань здогадалася, що трапилось, бо на Маріїному обличчі ніби було все написано. Сердитим голосом Ганна гукнула чоловіка: "А йди-но, старий, сюди! Спитай своєї дочки, де вона була?!"
Серце дівчини закалатало, мов у спійманої пташки. Їй здавалося, що воно от-от вискочить з грудей. Батько, не питаючи правди, вхопив Марію за довгу косу і поволік до хати. Не давши вимовити дочці й слова, гамселив її дужими кулаками. Та так вліпив під вухо, що дівчина майже оглухла: стала погано чути.
ххх
Мачуха з батьком і не збиралися шукати тих, хто поглумився над їхньою дочкою. Лише добрі люди швидко відшукали кривдників. Але оскільки батько Марусі не пред'являв ніяких претензій, то гвалтівник лише дав гроші на аборт. Плани в самостійне життя Марії були перекреслені раз і назавжди. Про майбутнє вона навіть і не мріяла. Мачуха, щоб не гонити дві корови і теля в череду, заставила сироту щодня пасти худобу на вигоні за селом та й ще череду гусей "приписала" і змусила совати за собою відро з водою.
– Хай сміються всі з гусячого пастуха! – торохтіла Ганна.
Навіть їсти з собою ніколи нічого не давала. Люди шкодували Марусю. Хто йде на город чи до лісу, то завжди щось дасть: хто пирога, хто яблуко, а хто і води напитись. Люди вірили дівчині і знали, що не з її волі так сталося. Посинілі від холоду ноги ціле літо і осінь вона гріла у коров'ячій сечі. Тільки ближче до зими мачуха давала їй взутися у свої старі стоптані бурки.
ххх
Перед Новим роком до баби Василини приїхали з Севастополя в гості два онука: Антон і Гриша. Красені на все село. Один одного кращий. В хаті зібралися хлопці та дівчата на вечорниці. Валька свого моменту не упустила і тут. Викаблучувалась перед хлопцями, але ті не звертали на неї уваги. Стара Василина подумки підшукувала наречену онукам і згадала про Марусю. Але як же її привести сюди коли вона нікуди не ходить? Та й батько не пустить. І баба вдалася до хитрощів. Городами навпрошки побігла до батька Марусі.
– Степане, дай-но мені свою дівчину, щоб пособила ковбаси начиняти, а то я кабана заколола, а помогти нема кому! – збрехала Василина.
– Та нехай іде, може, хоч тобі від неї буде якийсь толк, – сказав батько. Копшаючись по снігу городами, Маруся йшла за бабою. Вона навіть і не здогадувалась, що замислила старенька. Зайшовши до хати, дівчина зніяковіла, у хаті було повно молоді. Але серед сільських хлопців побачила двох незнайомців, яких вона не знала.
Дівчина засоромилась: її вбоге вбрання змусило ніяковіти перед хлопцями і дівчатами. Але ні стара полатана куфайчина мачухи, ні стоптані бурки не затьмарили вроду Марусі. Дівчина одразу запала в душу одному з братів. Антон, вставши з-за столу, поспішив до Марусі, що стояла коло порога. А вона мерщій вибігла з хати, щоб ніхто не сміявся і не кепкував з неї. Та спритний хлопець наздогнав її у сінях і не пускав додому.
Маруся, як та пташка, загнана в клітку, міцно притиснувшись до вушака сіняшніх дверей, не сміла підняти очі і глянути на хлопця, який своєю дужою рукою перегородив дорогу. Серце дівчини билося так голосно, що, здавалося, от-от вискочить з її грудей.
– Чого ти, сполохана пташко, втікаєш? – першим озвався Антон.
– Відпусти мене! – майже пошепки сказала Маруся.
– Не бійся, я тобі нічого поганого не заподію, – майже таким самим тоном відповів хлопець.
Маруся підвела очі і зустрілася з його очима. Він полонив її, підкорив почуття і панував над ними. Недарма в народі кажуть: "Не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий...". Антон ніколи не бачив такої краси. Довга до пояса коса звисала по старій куфайчині Марусі, а її чорні бровенята та карі очі спалювали хлопцеві душу, все його єство, в якому молодим вином вирувала любов. І хоча вона була бідно вдягнута, та все ж була схожа на королеву.
– Ти будеш моя королева! – впевнено сказав Антон. – Я тебе нікому не віддам.
– Я нікому не потрібна. І тобі теж. Я зганьблена та осміяна людьми, – тремтячими губами шепотіла дівчина.
ххх
Антон все ж наполіг, щоб провести "королеву" додому. Дорогою Маруся розповіла про себе усю правду. Вона не хотіла, щоб мачуха з батьком бачили її з хлопцем. Та Антон настояв на своєму: зайшов у хату і прямо з порогу випалив: "Я забираю вашу королеву!".
– Та бери те опудало хоч зараз! Хватило чужим, то ще й тобі вистачить! – сердито крикнула мачуха.
Від образи клубок сліз здушив дівчині горло. Вона ладна була йти куди-небудь гола, боса, аби швидше зникнути з ненависних очей мачухи та батька. Тієї ночі Маруся не закрила очей. Вона не знала, що буде завтра, коли настане ранок. З голови не йшла думка про Антона. Його чорні, як вуглини, очі та мов вороняче крило чуб, не давали дівчині спокою.
Через день хлопцям потрібно було їхати додому у Крим, де вони працювали далекобійниками. У них закінчувалась відпустка.
– Я без неї нікуди не поїду! – сказав Антон братові.
– Ти що здурів? Нам завтра на роботу виходити! І квитки вже на руках, – став сваритися Григорій.
Антон дістав з кишені білет на поїзд і порвав на дрібненькі шматочки.
– Ну, ось і все: білета немає. А щоб не вигнали з роботи, передаси директору заяву на відпустку за власний рахунок…
ххх
Наступного дня Антон з Марусею поїхали у Брест в магазин “Берізка", де колись тільки за долари можна було придбати хороші імпортні товари. Купив Марусі дороге пальто з норковим коміром і шапку з чорнобурки. Батько з мачухою дочки не впізнали. Очам своїм не повірили. З Попелюшки – в "королеву"! Хто б міг подумати?
Молодята пішли в магазин, щоб купити цукерок. Антон вибирав найдорожчі. Жіночки, що були в магазині, казали: "То, мабуть, для тещі й тестя гостинець за дочку...", та Антон, взявши цукерки, разом з Марусею пішли до бабусі, щоб подякувати їй за те, що звела докупи.
Через тиждень Марія з Антоном були вже у Севастополі. Одружились, виховали двоє діток. Лікарі вилікували глухоту жінці. Приїжджали в гості раз на рік, але тільки до бабусі Антона. Краса Марії не зів'яла, а ще більше розцвіла. І це дуже дратувало Вальку, коли бачила подругу в гостях у селі. А ще брала заздрість, що Маруся "відхватила" такого чоловіка. Сама ж вона вийшла заміж за пияка, який щодня ганяє кругом хати. Та ще й невістка "добра" трапилась: дає жару свекрусі...
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Залишити коментар