Повідомлення в номер / Як здобували автокефалію Помісні Церкви

Існування сучасної системи Помісних Церков підтверджує 6 правило І Вселенського собору (325 р.): «Нехай зберігаються древні звичаї, прийняті у Єгипті, і у Лівії, в Пентаполі, щоб Олександрійський єпископ мав владу над усіма цими. Бо і Римському єпископу це звично. Подібно і у Антіохії, і в інших областях нехай зберігаються переваги церков». 

Каноніст-єпископ Никодим (Мілаш) пояснює, що «межі, до яких Олександрійський єпископ міг простягати свою владу, були ті самі, що і кордони, які позначали велику політичну область (діоцез) Єгипту». Що стосується області влади Римського єпископа, то єп. Никодим зазначає: «Вальсамон у тлумаченні цього правила говорить, що Нікейський собор визнав за Римським єпископом владу над західними областями. Нам здається, що ці слова Вальсамона є підтвердженням думки тих, які вважають, що римському єпископу в час Нікейського собору підпорядковувалися усі провінції, які знаходились у залежності від vicarius urbis (намісників міст)», тобто ті десять провінцій південної Італії та островів Сицилії, Сардинії та Корсики, які політично залежали безпосередньо від Риму. «Область, підпорядкована Антіохійському єпископу, співпадала з кордонами політичної області Сходу (діоцез Сходу), головним містом якого була Антіохія» (єп. Никодим Мілаш). 

Таким чином І Вселенський собор не проголосив автокефалію трьох Церков – Римської, Олександрійської та Антіохійської, а лише визнав її на підставі «древніх звичаїв» та у межах, відповідних до тогочасного політичного поділу. Другий важливий висновок, що витікає з цього правила і його тлумачення, полягає у тому, що межі юрисдикції трьох вищеназваних Помісних Церков залежать від тогочасного адміністративно-політичного поділу та співпадають з межами цього поділу.

Про Єрусалимську Церкву говорить 7 правило І Вселенського Собору: «Через те, що утвердився звичай, і древнє передання, щоб шанувати єпископа, який перебуває в Елії (Елія Капітоліна – тогочасна офіційна назва Єрусалиму): то нехай має він послідування честі, із збереженням достоїнства, засвоєного митрополії». 

На місці зруйнованого Єрусалиму імператор Адріан збудував невеличке місто Елію, митрополичим центром для якої була Кесарія Палестинська. Через те, що християни шанували Єрусалим, як місце страждань і Воскресіння Спасителя, єпископ цього міста особливо шанувався серед інших єпископів Кесарійської митрополії. Але так як у політичному значенні Елія була незначним містом, то і єпископ цього міста не мав прав не тільки рівних з єпископами Риму, Олександрії та Антіохії, але й не був обласним митрополитом. Тільки в час IV Вселенського собору були остаточно визнані права Патріарха Єрусалиму, як Предстоятеля Помісної Церкви.

Заснована Костянтином Великим нова східна столиця імперії – Константинополь, була піднесена і в церковному відношенні, про що свідчить 3 правило ІІ Вселенського собору: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після римського єпископа, тому що місто це є новий Рим». Таким чином, адміністративна незалежність Константинопольського архієпископа та його друге місце у диптиху було обумовлене не власним рішенням Вселенського собору, а політичним значенням самого міста, як про це свідчать слова 28 правила IV Вселенського собору: «Боголюб’язні єпископи надали рівні переваги святійшому престолу нового Риму, праведно розсудивши, щоб місто, отримавши честь бути градом царя і синкліту, яке має переваги нарівні зі старим царственим Римом, і у церковних справах буде звеличене подібно до нього, і буде другим після нього».

Автокефалія Кіпрської Церкви була заснована на «древньому звичаї», а ІІІ Вселенський собор своїм 8 правилом захистив її автокефальний статус від зазіхань Антіохійського єпископа: «Начальствуючі у святих кіпрських церквах нехай мають свободу, без домагання до них, і без утисків, за правилами святих отців, і за древнім звичаєм, самі собою поставляти благоговійнійших єпископів». 

У тлумаченні на це правило єп. Никодим зазначає, «що автокефальність деяких інших церковних областей, окрім тих, що згадані (у 6 правилі І Вселенського собору), повинна свято шануватися тому, що заснована на древньому звичаї». Коли в час VI Вселенського собору Кіпрська Церква разом зі своїм Предстоятелем була змушена переселитися у гелеспонтську область, то собор 39 правилом зберіг за нею всі давні права автокефальної Церкви.

В правилах 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських соборів говориться, що «громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ», тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному. «Вселенські Собори не проголошували автокефалії Церков. Вони говорили лише про права Автокефальних Церков і вирішували на вимогу Церков суперечки, які виникали між ними з приводу автокефалії». 

Таким чином, ми бачимо, що Вселенські Собори лише затверджували фактичний автокефальний статус тієї чи іншої Церкви, але аж ніяк не надавали автокефалію цим Церквам. Слід підкреслити, що IV та VI Вселенські собори своїми правилами підтвердили, що основою помісного статусу Церков є громадянсько-адміністративний розподіл.