Повідомлення в номер / Сусіди

– От дав Бог сусідів! –  жалілася Марія своєму Петру, який щойно вийшов на подвір'я.   – Паркан поставили – стіна вище двох метрів. Тепер уся полуниця в тіні, ніяк не достигне.

Жінка показала кілька зірваних червоних ягід.

– Оце й усе, решта ще недозрілі. Усе село вже власними солодкими ягодами смакує, дехто й на базар у місто возить – копійчину заробляє, а я для хворої Іринки заледве кілька ягід знайшла.

У родині понад рік тому сталося лихо – у онучки Марії та Петра діагностували серйозну хворобу. Кілька місяців обстежень, консультацій, лікування і у райцентрі, і в області, і у столичних лікарів результатів не дали. Київські медики сказали, що хвороба виліковна, але їх маленькому сонечку допомогти можуть лише за кордоном.

І знову  консультації, контакти із зарубіжними клініками… Маленьку пацієнтку з України були готові прийняти закордонні спеціалісти, однак потрібна сума виявилася величезною – з п'ятьма нулями в іноземній валюті. Медики радили не баритися із початком лікування, хоча зазначали, що ситуація не дуже критична.

Батьки Іринки одразу виїхали на заробітки за кордон – зібрати кошти хоча б на перший період. А восьмирічну дівчинку доглядали дідусь та бабуся. А ще – батько Петра, якому було уже за дев'яносто. Старенький дід Микола, як називала його Іринка, найчастіше сидів на лавці коло хвіртки, тож мимоволі першим дізнавався про усі новини в селі. Микола знав, хто й коли йде на роботу чи з роботи, хто запізнився на рейсовий автобус, у кого який урожай чи зміни у сім'ї. Чоловік змолоду був щирий, привітний та доброзичливий, любив пожартувати, умів й підтримати у важку хвилину. А що з віком далася взнаки хвороба ніг, то й усієї роботи, яку міг виконувати, як сам казав, – "разом із Сірком хвіртку стерегти". Односельці охоче зупинялися біля дідуся на хвилину, ділилися щоденними клопотами, слухали бувальщини старого, якими він іноді ділився. А розповісти дідові Миколі було що – майже вік прожив, усе життя багато працював, зустрічав чимало різних людей, та й, по суті, був живим свідком складної історії минулого століття.

І лише сусід з-за двометрового паркана Василь Ковальчук та його дружина рідко та неохоче спілкувалися із стареньким. 

– Буркне щось той Василь, гляне з-під лоба, ото й уся розмова, – зауважив колись Петро. –  І в дитинстві такий був, і на шостому десятку не змінився.

– А у нього і батько такий же був, і дід, – підтримав бесіду дід Микола. – Ковальчуки усі такі: відлюдькуваті, зайвого слова з них не витягнеш.

l

Одного недільного ранку неподалік від хвіртки діда Миколи загальмувало незнайоме авто. Молодик, який вийшов з машини, оглянув вулицю, зазирнув у якісь папери і попрямував до будинку Марії та Петра.

– Доброго дня! – привітався. – Я представник нотаріальної контори, шукаю родичів Юрія Ковальчука.

Господарі перезирнулися:

– Ковальчуки – наші сусіди, он за тим парканом живуть, але Юрія там немає…

У розмову втрутився дід Микола:

– Юрко Ковальчук – молодший брат Василевого діда. У Другу світову десь пропав, загинув, мабуть. А звідки ви, молодий чоловіче, про нього дізналися?

– Пан Юрій Ковальчук в кінці Другої світової війни опинився у Європі, звідти пізніше перебрався до США, –  пояснив гість. – Створив сім'ю, мав власний бізнес. Нещодавно він помер і частину спадку заповів родичам в Україні. Наша фірма виконує останню волю покійного та шукає його родину.

Молодий юрист ще кілька хвилин поспілкувався  із господарями, подякував за допомогу та зник за високим сусідським парканом.

– Ач,– зітхнула Марія. – Це ж треба: і так, як сир у маслі, катаються, то ще й спадок від діда з Америки отримають. А тут… – і погляд жінки спинився на безтурботній онучці, яка бавилася із песиком.

l

За деякий час, коли усі формальності було виконано, у оселі Ковальчуків господар із господинею сиділи у світлиці біля столу і дещо збентежено дивились на барвистий пакунок із готівкою.

– Василю, невже це наші гроші? Тут же сума з п'ятьма нулями, ще й в іноземній валюті! – майже пошепки промовила Ганна.

І відразу почала мріяти вголос:

– Синові квартиру у столиці купимо – одружується ж восени, чого молодята мають по чужих кутках поневірятися. А другу квартиру  доньці потрібно придбати – закінчує навчання у вузі, роботу в Києві вже має, житло потрібне…

Монолог  Ковальчучки обірвав звук сирени; господарі вийшли за ворота і побачили, що до сусідів приїхала швидка, а через деякий час на ношах винесли маленьку Іринку.

Наступного дня усе село знало, що у дівчинки несподівано трапилось серйозне загострення хвороби. Марія повідомила дітей у далекій Італії, а сама днювала і ночувала у лікарні біля онучки. Медики попередили: якщо якнайшвидше не зробити дороговартісну операцію, наслідки можуть бути трагічними. 

За кілька днів з-за кордону повернулись батьки Іринки. Сума, яку змогла зібрати родина, була незначною у порівнянні із потрібною. Односельці допомагали, чим могли, однак коштів все одно не вистачало.

Якось увечері, зібравшись на сімейну раду, вирішили продавати хату, позичати, де можна.

– Ох, та тільки ж хто стільки позичить? В кого в нашому селі така сума є? Люди самі ледве виживають, – бідкалася Марія. 

На цих словах у двері хтось постукав, до кімнати увійшов Василь Ковальчук.

– Добрий вечір, – привітався він, глянувши спідлоба. – Ось, візьміть. Віддавати не потрібно.

І поклав на стіл барвистий пакунок із незрозумілими написами англійською мовою.

Мілана ЯСИНСЬКА.

– От дав Бог сусідів! –  жалілася Марія своєму Петру, який щойно вийшов на подвір'я.   – Паркан поставили – стіна вище двох метрів. Тепер уся полуниця в тіні, ніяк не достигне.

Жінка показала кілька зірваних червоних ягід.

– Оце й усе, решта ще недозрілі. Усе село вже власними солодкими ягодами смакує, дехто й на базар у місто возить – копійчину заробляє, а я для хворої Іринки заледве кілька ягід знайшла.

У родині понад рік тому сталося лихо – у онучки Марії та Петра діагностували серйозну хворобу. Кілька місяців обстежень, консультацій, лікування і у райцентрі, і в області, і у столичних лікарів результатів не дали. Київські медики сказали, що хвороба виліковна, але їх маленькому сонечку допомогти можуть лише за кордоном.

І знову  консультації, контакти із зарубіжними клініками… Маленьку пацієнтку з України були готові прийняти закордонні спеціалісти, однак потрібна сума виявилася величезною – з п'ятьма нулями в іноземній валюті. Медики радили не баритися із початком лікування, хоча зазначали, що ситуація не дуже критична.

Батьки Іринки одразу виїхали на заробітки за кордон – зібрати кошти хоча б на перший період. А восьмирічну дівчинку доглядали дідусь та бабуся. А ще – батько Петра, якому було уже за дев'яносто. Старенький дід Микола, як називала його Іринка, найчастіше сидів на лавці коло хвіртки, тож мимоволі першим дізнавався про усі новини в селі. Микола знав, хто й коли йде на роботу чи з роботи, хто запізнився на рейсовий автобус, у кого який урожай чи зміни у сім'ї. Чоловік змолоду був щирий, привітний та доброзичливий, любив пожартувати, умів й підтримати у важку хвилину. А що з віком далася взнаки хвороба ніг, то й усієї роботи, яку міг виконувати, як сам казав, – "разом із Сірком хвіртку стерегти". Односельці охоче зупинялися біля дідуся на хвилину, ділилися щоденними клопотами, слухали бувальщини старого, якими він іноді ділився. А розповісти дідові Миколі було що – майже вік прожив, усе життя багато працював, зустрічав чимало різних людей, та й, по суті, був живим свідком складної історії минулого століття.

І лише сусід з-за двометрового паркана Василь Ковальчук та його дружина рідко та неохоче спілкувалися із стареньким. 

– Буркне щось той Василь, гляне з-під лоба, ото й уся розмова, – зауважив колись Петро. –  І в дитинстві такий був, і на шостому десятку не змінився.

– А у нього і батько такий же був, і дід, – підтримав бесіду дід Микола. – Ковальчуки усі такі: відлюдькуваті, зайвого слова з них не витягнеш.

ххх

Одного недільного ранку неподалік від хвіртки діда Миколи загальмувало незнайоме авто. Молодик, який вийшов з машини, оглянув вулицю, зазирнув у якісь папери і попрямував до будинку Марії та Петра.

– Доброго дня! – привітався. – Я представник нотаріальної контори, шукаю родичів Юрія Ковальчука.

Господарі перезирнулися:

– Ковальчуки – наші сусіди, он за тим парканом живуть, але Юрія там немає…

У розмову втрутився дід Микола:

– Юрко Ковальчук – молодший брат Василевого діда. У Другу світову десь пропав, загинув, мабуть. А звідки ви, молодий чоловіче, про нього дізналися?

– Пан Юрій Ковальчук в кінці Другої світової війни опинився у Європі, звідти пізніше перебрався до США, –  пояснив гість. – Створив сім'ю, мав власний бізнес. Нещодавно він помер і частину спадку заповів родичам в Україні. Наша фірма виконує останню волю покійного та шукає його родину.

Молодий юрист ще кілька хвилин поспілкувався  із господарями, подякував за допомогу та зник за високим сусідським парканом.

– Ач,– зітхнула Марія. – Це ж треба: і так, як сир у маслі, катаються, то ще й спадок від діда з Америки отримають. А тут… – і погляд жінки спинився на безтурботній онучці, яка бавилася із песиком.

ххх

За деякий час, коли усі формальності було виконано, у оселі Ковальчуків господар із господинею сиділи у світлиці біля столу і дещо збентежено дивились на барвистий пакунок із готівкою.

– Василю, невже це наші гроші? Тут же сума з п'ятьма нулями, ще й в іноземній валюті! – майже пошепки промовила Ганна.

І відразу почала мріяти вголос:

– Синові квартиру у столиці купимо – одружується ж восени, чого молодята мають по чужих кутках поневірятися. А другу квартиру  доньці потрібно придбати – закінчує навчання у вузі, роботу в Києві вже має, житло потрібне…

Монолог  Ковальчучки обірвав звук сирени; господарі вийшли за ворота і побачили, що до сусідів приїхала швидка, а через деякий час на ношах винесли маленьку Іринку.

Наступного дня усе село знало, що у дівчинки несподівано трапилось серйозне загострення хвороби. Марія повідомила дітей у далекій Італії, а сама днювала і ночувала у лікарні біля онучки. Медики попередили: якщо якнайшвидше не зробити дороговартісну операцію, наслідки можуть бути трагічними. 

За кілька днів з-за кордону повернулись батьки Іринки. Сума, яку змогла зібрати родина, була незначною у порівнянні із потрібною. Односельці допомагали, чим могли, однак коштів все одно не вистачало.

Якось увечері, зібравшись на сімейну раду, вирішили продавати хату, позичати, де можна.

– Ох, та тільки ж хто стільки позичить? В кого в нашому селі така сума є? Люди самі ледве виживають, – бідкалася Марія. 

На цих словах у двері хтось постукав, до кімнати увійшов Василь Ковальчук.

– Добрий вечір, – привітався він, глянувши спідлоба. – Ось, візьміть. Віддавати не потрібно.

І поклав на стіл барвистий пакунок із незрозумілими написами англійською мовою.