Поклоніться усім, хто уміє чекати
Так ніхто не кохав.
Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання.
В. Сосюра.
На засіданні жіночого клубу в Голобській бібліотеці кожен старався поділитись з присутніми якоюсь цікавинкою. Дійшла черга й до мене. Я ж згадала історію 30-літньої давності про незвичайне кохання.
Всі затихли і з інтересом слухали, навіть із сльозами на очах. То вирішила написати і для читачів "Вістей Ковельщини". А назвав цю історію Іван Манжара "Неопалима любов". Прочитала на сторінках однієї з газет, вирізала, наклеїла в зошит, щоб передати для нащадків.
…Ганнуся із коханим Іванком мріяли про щасливе спільне життя. Але не встигли одружитися. Все перекреслила війна. Коли проводжала, прикріпила з внутрішньої сторони піджака талісман і сказала, що він збереже його від смерті і приведе до зустрічі з нею. Не судилось… Згорів у танку, визволяючи рідне село.
І тепер той танк як пам'ятник йому і ще двом побратимам з екіпажу стояв на горбу, а на башті прикріплений портрет Івана Безфамільного. Його іменем односельці назвали колгосп, а Ганнуся була в ньому головою. Єдиною радістю для неї в житті, коли після важкого трудового дня падала на ліжко не від втоми, а від душевного болю через самотність, був син.
Та хіба вона одна така була в той час! Лише 24 роки, ще ж молода, красуня. І сваталось до неї багато. Але вона любила свого Івана і часто носила квіти до пам'ятника-танка. Сина на честь коханого назвала теж Іванком.
l
…Вже будучи студентом, відпочивав у Ялті з друзями. Треба було відремонтувати босоніжок. Місцеві підказали, де можна відремонтувати взуття. І він зайшов у майстерню, де працював Григорій Ганнусин. Чоловік поглянув на хлопця – і випустив з рук молоток. Подумав: "Це ж я у молодості". Коли виписував квитанцію, переконався, бо й село назвав, і прізвище – Безфамільний. Аж за серце вхопився. Це ж його прізвище. Обпалені губи прикусив зубами. Сказав, що ніби осколок "обізвався".
Хлопець тяжко зітхнув. Отак відобразилась війна на цій добрій людині, якій захотілось відкрити душу. Розказав, що в нього немає тата, а прізвище матуся собі і йому взяла батькове. Тільки от не встигли одружитись. Цьому завадила війна.
Як же Григорію Григоровичу хотілося обійняти сина, притиснути до своїх грудей! Але... Але ж він каліка, спотворений війною. Люди співчутливо проводжали його поглядами, коли він "їхав" на дерев'яній тачанці з коліщатками. А як робив сам собі перев'язки, то не міг дивитися на себе у дзеркало. А серце, ніби кричало від болю: "Синку, твій батько живий".
…Тоді він не згорів у танку. Коли вибирався з нього, втратив свідомість. Йому врятувала життя медсестра. Два роки не приходив до пам'яті, не говорив і не чув. Коли отямився, то був не радий. Кому ж він потрібен такий? Вирішив змінити своє ім'я та прізвище, щоб не знайшли. Хотів, щоб і Ганнуся була щасливою.
А ще 15 років тому він бачив свою кохану. Така ж красива, струнка, тільки з посивілою косою, і навіть брови побіліли. Варто лише було сказати слово і вона його впізнала б. Не хотів лякати. Вона ж, упізнавши, не покине його. І він вирішив мовчати. Коли спитала, скільки заплатити за ремонт, показав рукою на плакат, де було написано, що цей тиждень ремонт безкоштовний на знак вдячності ялтинцям за те, що побудували йому майстерню. Ось так доля привела спочатку кохану, а тоді сина до рідної людини.
Коли другого дня прийшла Ганнуся забрати відремонтоване взуття, непомітно кинула в куток хустинку, в якій були гроші і записка з вибаченням, що не могла не заплатити. І підписалась – "Безфамільна".
Іван розповів новому знайомому, що його мати свята, що на неї треба молитися, носити на руках, що вона найкраща мама у світі, бо вірна своєму коханому, не вийшла заміж, присвятила своє життя йому. Григорій Григорович Ганнусин (прізвище взяв в честь коханої), вирішив, що більше не можна мовчати.
І настав рятунок. Полетів аж у Сибір до єдиного на той час в Союзі пластичного хірурга. Ці кілька місяців йому видалися довшими, ніж 25 років розлуки з коханою.
…Спочатку з другом під'їхали до танка. Прихилився щокою до холодної броні і завмер. Не чув, як під'їхала машина і з неї вийшла жінка з оберемком квітів, прямуючи до танка. Погляди зійшлися.
– Ганнусю! Не впізнаєш?
– Ваню!
Земля загойдалася під нею і пішла обертом.
– Ганнусю! Люба моя, що з тобою? Я прийшов… Який уже є, такий і прийшов.
Він засипав її поцілунками.
– Ваню! Іванку, мій дорогий, – і припала до його обпалених губ. – Хіба із мертвих воскресають?
– А я й не вмирав, Ганнусю.
– То чому? Чому ж тоді ти так зробив? Чверть віку. Як ти міг отак безжалісно викреслити з нашого життя цілу чверть віку? У нас же є син…
– Знаю, Ганнусю, зараз ти все зрозумієш.
І він дістав із кишені речі, які вже були реліквією для нього: два ордени Слави й медаль "За відвагу", хустинку, гроші, записку – все знайоме.
– Звідки вони в тебе? Боже ти мій! – схопилася руками за голову: – Невже то був ти?
– Я, Ганнусю, а твій талісман привів мене до тебе.
Він вийняв талісман і прикріпив їй тепер на груди…
До них вернулось обікрадене війною щастя.
Благословенні будьте, люди!
Валентина ОСТАПЧУК.
Так ніхто не кохав.
Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання.
В. Сосюра.
На засіданні жіночого клубу в Голобській бібліотеці кожен старався поділитись з присутніми якоюсь цікавинкою. Дійшла черга й до мене. Я ж згадала історію 30-літньої давності про незвичайне кохання.
Всі затихли і з інтересом слухали, навіть із сльозами на очах. То вирішила написати і для читачів "Вістей Ковельщини". А назвав цю історію Іван Манжара "Неопалима любов". Прочитала на сторінках однієї з газет, вирізала, наклеїла в зошит, щоб передати для нащадків.
…Ганнуся із коханим Іванком мріяли про щасливе спільне життя. Але не встигли одружитися. Все перекреслила війна. Коли проводжала, прикріпила з внутрішньої сторони піджака талісман і сказала, що він збереже його від смерті і приведе до зустрічі з нею. Не судилось… Згорів у танку, визволяючи рідне село.
І тепер той танк як пам'ятник йому і ще двом побратимам з екіпажу стояв на горбу, а на башті прикріплений портрет Івана Безфамільного. Його іменем односельці назвали колгосп, а Ганнуся була в ньому головою. Єдиною радістю для неї в житті, коли після важкого трудового дня падала на ліжко не від втоми, а від душевного болю через самотність, був син.
Та хіба вона одна така була в той час! Лише 24 роки, ще ж молода, красуня. І сваталось до неї багато. Але вона любила свого Івана і часто носила квіти до пам'ятника-танка. Сина на честь коханого назвала теж Іванком.
ххх
…Вже будучи студентом, відпочивав у Ялті з друзями. Треба було відремонтувати босоніжок. Місцеві підказали, де можна відремонтувати взуття. І він зайшов у майстерню, де працював Григорій Ганнусин. Чоловік поглянув на хлопця – і випустив з рук молоток. Подумав: "Це ж я у молодості". Коли виписував квитанцію, переконався, бо й село назвав, і прізвище – Безфамільний. Аж за серце вхопився. Це ж його прізвище. Обпалені губи прикусив зубами. Сказав, що ніби осколок "обізвався".
Хлопець тяжко зітхнув. Отак відобразилась війна на цій добрій людині, якій захотілось відкрити душу. Розказав, що в нього немає тата, а прізвище матуся собі і йому взяла батькове. Тільки от не встигли одружитись. Цьому завадила війна.
Як же Григорію Григоровичу хотілося обійняти сина, притиснути до своїх грудей! Але... Але ж він каліка, спотворений війною. Люди співчутливо проводжали його поглядами, коли він "їхав" на дерев'яній тачанці з коліщатками. А як робив сам собі перев'язки, то не міг дивитися на себе у дзеркало. А серце, ніби кричало від болю: "Синку, твій батько живий".
…Тоді він не згорів у танку. Коли вибирався з нього, втратив свідомість. Йому врятувала життя медсестра. Два роки не приходив до пам'яті, не говорив і не чув. Коли отямився, то був не радий. Кому ж він потрібен такий? Вирішив змінити своє ім'я та прізвище, щоб не знайшли. Хотів, щоб і Ганнуся була щасливою.
А ще 15 років тому він бачив свою кохану. Така ж красива, струнка, тільки з посивілою косою, і навіть брови побіліли. Варто лише було сказати слово і вона його впізнала б. Не хотів лякати. Вона ж, упізнавши, не покине його. І він вирішив мовчати. Коли спитала, скільки заплатити за ремонт, показав рукою на плакат, де було написано, що цей тиждень ремонт безкоштовний на знак вдячності ялтинцям за те, що побудували йому майстерню. Ось так доля привела спочатку кохану, а тоді сина до рідної людини.
Коли другого дня прийшла Ганнуся забрати відремонтоване взуття, непомітно кинула в куток хустинку, в якій були гроші і записка з вибаченням, що не могла не заплатити. І підписалась – "Безфамільна".
Іван розповів новому знайомому, що його мати свята, що на неї треба молитися, носити на руках, що вона найкраща мама у світі, бо вірна своєму коханому, не вийшла заміж, присвятила своє життя йому. Григорій Григорович Ганнусин (прізвище взяв в честь коханої), вирішив, що більше не можна мовчати.
І настав рятунок. Полетів аж у Сибір до єдиного на той час в Союзі пластичного хірурга. Ці кілька місяців йому видалися довшими, ніж 25 років розлуки з коханою.
…Спочатку з другом під'їхали до танка. Прихилився щокою до холодної броні і завмер. Не чув, як під'їхала машина і з неї вийшла жінка з оберемком квітів, прямуючи до танка. Погляди зійшлися.
– Ганнусю! Не впізнаєш?
– Ваню!
Земля загойдалася під нею і пішла обертом.
– Ганнусю! Люба моя, що з тобою? Я прийшов… Який уже є, такий і прийшов.
Він засипав її поцілунками.
– Ваню! Іванку, мій дорогий, – і припала до його обпалених губ. – Хіба із мертвих воскресають?
– А я й не вмирав, Ганнусю.
– То чому? Чому ж тоді ти так зробив? Чверть віку. Як ти міг отак безжалісно викреслити з нашого життя цілу чверть віку? У нас же є син…
– Знаю, Ганнусю, зараз ти все зрозумієш.
І він дістав із кишені речі, які вже були реліквією для нього: два ордени Слави й медаль "За відвагу", хустинку, гроші, записку – все знайоме.
– Звідки вони в тебе? Боже ти мій! – схопилася руками за голову: – Невже то був ти?
– Я, Ганнусю, а твій талісман привів мене до тебе.
Він вийняв талісман і прикріпив їй тепер на груди…
До них вернулось обікрадене війною щастя.
Благословенні будьте, люди!
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар