Чуже життя
Її назвали Іванною. Узагалі-то мати мріяла про тендітну біляву Катрусю, та донька народилася чорніше ночі, ще й верещала голосніше за всіх – зовсім не по-тендітному. Батько теж трохи засмутився: він хотів сина, Івана, щоб разом на рибалку ходити. Ну, вже як вийшло, нехай буде третя донька.
Іванка росла нестандартною дівчинкою. Поки інші юнки коси плетуть і ляльками бавляться – вона уважно роздивляється комах у банках або лазить по деревах. "Йди краще борщу звари!" – кличе матір. Іванна слухняно біжить на кухню, а через годину знову звисає з якогось дуба чи верби вниз головою: цікаво, а зорі теж за небо ногами чіпляються? А якщо повністю глиною вимазатися, станеш глечиком? А скільки кошенят уміститься в батькових зимових чоботях? І так щодня.
Батьки давно звикли, що їхня найменша не така, як усі. Допитлива, прудка, емоційна. І… незручна. Їй постійно потрібно приділяти увагу та час. Не те, що старшим сестрам: сідають собі тихенько в кутку та вишивають, пораються десь у хаті. Ось із них вийдуть чудові дружини та матері. А з цією що робити?
Сусіди вже всі вуха протуркали: мовляв, робіть із своєю дзиґою хоч щось, поки є час, інакше не буде ладу. Тільки бабуся з материного боку завжди підтримувала малу. Приносила їй цікавих жучків зі свого городу, вчила лікувати тварин (дівчинка мала до цього особливий хист), відповідала на безліч питань. Саме тут, у старенькій хаті на краю села, Іванка почувалася захищеною і щасливою.
– Бабуню, а мама каже, що я заміж не вийду, якщо буду додому метеликів приносити.
– Вийдеш, сонечко, вийдеш.
– А хіба чоловіки собак і котів не люблять?
– Люблять, сонечко, люблять.
– А чому наш голова каже, що грошей немає, а сам собі нову машину купив?
– …
І так увесь час. Минали роки. Із маленької вертлі Іванка перетворилась на високу, струнку красуню. Утім, характеру її це не торкнулося. Ті самі незручні запитання "в лоб", та сама незвична поведінка. Навіть університет не спромігся нічого змінити. Повернувшись із міста з дипломом економіста – як тато хотів! – дівчина знову взялася за старе. Лікувала якихось безпритульних тварин надворі, роздивлялася крапочки на спині в сонечок і мріяла літати, як птаха.
Батьки, врешті-решт, вирішили, що єдиний засіб виправити молодшу доньку – це видати її заміж. Та скоріше – щоб краса не перевелася. Бо розуму замало, та ще й не такий, як треба. Хоча, насправді, розум у дівчини був гостріше леза. Навіть батько в цьому не раз переконувався. Якось він майже втратив надію зловити одного впертого коропа в сільському ставку. Той підходив, дражнився, але не хапав живця. Тоді Іванка додала щось у приманку, і цього ж ранку рибка була на гачку. "Що це було?" – запитав вражений батько. "Лимон, – скромно відповіла розумниця. – Риба теж любить щось гостреньке, а не тільки прісну кашу".
Коли селом вперше проїхався червоний лімузин, хати аж загули. Хто? Куди? З ким? Баби готові були годинами шпигувати за парканами, аби тільки дізнатися, що це за новачок і до кого він завітав у Богом забуте село на краю Землі? "Підозрюваними" були і фельдшерська дочка, і дружина голови колгоспу, яка часто нудьгувала на самоті. Але з крутої автівки вийшла… Іванна! Та сама дикунка, яка завжди була на власній хвилі. Її супутником був відомий бізнесмен, який приїхав у гості до свого дядька.
Природно, що через півгодини новина облетіла всіх. А ще через місяць молоді побралися. Швиденько, без особливих церемоній. Та й помчали на своєму лімузині до міської квартири. Батьки нарешті полегшено зітхнули. Сусіди теж. Лише стара бабуся стурбовано зітхала, перекладаючи в руках маленьку скляночку зі світлячками – онуччиним подарунком наостанок. "Щось тут не те… Чого так швидко? Що за хлопець? А як же кохання?" – юрмилися думки в її голові.
Розв'язка прийшла несподівано. У Іванчиних батьків захворіла стара кобила Весна. Їй було чи то тридцять, чи то сорок років. Ніхто точно не пам'ятав, бо дісталася вже немолодою. Вона лежала на боці та тихенько стогнала, наче дитина. Хотіли здавати на м'ясо, але бабуся попросила зачекати хоча б день. Зранку Іванка вже була в стайні. Щось клопотала, мазала, випоювала, пестила – і тварина ожила, побігла на випас, наче лоша.
Коли стомлена, але задоволена чарівниця виходила зі стайні, її побачила мати. "Що, знову за своє? – навіть зблідла вона. – Чоловік в курсі, де ти? Ех-х-х, а ми з татом сподівалися, що ти виправилася". Іванна промовчала. А ввечері випадково почула розмову матері з кумою про те, що батьки з радістю позбулися свого тягаря, тобто її. Ці слова стали останньою краплею. Як підбита птаха, Іванна кинулася до бабусі. Не пробігла ті кілька сотень метрів – пролетіла.
– Іди, я тебе хоч обійму! – простягнула руки стара жінка. Іванка залилася сльозами. Вона ніколи не плакала, а тут…
– Тихіше, моя рідна, тихіше, – як могла, заспокоювала жінка свою онуку. А в тієї ніби греблю прорвало.
– Бабусю, як же так? Усе життя – ніби чужа! Характер не той, поведінка не така, навчалася не там, де мріяла, навіть заміж вийшла, аби тільки задовольнити батьків! Ненавиджу!!! Усіх ненавиджу!!! – дико кричала дівчина, вириваючись із бабусиних обіймів. Коли їй це вдалося, вибігла за паркан і ніби розчинилася в повітрі. Здавалося, що назавжди.
Кілька років ніхто її не бачив. Чоловік приїздив на своєму лімузині, намагався шукати, та марно. Подейкували, що він анулював шлюб, бо з'явилася нова, вигідна для родинного бізнесу наречена. Батьки, хоч і переживали, мовчали. Лише бабуся щодня плакала та розпитувала всіх чужаків, чи не бачили вони чорняву дівчину на ім'я Іванна.
Першого весняного дня Іванна повернулася. Точніше, просто завітала в гості. Кругленька, бо вагітна, із маленьким хлопчиком на руках. Поруч високий чорнявий чоловік із теплими карими очима та букетом ромашок.
– Бабуню, ось і я. Тепер у мене нове життя, уже не чуже, а власне, – тихо промовила Іванка до майже зомлілої від щастя бабусі. – Навіть звуть мене інакше – Настею. А це мій коханий Дмитро та наше сонечко – Петрик. Скоро буде ще одне малятко. Братимеш їх до себе на літо?
З'ясувалося, що часу Іванка-Настя не гаяла: вийшла заміж – на цей раз уже по любові, народила сина, опанувала майстерність ветеринара. А у вільний час разом із чоловіком… збирала жучків, бо він за фахом – ентомолог! У цьому новому житті вже ніхто не вважав дівчину дивною. Навпаки, всі любили її за відданість своїй справі та родині. А старе життя… Із нього вона взяла лише бабусю... Та стару кобилу "Весну", яка ніби отримала другу молодість.
Влада ПОТОЦЬКА.
Її назвали Іванною. Узагалі-то мати мріяла про тендітну біляву Катрусю, та донька народилася чорніше ночі, ще й верещала голосніше за всіх – зовсім не по-тендітному. Батько теж трохи засмутився: він хотів сина, Івана, щоб разом на рибалку ходити. Ну, вже як вийшло, нехай буде третя донька.
Іванка росла нестандартною дівчинкою. Поки інші юнки коси плетуть і ляльками бавляться – вона уважно роздивляється комах у банках або лазить по деревах. "Йди краще борщу звари!" – кличе матір. Іванна слухняно біжить на кухню, а через годину знову звисає з якогось дуба чи верби вниз головою: цікаво, а зорі теж за небо ногами чіпляються? А якщо повністю глиною вимазатися, станеш глечиком? А скільки кошенят уміститься в батькових зимових чоботях? І так щодня.
Батьки давно звикли, що їхня найменша не така, як усі. Допитлива, прудка, емоційна. І… незручна. Їй постійно потрібно приділяти увагу та час. Не те, що старшим сестрам: сідають собі тихенько в кутку та вишивають, пораються десь у хаті. Ось із них вийдуть чудові дружини та матері. А з цією що робити?
Сусіди вже всі вуха протуркали: мовляв, робіть із своєю дзиґою хоч щось, поки є час, інакше не буде ладу. Тільки бабуся з материного боку завжди підтримувала малу. Приносила їй цікавих жучків зі свого городу, вчила лікувати тварин (дівчинка мала до цього особливий хист), відповідала на безліч питань. Саме тут, у старенькій хаті на краю села, Іванка почувалася захищеною і щасливою.
– Бабуню, а мама каже, що я заміж не вийду, якщо буду додому метеликів приносити.
– Вийдеш, сонечко, вийдеш.
– А хіба чоловіки собак і котів не люблять?
– Люблять, сонечко, люблять.
– А чому наш голова каже, що грошей немає, а сам собі нову машину купив?
– …
І так увесь час. Минали роки. Із маленької вертлі Іванка перетворилась на високу, струнку красуню. Утім, характеру її це не торкнулося. Ті самі незручні запитання "в лоб", та сама незвична поведінка. Навіть університет не спромігся нічого змінити. Повернувшись із міста з дипломом економіста – як тато хотів! – дівчина знову взялася за старе. Лікувала якихось безпритульних тварин надворі, роздивлялася крапочки на спині в сонечок і мріяла літати, як птаха.
Батьки, врешті-решт, вирішили, що єдиний засіб виправити молодшу доньку – це видати її заміж. Та скоріше – щоб краса не перевелася. Бо розуму замало, та ще й не такий, як треба. Хоча, насправді, розум у дівчини був гостріше леза. Навіть батько в цьому не раз переконувався. Якось він майже втратив надію зловити одного впертого коропа в сільському ставку. Той підходив, дражнився, але не хапав живця. Тоді Іванка додала щось у приманку, і цього ж ранку рибка була на гачку. "Що це було?" – запитав вражений батько. "Лимон, – скромно відповіла розумниця. – Риба теж любить щось гостреньке, а не тільки прісну кашу".
Коли селом вперше проїхався червоний лімузин, хати аж загули. Хто? Куди? З ким? Баби готові були годинами шпигувати за парканами, аби тільки дізнатися, що це за новачок і до кого він завітав у Богом забуте село на краю Землі? "Підозрюваними" були і фельдшерська дочка, і дружина голови колгоспу, яка часто нудьгувала на самоті. Але з крутої автівки вийшла… Іванна! Та сама дикунка, яка завжди була на власній хвилі. Її супутником був відомий бізнесмен, який приїхав у гості до свого дядька.
Природно, що через півгодини новина облетіла всіх. А ще через місяць молоді побралися. Швиденько, без особливих церемоній. Та й помчали на своєму лімузині до міської квартири. Батьки нарешті полегшено зітхнули. Сусіди теж. Лише стара бабуся стурбовано зітхала, перекладаючи в руках маленьку скляночку зі світлячками – онуччиним подарунком наостанок. "Щось тут не те… Чого так швидко? Що за хлопець? А як же кохання?" – юрмилися думки в її голові.
Розв'язка прийшла несподівано. У Іванчиних батьків захворіла стара кобила Весна. Їй було чи то тридцять, чи то сорок років. Ніхто точно не пам'ятав, бо дісталася вже немолодою. Вона лежала на боці та тихенько стогнала, наче дитина. Хотіли здавати на м'ясо, але бабуся попросила зачекати хоча б день. Зранку Іванка вже була в стайні. Щось клопотала, мазала, випоювала, пестила – і тварина ожила, побігла на випас, наче лоша.
Коли стомлена, але задоволена чарівниця виходила зі стайні, її побачила мати. "Що, знову за своє? – навіть зблідла вона. – Чоловік в курсі, де ти? Ех-х-х, а ми з татом сподівалися, що ти виправилася". Іванна промовчала. А ввечері випадково почула розмову матері з кумою про те, що батьки з радістю позбулися свого тягаря, тобто її. Ці слова стали останньою краплею. Як підбита птаха, Іванна кинулася до бабусі. Не пробігла ті кілька сотень метрів – пролетіла.
– Іди, я тебе хоч обійму! – простягнула руки стара жінка. Іванка залилася сльозами. Вона ніколи не плакала, а тут…
– Тихіше, моя рідна, тихіше, – як могла, заспокоювала жінка свою онуку. А в тієї ніби греблю прорвало.
– Бабусю, як же так? Усе життя – ніби чужа! Характер не той, поведінка не така, навчалася не там, де мріяла, навіть заміж вийшла, аби тільки задовольнити батьків! Ненавиджу!!! Усіх ненавиджу!!! – дико кричала дівчина, вириваючись із бабусиних обіймів. Коли їй це вдалося, вибігла за паркан і ніби розчинилася в повітрі. Здавалося, що назавжди.
Кілька років ніхто її не бачив. Чоловік приїздив на своєму лімузині, намагався шукати, та марно. Подейкували, що він анулював шлюб, бо з'явилася нова, вигідна для родинного бізнесу наречена. Батьки, хоч і переживали, мовчали. Лише бабуся щодня плакала та розпитувала всіх чужаків, чи не бачили вони чорняву дівчину на ім'я Іванна.
Першого весняного дня Іванна повернулася. Точніше, просто завітала в гості. Кругленька, бо вагітна, із маленьким хлопчиком на руках. Поруч високий чорнявий чоловік із теплими карими очима та букетом ромашок.
– Бабуню, ось і я. Тепер у мене нове життя, уже не чуже, а власне, – тихо промовила Іванка до майже зомлілої від щастя бабусі. – Навіть звуть мене інакше – Настею. А це мій коханий Дмитро та наше сонечко – Петрик. Скоро буде ще одне малятко. Братимеш їх до себе на літо?
З'ясувалося, що часу Іванка-Настя не гаяла: вийшла заміж – на цей раз уже по любові, народила сина, опанувала майстерність ветеринара. А у вільний час разом із чоловіком… збирала жучків, бо він за фахом – ентомолог! У цьому новому житті вже ніхто не вважав дівчину дивною. Навпаки, всі любили її за відданість своїй справі та родині. А старе життя… Із нього вона взяла лише бабусю... Та стару кобилу "Весну", яка ніби отримала другу молодість.
Влада ПОТОЦЬКА.
Залишити коментар