Петро Могила – велична постать Української Православної Церкви
Свого часу протоієрей Демид Бурко так охарактеризував цю непересічну особистість, що знайшла своє гідне місце в славній багатовіковій минувшині української землі: " Велика і яскрава епоха Петра Могили в українській історії – епоха створена чотирнадцятьма роками кипучої енергії і таланту подвижника, який все віддав на вівтар української нації, передчасно згорів для неї, щоб підняти її культурно, щоб зміцнити її духовно…"
Народився Петро Могила 11 грудня 1596 року в сім'ї молдавського господаря Симена і угорської князівни Маргарети. В родині Симена було 6 синів, і готувала їм доля далеко не легкі випробування.
1607 року у боротьбі за владу батько Петра Могили загинув внаслідок отруєння. Після цього та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдовсько-волоських володінь, Маргарета з родиною була змушена покинути Молдову й переїхати на землі західної України, які були під Польщею. Там їх прийняли родичі – Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.
Свою першу освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, яка була відома в усьому православному світі. Правдоподібно, що після закінчення навчання Могила слухав лекції у закордонних академіях, доповнюючи свої знання. Окремі біографи стверджують, що далі він здобував освіту у Франції – в Парижській Сорбоні. Петро Могила володів класичними латинською та грецькою мовами, а також кількома європейськими. Згодом він вступає на військову службу в чині старшини війська польського і в 1621 році бере участь в битві під Хотином, у якій вирішальну роль відіграло українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного. Там у протистоянні з турецьким нашестям молодий старшина побачив техніку й лицарські завзяття українського козацтва.
В 1622 році на свято Успіння Богородиці Петро Могила переїжджає до Києва в Свято-Успенську Києво-Печерську лавру. На околиці столиці він скупляє чималі маєтки, таким чином розгортаючи в центрі України свою громадську діяльність.
l
Важливу роль в житті Петра Могили того періоду відіграло знайомство з митрополитом Йовом Борецьким, який в подальшому став його духовним провідником. Сам же Могила активно долучився до церковних справ в 1625 році, коли прийняв чернецький постриг від архімандрита Захарія. Він проміняв блискучу світську кар'єру на будні звичайного ченця, і такий вибір життєвого шляху був не випадковим, на нього вплинула як дружба з митрополитом Йовом Борецьким, архімандритом Захарієм Копистянським, так і духовна спадщина родини. Варто сказати, саме митрополит Йов Борецький часто нагадував ще молодому Петру Могилі про невтішний стан прадідівської церкви. Перейнявшись цим, майбутній митрополит активно включився в тодішній релігійний рух.
Після смерті Захарія Копистянського постало питання вибору нового архімандрита Києво-Печерської лаври. 29 листопада 1627 року архімандрит був затверджений королівською грамотою Сигізмунда ІІІ. Ним став Петро Могила. У грудні цього ж року відбулося його висвячення у сан. Своїм успіхом він завдячував знову ж таки Йову Борецькому, який мав великий авторитет серед лаврської братії. Петро Могила виправдав усі кращі сподівання, впевнено став на шлях служіння Церкві Христовій.
l
Це був складний період національно-визвольної боротьби українського народу та руху народних мас проти наступу католицизму, захисту церковнослов'янської мови й збереження православної віри. Приступивши до нових непростих обов'язків, Могила відразу взявся відроджувати Києво-Печерську лавру з тією метою, щоб вона набула статусу важливого релігійного центру держави. За його сприяння реставрувалися печери, були споруджені нові гробниці для святих мощей.
Петро Могила добре розумів, що занепад православ'я в Україні відбувається на тлі малоосвіченості місцевих людей та сповільнених темпів книгодрукування, тому подбав про розширення відомої лаврської друкарні. Згодом під його патронатом відкрили лаврську школу, яку об'єднали з братською під назвою “Києво-Могилянська колегія”.
У заснуванні таких колегій Могила вбачав піднесення і розвиток освіти на українських землях, які по духу своєму були саме українськими. В плані розвитку науки згадувані колегії не поступались кращим західноєвропейським навчальним закладам. За Петра Могили була відновлена й Київська духовна академія, яку в 1615 році заснувала Галашка Гулевичівна. Про цю благородну жінку-меценатку варто окремо сказати кілька слів, адже народилась вона на Волині, в знатній родині, що посідала почесне друге місце серед можновладців волинської землі й наполегливо трималася православ'я, незважаючи на численні грозові хмари, які збиралися над нею. Згідно з її заповітом похована Галашка Гулевичів в крипті Луцької братської церкви, яка нині є діючою (в недалекому минулому там розміщувався планетарій).
l
Але повернемось до часів Петра Могили. Започаткований ним розвиток книгодрукування та освіти дав свої позитивні наслідки. Як стверджує історик Іван Крип'якевич, могилянська церква усувала всі спірні питання чи сумнівні справи, а натомість давала готові канонічні вирішення за посередництвом Петра Могили та Ісаї Трохимовича. Видані твори актуальні й сьогодні. Це, зокрема, "Православне ісповідання віри", "Молитвослов" або "Требник", "Літос" та інші.
Поряд з цим Петро Могила приділяв велику увагу відбудові напівзруйнованих святинь Києва. За період, коли він був митрополитом, відбудовується десятинна церква, а Києво-Софійський собор в 1633 році в напівзруйнованому стані повернули від уніатів. З опису архідиякона Павла Алепського (1655 рік) дізнаємося, що цей храм, завдяки трудам Петра Могили, знову став викликати похвалу й подив.
За період митрополитства Петра Могили та єпископства Афанасія Бузини спостерігався розквіт діяльності православних храмів і у нас, на Волині. Зокрема, діяли монастирі: Хресто-Воздвиженський (1635 р.) в селі Тумин, в Білостоці Луцького уїзду (1636 р.), Низкиничівський чоловічий (1643), поблизу нинішнього Нововолинська. А також Могилинський, Туропинський, Михнівський, Верхівський та Піддубецький. Всі вони утримувались в доброму стані, були забезпечені проповідниками, вчителями-богословами для шкіл та ченців.
Усвідомлюючи свою відповідальність за долю української православної церкви і значення тієї ролі, яку церква того часу відігравала в житті народу, Петро Могила багато уваги приділяв підготовці фахових кадрів єпископів, священиків, ченців. Тому свою реформу віри він розпочав із дисципліни, суворої моральності серед ченців та ведення зразкового способу життя. У власноручних записах він зазначав: "Монаше життя – це досконалість життя християнського". Щоб осягнути цю досконалість, він ставив великі вимоги ченцям. Насамперед, повне відречення від всяких матеріальних благ.
l
На початку 1635 року Петро Могила заснував нову установу на зразок католицької, а саме: консисторію (церковний суд над духовенством). Поруч з цим він позитивно ставився до інших церков, беручи від західних тільки те, що було корисне, і ніколи не заперечував українських духовних традицій обрядів.
Дослідники епохи Петра Могили були єдині в тому, що він запам'ятався сучасникам, як надзвичайно набожна й віддана своїй прадідівській православній вірі людина, яка глибоко відчувала трагедію розділення цієї самої віри.
Петро Могила шукав шляхів до примирення і порозуміння з католицькою церквою. Його ідея єдності випливала із самої Христової науки на підставі Євангельських писань, де сказано: " Щоб було одне стадо і один пастир". Київський митрополит не діяв авторитарно або разом зі своєю ієрархією. Він намагався йти шляхом порозуміння, добровільного співжиття різних церков, залучаючи найактивніші верстви українського народу, намагаючись вирішувати важливі справи загальноприйнятим в українському суспільстві методом – соборним.
Він був свідомий того, що потрібно підготувати народ, адже церкви – це не лише ієрархи, а насамперед – віряни.
Про довічну вірність православній церкві Петро Могила згадує і у своєму заповіті: " В святій вірі, в якій народився й виховувався і з волі і ласки Божої достоїнство митрополиче на собі маю, в ній же хочу вік свій закінчити, стати поряд з маєстатом Господа мого".
Митрополит помер 1 січня 1647 року. Передчасна смерть в 50 років забрала його в розквіті творчих сил, не дозволила здійснити всіх планів та задумів.
l
Великий ієрарх увійшов в українську історію, як непересічна постать української православної церкви, продовжувач гідної справи своїх попередників у відродженні прадідівської віри, який створив ідеологічну основу "Православного віросповідання".
Багато хто з українських дослідників доби митрополита Петра Могили вважають цей час часом найбільшого духовного пожвавлення єпархіального життя та єпархіальних соборів, на яких мали бути присутні усі священики. Адже митрополит відстоював засади соборності. У засадничих справах, за його переконанням, мали брати участь "всі члени Тіла Христового – церкви", архієреї, духовенство і миряни.
Саме такий митрополичий, або загальний собор українських церков, відбувся в 1640 році, і це був останній помісний собор української православної церкви, яка мала вже Грамоту Константинопольську про канонічність перед утворенням московської патріархії в 1686 році.
Доречно буде пригадати ще одну цитату про митрополита Могилу з книги С. Голубєва "История Києвской духовной академии" (Київ, 1888 рік), де зазначається, що для свого часу Петро Могила був чоловіком " високо стоящим между современниками по своєму образованию и ревностный борец за дело православия, на служение которому им посвящены были все свои сили..."
Через 24 роки після смерті Лазор Баранович писав: "Могила скрила від нас Могилу. Притому пастирю прийнялась добра нива і пастир любий. Любовного прийняли на небі, а нам би потрібен був другий Могила".
Тлінні останки Петра Могили були перенесені й поховані на вказаному ним місці у великій Печерській церкві. Над його прахом немає ні монумента, ні надгробка. Живим пам'ятником стала для нього людська пам'ять вірян, відроджені ним святині і, звичайно, його дітище – Києво-Могилянська академія. Вже в наші дні, у 1991 році, вона була відроджена, як університет "Києво-могилянська академія", що отримав статус національного.
Свій життєвий шлях митрополит Петро Могила повністю присвятив архімандритським турботам і православному народу України. І хоч він не був ідеальною людиною і його особистість не ідеалізована дослідниками, духовна спадщина останнього українського митрополита сімнадцятого століття лишається актуальною для нас вже більш як триста років.
У 1996 році Петра Могилу канонізували у святі Української православної церкви всіх конфесій…
Відрадно, що живе пам'ять про нього як в м. Ковелі, де одна з вулиць міста названа його іменем, так і в районі, де стараннями колишнього голови ОДА Б. П. Клімчука на його батьківщині в с. Волі-Любитівській в 2006 році побудовано церкву на честь видатного подвижника православ'я.
Тож знаймо і шануймо свою історію, бо вона змінює світ.
Сергій ДАНИЛЮК.
Краєзнавець.
Свого часу протоієрей Демид Бурко так охарактеризував цю непересічну особистість, що знайшла своє гідне місце в славній багатовіковій минувшині української землі: " Велика і яскрава епоха Петра Могили в українській історії – епоха створена чотирнадцятьма роками кипучої енергії і таланту подвижника, який все віддав на вівтар української нації, передчасно згорів для неї, щоб підняти її культурно, щоб зміцнити її духовно…"
Народився Петро Могила 11 грудня 1596 року в сім'ї молдавського господаря Симена і угорської князівни Маргарети. В родині Симена було 6 синів, і готувала їм доля далеко не легкі випробування.
1607 року у боротьбі за владу батько Петра Могили загинув внаслідок отруєння. Після цього та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдовсько-волоських володінь, Маргарета з родиною була змушена покинути Молдову й переїхати на землі західної України, які були під Польщею. Там їх прийняли родичі – Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.
Свою першу освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, яка була відома в усьому православному світі. Правдоподібно, що після закінчення навчання Могила слухав лекції у закордонних академіях, доповнюючи свої знання. Окремі біографи стверджують, що далі він здобував освіту у Франції – в Парижській Сорбоні. Петро Могила володів класичними латинською та грецькою мовами, а також кількома європейськими. Згодом він вступає на військову службу в чині старшини війська польського і в 1621 році бере участь в битві під Хотином, у якій вирішальну роль відіграло українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного. Там у протистоянні з турецьким нашестям молодий старшина побачив техніку й лицарські завзяття українського козацтва.
В 1622 році на свято Успіння Богородиці Петро Могила переїжджає до Києва в Свято-Успенську Києво-Печерську лавру. На околиці столиці він скупляє чималі маєтки, таким чином розгортаючи в центрі України свою громадську діяльність.
ххх
Важливу роль в житті Петра Могили того періоду відіграло знайомство з митрополитом Йовом Борецьким, який в подальшому став його духовним провідником. Сам же Могила активно долучився до церковних справ в 1625 році, коли прийняв чернецький постриг від архімандрита Захарія. Він проміняв блискучу світську кар'єру на будні звичайного ченця, і такий вибір життєвого шляху був не випадковим, на нього вплинула як дружба з митрополитом Йовом Борецьким, архімандритом Захарієм Копистянським, так і духовна спадщина родини. Варто сказати, саме митрополит Йов Борецький часто нагадував ще молодому Петру Могилі про невтішний стан прадідівської церкви. Перейнявшись цим, майбутній митрополит активно включився в тодішній релігійний рух.
Після смерті Захарія Копистянського постало питання вибору нового архімандрита Києво-Печерської лаври. 29 листопада 1627 року архімандрит був затверджений королівською грамотою Сигізмунда ІІІ. Ним став Петро Могила. У грудні цього ж року відбулося його висвячення у сан. Своїм успіхом він завдячував знову ж таки Йову Борецькому, який мав великий авторитет серед лаврської братії. Петро Могила виправдав усі кращі сподівання, впевнено став на шлях служіння Церкві Христовій.
ххх
Це був складний період національно-визвольної боротьби українського народу та руху народних мас проти наступу католицизму, захисту церковнослов'янської мови й збереження православної віри. Приступивши до нових непростих обов'язків, Могила відразу взявся відроджувати Києво-Печерську лавру з тією метою, щоб вона набула статусу важливого релігійного центру держави. За його сприяння реставрувалися печери, були споруджені нові гробниці для святих мощей.
Петро Могила добре розумів, що занепад православ'я в Україні відбувається на тлі малоосвіченості місцевих людей та сповільнених темпів книгодрукування, тому подбав про розширення відомої лаврської друкарні. Згодом під його патронатом відкрили лаврську школу, яку об'єднали з братською під назвою “Києво-Могилянська колегія”.
У заснуванні таких колегій Могила вбачав піднесення і розвиток освіти на українських землях, які по духу своєму були саме українськими. В плані розвитку науки згадувані колегії не поступались кращим західноєвропейським навчальним закладам. За Петра Могили була відновлена й Київська духовна академія, яку в 1615 році заснувала Галашка Гулевичівна. Про цю благородну жінку-меценатку варто окремо сказати кілька слів, адже народилась вона на Волині, в знатній родині, що посідала почесне друге місце серед можновладців волинської землі й наполегливо трималася православ'я, незважаючи на численні грозові хмари, які збиралися над нею. Згідно з її заповітом похована Галашка Гулевичів в крипті Луцької братської церкви, яка нині є діючою (в недалекому минулому там розміщувався планетарій).
ххх
Але повернемось до часів Петра Могили. Започаткований ним розвиток книгодрукування та освіти дав свої позитивні наслідки. Як стверджує історик Іван Крип'якевич, могилянська церква усувала всі спірні питання чи сумнівні справи, а натомість давала готові канонічні вирішення за посередництвом Петра Могили та Ісаї Трохимовича. Видані твори актуальні й сьогодні. Це, зокрема, "Православне ісповідання віри", "Молитвослов" або "Требник", "Літос" та інші.
Поряд з цим Петро Могила приділяв велику увагу відбудові напівзруйнованих святинь Києва. За період, коли він був митрополитом, відбудовується десятинна церква, а Києво-Софійський собор в 1633 році в напівзруйнованому стані повернули від уніатів. З опису архідиякона Павла Алепського (1655 рік) дізнаємося, що цей храм, завдяки трудам Петра Могили, знову став викликати похвалу й подив.
За період митрополитства Петра Могили та єпископства Афанасія Бузини спостерігався розквіт діяльності православних храмів і у нас, на Волині. Зокрема, діяли монастирі: Хресто-Воздвиженський (1635 р.) в селі Тумин, в Білостоці Луцького уїзду (1636 р.), Низкиничівський чоловічий (1643), поблизу нинішнього Нововолинська. А також Могилинський, Туропинський, Михнівський, Верхівський та Піддубецький. Всі вони утримувались в доброму стані, були забезпечені проповідниками, вчителями-богословами для шкіл та ченців.
Усвідомлюючи свою відповідальність за долю української православної церкви і значення тієї ролі, яку церква того часу відігравала в житті народу, Петро Могила багато уваги приділяв підготовці фахових кадрів єпископів, священиків, ченців. Тому свою реформу віри він розпочав із дисципліни, суворої моральності серед ченців та ведення зразкового способу життя. У власноручних записах він зазначав: "Монаше життя – це досконалість життя християнського". Щоб осягнути цю досконалість, він ставив великі вимоги ченцям. Насамперед, повне відречення від всяких матеріальних благ.
ххх
На початку 1635 року Петро Могила заснував нову установу на зразок католицької, а саме: консисторію (церковний суд над духовенством). Поруч з цим він позитивно ставився до інших церков, беручи від західних тільки те, що було корисне, і ніколи не заперечував українських духовних традицій обрядів.
Дослідники епохи Петра Могили були єдині в тому, що він запам'ятався сучасникам, як надзвичайно набожна й віддана своїй прадідівській православній вірі людина, яка глибоко відчувала трагедію розділення цієї самої віри.
Петро Могила шукав шляхів до примирення і порозуміння з католицькою церквою. Його ідея єдності випливала із самої Христової науки на підставі Євангельських писань, де сказано: " Щоб було одне стадо і один пастир". Київський митрополит не діяв авторитарно або разом зі своєю ієрархією. Він намагався йти шляхом порозуміння, добровільного співжиття різних церков, залучаючи найактивніші верстви українського народу, намагаючись вирішувати важливі справи загальноприйнятим в українському суспільстві методом – соборним.
Він був свідомий того, що потрібно підготувати народ, адже церкви – це не лише ієрархи, а насамперед – віряни.
Про довічну вірність православній церкві Петро Могила згадує і у своєму заповіті: " В святій вірі, в якій народився й виховувався і з волі і ласки Божої достоїнство митрополиче на собі маю, в ній же хочу вік свій закінчити, стати поряд з маєстатом Господа мого".
Митрополит помер 1 січня 1647 року. Передчасна смерть в 50 років забрала його в розквіті творчих сил, не дозволила здійснити всіх планів та задумів.
ххх
Великий ієрарх увійшов в українську історію, як непересічна постать української православної церкви, продовжувач гідної справи своїх попередників у відродженні прадідівської віри, який створив ідеологічну основу "Православного віросповідання".
Багато хто з українських дослідників доби митрополита Петра Могили вважають цей час часом найбільшого духовного пожвавлення єпархіального життя та єпархіальних соборів, на яких мали бути присутні усі священики. Адже митрополит відстоював засади соборності. У засадничих справах, за його переконанням, мали брати участь "всі члени Тіла Христового – церкви", архієреї, духовенство і миряни.
Саме такий митрополичий, або загальний собор українських церков, відбувся в 1640 році, і це був останній помісний собор української православної церкви, яка мала вже Грамоту Константинопольську про канонічність перед утворенням московської патріархії в 1686 році.
Доречно буде пригадати ще одну цитату про митрополита Могилу з книги С. Голубєва "История Києвской духовной академии" (Київ, 1888 рік), де зазначається, що для свого часу Петро Могила був чоловіком " високо стоящим между современниками по своєму образованию и ревностный борец за дело православия, на служение которому им посвящены были все свои сили..."
Через 24 роки після смерті Лазор Баранович писав: "Могила скрила від нас Могилу. Притому пастирю прийнялась добра нива і пастир любий. Любовного прийняли на небі, а нам би потрібен був другий Могила".
Тлінні останки Петра Могили були перенесені й поховані на вказаному ним місці у великій Печерській церкві. Над його прахом немає ні монумента, ні надгробка. Живим пам'ятником стала для нього людська пам'ять вірян, відроджені ним святині і, звичайно, його дітище – Києво-Могилянська академія. Вже в наші дні, у 1991 році, вона була відроджена, як університет "Києво-могилянська академія", що отримав статус національного.
Свій життєвий шлях митрополит Петро Могила повністю присвятив архімандритським турботам і православному народу України. І хоч він не був ідеальною людиною і його особистість не ідеалізована дослідниками, духовна спадщина останнього українського митрополита сімнадцятого століття лишається актуальною для нас вже більш як триста років.
У 1996 році Петра Могилу канонізували у святі Української православної церкви всіх конфесій…
Відрадно, що живе пам'ять про нього як в м. Ковелі, де одна з вулиць міста названа його іменем, так і в районі, де стараннями колишнього голови ОДА Б. П. Клімчука на його батьківщині в с. Волі-Любитівській в 2006 році побудовано церкву на честь видатного подвижника православ'я.
Тож знаймо і шануймо свою історію, бо вона змінює світ.
Сергій ДАНИЛЮК.
Краєзнавець.
Петро Могила – велична постать Української Православної Церкви
Залишити коментар