Повідомлення в номер / Не дивіться, люди, телевізор, або Чи потрібен в домі зомбоящик

Професор Преображенський, відомий нам за булгаковським романом "Собаче серце" та однойменним кінофільмом, сказав "історичну" фразу: "Не читайте до обіду радянських газет".

Особисто я її частенько згадую, коли читаю деякі друковані або електронні ЗМІ чи дивлюся українське телебачення. Скажу відверто: чимало дописів і передач окремих сучасних "журналістів" нічого, окрім огиди, не викликають. І навіть не тому, що хибують на стилістичні і граматичні помилки, невміння побудувати речення чи логічно довершено висловити власну позицію.

Найпотворніше полягає у тому, що  "акули" пера, мікрофона чи телекамери, не оволодівши навіть азами журналістики, беруться зверхньо повчати своїх читачів, слухачів, глядачів, як правильно жити, кого з політиків любити, а кого ненавидіти, не соромлячись при цьому образ, наклепів та інсинуацій на всіх, хто неугодний власникам тих газет, телеканалів або радіокомпаній. За зайву гривню або зайвий долар такі типи готові маму рідну продати.

Як професіонал, я до "творчості" подібної братії звик і надто нею не переймаюся. Як кажуть, собака бреше, а караван іде. Але подібним чином реагують далеко не всі. Багато моїх знайомих, прочитавши чи подивившись фейкові новини, як їх тепер називають,  місця собі не знаходять, мучаться, нервують, комплексують. А ще коли той фейк стосується їх особисто, то взагалі втрачають душевний спокій і перебувають на межі нервового зриву.

В подібних випадках я їм нагадую крилату фразу професора Преображенського, щоправда, дещо осучаснену: "Не читайте "жовтої" преси, не дивіться брехливих  телепередач і не слухайте радіо "ОБС" ("одна баба сказала").

ххх

Радити, звичайно, легко. Але іноді думаю: не всі ж такі розумні, як я. Як може пересічний громадянин зберегти спокій, моральне і фізичне здоров'я, коли сьогодні рідко який випуск новин (чи то на радіо, чи то на ТБ) не починається зі "смажених" фактів? Диктори із якимсь садистським задоволенням повідомляють з перших же хвилин спілкування з нами про  те, що там когось убили, там пограбували, там живцем спалили, там розстріляли, там зарізали і т. д., і т. п.

Звичайно, всі ці факти, як-то кажуть, мають місце. Тим більше нині, коли тривають військові дії на Сході країни, де майже щодня вбивають або травмують українських хлопців. Але не лише кров'ю, насильством і розбоями живе наше суспільство. Робиться чимало доброго, корисного, потрібного і громадськістю, і владою, і політиками. Але про це – ні слова. Головне – ошелешити слухача, глядача, читача кривавою сенсацією, вдарити по голові надзвичайною ситуацією, щоб життя медом не здавалося. Звичайно, пересічний українець того меду й уві сні не бачить, зважаючи на щоденні стреси, викликані високими цінами, тарифами, розгулом бандитизму і корупції. А коли до цих сумних реалій життя додати постійне зомбування з боку ЗМІ, то, справді, деколи й жити не хочеться.

ххх

Отрута зі шпальт продажних газет і телеканалів затуманює нашу свідомість, пробуджує звірячі інстинкти, викликає агресію навіть у ставленні до найближчих людей. Згадайте, скільки зараз насильства у сім'ях, в молодіжному середовищі, як нетерпимо ставляться один до одного ті, хто має різні політичні уподобання. Заздрість, ненависть, нетерпимість роблять ворогами сусідів, батьків і дітей, колег по роботі.

У всій своїй "красі" моральну деградацію частини суспільства бачимо на різного роду ток-шоу, яких розвелося на українських телеканалах, як грибів після дощу. Якщо колись Савік Шустер був у ролі ведучого майже самотньою фігурою на телебаченні зі своєю "Свободою слова", то тепер пальців на обох руках не вистачить для того, щоб перелічити усі "свободи", котрі зомбують населення, викликають у декого з нас майже тваринні інстинкти. Іноді думаєш: якщо не дай, Боже, в руках дискусантів опинилися б автомати, то чи не стали б опоненти стріляти один в одного? Принаймні до мордобиття вже доходило, та й не раз. 

А як "вишукано" з'ясовують стосунки учасники ток-шоу, забуваючи, що вони знаходяться не в дрімучому лісі, а на телеекранах, тобто практично у домі кожного телеглядача. А їх образливі слова, часто-густо нецензурні, слухають діти, ветерани, жінки. Але кого це хвилює? Головне – словами "відлупцювати" гостей у студії, не дати їм слово сказати у відповідь. Ведучі ж іноді спеціально підігрівають пристрасті, бо чим більше емоцій, тим вищий рейтинг телепередачі, а, отже, більше грошей від телереклами.

ххх

Мушу сказати, що тут свій негативний вплив має російське телебачення, яке в Україні дивиться не так і мало людей. На створення подібних ток-шоу російська влада грошей не шкодує. При чому про власні проблеми там не дуже люблять говорити, а от про Україну – залюбки. У співбесідники деколи кличуть так званих київських "політологів", прізвищ яких у нас ніхто не знає. Ці особи, запрошені у студії за чималі гонорари, виступають у ролі боксерських груш для биття. Їх "лупцюють" і ведучі, і гості студії справа, зліва, знизу, зверху, а вони, підлабузницьки посміхаючись, щось белькочуть у відповідь, навіть не вміючи докупи зв'язати свої слова. Господарі передачі торжествують і ніби кажуть: бачите, які українці дурні, де вже їм свою державу мати? Можуть і образити словами, назвати трохи не ідіотами, можуть і по пиці дати, виштовхуючи зі студії. Ті ж, нагнувши голови, слухняно виходять. Отакі-то у нас патріоти.

Але чи кращі вони в українських реаліях? Не знаю, чим це викликане – чи останніми президентськими виборами, чи підготовкою до виборів парламентських, чи активізацією проросійських сил і підготовкою Кремля певних антиукраїнських провокацій, але все частіше і голосніше на телебаченні звучить голос якщо не відвертих, то слабо замаскованих українофобів. При чому, незважаючи на щойно прийнятий і підписаний Петром Порошенком Закон про  захист    української мови, вони демонстративно висловлюють свої думки російською, навіть непогано володіючи українською. Маю на увазі і Михайла Добкіна, і Віктора Медведчука, і Нестора Шуфрича, і Вадима Рабиновича, і багатьох інших їх однодумців.

Насторожує те, що рішучої відсічі своїм спробам нав'язати суспільству ідеї "руського міра" вони у тих же ток-шоу не отримують. Складається враження (може, й помилкове), що наша інтелектуальна "еліта" розгублена і деморалізована, не знає, як реагувати на нахабство прислужників Кремля. Слава Богу, що є ще такі патріоти, як Андрій Білецький, котрий заявив харківському меру Кернесу, котрий збирається повернути одній із вулиць міста ім'я Жукова, що реванш не вдасться. Дуже б хотілося вірити у те, що подібним чином налаштований не тільки пан Андрій.

ххх

Який же висновок напрошується із написаного мною? Дуже простий: не вірити усьому, що пише ворожа нам преса, розповідають заангажовані телеканали  і радіостудії, підходити до прочитаного, почутого і  побаченого критично. Бо людина – істота мисляча і має керуватися у своїх діях не лише емоціями, а передусім – розумом і тверезим глуздом.

Найкраще, звичайно, було б тоді, якби ми взагалі позбулися впливу "зомбоящика", дивилися б тільки ті телепередачі, які пропагують мир, добро, милосердя. На щастя, таких програм є чимало. Оберіть їх для себе, і ви одразу відчуєте, наскільки морально чистішими і здоровшими ви станете.

Чесне слово, заради цього можна пожертвувати ток-шоу і новинами, де зло зводять в абсолют. Принаймні, я так вважаю.

P.S. Цими днями мужній крок зробив відомий тележурналіст, ведучий багатьох цікавих програм Дмитро Гордон. 16 травня він заявив, що припиняє співпрацю з телеканалом "112. Україна", який належить одіозному Віктору Медведчуку, куму Путіна. Причина? Останнім часом в програмах забагато Медведчука,  а також підтримуваних ним ідей "руського міра". З цим пан Гордон не хоче мати нічого спільного, бо був, є і залишається патріотом України.

На превеликий жаль, такий рішучий вчинок – скоріше виняток, аніж правило в діях значної частини вітчизняних тележурналістів. Тому рекомендація шановного професора Преображенського і надалі залишається актуальною.

О. С.