Райський куточок Полісся
Де ще знайти таку красу,
Як в казці намальовану?
«Пісня про Волинь».
Якось, шукаючи одне, натрапила на більш важливе для душі. Це були спогади чоловіка про перші кроки вчителювання у селі Ветлах Любешівського району. Чоловіка вже давно немає в живих, але там не забули про юного вчителя учні та старожили. А це було 65 років тому.
Констянтин Кирилюк готує книжку про село, а в школі є музейний куточок. Тож все, що вдається, збирають для історії.
Колишній директор Ветлівської школи І-ІІІ ступенів і учень мого чоловіка приїжджав у Голоби із запрошенням відвідати село кого-небудь із рідних Віталія Марковича Остапчука. Звичайно, і спогади, і запрошення викликали інтерес, і ми (дві доньки, я і зять) вирушили в дорогу. Із Ковеля їхали легковиком через Доротище, Тойкут, Сошичне, Камінь-Каширський, Велику Глушу, Видерту, Невір і ось, нарешті, дісталися до Ветлів. Дорога важка, з вибоїнами, яких через переповнені дощами калюжі не було видно.
Але як там не було – дві години їзди. А тоді, у 50-х роках минулого століття, троє вчителів добирались 2 дні з ночівлею у добрих людей, які траплялися в дорозі. У Любешівському райвно одержали направлення.
Рейсового транспорту туди не було (зараз є пряме сполучення Луцьк-Ветли щодня автобусом). Їм підказали вантажну колгоспну машину, яка в районному центрі була у справах.
У кузові вмостились на соломі. Всі троє були із Жмудчого Голобського району (нині Ковельського). Кожен думав: як же далеко від рідного дому закинула доля! Але були до цього підготовлені, бо в кишенях лежав наказ про призначення на роботу вчителя. Давня мрія збулась.
У селі підказали де школа. Немов сирота, вона стояла край села, обсаджена акацією і верболозом, щоб не видував вітер піскової землі. Директор був ще у відпустці, тож техробітниці допомогли влаштуватись на квартирі. Так і пройшли тут 3 роки до армії. Часто потім згадував чоловік хороших людей, вчительський дружний колектив учнів, яких було тоді в школі 500, тепер 378. Це спогади…
l
Зупинилися ми в Гаця Петра Олександровича, вчителя географії і колишнього директора школи. Він та його дружина Василина Єфремівна – дуже гостинні люди. А Петро Олександрович виявився ще й чудовим співрозмовником і екскурсоводом, з гордістю показував нам окремі об’єкти. Він – справжній патріот.
Все оглянули, кожен куточок. Школа стоїть як пам’ятник старовини вже без вікон і дверей, але ще в ній міцні дерев’яні стіни, бо побудована майстрами колись на совість. Петро Олександрович бідкається, що занехаяли таке приміщення, а можна було б дитсадок облаштувати.
Не порівняти, звичайно, з нею сучасну нову двоповерхову красуню-школу. У ній є все необхідне для сьогоднішнього учня. А поруч – новозбудована церква, ще не повністю завершені всі роботи, але вона, каже наш гід, найкраща на Волині. «Школа, — зауважив Петро Олександрович, — теж одна з найкращих в Україні». Звичайно, похвально.
Село досить велике. Його протяжність не менше 5 кілометрів. Дітей до школи підвозять автобусом. Все сконцентроване в центрі. Тож здавалось, що це не село, а містечко з чудовими новобудовами. Відвідали і кладовище, яке доглянуте, впорядковане, а на ньому капличка стоїть. Є в селі і дім молитви для вірян. Все тут в зразковому порядку: сільрада, будинок культури, дороги. А яка чудова лікарня! Один її вигляд зовні і всередині може сприяти одужанню. І згадалась стаття у газеті «Волинь-нова» про подружжя лікарів Андрія й Іванну Костюків під заголовком «Колись однокурсники співчували, а тепер заздрять».
Бо умови праці і життя були непростими. Спочатку вони жили в хатині старенькій, де стіни й одна кімната з піччю у кутку (і це в 2000 році). Ми з чоловіком теж так починали, але це було в 1959 р. Тепер же Костюки живуть, після 8-річних поневірянь, в добротному будинку і працюють в сучасній лікарні з усім необхідним.
l
Відвідали й будинок, в якому квартирувався чоловік, – без сліз не обійтись. Правда, тут вже інші живуть господарі, молоді. Тому зовні хатина має колишній вигляд, а всередині по-сучасному: меблі, килими. Ще живе син господарів у Харкові. Це Зуйсько Кіндрат Володимирович.
Після служби чоловікові випала нагода працювати в Голобському районі, а Кіндрат ще попомандрував по світу. В армії був радистом. Тож після неї вступив в Ульянівське військове училище зв’язку. Працював після навчання (закінчив з «відзнакою») в Підмосков’ї в головному управлінні зв’язку. Ще були Ташкент, Німеччина, Харків, заочне навчання у вузах, викладання військової справи. 53 роки віддав армії, пішов у відставку полковником запасу. В рідне село приїжджає на могилу батька. А мама в Харкові і похована.
Передбачав учитель Віталій Остапчук і велике майбутнє свого учня і найкращого математика в класі. Юхимук Адам Корнилович став доктором фізико-математичних наук, професором, завідувачем відділу фізики космічної плазми ГАО НАН України.
Отож, під враженням побаченого зробили висновок: Ветли – райський куточок Полісся. Бо не кожне село може похвалитися тим, що ми тут побачили. І газ, і дороги, і будівлі – все це справа рук колишнього нардепа, Почесного громадянина Ветлів Адама Мартинюка, уродженця цього села. Він серцем і душею завжди біля батьківської землі.
Валентина ОСТАПЧУК.
Де ще знайти таку красу,
Як в казці намальовану?
«Пісня про Волинь».
Якось, шукаючи одне, натрапила на більш важливе для душі. Це були спогади чоловіка про перші кроки вчителювання у селі Ветлах Любешівського району. Чоловіка вже давно немає в живих, але там не забули про юного вчителя учні та старожили. А це було 65 років тому.
Констянтин Кирилюк готує книжку про село, а в школі є музейний куточок. Тож все, що вдається, збирають для історії.
Колишній директор Ветлівської школи І-ІІІ ступенів і учень мого чоловіка приїжджав у Голоби із запрошенням відвідати село кого-небудь із рідних Віталія Марковича Остапчука. Звичайно, і спогади, і запрошення викликали інтерес, і ми (дві доньки, я і зять) вирушили в дорогу. Із Ковеля їхали легковиком через Доротище, Тойкут, Сошичне, Камінь-Каширський, Велику Глушу, Видерту, Невір і ось, нарешті, дісталися до Ветлів. Дорога важка, з вибоїнами, яких через переповнені дощами калюжі не було видно.
Але як там не було – дві години їзди. А тоді, у 50-х роках минулого століття, троє вчителів добирались 2 дні з ночівлею у добрих людей, які траплялися в дорозі. У Любешівському райвно одержали направлення.
Рейсового транспорту туди не було (зараз є пряме сполучення Луцьк-Ветли щодня автобусом). Їм підказали вантажну колгоспну машину, яка в районному центрі була у справах.
У кузові вмостились на соломі. Всі троє були із Жмудчого Голобського району (нині Ковельського). Кожен думав: як же далеко від рідного дому закинула доля! Але були до цього підготовлені, бо в кишенях лежав наказ про призначення на роботу вчителя. Давня мрія збулась.
У селі підказали де школа. Немов сирота, вона стояла край села, обсаджена акацією і верболозом, щоб не видував вітер піскової землі. Директор був ще у відпустці, тож техробітниці допомогли влаштуватись на квартирі. Так і пройшли тут 3 роки до армії. Часто потім згадував чоловік хороших людей, вчительський дружний колектив учнів, яких було тоді в школі 500, тепер 378. Це спогади…
ххх
Зупинилися ми в Гаця Петра Олександровича, вчителя географії і колишнього директора школи. Він та його дружина Василина Єфремівна – дуже гостинні люди. А Петро Олександрович виявився ще й чудовим співрозмовником і екскурсоводом, з гордістю показував нам окремі об’єкти. Він – справжній патріот.
Все оглянули, кожен куточок. Школа стоїть як пам’ятник старовини вже без вікон і дверей, але ще в ній міцні дерев’яні стіни, бо побудована майстрами колись на совість. Петро Олександрович бідкається, що занехаяли таке приміщення, а можна було б дитсадок облаштувати.
Не порівняти, звичайно, з нею сучасну нову двоповерхову красуню-школу. У ній є все необхідне для сьогоднішнього учня. А поруч – новозбудована церква, ще не повністю завершені всі роботи, але вона, каже наш гід, найкраща на Волині. «Школа, — зауважив Петро Олександрович, — теж одна з найкращих в Україні». Звичайно, похвально.
Село досить велике. Його протяжність не менше 5 кілометрів. Дітей до школи підвозять автобусом. Все сконцентроване в центрі. Тож здавалось, що це не село, а містечко з чудовими новобудовами. Відвідали і кладовище, яке доглянуте, впорядковане, а на ньому капличка стоїть. Є в селі і дім молитви для вірян. Все тут в зразковому порядку: сільрада, будинок культури, дороги. А яка чудова лікарня! Один її вигляд зовні і всередині може сприяти одужанню. І згадалась стаття у газеті «Волинь-нова» про подружжя лікарів Андрія й Іванну Костюків під заголовком «Колись однокурсники співчували, а тепер заздрять».
Бо умови праці і життя були непростими. Спочатку вони жили в хатині старенькій, де стіни й одна кімната з піччю у кутку (і це в 2000 році). Ми з чоловіком теж так починали, але це було в 1959 р. Тепер же Костюки живуть, після 8-річних поневірянь, в добротному будинку і працюють в сучасній лікарні з усім необхідним.
ххх
Відвідали й будинок, в якому квартирувався чоловік, – без сліз не обійтись. Правда, тут вже інші живуть господарі, молоді. Тому зовні хатина має колишній вигляд, а всередині по-сучасному: меблі, килими. Ще живе син господарів у Харкові. Це Зуйсько Кіндрат Володимирович.
Після служби чоловікові випала нагода працювати в Голобському районі, а Кіндрат ще попомандрував по світу. В армії був радистом. Тож після неї вступив в Ульянівське військове училище зв’язку. Працював після навчання (закінчив з «відзнакою») в Підмосков’ї в головному управлінні зв’язку. Ще були Ташкент, Німеччина, Харків, заочне навчання у вузах, викладання військової справи. 53 роки віддав армії, пішов у відставку полковником запасу. В рідне село приїжджає на могилу батька. А мама в Харкові і похована.
Передбачав учитель Віталій Остапчук і велике майбутнє свого учня і найкращого математика в класі. Юхимук Адам Корнилович став доктором фізико-математичних наук, професором, завідувачем відділу фізики космічної плазми ГАО НАН України.
Отож, під враженням побаченого зробили висновок: Ветли – райський куточок Полісся. Бо не кожне село може похвалитися тим, що ми тут побачили. І газ, і дороги, і будівлі – все це справа рук колишнього нардепа, Почесного громадянина Ветлів Адама Мартинюка, уродженця цього села. Він серцем і душею завжди біля батьківської землі.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар