“Буря і натиск” Володимира Зеленського
Хто б там що не говорив, але у сміливості, наполегливості і навіть мужності Володимиру Зеленському сьогодні на загальноукраїнській політичній арені рівних немає.
І це не перебільшення й не комплімент, а реальна оцінка дій новообраного Президента. Здавалось би, йому, талановитому актору і неперевершеному коміку-сатирику, «шапка Мономаха» буде не по плечу і не до снаги. Не кожен зважиться у такий важкий для держави час брати на себе надзвичайно високу відповідальність, не маючи досвіду і необхідної практики, вступати у бій зі старою бюрократично-замшілою системою.
Однак Володимир Зеленський зважився на цей майже відчайдушний крок, пам’ятаючи, що тільки «сміливим підкоряються моря», як співається у пісні з кінофільму «Діти капітана Гранта». І хоча роль у його житті Ігоря Коломойського значна, переоцінювати її не варто: на мою думку, Володимир Олександрович – самостійний і цілком сформований «гравець» на українській політичній шахівниці. Він знає, чого він хоче, хоч, можливо, не завжди чітко усвідомлює шляхи досягнення поставленої мети.
Президент діє методом «бурі й натиску» (була колись в історії Німеччини така група молодих літераторів-бунтарів). Це саме той метод, яким не оволодів Петро Порошенко. Зайнявши посаду Глави держави, він так і не визначився, в чому його більше – у бізнесі чи в державотворенні. Йому хотілося сподобатися всім: і вітчизняним націонал-патріотам, і олігархам-товстосумам, і зарубіжним політикам. До пори – до часу йому вдавалося маневрувати «між крапельками», сформувати потужну антиросійську міжнародну коаліцію, зміцнити армію, утвердити в свідомості багатьох співгромадян українську національну ідею, в тому числі вибороти автокефалію для Української Православної Церкви.
Але при тому Петро Олексійович виявляв дивовижну поблажливість до тих, хто грабував Україну, оточив себе кар’єристами і підлабузниками, яких і близько не можна було підпускати до влади (одна подружня пара Луценків за всієї поваги до неї чого тільки варта!). В кінцевому підсумку це призвело до поразки, бо «любі друзі», як і Віктору Ющенку стали для нього дорожчі, аніж український народ. Він не помітив чи не захотів помітити межу, яка відділяла любов від ненависті.
l
Команда «ЗЕ!» це вдало використала у своїй передвиборній кампанії – спочатку президентській, а тепер парламентській. По-моєму, в новітній історії України – це справжній «рекорд Гіннеса», який до цього не вдавалося встановити нікому. Перед наступом «зелених» не встояли такі гранди українського політикуму, як Гройсман, Ляшко, Гриценко і навіть Тимошенко, яка всіма фібрами душі хотіла перемоги Зеленського над Порошенком, неприязнь (або точніше – ненависть) до якого сягає у давні часи. Декілька разів Юлія Володимирівна, звертаючись до виборців, наголошувала, що 21 липня – голосування не тільки за народних депутатів, а й за прем’єр-міністра, посаду якого вона була, очевидно, не проти зайняти.
Однак у Президента – своє бачення ролі голови уряду та його команди. Це, як він підкреслив в інтерв’ю, має бути абсолютно нова людина, не пов’язана з політикою, фахівець своєї справи, економіст сучасного типу. Декілька таких особистостей він має на увазі, хоч прізвищ їх не оголошує.
Передбачуваною була поразка «Самопомочі» Андрія Садового, як і Радикальної партії Олега Ляшка. Якщо перший став фактично головною причиною «смерті» своєї політичної сили, то другий обрав не зовсім вигідну для себе передвиборну тактику – почав активно критикувати нового Президента, що виборцям явно не сподобалося. Хоча, з другого боку, що міг радикально змінити за якихось два місяці перебування на посаді В. Зеленський? В цьому Олег Валерійович явно переграв самого себе і, наскільки відомо, не зміг перемогти в одномандатному виборчому окрузі. Жаль. Бо новому парламенту явно не вистачатиме такої харизматичної і яскравої індивідуальності, як «людина з вилами»…
l
Володимир Зеленський зумів «розгромити» і таких потужних ворогів української незалежності, як «Опозиційна платформа «За життя!», давши зрозуміти, хто в домі господар. І це – незважаючи на масовану інформаційну атаку на електорат східної і південної України, які вдень і вночі вела Москва. Не було такого дня, щоб російське телебачення на державних каналах не лило бруду на наших політиків. В першу чергу, звичайно, на П. Порошенка, В. Гройсмана, А. Парубія, О. Турчинова та інших високопосадовців, які «розв’язали війну» проти власного народу, “довели його до зубожіння”, “зруйнували економіку й соціальну сферу”, “слухняно виконують вказівки США і ЄС” замість того, щоб разом із Росією будувати мирне, щасливе майбутнє двох «братніх» народів.
Діставалося на «горіхи» й новообраному Президенту В. Зеленському, котрий (жах який!) у міжнародній політиці продовжує курс свого попередника на зближення з Європою і НАТО, не поспішає вступати в переговори з очільниками самопроголошених і ніким не визнаних ДНР–ЛНР, не прислухається до «мудрих» і «єдино правильних» порад кума В. Путіна Медведчука, який у передвиборний період не зникав з екранів як російських, так і українських телеканалів. Іноді здавалося, що глава держави у нас не Зеленський, а головний «миротворець» Медведчук разом зі своїми служками Бойком, Рабіновичем, Шуфричем та іже з ними.
Однак, як кажуть, не «проканало»: на вудочку сепаратистів клюнуло всього 13 відсотків тих, хто взяв участь у виборах. Де вже тут рівнятися зі «Слугами народу», не кажучи вже про інших учасників перегонів! Перемога «ЗЕ» – команди переконлива і майже блискавична.
l
Звичайно, здобути цю перемогу було непросто. Але ще важче розвинути її «вглиб» і «вшир», закріпити конкретними справами на благо народу, слугами якого переможці себе вважають. Вже сьогодні, як свідчать попередні підрахунки, вони спроможні сформувати одноосібну фракцію у Верховній Раді, набравши майже конституційну більшість у парламенті. Знову ж таки: подібного в сучасній історії України ще не було.
Добре це чи погано? Життя покаже. Не думаю, що Володимир Зеленський та його однодумці хочуть, аби стало гірше, ніж було і є. Тут головне – обрати правильний орієнтир, використати небачений досі рівень довіри і підтримки електорату для реалізації програми ефективних реформ в ім’я зміцнення держави, подальшого утвердження її авторитету на міжнародній арені, захисту територіальної цілісності країни.
Не варто забувати і про те, що фактично «однопартійний» парламент покладає величезну відповідальність і на Президента, і на керівників партії «Слуга народу». Адже всі керівні державні посади, цілком очевидно, займуть висуванці цієї політичної сили. А раз так, то й відповідати доведеться за ВСЕ. «Громовідводу» в особі прем’єра чи голови Верховної Ради, керівників силових структур, центральних відомств і міністерств не буде. Там працюватимуть лише СВОЇ люди. Тому «природним» способом відімре так званий квотний принцип формування керівних кадрів, як це було за попередніх президентів, коли відповідальні пости, починаючи від голів райдержадміністрацій і закінчуючи членами уряду, займали висуванці чи то «Батьківщини», чи то «Народного фронту», чи то «Солідарності».
«Квотна» влада нагадувала рака, лебедя і щуку – один тягнув в один бік, другий – в інший, а третій взагалі опирався і стояв на місці. Приблизно так працював Кабінет Міністрів Володимира Гройсмана. Сам Володимир Борисович, незважаючи на «видатні» заслуги в реформуванні економіки, в парламент не потрапив, незважаючи на його «революційну» антипорошенківську риторику останнім часом...
l
Парламентські вибори в Україні закінчилися, але, судячи з усього, не закінчився виборчий процес – на нас чекають наступні вибори, на цей раз до місцевих рад. Не виключено, що відбудуться вони теж дочасно – восени нинішнього року. Принаймні так хочуть в Офісі Президента.
Отож, не розслабляймося й готуймося до чергового голосування.
Маркіян ІВАЩИК.
Хто б там що не говорив, але у сміливості, наполегливості і навіть мужності Володимиру Зеленському сьогодні на загальноукраїнській політичній арені рівних немає.
І це не перебільшення й не комплімент, а реальна оцінка дій новообраного Президента. Здавалось би, йому, талановитому актору і неперевершеному коміку-сатирику, «шапка Мономаха» буде не по плечу і не до снаги. Не кожен зважиться у такий важкий для держави час брати на себе надзвичайно високу відповідальність, не маючи досвіду і необхідної практики, вступати у бій зі старою бюрократично-замшілою системою.
Однак Володимир Зеленський зважився на цей майже відчайдушний крок, пам’ятаючи, що тільки «сміливим підкоряються моря», як співається у пісні з кінофільму «Діти капітана Гранта». І хоча роль у його житті Ігоря Коломойського значна, переоцінювати її не варто: на мою думку, Володимир Олександрович – самостійний і цілком сформований «гравець» на українській політичній шахівниці. Він знає, чого він хоче, хоч, можливо, не завжди чітко усвідомлює шляхи досягнення поставленої мети.
Президент діє методом «бурі й натиску» (була колись в історії Німеччини така група молодих літераторів-бунтарів). Це саме той метод, яким не оволодів Петро Порошенко. Зайнявши посаду Глави держави, він так і не визначився, в чому його більше – у бізнесі чи в державотворенні. Йому хотілося сподобатися всім: і вітчизняним націонал-патріотам, і олігархам-товстосумам, і зарубіжним політикам. До пори – до часу йому вдавалося маневрувати «між крапельками», сформувати потужну антиросійську міжнародну коаліцію, зміцнити армію, утвердити в свідомості багатьох співгромадян українську національну ідею, в тому числі вибороти автокефалію для Української Православної Церкви.
Але при тому Петро Олексійович виявляв дивовижну поблажливість до тих, хто грабував Україну, оточив себе кар’єристами і підлабузниками, яких і близько не можна було підпускати до влади (одна подружня пара Луценків за всієї поваги до неї чого тільки варта!). В кінцевому підсумку це призвело до поразки, бо «любі друзі», як і Віктору Ющенку стали для нього дорожчі, аніж український народ. Він не помітив чи не захотів помітити межу, яка відділяла любов від ненависті.
ххх
Команда «ЗЕ!» це вдало використала у своїй передвиборній кампанії – спочатку президентській, а тепер парламентській. По-моєму, в новітній історії України – це справжній «рекорд Гіннеса», який до цього не вдавалося встановити нікому. Перед наступом «зелених» не встояли такі гранди українського політикуму, як Гройсман, Ляшко, Гриценко і навіть Тимошенко, яка всіма фібрами душі хотіла перемоги Зеленського над Порошенком, неприязнь (або точніше – ненависть) до якого сягає у давні часи. Декілька разів Юлія Володимирівна, звертаючись до виборців, наголошувала, що 21 липня – голосування не тільки за народних депутатів, а й за прем’єр-міністра, посаду якого вона була, очевидно, не проти зайняти.
Однак у Президента – своє бачення ролі голови уряду та його команди. Це, як він підкреслив в інтерв’ю, має бути абсолютно нова людина, не пов’язана з політикою, фахівець своєї справи, економіст сучасного типу. Декілька таких особистостей він має на увазі, хоч прізвищ їх не оголошує.
Передбачуваною була поразка «Самопомочі» Андрія Садового, як і Радикальної партії Олега Ляшка. Якщо перший став фактично головною причиною «смерті» своєї політичної сили, то другий обрав не зовсім вигідну для себе передвиборну тактику – почав активно критикувати нового Президента, що виборцям явно не сподобалося. Хоча, з другого боку, що міг радикально змінити за якихось два місяці перебування на посаді В. Зеленський? В цьому Олег Валерійович явно переграв самого себе і, наскільки відомо, не зміг перемогти в одномандатному виборчому окрузі. Жаль. Бо новому парламенту явно не вистачатиме такої харизматичної і яскравої індивідуальності, як «людина з вилами»…
ххх
Володимир Зеленський зумів «розгромити» і таких потужних ворогів української незалежності, як «Опозиційна платформа «За життя!», давши зрозуміти, хто в домі господар. І це – незважаючи на масовану інформаційну атаку на електорат східної і південної України, які вдень і вночі вела Москва. Не було такого дня, щоб російське телебачення на державних каналах не лило бруду на наших політиків. В першу чергу, звичайно, на П. Порошенка, В. Гройсмана, А. Парубія, О. Турчинова та інших високопосадовців, які «розв’язали війну» проти власного народу, “довели його до зубожіння”, “зруйнували економіку й соціальну сферу”, “слухняно виконують вказівки США і ЄС” замість того, щоб разом із Росією будувати мирне, щасливе майбутнє двох «братніх» народів.
Діставалося на «горіхи» й новообраному Президенту В. Зеленському, котрий (жах який!) у міжнародній політиці продовжує курс свого попередника на зближення з Європою і НАТО, не поспішає вступати в переговори з очільниками самопроголошених і ніким не визнаних ДНР–ЛНР, не прислухається до «мудрих» і «єдино правильних» порад кума В. Путіна Медведчука, який у передвиборний період не зникав з екранів як російських, так і українських телеканалів. Іноді здавалося, що глава держави у нас не Зеленський, а головний «миротворець» Медведчук разом зі своїми служками Бойком, Рабіновичем, Шуфричем та іже з ними.
Однак, як кажуть, не «проканало»: на вудочку сепаратистів клюнуло всього 13 відсотків тих, хто взяв участь у виборах. Де вже тут рівнятися зі «Слугами народу», не кажучи вже про інших учасників перегонів! Перемога «ЗЕ» – команди переконлива і майже блискавична.
ххх
Звичайно, здобути цю перемогу було непросто. Але ще важче розвинути її «вглиб» і «вшир», закріпити конкретними справами на благо народу, слугами якого переможці себе вважають. Вже сьогодні, як свідчать попередні підрахунки, вони спроможні сформувати одноосібну фракцію у Верховній Раді, набравши майже конституційну більшість у парламенті. Знову ж таки: подібного в сучасній історії України ще не було.
Добре це чи погано? Життя покаже. Не думаю, що Володимир Зеленський та його однодумці хочуть, аби стало гірше, ніж було і є. Тут головне – обрати правильний орієнтир, використати небачений досі рівень довіри і підтримки електорату для реалізації програми ефективних реформ в ім’я зміцнення держави, подальшого утвердження її авторитету на міжнародній арені, захисту територіальної цілісності країни.
Не варто забувати і про те, що фактично «однопартійний» парламент покладає величезну відповідальність і на Президента, і на керівників партії «Слуга народу». Адже всі керівні державні посади, цілком очевидно, займуть висуванці цієї політичної сили. А раз так, то й відповідати доведеться за ВСЕ. «Громовідводу» в особі прем’єра чи голови Верховної Ради, керівників силових структур, центральних відомств і міністерств не буде. Там працюватимуть лише СВОЇ люди. Тому «природним» способом відімре так званий квотний принцип формування керівних кадрів, як це було за попередніх президентів, коли відповідальні пости, починаючи від голів райдержадміністрацій і закінчуючи членами уряду, займали висуванці чи то «Батьківщини», чи то «Народного фронту», чи то «Солідарності».
«Квотна» влада нагадувала рака, лебедя і щуку – один тягнув в один бік, другий – в інший, а третій взагалі опирався і стояв на місці. Приблизно так працював Кабінет Міністрів Володимира Гройсмана. Сам Володимир Борисович, незважаючи на «видатні» заслуги в реформуванні економіки, в парламент не потрапив, незважаючи на його «революційну» антипорошенківську риторику останнім часом...
ххх
Парламентські вибори в Україні закінчилися, але, судячи з усього, не закінчився виборчий процес – на нас чекають наступні вибори, на цей раз до місцевих рад. Не виключено, що відбудуться вони теж дочасно – восени нинішнього року. Принаймні так хочуть в Офісі Президента.
Отож, не розслабляймося й готуймося до чергового голосування.
Маркіян ІВАЩИК.
“Буря і натиск” Володимира Зеленського
Залишити коментар