Любов на все життя Миколи Костомарова
Всі пам’ятають факт із біографії Т. Г. Шевченка про його участь в Кирило-Мефодіївському братстві. Серед учасників був і Микола Костомаров, відомий на той час ад’юнкт-професор. Ще не встигли братчики щось важливе зробити, як знайшовся зрадник Петров, котрий, аби вислужитись, написав доноса і повідомив, що ніби готувалась антидержавна змова з метою повалення монархії Романових. Тож після арешту і обшуку на квартирі історика відправили до столиці в кінці березня 1847 р.
А 5 квітня на переправі через Дніпро заарештували Шевченка. Поет у фраці й білій краватці поспішав на весілля Костомарова, де мав зіграти роль старшого боярина. Губернатор Фундуклей глузливо зауважив: «…де жених, туди треба й бояринові». Миколина мати була просто розчавлена лихим перебігом подій і виглядала безпорадною. 16-річна наречена сподівалася, що сталося якесь непорозуміння. Костомаров був у стані душевного розпачу. А мати нареченої твердо вирішила перешкодити шлюбові доньки із заарештованим істориком, вважала, що такий союз ущент зруйнує її життя.
На поштовій станції у Броварах відбулася зустріч із Шевченком, якого охороняли 2 жандарми. Згодом у циклі «В казематі» він напише поезію, присвячену Костомарову:
І я згадав своє село.
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині…
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь і твоя, мій брате,
мати,
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
Дорогою Костомаров перебував у важкому психологічному стані. 5 днів нічого не їв, без сторонньої допомоги не міг обійтися. Але на допитах тримався гідно. Визнавав, що вів бесіди з друзями про слов’янство, але лише в межах учених, наукових інтересів щодо історії, філософії, етнографії.
Ув’язнення у фортечних казематах дощенту зруйнувало академіку кар’єру історика. Річне ув’язнення в Олексіївському равеліні виявилося страшним випробуванням для нього. Його камера наводила жах: грубе ліжко, стіл дубовий, стілець, на столі – олов’яна кружка для води. Віконця замазані білим, і тільки крізь верхнє скло пробивалося денне світло. Через рік – заслання в Саратов. 23 дні – із 30 травня по 23 червня – добирались до міста. Ямщик в дорозі не витримав і помер, бо в містах, через які вони їхали, вирувала холера. Губернське місто Саратов зустріло його високою температурою і страшною епідемією. Щодня помирало 600 жителів.
l
За сином прибула і мати, яка була одержима його долею до самого кінця. Та він чекав хоч вісточку від нареченої. А її не було. Бо мати нареченої сприяла цьому. Потай від неї Аліна писала до В’ятки, адже спочатку туди його мали заслати. Друзі повідомили їй про Саратов. І через них же налагодився зв’язок із коханим. Це було для нього великою підтримкою.
На роботу його призначили помічником старшого секретаря губернського правління. Платні вистачало на прожиття з матір’ю і на квартиру. Тож жевріла надія побратися з Аліною.
33 листи зберігав Микола до кінця свого життя. Але мати Аліни тиснула на доньку так, що тій був світ немилий. В одному листі вона пише: «…багато разів я вже викликала смерть, наче найближчу для себе подругу. Але я часом думаю, що Бог шле нам випробування за гріхи і робить усе на краще…». Її мати написала йому, щоб забув про Аліну. Все ж листи коханої зігрівали душу. І він повернувся до старих проектів, зокрема, монографії «Богдан Хмельницький». Бо життя не стоїть, а продовжується. І волі немає, а переїхати до іншого міста не дозволялося,щоб поїхати до Києва побачитись з Аліною – так добилась її мати. А жити треба. І він забував іноді за читанням і писанням про сон, їжу та відпочинок. Та ще й поліцейський нагляд постійно. Просився не раз звільнити хоч від цього. «Не на часі», – була відповідь.
Аж 1855 р. добився цього і поїхав до Санкт-Петербурга, щоб поклопотатися за друкування своїх праць. Дозволено було і в Стокгольмі попрацювати у Державному архіві. Довгий час йому все ж не дозволялось працювати « по ученой части». Та, зрештою, призначили на посаду професора Санкт-Петербурзького університету. Його лекції були найцікавішими, а в кінці студенти на руках виносили із зали.
l
Наприкінці грудня 1861 р. Костомаров отримав срібну медаль на Олександрівській стрічці за недавню працю на тему звільнення селян у Саратовській губернії. Настільки любив Костомаров героїв своїх творів, що іноді, розповідаючи про них, переходив на тон їхньої мови і цитував сторінки польською, церковнослов’янською і навіть латиною. Але найголовніше, що вивів на авансцену минувшини масового, колективного героя – народ, націю.
У 1861 р. Костомаров став одним із ініціаторів заснування та видання журналу «Основа». Авторами його були сам історик-професор, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.
10 березня 1861 р. помер Т. Шевенко. Для Костомарова смерть поета була страшним ударом. Не вдалось, казав, навіть наговоритися з другом. Смерть Шевченка збіглася в часі з важливою подією в історії Російської імперії. Був підписаний і обнародуваний Маніфест про звільнення селян.
Старався будь-що Костомаров реалізувати проект із видання книг українською мовою. Але циркуляр міністра внутрішніх справ про заборону друкувати був ударом для нього. Він навіть зустрівся з міністром Валуєвим, щоб той відмінив цей указ, та все було марно. Великий науковий доробок давав можливість працювати в будь-якому університеті. Найбільше бажання було – в Україну. «Хотів був я перебратися на Україну, щоби провести решту днів у країні своїй… але сильні світу сього, котрі сидять на сідницях влади, з намови марнослівних наклепників не допустили мене. Я любив все життя Україну, її народ, її природу…», - писав він М. Максимовичу. Як і Шевченка, боялися його впливу на маси.
Як член Археографічної комісії згодом поїхав у відрядження до Києва і там зустрівся з вдовою Аліною та її трьома дітьми. Почуття не згасли, але докучали старість і хвороби. Вона тяжко хворіла, іноді з ліжка не могла встати. А в нього прогресували болі голови, яку простудив ще в тюрмі. Одне око напівсліпе було. Тож про одруження не було й мови. І він поїхав з її дочкою, аби допомогти вступити у столиці на навчання.
Долаючи недуги, працював і далі. Та хвороба виявилася сильніша. Одночасно з матір’ю захворіли на тиф. Вона померла, поховали друзі без нього, аби не травмувати.
l
Він теж був на грані. Дали знати Аліні. Вона приїхала і не відходила від Миколи Костомарова, доки не видужав. 9 травня 1875 р. вони повінчалися. Дружина подарувала важко хворому й змученому історику 10 років життя та творчості, перебравши на себе всі обов’язки і клопоти.
На той час М. Костомаров мав міцне суспільне становище: був одним з найвідоміших істориків, учених-гуманітаріїв. 1880 р. його нагороджено з нагоди 20-річної роботи в Археографічній комісії орденом Св.Станіслава І-го ступеня.
З-під пера тяжко хворого, втомленого, змученого життєвими негараздами вийшла ціла низка статей, присвячених українофільству. А в 1883 р. побачила світ його історична монографія «Мазепа».
У 1885 р. він ще поспілкувався із молодим колегою Д. Яворницьким, який згадував, що Костомаров був схожий на «розвалину» на присмерку своїх днів, але нагадував «помираючого лева». В цьому ж році його навіть лейб-медик С. Боткін оглядав. Але стан вченого був безнадійним. Він відійшов у вічність 7 квітня 1885 р. у Санкт-Петербурзі. Поховали на Волковому кладовищі. Навпроти була могила І. Тургенєва, з яким він приятелював.
Громадськість масово відгукнулась для вшанування його пам’яті. Похоронна процесія розтягнулася на декілька верств, вражала величезна кількість вінків з Харкова, Одеси, Києва, Москви, Саратова, Казані та ін. В багатьох церквах служили панахиди. Некролог з’явився навіть за кордоном.
Дружина присвятила решту життя піклуванню про пам’ять і творчу спадщину чоловіка. Особисту бібліотеку історика (1425 друкованих видань і 29 рукописів) передала Київському університету Св. Володимира. Його ім’я носила премія, дали другу (першої нікому) В. Грінченку за словник української мови у 1905 році.
Після смерті Аліни Костомарової (1908 р.) справу продовжили її діти, які його любили і шанували.
Валентина Остапчук.
Всі пам’ятають факт із біографії Т. Г. Шевченка про його участь в Кирило-Мефодіївському братстві. Серед учасників був і Микола Костомаров, відомий на той час ад’юнкт-професор. Ще не встигли братчики щось важливе зробити, як знайшовся зрадник Петров, котрий, аби вислужитись, написав доноса і повідомив, що ніби готувалась антидержавна змова з метою повалення монархії Романових. Тож після арешту і обшуку на квартирі історика відправили до столиці в кінці березня 1847 р.
А 5 квітня на переправі через Дніпро заарештували Шевченка. Поет у фраці й білій краватці поспішав на весілля Костомарова, де мав зіграти роль старшого боярина. Губернатор Фундуклей глузливо зауважив: «…де жених, туди треба й бояринові». Миколина мати була просто розчавлена лихим перебігом подій і виглядала безпорадною. 16-річна наречена сподівалася, що сталося якесь непорозуміння. Костомаров був у стані душевного розпачу. А мати нареченої твердо вирішила перешкодити шлюбові доньки із заарештованим істориком, вважала, що такий союз ущент зруйнує її життя.
На поштовій станції у Броварах відбулася зустріч із Шевченком, якого охороняли 2 жандарми. Згодом у циклі «В казематі» він напише поезію, присвячену Костомарову:
І я згадав своє село.
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині…
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь і твоя, мій брате, мати,
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
Дорогою Костомаров перебував у важкому психологічному стані. 5 днів нічого не їв, без сторонньої допомоги не міг обійтися. Але на допитах тримався гідно. Визнавав, що вів бесіди з друзями про слов’янство, але лише в межах учених, наукових інтересів щодо історії, філософії, етнографії.
Ув’язнення у фортечних казематах дощенту зруйнувало академіку кар’єру історика. Річне ув’язнення в Олексіївському равеліні виявилося страшним випробуванням для нього. Його камера наводила жах: грубе ліжко, стіл дубовий, стілець, на столі – олов’яна кружка для води. Віконця замазані білим, і тільки крізь верхнє скло пробивалося денне світло. Через рік – заслання в Саратов. 23 дні – із 30 травня по 23 червня – добирались до міста. Ямщик в дорозі не витримав і помер, бо в містах, через які вони їхали, вирувала холера. Губернське місто Саратов зустріло його високою температурою і страшною епідемією. Щодня помирало 600 жителів.
ххх
За сином прибула і мати, яка була одержима його долею до самого кінця. Та він чекав хоч вісточку від нареченої. А її не було. Бо мати нареченої сприяла цьому. Потай від неї Аліна писала до В’ятки, адже спочатку туди його мали заслати. Друзі повідомили їй про Саратов. І через них же налагодився зв’язок із коханим. Це було для нього великою підтримкою.
На роботу його призначили помічником старшого секретаря губернського правління. Платні вистачало на прожиття з матір’ю і на квартиру. Тож жевріла надія побратися з Аліною.
33 листи зберігав Микола до кінця свого життя. Але мати Аліни тиснула на доньку так, що тій був світ немилий. В одному листі вона пише: «…багато разів я вже викликала смерть, наче найближчу для себе подругу. Але я часом думаю, що Бог шле нам випробування за гріхи і робить усе на краще…». Її мати написала йому, щоб забув про Аліну. Все ж листи коханої зігрівали душу. І він повернувся до старих проектів, зокрема, монографії «Богдан Хмельницький». Бо життя не стоїть, а продовжується. І волі немає, а переїхати до іншого міста не дозволялося,щоб поїхати до Києва побачитись з Аліною – так добилась її мати. А жити треба. І він забував іноді за читанням і писанням про сон, їжу та відпочинок. Та ще й поліцейський нагляд постійно. Просився не раз звільнити хоч від цього. «Не на часі», – була відповідь.
Аж 1855 р. добився цього і поїхав до Санкт-Петербурга, щоб поклопотатися за друкування своїх праць. Дозволено було і в Стокгольмі попрацювати у Державному архіві. Довгий час йому все ж не дозволялось працювати « по ученой части». Та, зрештою, призначили на посаду професора Санкт-Петербурзького університету. Його лекції були найцікавішими, а в кінці студенти на руках виносили із зали.
ххх
Наприкінці грудня 1861 р. Костомаров отримав срібну медаль на Олександрівській стрічці за недавню працю на тему звільнення селян у Саратовській губернії. Настільки любив Костомаров героїв своїх творів, що іноді, розповідаючи про них, переходив на тон їхньої мови і цитував сторінки польською, церковнослов’янською і навіть латиною. Але найголовніше, що вивів на авансцену минувшини масового, колективного героя – народ, націю.
У 1861 р. Костомаров став одним із ініціаторів заснування та видання журналу «Основа». Авторами його були сам історик-професор, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.
10 березня 1861 р. помер Т. Шевенко. Для Костомарова смерть поета була страшним ударом. Не вдалось, казав, навіть наговоритися з другом. Смерть Шевченка збіглася в часі з важливою подією в історії Російської імперії. Був підписаний і обнародуваний Маніфест про звільнення селян.
Старався будь-що Костомаров реалізувати проект із видання книг українською мовою. Але циркуляр міністра внутрішніх справ про заборону друкувати був ударом для нього. Він навіть зустрівся з міністром Валуєвим, щоб той відмінив цей указ, та все було марно. Великий науковий доробок давав можливість працювати в будь-якому університеті. Найбільше бажання було – в Україну. «Хотів був я перебратися на Україну, щоби провести решту днів у країні своїй… але сильні світу сього, котрі сидять на сідницях влади, з намови марнослівних наклепників не допустили мене. Я любив все життя Україну, її народ, її природу…», - писав він М. Максимовичу. Як і Шевченка, боялися його впливу на маси.
Як член Археографічної комісії згодом поїхав у відрядження до Києва і там зустрівся з вдовою Аліною та її трьома дітьми. Почуття не згасли, але докучали старість і хвороби. Вона тяжко хворіла, іноді з ліжка не могла встати. А в нього прогресували болі голови, яку простудив ще в тюрмі. Одне око напівсліпе було. Тож про одруження не було й мови. І він поїхав з її дочкою, аби допомогти вступити у столиці на навчання.
Долаючи недуги, працював і далі. Та хвороба виявилася сильніша. Одночасно з матір’ю захворіли на тиф. Вона померла, поховали друзі без нього, аби не травмувати.
ххх
Він теж був на грані. Дали знати Аліні. Вона приїхала і не відходила від Миколи Костомарова, доки не видужав. 9 травня 1875 р. вони повінчалися. Дружина подарувала важко хворому й змученому історику 10 років життя та творчості, перебравши на себе всі обов’язки і клопоти.
На той час М. Костомаров мав міцне суспільне становище: був одним з найвідоміших істориків, учених-гуманітаріїв. 1880 р. його нагороджено з нагоди 20-річної роботи в Археографічній комісії орденом Св.Станіслава І-го ступеня.
З-під пера тяжко хворого, втомленого, змученого життєвими негараздами вийшла ціла низка статей, присвячених українофільству. А в 1883 р. побачила світ його історична монографія «Мазепа».
У 1885 р. він ще поспілкувався із молодим колегою Д. Яворницьким, який згадував, що Костомаров був схожий на «розвалину» на присмерку своїх днів, але нагадував «помираючого лева». В цьому ж році його навіть лейб-медик С. Боткін оглядав. Але стан вченого був безнадійним. Він відійшов у вічність 7 квітня 1885 р. у Санкт-Петербурзі. Поховали на Волковому кладовищі. Навпроти була могила І. Тургенєва, з яким він приятелював.
Громадськість масово відгукнулась для вшанування його пам’яті. Похоронна процесія розтягнулася на декілька верств, вражала величезна кількість вінків з Харкова, Одеси, Києва, Москви, Саратова, Казані та ін. В багатьох церквах служили панахиди. Некролог з’явився навіть за кордоном.
Дружина присвятила решту життя піклуванню про пам’ять і творчу спадщину чоловіка. Особисту бібліотеку історика (1425 друкованих видань і 29 рукописів) передала Київському університету Св. Володимира. Його ім’я носила премія, дали другу (першої нікому) В. Грінченку за словник української мови у 1905 році.
Після смерті Аліни Костомарової (1908 р.) справу продовжили її діти, які його любили і шанували.
Валентина Остапчук.
Любов на все життя Миколи Костомарова
Залишити коментар