Повідомлення в номер / Доторкнися до душі дерева

Доторкнися до мовчазної душі дерева.

Вслухайся… У ньому, як і в тобі, пульсує кров.

Його душа, як і твоя, шумить тривогами. Воно, як і ти, скрипить незадоволеннями та переживаннями.

Якби легенди українського народу зібрав на велике віче, то беззаперечно відкрив би інший світ, у якому існує переселення душ від людини до дерева і навпаки.

Давно це було. В часи, коли татари наших дівчат і жінок найгарніших в ясир брали. Якось старшина ворожого загону наказав полонянкам показати шлях до їхньої Татарії. Поклялися наші красуні: краще смерть, аніж неволя. І завели своїх насильників у болото непрохідне.  Розізлились гнобителі і порубали нашу цвіт-красу дівочу шаблями, але й самі загинули.

Та не загинув рід наш. Там, де краплі крові впали, – калина виростала. Возвеличили українці цей неопалимий кущ до священного дерева України. І донині пісні співають про калину. Згадує своє минуле наш народ, та чомусь неспокоєм серце б’ється.

В наші новітні часи з’являються губителі природи, які забули, що у дерева – душа людська. Заради євро та долара пускають під корінь національне безцінне надбання. На телеканалах мало не щодня бачимо, як ріжуть, рубають і вивозять за кордон добротний ліс. А ще більша біда – сміття навколо: і біля дуба, і біля сосни, і біля красуні-берези.

Страшно подумати, але факт: для декого символом країни стали гроші і… сміття. Буває, зайдеш у лісову гущавину, де хіба що дикий звір ходить, але й там бачиш пластикові пляшки, пакети, побутові відходи і т. д., і т. п.

Як результат, нині для очищення лісу неабиякі зусилля потрібні. А де вони візьмуться, коли душа засмічена?

Читаємо Святе письмо. Молимось. Шевченка цитуємо, але іноді забуваємо його невмируще: «Якби ми вчились так, як треба». На жаль, ця наука ні до лісу, ні з лісу не веде.

Багато  літ тому наша рідна й близька Леся Українка у «Лісовій пісні» застерігала людей від варварського ставлення до природи. А ми почули? Аж ніяк! Чергову річницю з дня написання твору відзначили, вірші послухали, картину сценічну про Мавку і Лукаша подивилися і розійшлися. Забули, що поезія –  це не рима в реченнях, а важлива сконцентрована настанова до дії. У  ній – згусток філософської та життєвої мудрості.

Перечитаймо «Лісову пісню» хоч десять разів, і кожного разу знайдемо там нові грані нашого реального буття.

Класика! Мимоволі проводимо паралелі між сьогоденням і далеким початком ХХ століття. А з тим приходить усвідомлення того, що головний герой поеми – це ліс. І не треба тут особливих доказів –  то аксіома.

Почуймо дядька Лева:

«Що лісове, то непогане,

  сестро,

Усі  скарби із ліса йдуть».

Справді, ліс –  основа нашого життя, як вода, повітря. Маємо пам’ятати, що нищити  без міри ці скарби лісові – то рубати гілку, на якій сидимо.

У Лесі дядько Лев є посланцем, розумною людиною, у якої присутній холодний розум, гаряче серце, наповнене любов’ю до природи.

Містичний володар лісу стверджує нам це:

Лісовик: «Люблю старого. То ж якби не він,

Давно б у нас не було

        старого дуба,

Що стільки бачив рад, і

 танців.

І лісових великих таємниць.

Вже німці   міряли його,

  навколо,

Втрьох поставали, обсягли

 руками

І ледве не стікло. Давали

 гроші.

Таляри  биті, людям дуже

 милі.

Та дядько Лев заклявся на

 життя,

Що дуба він не дасть

  зрубати…».

Перегортаєш  сторінки і мимоволі думаєш: «А де ж то наш сучасний, гідний лісу, дядько Лев?».

Леся Українка із розумінням вимог життя не є категоричною. Вона нагадує  про неписані закони, які регулюють і зберігають навколишню природу, не ущемляючи запитів людських.

Лісовик: «Ось тута мають  хижу будувати:

Я й не бороню, аби не брали сирого дерева».    

Ці правила не мають  ознак часу – вони діють сьогодні і так само були важливі колись. Так само мають застерігати нас і завтра.                                                                                                                                                                                                            

Та знову – сумна музика, мов би реквієм по майбутньому.

Дядько Лев, виголошуючи свій заповіт, не впевнений у завтрашньому  дні:

«… Як буду вмирати,

То прийду як звір до ліса, –

Отут під дубом хай і

 поховають…

Гей, дубоньку, чи будеш ти

 стояти,

Як сива голова моя

  схитнеться?

Де, де! Ще й не такі були

  дуби,

То й тії постинали… Зеленій

 же

Хоч до морозу, кучерявий

 друже,

А там, чи дасть біг, ще весни

  діждати…».

І знову (вкотре!) оті сумні паралелі із сьогоденням. Бачимо ж бо, як чиясь хижа рука вже спрямовує потяги «сирої» деревини до того ж німця чи італійця, і на цьому  безмірно багатіє.

Леся у своїй мудрості неперевершена. Вона знає, переконана, що зло буде покаране і що існує невідворотна  помста природи:

Лукаш. – Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

Килина. – Прийшли купці купили тай уже. Велике щастя – дуб! 

Та я б і цілий ліс продати рада».

Здавалося, що до рук Килини земне багатство  повернулося обличчям. Килина, мов сліпець, не бачить наслідків свого злого задуму.

І коли сокирою замахується на  вербу, та спалахує вогнем. Вогонь перекидається на хату. Все «добро» згорає до тла. На подвір’ї лишаються злидні і бідність.

Пророцтво? Однозначно так! Сьогодні, коли не  чуємо цих застережень і нищимо природу, то маємо жахливі наслідки: повені, зсуви на схилах гір, забруднену екологію, в болотах ознаки пустелі. Тут годі думати про рай земний.

Швидше ми прямуємо без зупинки на покаяння у чистилищі, до пекла. Якби ж то Бог відкрив ті пекельні краєвиди і показав, як спокутують вину губителі природи й лісу насамперед – може б, і прозріли від страху і навернулися до законів природних і Господніх.

…Злітають душі зрубаних дерев до неба, і їм немає куди повернутися. А якщо вселяться назад у людину, якою  вона буде? Скаліченою? Із зів’ялим листям? То ж, доки не пізно, готуймо шляхи, вимощуймо кожну  виямку до  добра і любові, а значить –  до життя.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Якби легенди українського народу зібрав на велике віче, то беззаперечно відкрив би інший світ, у якому існує переселення душ від людини до дерева і навпаки.

Давно це було. В часи, коли татари наших дівчат і жінок найгарніших в ясир брали. Якось старшина ворожого загону наказав полонянкам показати шлях до їхньої Татарії. Поклялися наші красуні: краще смерть, аніж неволя. І завели своїх насильників у болото непрохідне.  Розізлились гнобителі і порубали нашу цвіт-красу дівочу шаблями, але й самі загинули.

Та не загинув рід наш. Там, де краплі крові впали, – калина виростала. Возвеличили українці цей неопалимий кущ до священного дерева України. І донині пісні співають про калину. Згадує своє минуле наш народ, та чомусь неспокоєм серце б’ється.

В наші новітні часи з’являються губителі природи, які забули, що у дерева – душа людська. Заради євро та долара пускають під корінь національне безцінне надбання. На телеканалах мало не щодня бачимо, як ріжуть, рубають і вивозять за кордон добротний ліс. А ще більша біда – сміття навколо: і біля дуба, і біля сосни, і біля красуні-берези.

Страшно подумати, але факт: для декого символом країни стали гроші і… сміття. Буває, зайдеш у лісову гущавину, де хіба що дикий звір ходить, але й там бачиш пластикові пляшки, пакети, побутові відходи і т. д., і т. п.

Як результат, нині для очищення лісу неабиякі зусилля потрібні. А де вони візьмуться, коли душа засмічена?

Читаємо Святе письмо. Молимось. Шевченка цитуємо, але іноді забуваємо його невмируще: «Якби ми вчились так, як треба». На жаль, ця наука ні до лісу, ні з лісу не веде.

Багато  літ тому наша рідна й близька Леся Українка у «Лісовій пісні» застерігала людей від варварського ставлення до природи. А ми почули? Аж ніяк! Чергову річницю з дня написання твору відзначили, вірші послухали, картину сценічну про Мавку і Лукаша подивилися і розійшлися. Забули, що поезія –  це не рима в реченнях, а важлива сконцентрована настанова до дії. У  ній – згусток філософської та життєвої мудрості.

Перечитаймо «Лісову пісню» хоч десять разів, і кожного разу знайдемо там нові грані нашого реального буття.

Класика! Мимоволі проводимо паралелі між сьогоденням і далеким початком ХХ століття. А з тим приходить усвідомлення того, що головний герой поеми – це ліс. І не треба тут особливих доказів –  то аксіома.

Почуймо дядька Лева:

Справді, ліс –  основа нашого життя, як вода, повітря. Маємо пам’ятати, що нищити  без міри ці скарби лісові – то рубати гілку, на якій сидимо.

У Лесі дядько Лев є посланцем, розумною людиною, у якої присутній холодний розум, гаряче серце, наповнене любов’ю до природи.

Містичний володар лісу стверджує нам це:

Лісовик: «Люблю старого. То ж якби не він,

Перегортаєш  сторінки і мимоволі думаєш: «А де ж то наш сучасний, гідний лісу, дядько Лев?».

Леся Українка із розумінням вимог життя не є категоричною. Вона нагадує  про неписані закони, які регулюють і зберігають навколишню природу, не ущемляючи запитів людських.

Лісовик: «Ось тута мають  хижу будувати:

Я й не бороню, аби не брали сирого дерева».    

Ці правила не мають  ознак часу – вони діють сьогодні і так само були важливі колись. Так само мають застерігати нас і завтра.                                                                                                                                                                                                            

Та знову – сумна музика, мов би реквієм по майбутньому.

Дядько Лев, виголошуючи свій заповіт, не впевнений у завтрашньому  дні:

І знову (вкотре!) оті сумні паралелі із сьогоденням. Бачимо ж бо, як чиясь хижа рука вже спрямовує потяги «сирої» деревини до того ж німця чи італійця, і на цьому  безмірно багатіє.

Леся у своїй мудрості неперевершена. Вона знає, переконана, що зло буде покаране і що існує невідворотна  помста природи:

Лукаш. – Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

Килина. – Прийшли купці купили тай уже. Велике щастя – дуб! 

Та я б і цілий ліс продати рада».

Здавалося, що до рук Килини земне багатство  повернулося обличчям. Килина, мов сліпець, не бачить наслідків свого злого задуму.

І коли сокирою замахується на  вербу, та спалахує вогнем. Вогонь перекидається на хату. Все «добро» згорає до тла. На подвір’ї лишаються злидні і бідність.

Пророцтво? Однозначно так! Сьогодні, коли не  чуємо цих застережень і нищимо природу, то маємо жахливі наслідки: повені, зсуви на схилах гір, забруднену екологію, в болотах ознаки пустелі. Тут годі думати про рай земний.

Швидше ми прямуємо без зупинки на покаяння у чистилищі, до пекла. Якби ж то Бог відкрив ті пекельні краєвиди і показав, як спокутують вину губителі природи й лісу насамперед – може б, і прозріли від страху і навернулися до законів природних і Господніх.

…Злітають душі зрубаних дерев до неба, і їм немає куди повернутися. А якщо вселяться назад у людину, якою  вона буде? Скаліченою? Із зів’ялим листям? То ж, доки не пізно, готуймо шляхи, вимощуймо кожну  виямку до  добра і любові, а значить –  до життя.

Реквієм по лісу