Колишніх учнів не буває
Вчителько моя,
зоре світова,
Де тебе питать,
Де тебе зустріти?
Мабуть, усім колишнім випускникам приємно на душі під час зустрічей різної давності.
Та, здається, що ця була найкраща. 1989 рік… За два роки до проголошення самостійності України. Жилось по-старому ще до розпаду СРСР. Хто живе на місці, тому і змін ніби немає суттєвих. Але 30 років – це багато. За цей час і в державі, і в житті кожного випускника сталися великі зміни. Бо ніщо не стоїть на місці, а видозмінюється.
Кожен звив своє сімейне гніздечко, дехто з дівчат став бабусями. Обзавелись дітьми, невістками, зятями, онуками. Придбали власні будинки або квартири.
Після школи ще продовжували навчання, щоб здобути відповідну освіту для майбутньої професії. Дехто має 2, а то й 3, як Людмила Орисюк: бухгалтер, економіст, зоотехнік. Тож не перелічити, скільки за покликанням є серед них представників різних професій: залізничники, вчителі, працівники обслуговуючої сфери, будівельники, підприємці, механізатори, електрики, медики, банкіри, бізнесмени, водії близьких і далеких рейсів, охоронці, майстри лісу.
Таня Жучик – директор взуттєвої фабрики в Дніпрі. А Таня Поліщук ще студентка університету, бо вчитися ніколи не пізно. Спочатку була фотографом, а коли через інтернет професія стала не дуже затребуваною, вирішила стати економістом. Є вже й пенсіонер В’ячеслав Шнайдер, бо він колишній шериф у Дубовому, а вони йдуть на заслужений відпочинок у 45 років. Ігор Тарасюк працює в «Укрвересі», Оксана Мороз — у Головному управлінні Держгеокадастру у Волинській області. Оксана Бірюк – в Департаменті агропромислового розвитку у Волинській ОДА.
Аж не хочеться писати слово «заробітчани», бо й таких багато кого закинула доля за кордон. Отож нашого цвіту – по всьому світу. І вони там працюють не за фахом, одержавши тут освіту, а простими робітниками, куди пошлють: на завод, фабрику, в поле, на будівництво. Помагають розвивати економіку Чехії, Польщі, Росії, Італії, Казахстану, Австрії. Дехто не тільки заробляє, а й залишився жити, створивши сім’ю або туди свою забрав.
Жанна Кропива – в Австрії, Ірина Савицька – в Італії, Олександр Лук’янчук – у Комі, Сиктивкар (Росія), Леонід Іщук – в Чехії, Руслана Медвідь – в Казахстані, Людмила Орисюк – у Польщі. Так і хочеться сказати: «Повертайтесь, журавлі, додому. Вас чекає рідна сторона». Але це, мабуть, назавжди, бо людина шукає, де краще. А в Людмили Шави-Дангол чоловік з Непалу, йому дуже подобаються Голоби. «У кожного своя доля і свій шлях широкий», як писав Шевченко. Співчуваємо і Олені Неваді, яка опинилася в «гарячому» Криму. Є й такі, що підкорили столицю – Київ. А Наталія Трофимчук допомагає роботодавцю в Польщі.
Тож, на жаль, не всі зібрались через різні причини. В основному були відсутні ті, хто задіяний у виборах. Важливу вахту не покинеш, бо Закон не велить. Були з Луцька, Ковеля, Голоб, Рівненської області, навколишніх сіл. Із Свидників прибула сімейна пара однокласників Юрія і Галини Матвійчуків. Вони шкільне кохання зберегли назавжди. Два Миколи Москалюк і Троцюк приїхали з Попович. Закохані в рідну землю і в село, яке знамените здавна хорошими людьми, історією, традиціями, живуть щасливо із сім’ями, житом-пшеницею засівають поля, а Москалюк ще й пісні дарує з батьками разом односельчанам – співають у хорі.
Є й працівник Ковельського міськрайонного суду Наталія Іваніщук, до якої в першу чергу голобчани звертаються при потребі. Звичайно, зібрати всіх не так просто. Але з трьох паралельних класів 24 захотіли хоч на мить зробити екскурс у минуле, повернутись в дитинство, зустрітись з друзями, вчителями, школою.
Підходили й під’їжджали до рідної альма-матер з квітами для вчителів ще зовсім юні випускники 30-річної давності: високі, стрункі, красиві, змужнілі, солідні, щасливі, усміхнені і, звичайно, схвильовані. Обійми, поцілунки. Декого довго впізнавали, хто всі 30 років не показувався на попередніх зустрічах. Дівчата в модних сукнях, здавалося, зовсім не змінились, дехто зберіг фігуру шкільних років. Кажу до хлопців: «Не треба було далеко шукати своїх половинок, дивіться, які однокласниці хороші». «Треба ж було підказати», — обізвався один з них. Може, й упустили ми в цьому плані. Хай вибачать. Це, звичайно, жарт.
Дирекція Голобської школи (ми вдячні за це), посприяла нам для цієї події де в чому. Спочатку зайшли в історичний музей. Очі розбігались по стендах і експонатах. Тут, дійсно, пахло історією, минулим. На світлинах знайшли і себе, раділи, як діти, такій знахідці. До однієї із них прикипіли поглядом – де закарбовані всі вчителі школи, які вчили їх. Згадали кожного поіменно, схилили голови в жалобі за тими, хто пішов уже у Вічність.
Згодом розійшлись по класах, де пройшло дитинство. Класні керівники провели урок життя, переплетений у спогадах і розповідях про себе, бо сіли за тими ж партами, що й колись. Та ні, бо тільки місце знайоме, а парти зовсім інші — красивіші, сучасні. І школа справила на всіх приємне враження: в коридорах квіти, на вікнах енергозберігаючих не штори, а жалюзі. На жаль, урок життя 10-В класу був не в класі, а в класного керівника Валентини Михайлівни Артинюк вдома, бо вона за станом здоров’я не змогла прийти до школи.
Хотілося і в цей короткий урок сказати нам — класним керівникам 10-А Миколі Яковичу Савлуку, і мені – 10-Б класу щось цінне, важливе, щоб пам’ятали і пригодилось в житті. Згадали всіх поіменно, хто, де і як живе. Вшанували пам’ять тих, хто вже за межею життя, хвилиною мовчання. Зобов’язали декого налагодити зв’язки з тими, кого не було, щоб через 5 років зустрітись знову в більшій кількості.
«Ми ще прийдемо», – сказали школі на прощання, сфотографувавшись на її сходах.
А в кафе «Каскад» — святковий стіл з нагоди зустрічі був накритий, як на весілля: від салатиків і до тортиків та фруктів. Почали молитвою, чого колись не було. Ведучий Григорій Тарасовський назвав поіменно із класу в клас тих, кого вже ніколи не побачимо, знову вшанувавши їх хвилиною мовчання.
Допізна лунали тут спогади, сміх, жарти, пісні, тости, музика й іскрометні танці. Ніби й не було їм по 47, а по 17. Дякували під час виступів школі, вчителям за науку, за путівку в життя, закликали один одного при будь-яких життєвих негараздах бути, в першу чергу, людьми, бо в житті, крім білих смуг, бувають і чорні. Тож коли буває тяжко, пам’ятати слова письменниці Ліни Костенко: «Комусь на світі гірше, як тобі». І зразу на душі стане світліше. А Оксана Бірюк сказала, що ці зустрічі дуже ріднять, єднають, не дають забути про сокровенне.
Хочу окремо згадати виступ Оксани Басараби, вчительки математики з Поповичівської школи. Вона гарно писала твори з української літератури, була закохана в поезію, сама творить вірші, один з яких ми й почули на святі. Передаю дослівно. Це звернення до сильних:
Для поєднання ніжності та
сили
Одного лиш бажання не
хватило б.
Спасибі, що розсудливі та
щирі,
Попри всі труднощі, живемо
з вами в мирі,
Радіємо, що поруч сильні
плечі.
Авторитет ви, однозначно,
для малечі.
Волієм, щоб надалі так
складалось,
Життєвих негараздів менш
траплялось.
Нехай вам заздрять, що ви
мужні і красиві,
Іще розважливі, сміливі і
дбайливі.
Хто досі того не помітив, той
не знає.
Коли життя заставить, то
згадає.
Однак душею ми не будемо
кривити:
Заради вас на світі хочем
жити,
Бо ви усі, сини, батьки,
кохані –
Коли прихильні, а коли і
невблаганні.
І тільки в цьому з вами ми
подібні,
Ми – золоті, ви – срібні.
А ведучий свята знав своє. Його ігри запропоновані, розваги всім сподобались, брали в них участь. Словом, було весело.
Досить зворушливою до сліз була мить прощання з класними керівниками. Нас взяли всі в коло, і під мелодію вічної пісні про вчительку на слова Андрія Малишка і музику Платона Майбороди обтанцьовували і перетанцьовували кожен по черзі. Ну, звичайно, з поцілунками. Таке ніколи не зітреться з пам’яті.
Всі вдячні за цю чудову зустріч її організаторам: Інні Лук’янчук, Людмилі Шаві, Оксані Басарабі, Тетяні Поліщук, Світлані Смаль, Наталії Іваніщук.
Хай щастить вам, діти! До наступної зустрічі!
Валентина ОСТАПЧУК, класний керівник 10-Б класу Голобської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
НА ФОТОСВІТЛИНІ – коллаж, виготовлений учасниками зустрічі випускників.
Вчителько моя, зоре світова,
Де тебе питать,
Де тебе зустріти?
Мабуть, усім колишнім випускникам приємно на душі під час зустрічей різної давності.
Та, здається, що ця була найкраща. 1989 рік… За два роки до проголошення самостійності України. Жилось по-старому ще до розпаду СРСР. Хто живе на місці, тому і змін ніби немає суттєвих. Але 30 років – це багато. За цей час і в державі, і в житті кожного випускника сталися великі зміни. Бо ніщо не стоїть на місці, а видозмінюється.
Кожен звив своє сімейне гніздечко, дехто з дівчат став бабусями. Обзавелись дітьми, невістками, зятями, онуками. Придбали власні будинки або квартири.
Після школи ще продовжували навчання, щоб здобути відповідну освіту для майбутньої професії. Дехто має 2, а то й 3, як Людмила Орисюк: бухгалтер, економіст, зоотехнік. Тож не перелічити, скільки за покликанням є серед них представників різних професій: залізничники, вчителі, працівники обслуговуючої сфери, будівельники, підприємці, механізатори, електрики, медики, банкіри, бізнесмени, водії близьких і далеких рейсів, охоронці, майстри лісу.
Таня Жучик – директор взуттєвої фабрики в Дніпрі. А Таня Поліщук ще студентка університету, бо вчитися ніколи не пізно. Спочатку була фотографом, а коли через інтернет професія стала не дуже затребуваною, вирішила стати економістом. Є вже й пенсіонер В’ячеслав Шнайдер, бо він колишній шериф у Дубовому, а вони йдуть на заслужений відпочинок у 45 років. Ігор Тарасюк працює в «Укрвересі», Оксана Мороз — у Головному управлінні Держгеокадастру у Волинській області. Оксана Бірюк – в Департаменті агропромислового розвитку у Волинській ОДА.
Аж не хочеться писати слово «заробітчани», бо й таких багато кого закинула доля за кордон. Отож нашого цвіту – по всьому світу. І вони там працюють не за фахом, одержавши тут освіту, а простими робітниками, куди пошлють: на завод, фабрику, в поле, на будівництво. Помагають розвивати економіку Чехії, Польщі, Росії, Італії, Казахстану, Австрії. Дехто не тільки заробляє, а й залишився жити, створивши сім’ю або туди свою забрав.
Жанна Кропива – в Австрії, Ірина Савицька – в Італії, Олександр Лук’янчук – у Комі, Сиктивкар (Росія), Леонід Іщук – в Чехії, Руслана Медвідь – в Казахстані, Людмила Орисюк – у Польщі. Так і хочеться сказати: «Повертайтесь, журавлі, додому. Вас чекає рідна сторона». Але це, мабуть, назавжди, бо людина шукає, де краще. А в Людмили Шави-Дангол чоловік з Непалу, йому дуже подобаються Голоби. «У кожного своя доля і свій шлях широкий», як писав Шевченко. Співчуваємо і Олені Неваді, яка опинилася в «гарячому» Криму. Є й такі, що підкорили столицю – Київ. А Наталія Трофимчук допомагає роботодавцю в Польщі.
Тож, на жаль, не всі зібрались через різні причини. В основному були відсутні ті, хто задіяний у виборах. Важливу вахту не покинеш, бо Закон не велить. Були з Луцька, Ковеля, Голоб, Рівненської області, навколишніх сіл. Із Свидників прибула сімейна пара однокласників Юрія і Галини Матвійчуків. Вони шкільне кохання зберегли назавжди. Два Миколи Москалюк і Троцюк приїхали з Попович. Закохані в рідну землю і в село, яке знамените здавна хорошими людьми, історією, традиціями, живуть щасливо із сім’ями, житом-пшеницею засівають поля, а Москалюк ще й пісні дарує з батьками разом односельчанам – співають у хорі.
Є й працівник Ковельського міськрайонного суду Наталія Іваніщук, до якої в першу чергу голобчани звертаються при потребі. Звичайно, зібрати всіх не так просто. Але з трьох паралельних класів 24 захотіли хоч на мить зробити екскурс у минуле, повернутись в дитинство, зустрітись з друзями, вчителями, школою.
Підходили й під’їжджали до рідної альма-матер з квітами для вчителів ще зовсім юні випускники 30-річної давності: високі, стрункі, красиві, змужнілі, солідні, щасливі, усміхнені і, звичайно, схвильовані. Обійми, поцілунки. Декого довго впізнавали, хто всі 30 років не показувався на попередніх зустрічах. Дівчата в модних сукнях, здавалося, зовсім не змінились, дехто зберіг фігуру шкільних років. Кажу до хлопців: «Не треба було далеко шукати своїх половинок, дивіться, які однокласниці хороші». «Треба ж було підказати», — обізвався один з них. Може, й упустили ми в цьому плані. Хай вибачать. Це, звичайно, жарт.
Дирекція Голобської школи (ми вдячні за це), посприяла нам для цієї події де в чому. Спочатку зайшли в історичний музей. Очі розбігались по стендах і експонатах. Тут, дійсно, пахло історією, минулим. На світлинах знайшли і себе, раділи, як діти, такій знахідці. До однієї із них прикипіли поглядом – де закарбовані всі вчителі школи, які вчили їх. Згадали кожного поіменно, схилили голови в жалобі за тими, хто пішов уже у Вічність.
Згодом розійшлись по класах, де пройшло дитинство. Класні керівники провели урок життя, переплетений у спогадах і розповідях про себе, бо сіли за тими ж партами, що й колись. Та ні, бо тільки місце знайоме, а парти зовсім інші — красивіші, сучасні. І школа справила на всіх приємне враження: в коридорах квіти, на вікнах енергозберігаючих не штори, а жалюзі. На жаль, урок життя 10-В класу був не в класі, а в класного керівника Валентини Михайлівни Артинюк вдома, бо вона за станом здоров’я не змогла прийти до школи.
Хотілося і в цей короткий урок сказати нам — класним керівникам 10-А Миколі Яковичу Савлуку, і мені – 10-Б класу щось цінне, важливе, щоб пам’ятали і пригодилось в житті. Згадали всіх поіменно, хто, де і як живе. Вшанували пам’ять тих, хто вже за межею життя, хвилиною мовчання. Зобов’язали декого налагодити зв’язки з тими, кого не було, щоб через 5 років зустрітись знову в більшій кількості.
«Ми ще прийдемо», – сказали школі на прощання, сфотографувавшись на її сходах.
А в кафе «Каскад» — святковий стіл з нагоди зустрічі був накритий, як на весілля: від салатиків і до тортиків та фруктів. Почали молитвою, чого колись не було. Ведучий Григорій Тарасовський назвав поіменно із класу в клас тих, кого вже ніколи не побачимо, знову вшанувавши їх хвилиною мовчання.
Допізна лунали тут спогади, сміх, жарти, пісні, тости, музика й іскрометні танці. Ніби й не було їм по 47, а по 17. Дякували під час виступів школі, вчителям за науку, за путівку в життя, закликали один одного при будь-яких життєвих негараздах бути, в першу чергу, людьми, бо в житті, крім білих смуг, бувають і чорні. Тож коли буває тяжко, пам’ятати слова письменниці Ліни Костенко: «Комусь на світі гірше, як тобі». І зразу на душі стане світліше. А Оксана Бірюк сказала, що ці зустрічі дуже ріднять, єднають, не дають забути про сокровенне.
Хочу окремо згадати виступ Оксани Басараби, вчительки математики з Поповичівської школи. Вона гарно писала твори з української літератури, була закохана в поезію, сама творить вірші, один з яких ми й почули на святі. Передаю дослівно. Це звернення до сильних:
Для поєднання ніжності та сили
Одного лиш бажання не хватило б.
Спасибі, що розсудливі та щирі,
Попри всі труднощі, живемо з вами в мирі,
Радіємо, що поруч сильні плечі.
Авторитет ви, однозначно, для малечі.
Волієм, щоб надалі так складалось,
Життєвих негараздів менш траплялось.
Нехай вам заздрять, що ви мужні і красиві,
Іще розважливі, сміливі і дбайливі.
Хто досі того не помітив, той не знає.
Коли життя заставить, то згадає.
Однак душею ми не будемо кривити:
Заради вас на світі хочем жити,
Бо ви усі, сини, батьки, кохані –
Коли прихильні, а коли і невблаганні.
І тільки в цьому з вами ми подібні,
Ми – золоті, ви – срібні.
А ведучий свята знав своє. Його ігри запропоновані, розваги всім сподобались, брали в них участь. Словом, було весело.
Досить зворушливою до сліз була мить прощання з класними керівниками. Нас взяли всі в коло, і під мелодію вічної пісні про вчительку на слова Андрія Малишка і музику Платона Майбороди обтанцьовували і перетанцьовували кожен по черзі. Ну, звичайно, з поцілунками. Таке ніколи не зітреться з пам’яті.
Всі вдячні за цю чудову зустріч її організаторам: Інні Лук’янчук, Людмилі Шаві, Оксані Басарабі, Тетяні Поліщук, Світлані Смаль, Наталії Іваніщук.
Хай щастить вам, діти! До наступної зустрічі!
Валентина ОСТАПЧУК, класний керівник 10-Б класу Голобської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
НА ФОТОСВІТЛИНІ – коллаж, виготовлений учасниками зустрічі випускників.
Колишніх учнів не буває
Залишити коментар