Повідомлення в номер / Її нещаслива доля

Ганнуся народилася не такою, як усі. Ні, вона не була інвалідом, розумово відсталою чи  якоюсь потворою. Вчилась у школі задовільно, любила читати, ще й самостійно навчилася грати на баяні. Дуже любила квіти, за якими доглядала, наче за маленькими дітками.

Щоправда, не любила спілкуватися ані з рідними, ані знайомими. Воліла годинами просиджувати у кімнаті,  спостерігати за тим, що діялося надворі. Для неї не було поганої погоди. Тішилася, коли йшов дощ, раділа, коли світило Сонечко. Часто виходила на подвір’я, спостерігала за хмарами. Її уява малювала то високі гори, то безкраї поля, то бурхливі ріки на небі.

Домашньої роботи не цуралася, але й не була її фанаткою. Скажуть батьки – зробить, ні – не дуже наполягатиме. Це її старша сестра намагалася прислужитися мамі й татові, чимдуж  бігла чи то на город, чи то в магазин, чи то в ліс за грибами. Через те у сім’ї Ганнусю недолюблювали, а сестру постійно хвалили. От і відчувала меншенька якийсь дискомфорт на  душі й незрозумілу тривогу.

Після закінчення школи сестра  вийшла заміж і з чоловіком виїхала до Росії, звідки він був родом. Ганнуся залишилася з батьками. До інституту не вступила,  бо бракувало коштів, тож перебивалася випадковими заробітками, а ще торгувала газетами на місцевому ринку.

Невдовзі захворіла мати, а там  і померла. У трикімнатній квартирі залишилися донька і батько. Той, здавалося, ще дужче зненавидів Ганнусю. Називав її калікою, не сповна розуму, дебілкою та іншими гидкими словами. Все терпіла бідолаха, сподівалася,  що тато заспокоїться, і мир повернеться в дім.

Але не так сталося, як гадалося. На свою біду Ганнуся закохалася у сусідського хлопчину. Теж трохи дивакуватого, відлюдькуватого, але прихильного до дівчини. Стали зустрічатися. Здебільшого розмовляли. Про природу, побачені телефільми, життя-буття і свою, як вони вважали, нещасливу долю.

– А що, коли нам одружитися? – одного вечора запропонувала Ганнуся.

Сусід не дуже опирався. Тільки й сказав:

– Тобі ж батько не дозволить.

– Дозволить. Куди йому діватися? – мовила дівчина, якій дуже хотілося заміж, щоб народити дитинку.

Коли донька повідомила татові про майбутнє одруження, той її трохи не розірвав. І лаявся, і обзивав, і проклинав, як найлютішого ворога на світі.

–Куди тобі, каліко, заміж?! – кричав і  пінився. –Ще одного дебіла родити?! Не буде цього: щоб я тебе із тим шмаркачем більше не бачив!

Ганнуся зіщулилася і заховалася в сусідній кімнаті. А батько все репетував і репетував.

З тих пір він контролював кожен крок доньки, тримав її, як-то кажуть, на короткому повідку, наче собаку. Довелося побачення припинити. А згодом сусід захворів, і батьки його повезли лікуватися в далекі краї. З тих пір вони більше не бачилися.

Захворів і батько Ганнусі. Забувши всі образи, вона його доглядала, аж доки той не відійшов у засвіти. Залишилася дівчина одна в трикімнатній квартирі. Заробітків, щоб оплатити комуналку, не вистачало. Вирішила додзвонитися до сестри, адже батько половину квартири ніби записав на неї. Але та навіть слухати про допомогу не хотіла.

– Викручуйся, як хочеш, – сказала по телефону, наче відрізала.

І довелося Ганнусі викручуватися. То газетами торгувала, то ще десь підробляла. Всі її шкодували, намагалися підтримувати, але від  того легше не ставало. Найбільше дошкуляло те, що сестра не телефонувала, не цікавилася її життям-буттям. Єдина потіха для Ганнусі були квіти, які вона сумлінно доглядала, а ще… баян.  Коли ставало дуже важко, брала його до рук, грала і співала. Найчастіше – пісню, де були такі слова: «Я жити хочу, я люблю, мамцю, не лай доню свою…».

Через деякий час відчула, що всередині у неї – наче камінь. Ще й боліти стало. Звернулася до лікарів. Ті негайно направили в онкодиспансер на операцію. Повернулася звідти змарнілою, але духом не падала.

– Лікарі сказали, що видужаю, – розповідала сусідам. – Одне погано: сил не маю на баяні грати…

Баян вона так до рук і не взяла. Медики порекомендували їй лягти в хоспіс, трохи підлікуватися. Звідти вона вже не вийшла…

На похорон зійшлося небагато людей. Але провели Ганнусю в останню путь, як і годиться: із священиком, півчими. Сестра не приїхала, хоч про смерть найближчої їй людини знала. Завітала сюди лише після сороковин, щоб оформити спадщину. Виявилося, що за життя батько оформив на неї дарчу,то як вона могла втратити право на житло?

Оформивши всі папери і, можливо, продавши квартиру, знову подалася до Росії. Правда, сусіди казали, що виглядає дуже погано. Скаржилася, що постійно хворіє.

Але їй ніхто не співчував. Адже кожен в житті має те, на що заслуговує…

Михайло КУЗЬМУК. 

Ганнуся народилася не такою, як усі. Ні, вона не була інвалідом, розумово відсталою чи  якоюсь потворою. Вчилась у школі задовільно, любила читати, ще й самостійно навчилася грати на баяні. Дуже любила квіти, за якими доглядала, наче за маленькими дітками.

Щоправда, не любила спілкуватися ані з рідними, ані знайомими. Воліла годинами просиджувати у кімнаті,  спостерігати за тим, що діялося надворі. Для неї не було поганої погоди. Тішилася, коли йшов дощ, раділа, коли світило Сонечко. Часто виходила на подвір’я, спостерігала за хмарами. Її уява малювала то високі гори, то безкраї поля, то бурхливі ріки на небі.

Домашньої роботи не цуралася, але й не була її фанаткою. Скажуть батьки – зробить, ні – не дуже наполягатиме. Це її старша сестра намагалася прислужитися мамі й татові, чимдуж  бігла чи то на город, чи то в магазин, чи то в ліс за грибами. Через те у сім’ї Ганнусю недолюблювали, а сестру постійно хвалили. От і відчувала меншенька якийсь дискомфорт на  душі й незрозумілу тривогу.

Після закінчення школи сестра  вийшла заміж і з чоловіком виїхала до Росії, звідки він був родом. Ганнуся залишилася з батьками. До інституту не вступила,  бо бракувало коштів, тож перебивалася випадковими заробітками, а ще торгувала газетами на місцевому ринку.

Невдовзі захворіла мати, а там  і померла. У трикімнатній квартирі залишилися донька і батько. Той, здавалося, ще дужче зненавидів Ганнусю. Називав її калікою, не сповна розуму, дебілкою та іншими гидкими словами. Все терпіла бідолаха, сподівалася,  що тато заспокоїться, і мир повернеться в дім.

Але не так сталося, як гадалося. На свою біду Ганнуся закохалася у сусідського хлопчину. Теж трохи дивакуватого, відлюдькуватого, але прихильного до дівчини. Стали зустрічатися. Здебільшого розмовляли. Про природу, побачені телефільми, життя-буття і свою, як вони вважали, нещасливу долю.

– А що, коли нам одружитися? – одного вечора запропонувала Ганнуся.

Сусід не дуже опирався. Тільки й сказав:

– Тобі ж батько не дозволить.

– Дозволить. Куди йому діватися? – мовила дівчина, якій дуже хотілося заміж, щоб народити дитинку.

Коли донька повідомила татові про майбутнє одруження, той її трохи не розірвав. І лаявся, і обзивав, і проклинав, як найлютішого ворога на світі.

–Куди тобі, каліко, заміж?! – кричав і  пінився. –Ще одного дебіла родити?! Не буде цього: щоб я тебе із тим шмаркачем більше не бачив!

Ганнуся зіщулилася і заховалася в сусідній кімнаті. А батько все репетував і репетував.

З тих пір він контролював кожен крок доньки, тримав її, як-то кажуть, на короткому повідку, наче собаку. Довелося побачення припинити. А згодом сусід захворів, і батьки його повезли лікуватися в далекі краї. З тих пір вони більше не бачилися.

Захворів і батько Ганнусі. Забувши всі образи, вона його доглядала, аж доки той не відійшов у засвіти. Залишилася дівчина одна в трикімнатній квартирі. Заробітків, щоб оплатити комуналку, не вистачало. Вирішила додзвонитися до сестри, адже батько половину квартири ніби записав на неї. Але та навіть слухати про допомогу не хотіла.

– Викручуйся, як хочеш, – сказала по телефону, наче відрізала.

І довелося Ганнусі викручуватися. То газетами торгувала, то ще десь підробляла. Всі її шкодували, намагалися підтримувати, але від  того легше не ставало. Найбільше дошкуляло те, що сестра не телефонувала, не цікавилася її життям-буттям. Єдина потіха для Ганнусі були квіти, які вона сумлінно доглядала, а ще… баян.  Коли ставало дуже важко, брала його до рук, грала і співала. Найчастіше – пісню, де були такі слова: «Я жити хочу, я люблю, мамцю, не лай доню свою…».

Через деякий час відчула, що всередині у неї – наче камінь. Ще й боліти стало. Звернулася до лікарів. Ті негайно направили в онкодиспансер на операцію. Повернулася звідти змарнілою, але духом не падала.

– Лікарі сказали, що видужаю, – розповідала сусідам. – Одне погано: сил не маю на баяні грати…

Баян вона так до рук і не взяла. Медики порекомендували їй лягти в хоспіс, трохи підлікуватися. Звідти вона вже не вийшла…

На похорон зійшлося небагато людей. Але провели Ганнусю в останню путь, як і годиться: із священиком, півчими. Сестра не приїхала, хоч про смерть найближчої їй людини знала. Завітала сюди лише після сороковин, щоб оформити спадщину. Виявилося, що за життя батько оформив на неї дарчу,то як вона могла втратити право на житло?

Оформивши всі папери і, можливо, продавши квартиру, знову подалася до Росії. Правда, сусіди казали, що виглядає дуже погано. Скаржилася, що постійно хворіє.

Але їй ніхто не співчував. Адже кожен в житті має те, на що заслуговує…