Майже любовна пригода
…Вони їхали далеко в гості до близьких рідних. Колеса автівки монотонно намотували кілометри. Івана хилило на сон. Дружина Віра захвилювалася і вирішила чимось забавити чоловіка – не дай, Боже, засне.
– Слухай-но, Іване, ти мене коли-небудь зраджував? – зненацька кинула провокаційне запитання.
– Ой, Віро, дурна твоя мова. Ну хто про таке розповідає? – збудився Іван.
– Ага, таки зраджував… Розказуй, як то було.
– Та що там було? Хіба випадково кілька разів. І згадувати немає чого. Ти ж у мене найкраща. А ти свята? Вмієш принаджувати мужиків, бісики очима пускаєш.
Віру чоловікові слова зачепили за живе.
– Всякого бувало, – мовила вона. – Теж грішила колись. Хіба я рахувала? Може, два десятки разів.
Тепер занервував Іван. Насупився. Мову відібрало: «Бач, яка моя Віра. Двадцять разів цілувалася і зраджувала. Ось і вір тим спокусницям».
– Іванку, не дурій. Я ж пожартувала, які там мужики? Хіба могла я проміняти тебе на когось іншого?
І спробувала пригорнутись для заспокоєння.
– Не заважай кермувати. Бач, скільки машин, – буркнув сердито, не лишаючи надії на примирення.
Та раптом сталося несподіване: автівка «чихнула» кілька разів, здригнулася і затихла.
– Іване, що сталося?
– Що сталося, що сталося… За твоїми теревенями бензину не залив у бак. То все твої бісівські штучки, – дорікнув невдоволено Іван.
Злий і на Віру, і на себе вийшов з автівки і став зупиняти зустрічні та попутні машини. Та на нього ніхто не звертав уваги.
Дружина, просидівши у салоні майже годину, зрозуміла, що потрібно ситуацію брати в свої руки.
– Іване, а дай-но я спробую, – лагідно проспівала.
– Роби що хочеш. З мене досить, – буркнув той.
Віра вийшла з машини. Струнка, у модному літньому платтячку, яке відкривало коліна, виглядала досить спокусливо. А ще коли стала махати руками, аби привернути увагу водіїв, сталося справжнє диво: заскрипіли гальма, зупинилася якась автівка. А звідти два мачо до Віри поважно підійшли.
– Що сталося, пані? – гречно запитали.
– Не знаю. Їхала машина і заглохла.
– Можна поглянути?
– Звичайно.
Попорпались «рятівники» під капотом і діагноз встановили:
– У вас пальне закінчилось, шановна. Якщо для буксирування трос є, то до автозаправки дотягнемо, але романтична вечеря за вами.
Тут Іван не витримав і, немов привид, з’явився з темряви.
– Звичайно, трос є, зараз дістану, – почав відкривати багажник.
– Іване, це ти? – раптом почув за плечима.
Оглянувся і отеретів: перед ним стояли його давні знайомі Петро і Степан. Обійнялися. Віра, невинно усміхаючись, стояла збоку. Іван на радощах забув і про образи, і про зради, і про бензин. Погодився й на каву.
Кав’ярня пахла примиренням. Рікою полилась розмова про минуле і теперішнє.
– Петре, а звідки ти мою дружину знаєш? – запитав Іван.
– Ех, друже! Та ще студентами знайомі були. Я навіть симпатизував їй. Але вона нікого до себе не підпускала. То я собі й думаю: а як ти зумів підкорити її неприступне серце?
Від такого зізнання Івану на душі полегшало. Правда, стало трохи соромно за незаслужену образу дружини. Але та, судячи з усього, не сердилася. Лише таємниче усміхалася і лукаво поглядала на чоловіка. Відчувалося, що його пробачила.
Колеса автівки тим часом прудко накручували останні кілометри до домівки рідних…
Анатоль КОХАНОВСЬКИЙ.
…Вони їхали далеко в гості до близьких рідних. Колеса автівки монотонно намотували кілометри. Івана хилило на сон. Дружина Віра захвилювалася і вирішила чимось забавити чоловіка – не дай, Боже, засне.
– Слухай-но, Іване, ти мене коли-небудь зраджував? – зненацька кинула провокаційне запитання.
– Ой, Віро, дурна твоя мова. Ну хто про таке розповідає? – збудився Іван.
– Ага, таки зраджував… Розказуй, як то було.
– Та що там було? Хіба випадково кілька разів. І згадувати немає чого. Ти ж у мене найкраща. А ти свята? Вмієш принаджувати мужиків, бісики очима пускаєш.
Віру чоловікові слова зачепили за живе.
– Всякого бувало, – мовила вона. – Теж грішила колись. Хіба я рахувала? Може, два десятки разів.
Тепер занервував Іван. Насупився. Мову відібрало: «Бач, яка моя Віра. Двадцять разів цілувалася і зраджувала. Ось і вір тим спокусницям».
– Іванку, не дурій. Я ж пожартувала, які там мужики? Хіба могла я проміняти тебе на когось іншого?
І спробувала пригорнутись для заспокоєння.
– Не заважай кермувати. Бач, скільки машин, – буркнув сердито, не лишаючи надії на примирення.
Та раптом сталося несподіване: автівка «чихнула» кілька разів, здригнулася і затихла.
– Іване, що сталося?
– Що сталося, що сталося… За твоїми теревенями бензину не залив у бак. То все твої бісівські штучки, – дорікнув невдоволено Іван.
Злий і на Віру, і на себе вийшов з автівки і став зупиняти зустрічні та попутні машини. Та на нього ніхто не звертав уваги.
Дружина, просидівши у салоні майже годину, зрозуміла, що потрібно ситуацію брати в свої руки.
– Іване, а дай-но я спробую, – лагідно проспівала.
– Роби що хочеш. З мене досить, – буркнув той.
Віра вийшла з машини. Струнка, у модному літньому платтячку, яке відкривало коліна, виглядала досить спокусливо. А ще коли стала махати руками, аби привернути увагу водіїв, сталося справжнє диво: заскрипіли гальма, зупинилася якась автівка. А звідти два мачо до Віри поважно підійшли.
– Що сталося, пані? – гречно запитали.
– Не знаю. Їхала машина і заглохла.
– Можна поглянути?
– Звичайно.
Попорпались «рятівники» під капотом і діагноз встановили:
– У вас пальне закінчилось, шановна. Якщо для буксирування трос є, то до автозаправки дотягнемо, але романтична вечеря за вами.
Тут Іван не витримав і, немов привид, з’явився з темряви.
– Звичайно, трос є, зараз дістану, – почав відкривати багажник.
– Іване, це ти? – раптом почув за плечима.
Оглянувся і отеретів: перед ним стояли його давні знайомі Петро і Степан. Обійнялися. Віра, невинно усміхаючись, стояла збоку. Іван на радощах забув і про образи, і про зради, і про бензин. Погодився й на каву.
Кав’ярня пахла примиренням. Рікою полилась розмова про минуле і теперішнє.
– Петре, а звідки ти мою дружину знаєш? – запитав Іван.
– Ех, друже! Та ще студентами знайомі були. Я навіть симпатизував їй. Але вона нікого до себе не підпускала. То я собі й думаю: а як ти зумів підкорити її неприступне серце?
Від такого зізнання Івану на душі полегшало. Правда, стало трохи соромно за незаслужену образу дружини. Але та, судячи з усього, не сердилася. Лише таємниче усміхалася і лукаво поглядала на чоловіка. Відчувалося, що його пробачила.
Колеса автівки тим часом прудко накручували останні кілометри до домівки рідних…
Анатоль КОХАНОВСЬКИЙ.
Залишити коментар