Бути неуком – модно?
У недалекому минулому для того, щоб стати державним службовцем, потрібно було багато знати і вміти, володіти хоча б основами політології, економіки, психології.
Ситуація на гірше почала змінюватися в останні роки, коли на зміну усталеній і перевіреній життям практиці добору, підготовки і розстановки кадрів прийшов так званий «квотний» принцип. Він передбачав призначення на відповідальні державні посади представників політичних сил, які здобули владу і утворили коаліцію чи щось схоже на неї.
В результаті чиновниками ставали не завжди ті, що мали глибокі знання і відповідну професійну підготовку, а висуванці партій і рухів. Крісла і портфелі ділили за принципом Попандопуло – героєм кінофільму «Весілля в Малиновці»: «Це – мені, це – теж мені, а це тобі і знову мені!».
На такі сумні роздуми наштовхнули мене публіцистичні нотатки відповідального секретаря «Газети Волинь» Тамари Трофимчук у номері від 30 липня ц. р. під заголовком «Вибираєте виш? Збирайте одразу 300–400 доларів… на дипломну». І хоча пані Тамара головним чином пише про, грубо кажучи, неуків, які після здобуття вищої освіти не вміють чи не хочуть написати дипломну роботу, проблему я бачу ширше. Вона полягає у загальній неосвіченості значної частини суспільства, в тому числі і державних чиновників.
Не хочу когось ображати чи називати якісь прізвища, але мені, людині, котрій змалечку і батьки, і вчителі прищеплювали любов до мови, літератури, повагу до норм культури спілкування, службової етики гірко й прикро бачити, як нівелюються почуття чесності й моралі, нехтуються елементарні правила українського правопису, а натомість приходить безкультур’я, невігластво, хамство. Не рідкість факти, коли з найвищих київських інстанцій надходять на місця директиви й укази, написані з грубими граматичними, орфографічними і стилістичними помилками, які пізніше підіймають на сміх інтернет-користувачі.
В цій трагікомічній ситуації, зрештою, немає нічого дивного. Нова українська «еліта», так-сяк закінчивши виш і «захистивши» за допомогою добрих людей дипломи, книг, газет, журналів, як правило, не читає, над собою не працює, бо вважає, що «схопила Бога за бороду». Схожі на неї й деякі горе-журналісти, опуси яких соромно читати на популярних інтернет-сайтах. Там, що не речення, то помилка – як граматична, так і фактологічна; що не приклад на підтвердження думки, то як не відверта брехня, то напівправда.
...Нещодавно, переглядаючи запитання тесту з мови в інтернеті, що люблю робити час від часу, і успішно його пройшовши, пригадав коментар однієї із учасниць тестування: «Тест я пройшла. Але що з того? Кому сьогодні потрібна моя освіченість?».
Гірко було це читати. То, може, правильно зробила ЗЕ-команда, що влаштувала у Трускавці лікнеп для новообраних нардепів? Хоча, чесно кажучи, «трускавців» для всіх чинуш-незнайків в Україні не вистачить…
Михайло КУЗЬМУК.
У недалекому минулому для того, щоб стати державним службовцем, потрібно було багато знати і вміти, володіти хоча б основами політології, економіки, психології.
Ситуація на гірше почала змінюватися в останні роки, коли на зміну усталеній і перевіреній життям практиці добору, підготовки і розстановки кадрів прийшов так званий «квотний» принцип. Він передбачав призначення на відповідальні державні посади представників політичних сил, які здобули владу і утворили коаліцію чи щось схоже на неї.
В результаті чиновниками ставали не завжди ті, що мали глибокі знання і відповідну професійну підготовку, а висуванці партій і рухів. Крісла і портфелі ділили за принципом Попандопуло – героєм кінофільму «Весілля в Малиновці»: «Це – мені, це – теж мені, а це тобі і знову мені!».
На такі сумні роздуми наштовхнули мене публіцистичні нотатки відповідального секретаря «Газети Волинь» Тамари Трофимчук у номері від 30 липня ц. р. під заголовком «Вибираєте виш? Збирайте одразу 300–400 доларів… на дипломну». І хоча пані Тамара головним чином пише про, грубо кажучи, неуків, які після здобуття вищої освіти не вміють чи не хочуть написати дипломну роботу, проблему я бачу ширше. Вона полягає у загальній неосвіченості значної частини суспільства, в тому числі і державних чиновників.
Не хочу когось ображати чи називати якісь прізвища, але мені, людині, котрій змалечку і батьки, і вчителі прищеплювали любов до мови, літератури, повагу до норм культури спілкування, службової етики гірко й прикро бачити, як нівелюються почуття чесності й моралі, нехтуються елементарні правила українського правопису, а натомість приходить безкультур’я, невігластво, хамство. Не рідкість факти, коли з найвищих київських інстанцій надходять на місця директиви й укази, написані з грубими граматичними, орфографічними і стилістичними помилками, які пізніше підіймають на сміх інтернет-користувачі.
В цій трагікомічній ситуації, зрештою, немає нічого дивного. Нова українська «еліта», так-сяк закінчивши виш і «захистивши» за допомогою добрих людей дипломи, книг, газет, журналів, як правило, не читає, над собою не працює, бо вважає, що «схопила Бога за бороду». Схожі на неї й деякі горе-журналісти, опуси яких соромно читати на популярних інтернет-сайтах. Там, що не речення, то помилка – як граматична, так і фактологічна; що не приклад на підтвердження думки, то як не відверта брехня, то напівправда.
...Нещодавно, переглядаючи запитання тесту з мови в інтернеті, що люблю робити час від часу, і успішно його пройшовши, пригадав коментар однієї із учасниць тестування: «Тест я пройшла. Але що з того? Кому сьогодні потрібна моя освіченість?».
Гірко було це читати. То, може, правильно зробила ЗЕ-команда, що влаштувала у Трускавці лікнеп для новообраних нардепів? Хоча, чесно кажучи, «трускавців» для всіх чинуш-незнайків в Україні не вистачить…
Михайло КУЗЬМУК.
Бути неуком – модно?
Залишити коментар