Таке воно – жіноче щастя
Яке ж воно – жіноче щастя? У кожного своє, і кожен по-своєму його розуміє. Це коли ти любиш і люблять тебе, коли гарна сім’я, коли добрі, чуйні, люблячі діти. Але буває й інакше.
Моя співрозмовниця, з якою довелось їхати нещодавно в «маршрутці», розпочала свою розповідь (швидше сповідь) такими словами: «малі діти не дають спати, а великі – жити».
На перший погляд, у цій жінці ніщо не здивувало , хіба що теплий, ласкавий погляд, який вона час від часу кидала на двох гарненьких діточок, які їхали з нею. Діти – одного віку, дуже схожі між собою, ніби близнятка. Тільки дівчинка зверталась до жінки, називаючи її мамою, а хлопчик – бабусею.
«Не дивуйтеся, – пояснила Тетяна (назву свою знайому так). –Це моя донечка, а це золото-онучок. Не дивіться на мій вік – в житті буває всяко.».
Дорога була довгою, і я змогла почути розповідь про не зовсім звичайну життєву долю.
l
Колись приїхала до міста з думкою чогось великого добитись в житті. В школі навчалась добре, тож вступила у престижний виш. Як це іноді буває, зустріла свою першу любов. Не судилось: обпеклась, розчарувалась, а відтак вирішила жити для себе. Випадкових зустрічей не шукала, старалась бути самотньою – кому потрібна? Адже лікарі сказали, що дітей більше не матиме.
Спочатку жила з своїм майбутнім чоловіком громадянським шлюбом, бо і Михайлу в житті не пощастило. Розлучився, дітей не було. Отак і зійшлися. Через рік Бог подарував синочка. Хіба можна передати словами батьківське щастя? Обоє не могли натішитися своїм маленьким Ігорьком, нашим щастям, нашим Сонцем, радістю. Життя набрало для нашої сім’ї іншого змісту.
Син ріс в добрі, увазі, любові. Одним словом, був для нас всім, як і ми для нього. Чоловік уже працював начальником великого підприємства. Все найкраще, найдорожче – синові.
Ішли роки. Коли виповнилося Ігорю 19, він закохався у дівчину, з якою навчався на одному курсі. Спочатку, як мама, я не надала цьому особливого значення. Але материнське серце чутливе до дитячих проблем. Отож, я все зробила, аби дізнатися про таємне. Хто ж та, котра заполонила серце нашого Ігорька, чи варта вона його?
І яке було моє здивування й розчарування, коли дізналася: майбутня невістка з бідної багатодітної сім’ї, та ще й з села. Правда, з виду гарна, навчалась у престижному вузі разом із сином. Але ж не пара Аня нашому улюбленцю. Відтак ми робили все, аби розлучити закоханих. Вигадували сину поїздки, відрядження, а тим часом шукали йому підходящу пару.
За тими (на мою думку, важливими клопотами), забула про себе. Не звертала уваги на свій стан, коли докучали часті головокружіння, токсикація організму. Висновок лікарів ошелешив – вагітність. Ось так з’явилася на світ донечка, наш світлячок Світланка.
– А онук? – запитала.
– Коли я потрапила в пологове відділення, зі мною в палаті була молода дівчина, котра напередодні народила хлопчика, – продовжила свою розповідь Тетяна Петрівна. – Правда, моя сусідка постійно плакала, навіть на запитання не відповідала. Але жіноче серце, як віск: пригрій – розтане. Вдалось мені розговорити Аню. Ковтаючи сльози, вона з болем розповіла, як жил в селі, як батьки все робили, щоб вона змогла навчатись, як зустріла гарного хлопця-студента, покохала його. І як його батьки не дозволили їм зустрічатись, бо вона бідна. Тепер мусить залишити навчання, бо потрібно доглядати маленького синочка. А за що жити, не знає. Невже доведеться віддати своє малюсіньке сонечко чужим людям?
Я згадала своє. Але що порадити молодій мамі, не знала – просто перейнялась долею бідної дівчини, в душі засуджуючи й коханого, котрий не знайшов сили і мужності відстояти свою любов, своє щастя і мати такого гарнюсінького синочка. Десь звинувачувала його батьків. Старі «закони» – бідний чи багатий – сьогодні не так важливі.
Аня в котрий раз з-під подушки вийняла світлину, поцілувала і знову залилась сльозами.
В один із днів моя цікавість взяла гору. Коли залишилась в палаті сама, заглянула під Аніну подушку. І раптом ніби світ перевернувся. Здавалося, що небо впало на мене, земля захиталася під ногами. Але я вистояла.
Нас виписували в один день. Напередодні я попросила свого чоловіка купити два дитячі комплекти – один блакитний, другий рожевий, два букети квітів. Помітивши його здивування, сказала: «Так тут заведено. І найголовніше, щоб у день виписки приїхав наш Ігорьок із великим гарним букетом троянд».
Від того дня пройшло 10 років. Нашому сімейному, а точніше родинному щастю нема меж. Аня у мене – найкраща. І в цьому моє щастя.
Валентина СІЧКАР.
Яке ж воно – жіноче щастя? У кожного своє, і кожен по-своєму його розуміє. Це коли ти любиш і люблять тебе, коли гарна сім’я, коли добрі, чуйні, люблячі діти. Але буває й інакше.
Моя співрозмовниця, з якою довелось їхати нещодавно в «маршрутці», розпочала свою розповідь (швидше сповідь) такими словами: «малі діти не дають спати, а великі – жити».
На перший погляд, у цій жінці ніщо не здивувало , хіба що теплий, ласкавий погляд, який вона час від часу кидала на двох гарненьких діточок, які їхали з нею. Діти – одного віку, дуже схожі між собою, ніби близнятка. Тільки дівчинка зверталась до жінки, називаючи її мамою, а хлопчик – бабусею.
«Не дивуйтеся, – пояснила Тетяна (назву свою знайому так). –Це моя донечка, а це золото-онучок. Не дивіться на мій вік – в житті буває всяко.».
Дорога була довгою, і я змогла почути розповідь про не зовсім звичайну життєву долю.
ххх
Колись приїхала до міста з думкою чогось великого добитись в житті. В школі навчалась добре, тож вступила у престижний виш. Як це іноді буває, зустріла свою першу любов. Не судилось: обпеклась, розчарувалась, а відтак вирішила жити для себе. Випадкових зустрічей не шукала, старалась бути самотньою – кому потрібна? Адже лікарі сказали, що дітей більше не матиме.
Спочатку жила з своїм майбутнім чоловіком громадянським шлюбом, бо і Михайлу в житті не пощастило. Розлучився, дітей не було. Отак і зійшлися. Через рік Бог подарував синочка. Хіба можна передати словами батьківське щастя? Обоє не могли натішитися своїм маленьким Ігорьком, нашим щастям, нашим Сонцем, радістю. Життя набрало для нашої сім’ї іншого змісту.
Син ріс в добрі, увазі, любові. Одним словом, був для нас всім, як і ми для нього. Чоловік уже працював начальником великого підприємства. Все найкраще, найдорожче – синові.
Ішли роки. Коли виповнилося Ігорю 19, він закохався у дівчину, з якою навчався на одному курсі. Спочатку, як мама, я не надала цьому особливого значення. Але материнське серце чутливе до дитячих проблем. Отож, я все зробила, аби дізнатися про таємне. Хто ж та, котра заполонила серце нашого Ігорька, чи варта вона його?
І яке було моє здивування й розчарування, коли дізналася: майбутня невістка з бідної багатодітної сім’ї, та ще й з села. Правда, з виду гарна, навчалась у престижному вузі разом із сином. Але ж не пара Аня нашому улюбленцю. Відтак ми робили все, аби розлучити закоханих. Вигадували сину поїздки, відрядження, а тим часом шукали йому підходящу пару.
За тими (на мою думку, важливими клопотами), забула про себе. Не звертала уваги на свій стан, коли докучали часті головокружіння, токсикація організму. Висновок лікарів ошелешив – вагітність. Ось так з’явилася на світ донечка, наш світлячок Світланка.
– А онук? – запитала.
– Коли я потрапила в пологове відділення, зі мною в палаті була молода дівчина, котра напередодні народила хлопчика, – продовжила свою розповідь Тетяна Петрівна. – Правда, моя сусідка постійно плакала, навіть на запитання не відповідала. Але жіноче серце, як віск: пригрій – розтане. Вдалось мені розговорити Аню. Ковтаючи сльози, вона з болем розповіла, як жил в селі, як батьки все робили, щоб вона змогла навчатись, як зустріла гарного хлопця-студента, покохала його. І як його батьки не дозволили їм зустрічатись, бо вона бідна. Тепер мусить залишити навчання, бо потрібно доглядати маленького синочка. А за що жити, не знає. Невже доведеться віддати своє малюсіньке сонечко чужим людям?
Я згадала своє. Але що порадити молодій мамі, не знала – просто перейнялась долею бідної дівчини, в душі засуджуючи й коханого, котрий не знайшов сили і мужності відстояти свою любов, своє щастя і мати такого гарнюсінького синочка. Десь звинувачувала його батьків. Старі «закони» – бідний чи багатий – сьогодні не так важливі.
Аня в котрий раз з-під подушки вийняла світлину, поцілувала і знову залилась сльозами.
В один із днів моя цікавість взяла гору. Коли залишилась в палаті сама, заглянула під Аніну подушку. І раптом ніби світ перевернувся. Здавалося, що небо впало на мене, земля захиталася під ногами. Але я вистояла.
Нас виписували в один день. Напередодні я попросила свого чоловіка купити два дитячі комплекти – один блакитний, другий рожевий, два букети квітів. Помітивши його здивування, сказала: «Так тут заведено. І найголовніше, щоб у день виписки приїхав наш Ігорьок із великим гарним букетом троянд».
Від того дня пройшло 10 років. Нашому сімейному, а точніше родинному щастю нема меж. Аня у мене – найкраща. І в цьому моє щастя.
Валентина СІЧКАР.
Залишити коментар