Повідомлення в номер / Всерйоз і жартома – чого лишень в житті нема

За двадцять років чого тільки не бувало! Не все сьогодні можна й згадати. Але деякі моменти запам’яталися. Про них хочу написати. Моменти ці — і драматичні, і комічні, і анекдотичні. Раз на раз не виходило. Хоч іноді — виходило непогано...

Отож, читайте, усміхайтеся, дивуйтеся, обурюйтеся.

Коли я тільки-но став редактором, а ЦК КПРС очолив Михайло Горбачов, розпочалася так звана кампанія за суцільну тверезість. А тут якраз – весілля у колеги-журналістки.

– Що робити, Миколо Григоровичу? – перелякано стала допитуватися.

– Як що? Весілля, – сказав я.

– А як же без горілки?

– Дуже просто. Спиртне сховайте в іншій кімнаті, а на столах поставте компот і воду. Хто схоче випити — зайде в кімнату, хильне і потім сяде за стіл. І вівці будуть цілі, і вовки ситі.

Так колега і зробила. Весілля вийшло на славу. А найголовніше – ніхто й анонімки не написав, як у той час нерідко бувало.

У радянські часи була ще одна мода (до речі, не найгірша): силами громадськості, влади і журналістів контролювати роботу закладів побуту, торгівлі, автотранспортних організацій.

В Ковелі якраз з’явилися приватні таксі.

– А поцікавтеся-но, як таксисти обслуговують пасажирів і чи не завищують плату за проїзд, – доручив я одному з редакційних працівників.

Той поцікавився, і згодом досить гострий фейлетон з’явився у газеті. На другий чи третій день після публікації до мене в кабінет увірвався дебелий чолов’яга, прізвище якого згадувалося у фейлетоні, і став погрожувати:

– Я на вас у суд подам! Ви про мене неправду написали!

– Подавайте, — мовив я спокійно. – Але майте на увазі, що всі ваші незаконні дії зафіксовані відеокамерою.

Чолов’яга знітився, почервонів і щодуху вилетів з кабінету. Більше я його не бачив.

Найкумедніше в цій історії те, що ніякого відеозапису в редакції не було. Та, як відомо, на злодієві і шапка горить.

У роки, які називають періодом перебудови, газета надрукувала критичний матеріал, в якому йшлося про підприємство, очолюване досить строгим і принциповим керівником, який, однак, «в штики» сприймав будь-яке зауваження на свою адресу.

На ранок він мені зателефонував:

– Як ви можете друкувати подібні дурниці? – став кричати у телефонну трубку. – Я зараз же подзвоню у міськком партії!

– Дзвоніть, – відповів я. – Але не забувайте, що сказав Михайло Сергійович Горбачов на останньому пленумі ЦК про роль критики і самокритики, роль преси.

Керівник, дисциплінований і законослухняний комуніст, не чекав такого повороту справи. Мить помовчавши,  вже спокійніше сказав:

– Ну, нас можна не тільки критикувати, а й про хороше написати.

– Напишемо, – пообіцяв я. – От тільки дасте відповідь на публікацію, повідомите, яких заходів вжито, і тут же до вас пришлемо кореспондента.

Відповідь незабаром прийшла. Позитивний матеріал теж не забарився, бо очолюваний тим керівником колектив дійсно заслуговував похвали.

В липні 1991-го року я опублікував у газеті величеньку статтю «Чи є у нас партія?». У ній на конкретних фактах постарався довести, що справжньої політичної партії в СРСР не було і немає, а КПРС давно перетворилася в частину державного механізму. І зробив висновок: якщо комуністична партія не перебудується, не реформується і  не  оновиться, її чекає неминучий крах (до речі, через місяць так і сталося).

Через кілька днів після публікації відбувся пленум міськкому КПУ. Що на ньому говорили про редактора, читач може здогадатися — тоді виступаючих вміли «готувати» і правильно «орієнтувати». Я все мужньо витерпів, бо розумів: самі не відають, що говорять.

Терпець у мене, як-то кажуть, урвався, коли на трибуну піднявся безпартійний ковельчанин, котрий невідомо як потрапив на пленум, і став мене повчати, як слід працювати.

– Що ви носитеся із тією незалежністю? Що ви з нею робитимете? В Україні немає кадрів, щоб самостійно жити, – патетично завершив він свій спіч.

Вийшовши на трибуну, я виголосив, напевно, чи не найемоційнішу промову у своєму житті, давши відкоша усім моїм критикам. В кінці «проїхався» і по цьому зарозумілому  панові:

– Ви не ображайте великий український народ, не принижуйте національної гідності українців. А якщо  так вболіваєте за долю України, зателефонуйте своєму сину в Ізраїль і попросіть повернутися додому, щоб він власним прикладом показав українцям, як треба розбудовувати державу.

Звичайно ж, син з Ізраїлю не приїхав, а згодом туди, не зумівши перевиховати неслухняного редактора–«екстреміста», емігрував і батько.

У 80-их роках минулого століття модно було надавати шефську допомогу селу. Хоч і рідко, але іноді ми виїжджали на заготівлю сінажу, городні роботи, збирання овочів.

Пам’ятаю, того літа дуже гострою була проблема заготівлі сінажу. Міськком партії тримав на контролі хід цієї заготівлі, суворо питав з керівників підприємств, установ, організацій міста, якщо вони не забезпечували виконання доведених завдань. Ми такого завдання не мали, але, порадившись у колективі, вирішили в одне з господарств поїхати. Благо, косити уміли і редактор, і С. Байдюк, і І. Павлюк, і деякі інші хлопці-молодці.

Добряче намахавшись косою і заготовивши чотири тонни зеленої маси, ми сіли, за традицією, пообідати. Тільки випили по сто грамів, як підводою під’їхав бригадир. Ясна річ, що налили й йому. І не один раз, а декілька. І не по сто грамів, а по 200. Бригадиру ми так сподобались, що, прощаючись і ледве ворушачи язиком, він пообіцяв:

— Я вас не зобиджу. Напишу у довідці стільки тонн, скільки скажете.

— Та ми й так накосили немало — чотири тонни.

— Нічого. Буде більше.

Не надавши особливого значення словам бригадира (чого тільки п’яний не наобіцяє?), наступного дня я послав водія за довідкою у колгосп.

– Знайдеш бригадира, візьмеш довідку і відвезеш її у сільгоспвідділ міськкому партії, – сказав на прощання.

Водій виконав мою вказівку. А ще через день я пішов на нараду, де аналізували перші підсумки заготівлі сінажу. Доповідь робив другий секретар міськкому партії. Назвавши відстаючих у цій справі і добряче по них «потоптавшись», він несподівано для мене сказав:

– На щастя, є у нас трудові колективи і керівники, які розуміють значення міцної кормової бази, вміло організовують шефську роботу в господарствах району. От, наприклад, редакція. З початку сезону вона заготовила 40 тонн зеленої маси.

Я трохи із стільця не впав. «Ну й бригадир, ну й услужив, – подумав про себе. – Це ж треба уміти – із 4 тонн зробити 40».

Довелося пізніше ще не один раз виїжджати на косовицю, щоб  надолужити «приписку». Правда, довідки ми уже не брали.

(З книги  “Минуло двадцять літ”).