Щедра нива прожитих років
Люблю спілкуватись із старшими людьми, спостерігати за їх життєвими долями, пізнавати через призму їх життєвих доріг історію того чи іншого села з його болями і радощами. В селах люди живуть на видноті, знають один про одного все. Десь переплітаються їх дороги життя. І завжди дивуюсь: "Скільки людей – стільки життєвих доріг". В кожного своя доля, своя правда, свій біль.
Моя співрозмовниця – Ольга Володимирівна Клівцова, яка проживає в Жмудчому у гарному будиночку, який колись збудували разом із чоловіком. Посадили сад, щоб навесні радував цвіт яблунь, вишень.
Спілкуємось у затишній кімнаті. Ольга Володимирівна гортає прим'яті листочки пам'яті свого життя – ніби в тумані, пливуть її роки. Як швидко все пройшло, вже й осінь постукала у її зболене серце, обірвала листочки з її яблунь і понесла у невідомість. Ніби й не жила, ніби й не було пишного яблуневого цвіту – залишилась пам'ять, що ворушить гіркий спогад.
– Що найважливіше було у Вашому житті? – запитую співрозмовницю.
Старечі очі радісно засвітились: "Діти, онуки". І враз накрив болісний сум обличчя – "Війна".
"Вона забрала нашу молодість, спопелила нашу землю, принесла нам біль, горе, смерті. І нині знову болить серце за дітей, які там, на Сході, захищають нашу державу. Ніби вона далеко, а горе близько чути", – стиха відповіла Ольга Володимирівна.
Я ще раз подумала: "Яке скупе щастя для жіночої долі на солодкі щемливі радощі! Яке воно щедре на гіркий і терпкий смак буденності".
Друга світова війна принесла багато лиха, залишила сиротами дітей, своїм чорним крилом торкнулась кожної родини.
Ольга Володимирівна пам'ятає той день, коли село звільнили від ворога. Всі раділи, але недовго. Невдовзі чоловіків знову призивали на фронт. Батька і брата героїні нашої розповіді забрали на війну ще в 1941-му.
– Тоді, – згадує О. Клівцова, – забирали усіх активістів. Наш тато був головою сільради, дуже тямущим і грамотним чоловіком, мав навіть високу нагороду від царя Миколи ІІ – Похвальну грамоту за успішне навчання в духовній семінарії Дніпропетровської області (Катеринославі). Саме туди була евакуйована сім'я (і багато інших односельчан) в роки Першої світової війни. Після повернення всіх, а їх було майже 20 чоловік, завезли в Ковель на "Горку". Ольга пам'ятає, як вони з мамою пішки ходили, аби занести чогось поїсти. Там їх всіх розстріляли.
Після війни горе гартувало дітей, вони раніше робилися дорослими. Ніби треба було до школи іти, але роботи було багато. Без батька доводилось допомагати матері, виконувати зовсім не дитячу роботу.
Ольга Володимирівна починала навчання до війни в школі. В селі була восьмирічка, де навчання проходило на польській мові, лише один урок на тиждень – українською. Дітей вчили релігійної грамоти. В селі не було церкви, то ксьондз приїздив з Мельниці, уроки релігії проводив священик з Брухович.
Ольга Володимирівна пригадує, як їх маленькими дітьми водили до храму і до сповіді. В сім'ї читали Біблію. Тато старався, щоб діти були освіченими.
В повоєнний час Ольга, не маючи можливості навчатись, пішла працювати. Спочатку обліковцем, пізніше направили на навчання у Володимир-Волинський в школу бухгалтерів, після закінчення якої працювала за професією у колгоспі.
Жінка бачила на своєму віку багато і так хотілось їй повернутись у ті хвилини до своєї юності, далекої молодості, в той час, коли, здавалося, що попереду ціле життя, повне надій і сподівань.
Саме тоді, в далекому 1948 році, на її життєвому шляху зустрівся Олексій. Сам родом з Брянська, де був голод. Доводилось їхати на Захід, у пошуках роботи. Рятувався від голоду і Олексій, котрий повернувся із фронту, але на місці батьківської хати залишилась лише воронка від бомби.
Спочатку працював в Мельниці, пізніше його запросили до Жмудчівської школи навчати дітей військової підготовки. Отут-то доля звела двох молодих людей і понесла у вир сімейного життя. Час лікував рани, хоча завдавав нових. Відбудовувалось село, збільшувалися статки його жителів. Невдовзі Олексій перейшов працювати бригадиром будівельної бригади. Саме тоді потрібен був вмілий, знаючий керівник, бо в селі будувалась школа, клуб, ФАП, приміщення магазину.
Згадала Ольга Володимирівна, як відкривалась в селі школа:
"Збудували восьмирічку, а відкривають початкову. Село проти, а керівництво колгоспу не хоче слухати людей. То ми, жінки, зібрались і поїхали до району. Як зайшло нас 20 чоловік, то голова райвиконкому здивувався: в чому справа? А ми льон залишили рвати і приїхали, аби школу для наших дітей відкрили. Не знаю, що там було, а на другий день і бригадир Сорока В. І., і мій чоловік-будівельник всі сили кинули. За тиждень школу відкрили".
Було село – було про нього піклування. Нині школу закрили, від дитячого садка і сліду не залишилося. А там кухаркою Ольга Володимирівна працювала майже 30 років, і ніколи не було зі сторони перевіряючих ніяких зауважень. Болить жінці душа, як же так? Стільки людської праці пропало. Такі ферми були, стільки худоби утримувалось – нічого не стало, порожні поля.
– Колись “за Польщі” до села буда прокладена "бруківка" і за селом також, а в селі дорога викладена дерев'яними брусами. Після війни бруси порозбирали, стало у селі бездоріжжя, – згадує Ольга Володимирівна, – то ми їздили і в Ковель, і в Луцьк, писали листи до Києва, до Москви. Зглянулись – зробили асфальтну дорогу. Правда, з роками вона знищилась, то нині, дякуючи начальству, зробили таку дорогу, хоч котись.
Ой, як то швидко пролетіли роки життя, чимало води сплило, відбулося чимало змін, подій, які так чи інакше торкнулись й родини Клівцових. Виросло трійко дітей, які здобули освіту, порозлітались від батьківської домівки, звивши свої родинні гніздечка. Вже давно пішов у Вічність й Олексій, з яким ділила радість і горе.
Не завжди було гладко в житті, але любила працю, ставилась відповідально до дорученої роботи. Дякує Богу Ольга Володимирівна за прожиті літа (91 рік), за те, що на схилі віку є до кого прихилитись. Оточена увагою, теплотою дітей, проживає з дочкою, яка турбується про рідну неньку, оточує любов'ю, добротою.
Правду люди кажуть, що не камінь – то історія, що не людина – то доля.
Ольго Володимирівно, нехай же Ваша подальша доля буде щасливою, живіть довго в затишному сімейному колі!
Люблю спілкуватись із старшими людьми, спостерігати за їх життєвими долями, пізнавати через призму їх життєвих доріг історію того чи іншого села з його болями і радощами. В селах люди живуть на видноті, знають один про одного все. Десь переплітаються їх дороги життя. І завжди дивуюсь: "Скільки людей – стільки життєвих доріг". В кожного своя доля, своя правда, свій біль.
Моя співрозмовниця – Ольга Володимирівна Клівцова, яка проживає в Жмудчому у гарному будиночку, який колись збудували разом із чоловіком. Посадили сад, щоб навесні радував цвіт яблунь, вишень.
Спілкуємось у затишній кімнаті. Ольга Володимирівна гортає прим'яті листочки пам'яті свого життя – ніби в тумані, пливуть її роки. Як швидко все пройшло, вже й осінь постукала у її зболене серце, обірвала листочки з її яблунь і понесла у невідомість. Ніби й не жила, ніби й не було пишного яблуневого цвіту – залишилась пам'ять, що ворушить гіркий спогад.
– Що найважливіше було у Вашому житті? – запитую співрозмовницю.
Старечі очі радісно засвітились: "Діти, онуки". І враз накрив болісний сум обличчя – "Війна".
"Вона забрала нашу молодість, спопелила нашу землю, принесла нам біль, горе, смерті. І нині знову болить серце за дітей, які там, на Сході, захищають нашу державу. Ніби вона далеко, а горе близько чути", – стиха відповіла Ольга Володимирівна.
Я ще раз подумала: "Яке скупе щастя для жіночої долі на солодкі щемливі радощі! Яке воно щедре на гіркий і терпкий смак буденності".
Друга світова війна принесла багато лиха, залишила сиротами дітей, своїм чорним крилом торкнулась кожної родини.
Ольга Володимирівна пам'ятає той день, коли село звільнили від ворога. Всі раділи, але недовго. Невдовзі чоловіків знову призивали на фронт. Батька і брата героїні нашої розповіді забрали на війну ще в 1941-му.
– Тоді, – згадує О. Клівцова, – забирали усіх активістів. Наш тато був головою сільради, дуже тямущим і грамотним чоловіком, мав навіть високу нагороду від царя Миколи ІІ – Похвальну грамоту за успішне навчання в духовній семінарії Дніпропетровської області (Катеринославі). Саме туди була евакуйована сім'я (і багато інших односельчан) в роки Першої світової війни. Після повернення всіх, а їх було майже 20 чоловік, завезли в Ковель на "Горку". Ольга пам'ятає, як вони з мамою пішки ходили, аби занести чогось поїсти. Там їх всіх розстріляли.
Після війни горе гартувало дітей, вони раніше робилися дорослими. Ніби треба було до школи іти, але роботи було багато. Без батька доводилось допомагати матері, виконувати зовсім не дитячу роботу.
Ольга Володимирівна починала навчання до війни в школі. В селі була восьмирічка, де навчання проходило на польській мові, лише один урок на тиждень – українською. Дітей вчили релігійної грамоти. В селі не було церкви, то ксьондз приїздив з Мельниці, уроки релігії проводив священик з Брухович.
Ольга Володимирівна пригадує, як їх маленькими дітьми водили до храму і до сповіді. В сім'ї читали Біблію. Тато старався, щоб діти були освіченими.
В повоєнний час Ольга, не маючи можливості навчатись, пішла працювати. Спочатку обліковцем, пізніше направили на навчання у
Володимир-Волинський в школу бухгалтерів, після закінчення якої працювала за професією у колгоспі.
Жінка бачила на своєму віку багато і так хотілось їй повернутись у ті хвилини до своєї юності, далекої молодості, в той час, коли, здавалося, що попереду ціле життя, повне надій і сподівань.
Саме тоді, в далекому 1948 році, на її життєвому шляху зустрівся Олексій. Сам родом з Брянська, де був голод. Доводилось їхати на Захід, у пошуках роботи. Рятувався від голоду і Олексій, котрий повернувся із фронту, але на місці батьківської хати залишилась лише воронка від бомби.
Спочатку працював в Мельниці, пізніше його запросили до Жмудчівської школи навчати дітей військової підготовки. Отут-то доля звела двох молодих людей і понесла у вир сімейного життя. Час лікував рани, хоча завдавав нових. Відбудовувалось село, збільшувалися статки його жителів. Невдовзі Олексій перейшов працювати бригадиром будівельної бригади. Саме тоді потрібен був вмілий, знаючий керівник, бо в селі будувалась школа, клуб, ФАП, приміщення магазину.
Згадала Ольга Володимирівна, як відкривалась в селі школа:
"Збудували восьмирічку, а відкривають початкову. Село проти, а керівництво колгоспу не хоче слухати людей. То ми, жінки, зібрались і поїхали до району. Як зайшло нас 20 чоловік, то голова райвиконкому здивувався: в чому справа? А ми льон залишили рвати і приїхали, аби школу для наших дітей відкрили. Не знаю, що там було, а на другий день і бригадир Сорока В. І., і мій чоловік-будівельник всі сили кинули. За тиждень школу відкрили".
Було село – було про нього піклування. Нині школу закрили, від дитячого садка і сліду не залишилося. А там кухаркою Ольга Володимирівна працювала майже 30 років, і ніколи не було зі сторони перевіряючих ніяких зауважень. Болить жінці душа, як же так? Стільки людської праці пропало. Такі ферми були, стільки худоби утримувалось – нічого не стало, порожні поля.
– Колись “за Польщі” до села буда прокладена "бруківка" і за селом також, а в селі дорога викладена дерев'яними брусами. Після війни бруси порозбирали, стало у селі бездоріжжя, – згадує Ольга Володимирівна, – то ми їздили і в Ковель, і в Луцьк, писали листи до Києва, до Москви. Зглянулись – зробили асфальтну дорогу. Правда, з роками вона знищилась, то нині, дякуючи начальству, зробили таку дорогу, хоч котись.
Ой, як то швидко пролетіли роки життя, чимало води сплило, відбулося чимало змін, подій, які так чи інакше торкнулись й родини Клівцових. Виросло трійко дітей, які здобули освіту, порозлітались від батьківської домівки, звивши свої родинні гніздечка. Вже давно пішов у Вічність й Олексій, з яким ділила радість і горе.
Не завжди було гладко в житті, але любила працю, ставилась відповідально до дорученої роботи. Дякує Богу Ольга Володимирівна за прожиті літа (91 рік), за те, що на схилі віку є до кого прихилитись. Оточена увагою, теплотою дітей, проживає з дочкою, яка турбується про рідну неньку, оточує любов'ю, добротою.
Правду люди кажуть, що не камінь – то історія, що не людина – то доля.
Ольго Володимирівно, нехай же Ваша подальша доля буде щасливою, живіть довго в затишному сімейному колі!
Щедра нива прожитих років
Володимир-Волинський в школу бухгалтерів, після закінчення якої працювала за професією у колгоспі.
Залишити коментар