І стали подруги однією сім'єю
Їх було двоє. В школі про них говорили "нерозлийвода". Хоча дуже різні. Галина – швидка, рухлива, все в неї вдавалось легко, ні над чим не задумувалась, навчалась з легкістю, активна у всьому, учасниця художньої самодіяльності, різних гуртків. Олена – цілковита протилежність: темно-руса, повільна, завжди задумана, тиха, лагідна, книжок з рук не випускала, за роботу бралася охоче. В школі називали її "зубрячкою".
Дівчата дружили, доповнювали одна одну. Та й жили поруч, хата з хатою, ходили разом до школи. Батьки підтримували таку дружбу, навіть одягали однаково, сприяли таким дружнім стосункам. Шкільні роки пролетіли швидко, і згодом дзвоник сповістив про початок нового життя.
Куди піти далі, довго не думали, бо знали, що будуть вчителями української мови та літератури. Успішно (хоч на той час були великі конкурси) склали іспити до Луцького педінституту. Студентські роки пройшли швидко. Багато однокурсників створили власні сім'ї, а в подруг навіть хлопців не було. Траплялося так, що Галину хтось покличе на побачення, а Олена залишалася вдома. Або ж навпаки: Олена збирається на зустріч, а Галина лишається одна.
Отримавши дипломи, поїхали на роботу за направленнями. Олена – в сусідній район, бо батько – "інвалід війни", далеко не посилали, а Галина – в Полтавську область.
Невдовзі подруги облаштувались, стали працювати в школах, влились у колективи, їх захопив вир шкільного життя, наповнений турботами: діти, уроки, позакласна робота. Але молодість брала своє. Невдовзі і одна, і друга зустріли тих, хто запропонував їм руку і серце.
Спочатку Олена поїхала на Полтавщину на весілля Галини, а через місяць Олена зустрічала Галину на Волині уже на своєму весіллі.
І поніс їх вир сімейного життя з новими клопотами. Додалось роботи. Галині ніби легше, бо чоловік – вчитель, працювали в одній школі, на роботу і з роботи разом. Галинин чоловік – головний агроном радгоспу, зранку до вечора в полі, і все ж дружні стосунки охоче підтримували.
Вже в Олени двоє донечок росте, кума з Полтавщини приїздить на кожні хрестини. Приїде, пожуриться, що у них з Григорієм дітей немає. Вже і лікарів всіх об'їхала, та жодне лікування результату не дало. Раділа подруга Олениному щастю, а в самої серце розривалося. Коли в Олени народилася третя донечка, Галина приїхала без запрошення прямо в лікарню. Стала на коліна, залилась слізьми:
"Ми все життя, як сестри. Згадай, Оленко: ділились цукеркою, мінялись сукнями, туфлями, все на двох. Тож віддай мені донечку. В нас достаток, я уже директор школи, Григорію доручили керувати великим радгоспом. В нас – велика, простора хата, машина, одним словом, твоїй донечці нічого не бракуватиме та й вам будемо допомагати. Ваш скромний вчительський заробіток на трійко дівчаток замалий, і квартира скромна".
Підкосились ноги в Олени. Як віддати свою кровинку? Та і як вона житиме? Нізащо!
Але до болю шкода подругу. Як же жити без дітей? Та й Галина не раз жалілась, що в школі батьки косо дивились на директорку: мовляв, своїх нема, то як серце може боліти за чужих? Серце в доброї, чуйної Олени розривалося навпіл. Як допомогти Галині?
Порадили, що є вихід – дитячий будинок.
Довго вмовляла Галина чоловіка взяти чужу дитину, хоча і сама боялася наважитися на цей крок. Григорій зранку до ночі на роботі, господарство велике, треба всьому дати лад. Та й у самої – школа, діти. Але бажання чути дитячий голос в порожній, хоч і небідній хаті, перемагало.
Потайки, коли бувала в обласному центрі, забігала у дитячий будинок, придивлялася до діток. Увагу привернуло миле дівчатко з білими косичками п'яти років. При зустрічах обдаровувала дівчинку гостинцями. Подумки мріяла мати таку донечку. Безсонними ночами уявляла, як буде заплітати косички, вибирати платтячка, за руку вести до школи.
Не раз заводила розмову з чоловіком про маленьку дівчинку, потай готувала документи. І тут нагода: вона разом з Григорієм – в обласному центрі. Вмовила, зайшли до дитячого будинку. Їм на зустріч вибігла симпатична дівчинка. Галина, як завжди, роздала дітям солодощі, іграшки. І враз один із хлопчиків закричав:
"Тато, це мій тато! Ти мене знайшов, я знав, що ти не на небі, ти приїдеш, ти живий!" – плакало дитя.
Підняв Григорій дитину на руки, обійняв, притулив до себе, витираючи сльози собі й Тарасику, і вже не випускав з рук. Так і поніс до машини. А через деякий час поїхала на Полтавщину Олена на гостину до Галини знайомитись із донечкою і сином.
Кажуть, Бог не залишає в біді, допомагає добрим, щирим, милосердним людям. Через рік на 15-ому році сімейного життя в Галини народилася двійня: синочок Григорій. Так, як і татка, звуть, та донечка, яку назвали Оленкою на честь подруги. Саме в той час в Олени на Волині народився син. Турбот в сім'ях побільшало. Але усіма радощами ділились подруги. Про те, як ростуть діти, про те, як пішли до школи, стали випускниками. А Галина та Олена живуть життям одна одної, діляться радощами і прикрощами, радяться, адже в житті не буває усе гладко.
Летіли роки, підростали діти, закінчили школу. Дітям Галини подобався волинський край, мамина мова, зелені ліси, родючі поля. Та й до бабусі ближче – приїхали навчатись до нас на Волинь.
Оленині пішли шляхом батьків – усі вчителі. Настав час одружуватись. Дівчата заміж виходити почали, радіє серце батьків. То полтавський коровай їде на Волинь, бо котрась із дочок Олени виходить заміж, то волинський везуть на Полтавщину. Радіють подруги – збільшуються їхні сім'ї.
Олена та Галина, гортаючи сторінки прожитого у пам'яті, згадують: ніби недавно бігали по берегу Стиру, а вже паморозь впала на голови.
В подруг була не просто дружба – вони йшли по життю разом, ніби проживали його разом. Але десь в глибині душі жевріла іскорка надії, що могли б поріднитись. Адже такі гарні, добрі, чуйні, люблячі діти і в одній, і в другій родині.
Якось син Олени Віктор, котрий закінчував, як і мама, луцький виш (тільки тепер уже Волинський національний університет), зателефонував, що їде із своєю нареченою знайомити. Зраділа ненька, адже найменший син стане на рушничок щастя. Хто вона? Кого обрав її син?
Пішла в роздумах відчиняти двері, а на порозі стояла Олена, донька Галини, з її Віктором.
Сльози радості скотилися по обличчю, коли пригорнула дочку Галини. А в думках промайнуло: "Ми – не лише подруги, а й одна сім’я".
Валентина СІЧКАР.
Їх було двоє. В школі про них говорили "нерозлийвода". Хоча дуже різні. Галина – швидка, рухлива, все в неї вдавалось легко, ні над чим не задумувалась, навчалась з легкістю, активна у всьому, учасниця художньої самодіяльності, різних гуртків. Олена – цілковита протилежність: темно-руса, повільна, завжди задумана, тиха, лагідна, книжок з рук не випускала, за роботу бралася охоче. В школі називали її "зубрячкою".
Дівчата дружили, доповнювали одна одну. Та й жили поруч, хата з хатою, ходили разом до школи. Батьки підтримували таку дружбу, навіть одягали однаково, сприяли таким дружнім стосункам. Шкільні роки пролетіли швидко, і згодом дзвоник сповістив про початок нового життя.
Куди піти далі, довго не думали, бо знали, що будуть вчителями української мови та літератури. Успішно (хоч на той час були великі конкурси) склали іспити до Луцького педінституту. Студентські роки пройшли швидко. Багато однокурсників створили власні сім'ї, а в подруг навіть хлопців не було. Траплялося так, що Галину хтось покличе на побачення, а Олена залишалася вдома. Або ж навпаки: Олена збирається на зустріч, а Галина лишається одна.
Отримавши дипломи, поїхали на роботу за направленнями. Олена – в сусідній район, бо батько – "інвалід війни", далеко не посилали, а Галина – в Полтавську область.
Невдовзі подруги облаштувались, стали працювати в школах, влились у колективи, їх захопив вир шкільного життя, наповнений турботами: діти, уроки, позакласна робота. Але молодість брала своє. Невдовзі і одна, і друга зустріли тих, хто запропонував їм руку і серце.
Спочатку Олена поїхала на Полтавщину на весілля Галини, а через місяць Олена зустрічала Галину на Волині уже на своєму весіллі.
І поніс їх вир сімейного життя з новими клопотами. Додалось роботи. Галині ніби легше, бо чоловік – вчитель, працювали в одній школі, на роботу і з роботи разом. Галинин чоловік – головний агроном радгоспу, зранку до вечора в полі, і все ж дружні стосунки охоче підтримували.
Вже в Олени двоє донечок росте, кума з Полтавщини приїздить на кожні хрестини. Приїде, пожуриться, що у них з Григорієм дітей немає. Вже і лікарів всіх об'їхала, та жодне лікування результату не дало. Раділа подруга Олениному щастю, а в самої серце розривалося. Коли в Олени народилася третя донечка, Галина приїхала без запрошення прямо в лікарню. Стала на коліна, залилась слізьми:
"Ми все життя, як сестри. Згадай, Оленко: ділились цукеркою, мінялись сукнями, туфлями, все на двох. Тож віддай мені донечку. В нас достаток, я уже директор школи, Григорію доручили керувати великим радгоспом. В нас – велика, простора хата, машина, одним словом, твоїй донечці нічого не бракуватиме та й вам будемо допомагати. Ваш скромний вчительський заробіток на трійко дівчаток замалий, і квартира скромна".
Підкосились ноги в Олени. Як віддати свою кровинку? Та і як вона житиме? Нізащо!
Але до болю шкода подругу. Як же жити без дітей? Та й Галина не раз жалілась, що в школі батьки косо дивились на директорку: мовляв, своїх нема, то як серце може боліти за чужих? Серце в доброї, чуйної Олени розривалося навпіл. Як допомогти Галині?
Порадили, що є вихід – дитячий будинок.
Довго вмовляла Галина чоловіка взяти чужу дитину, хоча і сама боялася наважитися на цей крок. Григорій зранку до ночі на роботі, господарство велике, треба всьому дати лад. Та й у самої – школа, діти. Але бажання чути дитячий голос в порожній, хоч і небідній хаті, перемагало.
Потайки, коли бувала в обласному центрі, забігала у дитячий будинок, придивлялася до діток. Увагу привернуло миле дівчатко з білими косичками п'яти років. При зустрічах обдаровувала дівчинку гостинцями. Подумки мріяла мати таку донечку. Безсонними ночами уявляла, як буде заплітати косички, вибирати платтячка, за руку вести до школи.
Не раз заводила розмову з чоловіком про маленьку дівчинку, потай готувала документи. І тут нагода: вона разом з Григорієм – в обласному центрі. Вмовила, зайшли до дитячого будинку. Їм на зустріч вибігла симпатична дівчинка. Галина, як завжди, роздала дітям солодощі, іграшки. І враз один із хлопчиків закричав:
"Тато, це мій тато! Ти мене знайшов, я знав, що ти не на небі, ти приїдеш, ти живий!" – плакало дитя.
Підняв Григорій дитину на руки, обійняв, притулив до себе, витираючи сльози собі й Тарасику, і вже не випускав з рук. Так і поніс до машини. А через деякий час поїхала на Полтавщину Олена на гостину до Галини знайомитись із донечкою і сином.
Кажуть, Бог не залишає в біді, допомагає добрим, щирим, милосердним людям. Через рік на 15-ому році сімейного життя в Галини народилася двійня: синочок Григорій. Так, як і татка, звуть, та донечка, яку назвали Оленкою на честь подруги. Саме в той час в Олени на Волині народився син. Турбот в сім'ях побільшало. Але усіма радощами ділились подруги. Про те, як ростуть діти, про те, як пішли до школи, стали випускниками. А Галина та Олена живуть життям одна одної, діляться радощами і прикрощами, радяться, адже в житті не буває усе гладко.
Летіли роки, підростали діти, закінчили школу. Дітям Галини подобався волинський край, мамина мова, зелені ліси, родючі поля. Та й до бабусі ближче – приїхали навчатись до нас на Волинь.
Оленині пішли шляхом батьків – усі вчителі. Настав час одружуватись. Дівчата заміж виходити почали, радіє серце батьків. То полтавський коровай їде на Волинь, бо котрась із дочок Олени виходить заміж, то волинський везуть на Полтавщину. Радіють подруги – збільшуються їхні сім'ї.
Олена та Галина, гортаючи сторінки прожитого у пам'яті, згадують: ніби недавно бігали по берегу Стиру, а вже паморозь впала на голови.
В подруг була не просто дружба – вони йшли по життю разом, ніби проживали його разом. Але десь в глибині душі жевріла іскорка надії, що могли б поріднитись. Адже такі гарні, добрі, чуйні, люблячі діти і в одній, і в другій родині.
Якось син Олени Віктор, котрий закінчував, як і мама, луцький виш (тільки тепер уже Волинський національний університет), зателефонував, що їде із своєю нареченою знайомити. Зраділа ненька, адже найменший син стане на рушничок щастя. Хто вона? Кого обрав її син?
Пішла в роздумах відчиняти двері, а на порозі стояла Олена, донька Галини, з її Віктором.
Сльози радості скотилися по обличчю, коли пригорнула дочку Галини. А в думках промайнуло: "Ми – не лише подруги, а й одна сім’я".
Валентина СІЧКАР.
І стали подруги однією сім'єю
Залишити коментар