Повідомлення в номер / "Руський мір" – на порозі

2016 року я написав і опублікував  у "Вістях Ковельщини" статтю під заголовком "Яку державу ми збудували і чи спроможні її захистити?" з такою невеличкою передмовою: "Точка зору людини, яка щиро не хоче, щоб її передбачення   справдилися втретє".

Не буду втомлювати читача і переповідати зміст моїх тодішніх нотаток. Сподіваюся, що постійні шанувальники газети їх пам'ятають, а ті, хто з ними не знайомий, може прочитати згадану статтю в книзі "Життя безкінечне" (Ковель, 2018 рік). Нагадаю лишень, що напередодні 25-ліття Незалежності України я оприлюднив своє бачення майбутнього нашої держави, висловивши застереження з приводу дій тогочасної влади, які можуть призвести в недалекому майбутньому до втрати вистражданої народом довгожданої волі.

З тих пір минуло чимало літ. І сьогодні я змушений з гіркотою констатувати, що моє (третє за рахунком) передбачення починає справджуватися: "руський мір" стоїть буквально на порозі нашого спільного дому. Ідеали, які відстоювали учасники Помаранчевого Майдану і Майдану  Гідності, руйнуються, в Україну повертаються її замасковані і відверті вороги, а "п'ята колона" всередині країни діє дедалі нахабніше. Дійшло до того, що одна з найближчих соратниць Януковича  заявила: "Я п'ять років мріяла про реванш. І я щаслива, що, нарешті, моя мрія здійснилася".

Я не хочу дошукуватися причин цього реваншу. Не буду звинувачувати в усьому президента Володимира Зеленського та його команду. Хлопці вони молоді, амбітні, і я не думаю, що хочуть, аби було гірше. Навпаки: мріють про  енергійний прорив України на всіх, образно кажучи "фронтах": економічному, політичному, соціальному і, безперечно, воєнному, бо для того, щоб державу зберегти, має бути мир. Але не будь-якою ціною, а на прийнятних для нас умовах. Дуже хочеться сподіватися, що Главі держави це вдасться, і плани стануть реальністю.

Та я трохи про інше. Про нас із вами, про громадянське суспільство, про  честь і гідність, які захищали кров'ю сміливці-патріоти на Майданах, а тепер – на Сході країни. Чи не даремно вони заплатили своїми життями за те, щоб зупинити бандитів за сотні кілометрів від Києва, захистити наші сім'ї тут, на Заході і в центрі держави?

Так ставити питання мушу, бо дедалі частіше лунають голоси, що ні АТО, ні ООС не були потрібні, що не московські зайди та їх посібники в ОРДЛО посягнули на суверенітет та кордони України, а ЗСУ, добробати почали воєнні дії проти "мирного" населення маріонеткових, ніким не визнаних "народних республік". Цю тезу, як мантру, день-у-день повторюють російські пропагандисти в пресі, на радіо і телебаченні впродовж останніх років. І мантра спрацювала: вже й у нас чимало політиків бурмочуть про "громадянське" протистояння на Сході, про "злочини" українських бійців,    сором'язливо замовчуючи при цьому роль Кремля в окупації наших земель, починаючи з Криму.

Дивлячись на все те, задоволено потирає руки Володимир Путін, який знову  “переграв усіх” – йому вдалося переконати і західноєвропейський політичний бомонд, і власних громадян, і частину українців в тому, що війна – суто внутріукраїнський конфлікт, до якого Росія не має ніякого стосунку, а, отже, не є агресором, а лише миролюбним посередником між сторонами цього конфлікту. Для задоволення у  нього є всі підстави: як би не розвивалися події в Україні – чи то вдало для нової влади, чи погано у випадку третього Майдану, Москва у виграші, бо все одно залишиться ключовим гравцем на світовій політичній шахівниці. І хтозна, чи не  заволають окремі політики: "Путін, пріді!", коли у нас спалахне по-справжньому страхітливе протистояння. З "допомогою" володар Кремля не забариться – у нього є величезний "досвід" (Чечня, Сирія, Венесуела тощо).

А що ж наші державні мужі? Продовжують сваритися на різного роду телевізійних шоу, поливати один одного помиями, а надто  п'ятого президента Петра Порошенка, який вже давно не при владі. Особливо образливому знущанню піддають українофоби  гасло "Армія. Мова. Віра", яке варте не просто поваги, а й всенародної підтримки, якої, на жаль, не відчуваємо.

Зате бачимо і відчуваємо інше: дедалі нахабніший наступ антиукраїнських сил, представники яких виступають в унісон з московськими покровителями. На  окремих телеканалах   вільно й розкуто почуваються прихильники "руського міра", які дедалі відвертіше проголошують реваншистські ідеї, не соромлячись паплюжити національно-визвольний рух, насміхаються над святими для нас речами – історією, мовою, культурою, заперечують право на існування незалежної української Церкви. Дійшло до того, що відверто антиукраїнські типи у спеціально створених під них програмах  майже щоденно нав'язують телеглядачам свої божевільні думки, не зустрічаючи ніякого супротиву з боку тих, хто повинен  моніторити  телепростір. 

Незважаючи на Закон, радіо- і телеефір знову заполонили російськомовні пісні, кінофільми, а на ринку преси вільно продають "Комсомольскую правду в Украине", "Аргументы и факты в Украине" та інші видання, де аж ніяк не підтримують  Україну, назвою якої сором'язливо прикриваються. Навіть Церква, яка підпорядкована Московському патріархату чомусь не наважиться визнати, що вона – філія Російської Православної Церкви, і не більше. Не відчуваючи підтримки держави, занепадають україномовна друкована преса, вітчизняне книговидавництво.

В цій ситуації дивує позиція частини української інтелігенції – письменників, поетів, журналістів, педагогічної спільноти, громадсько-політичних активістів. Замість того, щоб грудьми стати на захист української національної ідеї, завоювань Майдану Гідності, вони ніби заклякли у важких  роздумах. Іноді складається враження, що ніякого Майдану Гідності у нас не було, що мали місце фарс і розіграш, а не спалах громадянської активності. Тоді постає запитання: а як же Небесна Сотня? За що загинули наші хлопці в АТО? За що йшли і йдуть в бій українські вояки  нині?

Таких запитань набагато більше, але чи замислюємося ми над ними хоч зрідка? Бо одягти вишиванку, заспівати Державний Гімн України – це одне, а виступити на захист своїх держави, мови, культури, хоча б на шпальтах газет, на телебаченні, на вічі або мітингу – це дещо інше. Невже ми не відчуваємо, в якій смертельній небезпеці перебуває народ, які загрози нависли над ним? І не тільки зі Сходу, а й з Півдня, Півночі, Заходу (що найприкріше).

У цій майже екстремальній ситуації залишається надія на  національно-патріотичні сили, яких  дедалі активніше намагаються скомпрометувати українофоби. Їх підступна мета –  зробити все, щоб спаплюжити в очах світової громадськості тих героїв-добровольців, які першими стали на захист рідної держави. З подачі російський спецслужб до "екстремістських" угруповань зараховують "Азов" та інші бойові підрозділи. Особисто В. Путін на одній зі своїх прес-конференцій протиставив президента України національно свідомим громадянам,  висловивши переконання у тому, що він не є "націоналістом".

Проголошуючи цю тезу, пан Путін забуває, що він – один з найбільших російських націоналістів і великодержавних шовіністів, що цілком зрозуміло, адже захищає інтереси російської імперії, мріє про відновлення СРСР, відроджує культ колишніх самодержавців. Йому це, бачте, можна, а іншим народам та їх лідерам захищати власні  національні інтереси – зась. Не думаю, що погроз володаря Кремля злякаються українські вояки – і добробати, і військовослужбовці.

l

Не відкрию Америки, коли скажу: у ХХІ столітті розпочався новий  перерозподіл світу. І цей перерозподіл торкається безпосередньо кожного з нас.

Події найближчих днів покажуть, наскільки стане болючим цей процес для України, хоча й так вже очевидно, що Європа "продала" нас Росії. Не до кінця є зрозумілою позиція США і особисто Трампа, котрий, не виключено, має якісь таємні домовленості з Путіним. Дедалі підозріліше  поводяться наші найближчі сусіди, хоча, на щастя, не всі. Ще раз переконуємося у справедливості твердження про те, що світом правлять не ідеї, а інтереси.

Які інтереси у все відчутнішому  передгроззі в України, безперечно, має вирішувати наша найвища влада у Києві. Але осторонь не повинні стояти й ми з вами, адже кожен із нас, як  влучно висловився Володимир Зеленський, – президент. То, може, варто частіше згадувати про це? Бо коли  житимемо за правилом "моя хата скраю", то в цю хату може неждано-негадано завітати незваний гість, назва якому – "руський мір"…

Микола ВЕЛЬМА.

2016 року я написав і опублікував  у "Вістях Ковельщини" статтю під заголовком "Яку державу ми збудували і чи спроможні її захистити?" з такою невеличкою передмовою: "Точка зору людини, яка щиро не хоче, щоб її передбачення   справдилися втретє".

Не буду втомлювати читача і переповідати зміст моїх тодішніх нотаток. Сподіваюся, що постійні шанувальники газети їх пам'ятають, а ті, хто з ними не знайомий, може прочитати згадану статтю в книзі "Життя безкінечне" (Ковель, 2018 рік). Нагадаю лишень, що напередодні 25-ліття Незалежності України я оприлюднив своє бачення майбутнього нашої держави, висловивши застереження з приводу дій тогочасної влади, які можуть призвести в недалекому майбутньому до втрати вистражданої народом довгожданої волі.

З тих пір минуло чимало літ. І сьогодні я змушений з гіркотою констатувати, що моє (третє за рахунком) передбачення починає справджуватися: "руський мір" стоїть буквально на порозі нашого спільного дому. Ідеали, які відстоювали учасники Помаранчевого Майдану і Майдану  Гідності, руйнуються, в Україну повертаються її замасковані і відверті вороги, а "п'ята колона" всередині країни діє дедалі нахабніше. Дійшло до того, що одна з найближчих соратниць Януковича  заявила: "Я п'ять років мріяла про реванш. І я щаслива, що, нарешті, моя мрія здійснилася".

Я не хочу дошукуватися причин цього реваншу. Не буду звинувачувати в усьому президента Володимира Зеленського та його команду. Хлопці вони молоді, амбітні, і я не думаю, що хочуть, аби було гірше. Навпаки: мріють про  енергійний прорив України на всіх, образно кажучи "фронтах": економічному, політичному, соціальному і, безперечно, воєнному, бо для того, щоб державу зберегти, має бути мир. Але не будь-якою ціною, а на прийнятних для нас умовах. Дуже хочеться сподіватися, що Главі держави це вдасться, і плани стануть реальністю.

Та я трохи про інше. Про нас із вами, про громадянське суспільство, про  честь і гідність, які захищали кров'ю сміливці-патріоти на Майданах, а тепер – на Сході країни. Чи не даремно вони заплатили своїми життями за те, щоб зупинити бандитів за сотні кілометрів від Києва, захистити наші сім'ї тут, на Заході і в центрі держави?

Так ставити питання мушу, бо дедалі частіше лунають голоси, що ні АТО, ні ООС не були потрібні, що не московські зайди та їх посібники в ОРДЛО посягнули на суверенітет та кордони України, а ЗСУ, добробати почали воєнні дії проти "мирного" населення маріонеткових, ніким не визнаних "народних республік". Цю тезу, як мантру, день-у-день повторюють російські пропагандисти в пресі, на радіо і телебаченні впродовж останніх років. І мантра спрацювала: вже й у нас чимало політиків бурмочуть про "громадянське" протистояння на Сході, про "злочини" українських бійців,    сором'язливо замовчуючи при цьому роль Кремля в окупації наших земель, починаючи з Криму.

Дивлячись на все те, задоволено потирає руки Володимир Путін, який знову  “переграв усіх” – йому вдалося переконати і західноєвропейський політичний бомонд, і власних громадян, і частину українців в тому, що війна – суто внутріукраїнський конфлікт, до якого Росія не має ніякого стосунку, а, отже, не є агресором, а лише миролюбним посередником між сторонами цього конфлікту. Для задоволення у  нього є всі підстави: як би не розвивалися події в Україні – чи то вдало для нової влади, чи погано у випадку третього Майдану, Москва у виграші, бо все одно залишиться ключовим гравцем на світовій політичній шахівниці. І хтозна, чи не  заволають окремі політики: "Путін, пріді!", коли у нас спалахне по-справжньому страхітливе протистояння. З "допомогою" володар Кремля не забариться – у нього є величезний "досвід" (Чечня, Сирія, Венесуела тощо).

А що ж наші державні мужі? Продовжують сваритися на різного роду телевізійних шоу, поливати один одного помиями, а надто  п'ятого президента Петра Порошенка, який вже давно не при владі. Особливо образливому знущанню піддають українофоби  гасло "Армія. Мова. Віра", яке варте не просто поваги, а й всенародної підтримки, якої, на жаль, не відчуваємо.

Зате бачимо і відчуваємо інше: дедалі нахабніший наступ антиукраїнських сил, представники яких виступають в унісон з московськими покровителями. На  окремих телеканалах   вільно й розкуто почуваються прихильники "руського міра", які дедалі відвертіше проголошують реваншистські ідеї, не соромлячись паплюжити національно-визвольний рух, насміхаються над святими для нас речами – історією, мовою, культурою, заперечують право на існування незалежної української Церкви. Дійшло до того, що відверто антиукраїнські типи у спеціально створених під них програмах  майже щоденно нав'язують телеглядачам свої божевільні думки, не зустрічаючи ніякого супротиву з боку тих, хто повинен  моніторити  телепростір. 

Незважаючи на Закон, радіо- і телеефір знову заполонили російськомовні пісні, кінофільми, а на ринку преси вільно продають "Комсомольскую правду в Украине", "Аргументы и факты в Украине" та інші видання, де аж ніяк не підтримують  Україну, назвою якої сором'язливо прикриваються. Навіть Церква, яка підпорядкована Московському патріархату чомусь не наважиться визнати, що вона – філія Російської Православної Церкви, і не більше. Не відчуваючи підтримки держави, занепадають україномовна друкована преса, вітчизняне книговидавництво.

В цій ситуації дивує позиція частини української інтелігенції – письменників, поетів, журналістів, педагогічної спільноти, громадсько-політичних активістів. Замість того, щоб грудьми стати на захист української національної ідеї, завоювань Майдану Гідності, вони ніби заклякли у важких  роздумах. Іноді складається враження, що ніякого Майдану Гідності у нас не було, що мали місце фарс і розіграш, а не спалах громадянської активності. Тоді постає запитання: а як же Небесна Сотня? За що загинули наші хлопці в АТО? За що йшли і йдуть в бій українські вояки  нині?

Таких запитань набагато більше, але чи замислюємося ми над ними хоч зрідка? Бо одягти вишиванку, заспівати Державний Гімн України – це одне, а виступити на захист своїх держави, мови, культури, хоча б на шпальтах газет, на телебаченні, на вічі або мітингу – це дещо інше. Невже ми не відчуваємо, в якій смертельній небезпеці перебуває народ, які загрози нависли над ним? І не тільки зі Сходу, а й з Півдня, Півночі, Заходу (що найприкріше).

У цій майже екстремальній ситуації залишається надія на  національно-патріотичні сили, яких  дедалі активніше намагаються скомпрометувати українофоби. Їх підступна мета –  зробити все, щоб спаплюжити в очах світової громадськості тих героїв-добровольців, які першими стали на захист рідної держави. З подачі російський спецслужб до "екстремістських" угруповань зараховують "Азов" та інші бойові підрозділи. Особисто В. Путін на одній зі своїх прес-конференцій протиставив президента України національно свідомим громадянам,  висловивши переконання у тому, що він не є "націоналістом".

Проголошуючи цю тезу, пан Путін забуває, що він – один з найбільших російських націоналістів і великодержавних шовіністів, що цілком зрозуміло, адже захищає інтереси російської імперії, мріє про відновлення СРСР, відроджує культ колишніх самодержавців. Йому це, бачте, можна, а іншим народам та їх лідерам захищати власні  національні інтереси – зась. Не думаю, що погроз володаря Кремля злякаються українські вояки – і добробати, і військовослужбовці.

ххх

Не відкрию Америки, коли скажу: у ХХІ столітті розпочався новий  перерозподіл світу. І цей перерозподіл торкається безпосередньо кожного з нас.

Події найближчих днів покажуть, наскільки стане болючим цей процес для України, хоча й так вже очевидно, що Європа "продала" нас Росії. Не до кінця є зрозумілою позиція США і особисто Трампа, котрий, не виключено, має якісь таємні домовленості з Путіним. Дедалі підозріліше  поводяться наші найближчі сусіди, хоча, на щастя, не всі. Ще раз переконуємося у справедливості твердження про те, що світом правлять не ідеї, а інтереси.

Які інтереси у все відчутнішому  передгроззі в України, безперечно, має вирішувати наша найвища влада у Києві. Але осторонь не повинні стояти й ми з вами, адже кожен із нас, як  влучно висловився Володимир Зеленський, – президент. То, може, варто частіше згадувати про це? Бо коли  житимемо за правилом "моя хата скраю", то в цю хату може неждано-негадано завітати незваний гість, назва якому – "руський мір"…