Повідомлення в номер / В полі високої напруги

Декілька років тому ми розговорилися за чашкою кави з покійним нині ковельським міським головою Євгеном Івановичем Поліщуком. Згадували прожите і пережите, людей: з якими працювали, бурхливі події, що випали на нашу долю, а також важку ношу, яку доводиться нести кожному очільнику міста.

– На мою думку, найскладніше серед міських голів доводилося Анатолію Семенюку, – задумливо мовив Євген Іванович, запалюючи чергову цигарку.

– Чому ви так вважаєте? – запитав я, хоч і сам був тієї ж думки.

– Згадайте дев'яності роки минулого століття. Партія розвалилася, Радянський Союз розпався, економіка пішла в "тінь", безробіття набрало страхітливих розмірів. До краю загострилася політична ситуація. Заробітні плати і пенсії виплачували із запізненням, в магазинах бракувало найнеобхідніших товарів. В таких умовах не кожен витримав би, а Семенюк зважився.

З тієї розмови минуло чимало часу. Але я згадую її частенько. Бо сам був свідком подій 90-их. І не лише свідком, а й учасником їх: саме 1990-го року мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Головою ж виконкому залишився Євген Поліщук. Але коли прийняли Закон про суміщення посад голови ради і голови виконкому, то ми з Євгеном Івановичем зійшлися на думці, що кращої кандидатури, як Анатолій Семенюк немає. Він і вмілий організатор виробництва, і вимогливий керівник, і перспективно мисляча людина. Та й авторитет у ковельчан  має.

Депутати міської ради підтримали кандидатуру Анатолія Володимировича (а обирали тоді голів саме на сесіях таємним голосуванням). Підтримував його в подальшому Поліщук, хоч перейшов працювати у бізнесову структуру. Звичайно, незважаючи на підтримку і частини народних обранців, і громадсько-політичних активістів, Семенюку на перших порах було дуже важко, навіть – пекельно важко. На його плечі ліг тягар не лише кардинальних змін в політичній і соціальній сферах, а й в економіці, фінансах. Не зважаючи ні на що, слід було зберегти надходження до місцевого бюджету, виплачувати заробітну плату медикам і педагогам, контролювати роботу торговельних закладів і комунальних служб.

Не маючи належного управлінського досвіду в таких масштабах, Анатолій Семенюк поступово входив в курс справ, сформував команду однодумців, визначив пріоритетні напрямки роботи виконкому та його апарату. Не все вдавалося і не все ладилося. Докучали як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Знайшлися й такі "доброзичливці", котрі вставляли, образно кажучи, палиці в колеса.

Пройшовши попередньо гарт в енергетичній сфері, де доводилося працювати у справжній зоні високої напруги, мер цю "напругу" відчував і на своїй роботі. Ковель – місто специфічне і  непросте, якоюсь мірою "революційне". Особливо це відчувалося у 1990-их роках та й пізніше. Суспільно-політичне життя не просто вирувало, а кипіло. Місто умовно можна було поділити на дві частини: одна підтримувала комуністів, друга – демократів. І тут постало завдання: якщо не примирити людей, то хоча б запобігти конфронтації, одночасно втілюючи в життя курс на декомунізацію. Завдяки підтримці депутатського корпусу вдалося одними з перших на Волині підняти синьо-жовтий прапор, цивілізовано демонтувати пам'ятник Ульянову-Лєніну, "декомунізувати" назви вулиць і площ. І коли у деяких містах і селах ще й досі сперечаються, як назвати ту чи іншу вулицю, то у Ковелі зробили це ще на зорі Незалежності.

Процес цей відбувався досить спокійно, і тепер ніхто особливо не обурюється, що є вулиці Відродження, Незалежності, Степана Бандери, Вячеслава Чорновола, Михайла Грушевського і т. д., і т. п. А починалося все "при Семенюку".

l

Але політика політикою, та її, як дехто каже, на хліб не намажеш. Ковельчани, у більшості своїй підтримуючи національну ідею, хотіли мати роботу, отримувати пристойну заробітну платню (бажано без запізнень), нормально харчуватися й одягатися. А от із цим були проблеми, бо господарський комплекс розпався, фінансовий механізм пробуксовував, соціальна сфера занепадала.

І ось тут Анатолій Семенюк знову відчув поле високої напруги, яке жодним вольтметром не виміряєш: людські емоції зашкалювали, Ковель вирував, наче розпечений вулкан. Щодень - то страйк, то пікет, то мітинг. Особливо активізувалися ковельські педагоги, які цілком справедливо вимагали  грошей на заробітні плати, а грошей не було (до речі, не тільки в нашому місті). Але, як завжди, винен мер, його команда. Пристрасті підігрівали опоненти голови, які діяли за правилом: чим гірше, тим краще. Я був свідком тих протестних акцій і одного разу виступив на прохання профспілкового комітету, який тоді очолював Ярослав Шкандрій (Царство йому Небесне!), свого роду "мировим посередником" між страйкарями-педагогами і Анатолієм Семенюком, головуючи на засіданні "круглого столу".

Гарячим видалося те засідання. "Стіл" став схожим на гарячу "піч". Врешті-решт, голова пообіцяв: "Гроші сьогодні будуть!". Педагоги завмерли, не знаючи, що робити: вірити чи не вірити? Не знав цього й я, бо знав інше: коштів на зарплати у міській скарбниці нема. Але, ошелешений заявою мера, сказав: "Ось і досягли компромісу. Дякую всім!".

У той же день Анатолій Семенюк свою обіцянку виконав: він дав не зовсім законну вказівку "перекинути" гроші на зарплату з іншої статті, що й зробили. Буквально через кільканадцять хвилин зателефонували з Луцька і влаштували "рознос" меру. Той не виправдовувався і не сперечався, бо знав: гроші "пішли" до людей, і назад їх вже ніхто не поверне.  Пристрасті у педагогічній спільноті міста на деякий час вщухли, хоч пізніше вони спалахували ще не раз.

– Я нині по-доброму заздрю теперішнім очільникам міської громади, – іноді каже пан Анатолій. – Адже у дев'яностих бюджет Ковеля і близько не мав тієї суми, яка є нині. Але його основа закладалася саме там. До теперішніх показників влада і люди йшли через помилки, промахи і прорахунки, але наша праця не минула даремно – сьогодні Ковель не просто живе, але з кожним роком все більше наближається до європейських стандартів.

l

Звичайно, в далекому злиденному дитинстві, яке минуло у селі Клевецьку, ані Анатолій, ані його мати, яка годувала сина у важкі повоєнні часи без чоловіка, навіть не могли й думати про якусь високу посаду хлопця. Тоді головним питанням було вижити, мати якусь копійку на хліб насущний і таку-сяку одежину.

Саме тоді юнак зрозумів: щоб чогось досягти, потрібно клято працювати, йти до поставленої мети швидко й рішуче. Не завжди все виходило, але  труднощі й перепони не лякали – з допомогою і мами, і вчителів він їх долав буквально день-у-день. Подумати тільки: відстань від Клевецька до третьої школи – кільканадцять кілометрів, які необхідно було разом з однокласниками долати і в дощ, і в вітер, і в сніг. Добрим словом нині згадує директора  школи, фронтовика Олексія Пилиповича Петренка.

– Він ставився до мене, наче до рідного сина, – зворушено мовить Анатолій Семенюк. – І я, простий сільський хлопець, який не знав батьківської ласки, полюбив його, наче рідного тата. Його мудрість, щедрість душі вберегли мене від багатьох помилок і спокус, допомогли успішно завершити навчання.

Але здобути середню освіту, як виявилося,  –  це ще не все. В 70-ті роки ХХ століття недосвідчений і трохи наївний молодий клевеччанин опинився в критичній ситуації – без квартири, без роботи, без грошей.  В такому становищі перебувала і його 65-річна мати. Воістину - поле високої напруги. Але у відчай Семенюк не впадав. Він поставив собі за мету здобути вищу освіту, влаштуватися на нормальну роботу і зробити службову кар'єру.  Сьогодні ми можемо сказати, що то були дещо наївні мрії, але, як відомо, мрія веде до мети.

Я не збираюся переповідати біографію героя моєї розповіді – вона достатньо висвітлена у його біографічних книгах-нарисах, до яких відсилаю зацікавлених. Тут же лишень окреслю головні віхи бурхливого і неспокійного життя: колгоспник, електромонтажник, майстер, диспетчер, інженер, заступник начальника, а згодом начальник Нововолинського та Ковельського району електромереж – і знову в зоні високої напруги в прямому і переносному значенні цього слова.

Цікаво, що куди б не їхав Анатолій Семенюк, на яких посадах не працював, він ніколи не полишав рідну маму на самоті – завжди забирав разом з собою, бо завжди гостро відчував свій синівський обов'язок перед нею. Це почуття не зникло і після одруження. І він, і Марія Станіславівна з величезною повагою і любов'ю ставилися й ставляться до своїх рідних, бо вважають, що це – святе. Історія їх спільного життя варта художньо-документального роману. Ця історія забарвлена різними кольорами, але найголовніше полягає в тому, що вони писали її  разом. При чому пані Марія тут "автор" активніший. Виходець із інтелігентної, високоосвіченої родини, вона все робила і робить, щоб чоловікові завжди було затишно  й комфортно, адже він – глава сім'ї. Спостерігаючи за ними, не раз згадую слова одного мудрого чоловіка: "Мужчину розумним роблять дві жінки. Одна – це рідна мама, яка дарує йому життя. Друга – це дружина, котра  крокує з ним по життю".

l

Мої нотатки про таку неординарну особистість, як Анатолій Володимирович Семенюк, не є спробою написати його біографію. Він людина в розквіті сил, і досліджувати його життєпис рано. Все написане мною, образно кажучи, штрихи до портрета. В чомусь хаотичні, не завжди послідовні, але щирі й відверті, бо мені немає сенсу догоджати і лестити ювіляру.

Ми з ним, буває, і сперечаємося, і дискутуємо, і не завжди маємо однакову позицію з тих чи інших питань. Але сходимося в одному:  роби більше добра для людей, стався до них так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе. Незважаючи на випробування, які випали на долю героя моєї розповіді, він не зачерствів, не зазнався, не став занадто, як кажуть, гоноровим. Хоча, здавалося, міг би. Судіть самі: двічі поспіль його обирали міським головою, має звання Почесного громадянина Ковеля, члена Асоціації українських письменників імені Павла Чубинського, члена НСЖУ,  посаду голови міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України і т. д., і т. п.

Я захоплююся його невичерпною енергією письменника, поета, журналіста, історика, краєзнавця. І найцікавіше при цьому те, що потяг до творчості у нього прокинувся у зрілому віці. Пригадую, як у дев'яностих роках починалася його співпраця з нашою газетою. Писав статті, кореспонденції, репортажі, гуморески, і навіть фейлетони. А далі – пішло-поїхало. Та так "поїхало", що мені важко навіть описати весь його творчий доробок – для цього не вистачить пальців на двох руках. Назву бодай декілька: "Ковель:  минуле і сучасне", "Легенди Ковеля", "Ковель: шлях через віки", "Історія  Благовіщенської святині", "Зустріч з прекрасним", "Ковельщина: історія, слава і доля", "В обіймах мистецтва".

А ще – десятки нарисів в газетах Волині, наукових збірниках.

Разом із ним ми видали за часів його головування нарис "Місто над Турією", історико-краєзнавчий "Ковельський календар", бо Анатолій Семенюк був легкий "на підйом", підтримував кожну ініціативу, що народжувалася у душах  місцевої інтелігенції. А найулюбленішими його  темами є культурно-мистецьке і освітнє життя, минувшина рідного краю. Багато створив поетичних творів, цілий ряд яких став улюбленими піснями поціновувачів мистецтва. Серед них – "Пісня про Ковель", без якої не обходиться жоден поважний масовий захід у нашому місті. Колись я йому напівжартома-напівсерйозно сказав:

– Навіть коли б Ви написали тільки цю пісню, Вам варто було б присудити звання Почесного громадянина Ковеля.

І він заслужив це високе звання завдяки наполегливості відомого на Волині громадського діяча, борця за українську Церкву, релігієзнавця і філософа  Дмитра Корнелюка, його однодумців, підтримці міського голови Олега Кіндера, депутатського корпусу міської ради. Безперечно, не лише за те, що написав згадану вище пісню. Найголовніше, як мені здається, що він безпосередньо причетний до вкрай важливої справи – формування проукраїнського  обличчя нашого міста, географічного і духовного центру Волині.

Анатолій Володимирович – дбайливий батько, турботливий дідусь, який щиро переживає за дітей та онуків. Особливо пишається онуком Тарасом, який досяг майже олімпійських вершин у водних видах спорту, хоча безмежно любить і Павлика, і найменшого Юрка. А дача Семенюка на “Войтовщині” – це справжній культурно-мистецький центр, де люблять бувати гості з різних кінців України і Волині, рідні, друзі.

l

Є у поетичному доробку пана Анатолія вірш з такими словами: 

Пройду і це,

І все, що буде потім.

Пройду, не похиливши

 голови.

З вогню мого цілющий попіл

Впаде на тих, хто мене 

не любив.

Я не буду коментувати ці філософські рядки – хай кожен розуміє їх, як хоче. Не стану називати й ювілейну дату, яку завтра відзначатиме Анатолій Володимирович, його сім'я, друзі. Хай кожен визначає його вік теж, як уміє і хоче.

Для мене він – молодий, енергійний, спрямований у майбутнє, як і в ті часи, коли ми познайомилися. Поле високої напруги, що супроводжує по життю, його загартувало і відшліфувало характер ювіляра. Нехай же ще довго душу Анатолія Володимировича не торкнеться іржа втоми, розпачу і песимізму!

Многих та  благих літ, друже!

Микола ВЕЛЬМА.

Декілька років тому ми розговорилися за чашкою кави з покійним нині ковельським міським головою Євгеном Івановичем Поліщуком. Згадували прожите і пережите, людей: з якими працювали, бурхливі події, що випали на нашу долю, а також важку ношу, яку доводиться нести кожному очільнику міста.

– На мою думку, найскладніше серед міських голів доводилося Анатолію Семенюку, – задумливо мовив Євген Іванович, запалюючи чергову цигарку.

– Чому ви так вважаєте? – запитав я, хоч і сам був тієї ж думки.

– Згадайте дев'яності роки минулого століття. Партія розвалилася, Радянський Союз розпався, економіка пішла в "тінь", безробіття набрало страхітливих розмірів. До краю загострилася політична ситуація. Заробітні плати і пенсії виплачували із запізненням, в магазинах бракувало найнеобхідніших товарів. В таких умовах не кожен витримав би, а Семенюк зважився.

З тієї розмови минуло чимало часу. Але я згадую її частенько. Бо сам був свідком подій 90-их. І не лише свідком, а й учасником їх: саме 1990-го року мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Головою ж виконкому залишився Євген Поліщук. Але коли прийняли Закон про суміщення посад голови ради і голови виконкому, то ми з Євгеном Івановичем зійшлися на думці, що кращої кандидатури, як Анатолій Семенюк немає. Він і вмілий організатор виробництва, і вимогливий керівник, і перспективно мисляча людина. Та й авторитет у ковельчан  має.

Депутати міської ради підтримали кандидатуру Анатолія Володимировича (а обирали тоді голів саме на сесіях таємним голосуванням). Підтримував його в подальшому Поліщук, хоч перейшов працювати у бізнесову структуру. Звичайно, незважаючи на підтримку і частини народних обранців, і громадсько-політичних активістів, Семенюку на перших порах було дуже важко, навіть – пекельно важко. На його плечі ліг тягар не лише кардинальних змін в політичній і соціальній сферах, а й в економіці, фінансах. Не зважаючи ні на що, слід було зберегти надходження до місцевого бюджету, виплачувати заробітну плату медикам і педагогам, контролювати роботу торговельних закладів і комунальних служб.

Не маючи належного управлінського досвіду в таких масштабах, Анатолій Семенюк поступово входив в курс справ, сформував команду однодумців, визначив пріоритетні напрямки роботи виконкому та його апарату. Не все вдавалося і не все ладилося. Докучали як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Знайшлися й такі "доброзичливці", котрі вставляли, образно кажучи, палиці в колеса.

Пройшовши попередньо гарт в енергетичній сфері, де доводилося працювати у справжній зоні високої напруги, мер цю "напругу" відчував і на своїй роботі. Ковель – місто специфічне і  непросте, якоюсь мірою "революційне". Особливо це відчувалося у 1990-их роках та й пізніше. Суспільно-політичне життя не просто вирувало, а кипіло. Місто умовно можна було поділити на дві частини: одна підтримувала комуністів, друга – демократів. І тут постало завдання: якщо не примирити людей, то хоча б запобігти конфронтації, одночасно втілюючи в життя курс на декомунізацію. Завдяки підтримці депутатського корпусу вдалося одними з перших на Волині підняти синьо-жовтий прапор, цивілізовано демонтувати пам'ятник Ульянову-Лєніну, "декомунізувати" назви вулиць і площ. І коли у деяких містах і селах ще й досі сперечаються, як назвати ту чи іншу вулицю, то у Ковелі зробили це ще на зорі Незалежності.

Процес цей відбувався досить спокійно, і тепер ніхто особливо не обурюється, що є вулиці Відродження, Незалежності, Степана Бандери, Вячеслава Чорновола, Михайла Грушевського і т. д., і т. п. А починалося все "при Семенюку".

ххх

Але політика політикою, та її, як дехто каже, на хліб не намажеш. Ковельчани, у більшості своїй підтримуючи національну ідею, хотіли мати роботу, отримувати пристойну заробітну платню (бажано без запізнень), нормально харчуватися й одягатися. А от із цим були проблеми, бо господарський комплекс розпався, фінансовий механізм пробуксовував, соціальна сфера занепадала.

І ось тут Анатолій Семенюк знову відчув поле високої напруги, яке жодним вольтметром не виміряєш: людські емоції зашкалювали, Ковель вирував, наче розпечений вулкан. Щодень - то страйк, то пікет, то мітинг. Особливо активізувалися ковельські педагоги, які цілком справедливо вимагали  грошей на заробітні плати, а грошей не було (до речі, не тільки в нашому місті). Але, як завжди, винен мер, його команда. Пристрасті підігрівали опоненти голови, які діяли за правилом: чим гірше, тим краще. Я був свідком тих протестних акцій і одного разу виступив на прохання профспілкового комітету, який тоді очолював Ярослав Шкандрій (Царство йому Небесне!), свого роду "мировим посередником" між страйкарями-педагогами і Анатолієм Семенюком, головуючи на засіданні "круглого столу".

Гарячим видалося те засідання. "Стіл" став схожим на гарячу "піч". Врешті-решт, голова пообіцяв: "Гроші сьогодні будуть!". Педагоги завмерли, не знаючи, що робити: вірити чи не вірити? Не знав цього й я, бо знав інше: коштів на зарплати у міській скарбниці нема. Але, ошелешений заявою мера, сказав: "Ось і досягли компромісу. Дякую всім!".

У той же день Анатолій Семенюк свою обіцянку виконав: він дав не зовсім законну вказівку "перекинути" гроші на зарплату з іншої статті, що й зробили. Буквально через кільканадцять хвилин зателефонували з Луцька і влаштували "рознос" меру. Той не виправдовувався і не сперечався, бо знав: гроші "пішли" до людей, і назад їх вже ніхто не поверне.  Пристрасті у педагогічній спільноті міста на деякий час вщухли, хоч пізніше вони спалахували ще не раз.

– Я нині по-доброму заздрю теперішнім очільникам міської громади, – іноді каже пан Анатолій. – Адже у дев'яностих бюджет Ковеля і близько не мав тієї суми, яка є нині. Але його основа закладалася саме там. До теперішніх показників влада і люди йшли через помилки, промахи і прорахунки, але наша праця не минула даремно – сьогодні Ковель не просто живе, але з кожним роком все більше наближається до європейських стандартів.

l

Звичайно, в далекому злиденному дитинстві, яке минуло у селі Клевецьку, ані Анатолій, ані його мати, яка годувала сина у важкі повоєнні часи без чоловіка, навіть не могли й думати про якусь високу посаду хлопця. Тоді головним питанням було вижити, мати якусь копійку на хліб насущний і таку-сяку одежину.

Саме тоді юнак зрозумів: щоб чогось досягти, потрібно клято працювати, йти до поставленої мети швидко й рішуче. Не завжди все виходило, але  труднощі й перепони не лякали – з допомогою і мами, і вчителів він їх долав буквально день-у-день. Подумати тільки: відстань від Клевецька до третьої школи – кільканадцять кілометрів, які необхідно було разом з однокласниками долати і в дощ, і в вітер, і в сніг. Добрим словом нині згадує директора  школи, фронтовика Олексія Пилиповича Петренка.

– Він ставився до мене, наче до рідного сина, – зворушено мовить Анатолій Семенюк. – І я, простий сільський хлопець, який не знав батьківської ласки, полюбив його, наче рідного тата. Його мудрість, щедрість душі вберегли мене від багатьох помилок і спокус, допомогли успішно завершити навчання.

Але здобути середню освіту, як виявилося,  –  це ще не все. В 70-ті роки ХХ століття недосвідчений і трохи наївний молодий клевеччанин опинився в критичній ситуації – без квартири, без роботи, без грошей.  В такому становищі перебувала і його 65-річна мати. Воістину - поле високої напруги. Але у відчай Семенюк не впадав. Він поставив собі за мету здобути вищу освіту, влаштуватися на нормальну роботу і зробити службову кар'єру.  Сьогодні ми можемо сказати, що то були дещо наївні мрії, але, як відомо, мрія веде до мети.

Я не збираюся переповідати біографію героя моєї розповіді – вона достатньо висвітлена у його біографічних книгах-нарисах, до яких відсилаю зацікавлених. Тут же лишень окреслю головні віхи бурхливого і неспокійного життя: колгоспник, електромонтажник, майстер, диспетчер, інженер, заступник начальника, а згодом начальник Нововолинського та Ковельського району електромереж – і знову в зоні високої напруги в прямому і переносному значенні цього слова.

Цікаво, що куди б не їхав Анатолій Семенюк, на яких посадах не працював, він ніколи не полишав рідну маму на самоті – завжди забирав разом з собою, бо завжди гостро відчував свій синівський обов'язок перед нею. Це почуття не зникло і після одруження. І він, і Марія Станіславівна з величезною повагою і любов'ю ставилися й ставляться до своїх рідних, бо вважають, що це – святе. Історія їх спільного життя варта художньо-документального роману. Ця історія забарвлена різними кольорами, але найголовніше полягає в тому, що вони писали її  разом. При чому пані Марія тут "автор" активніший. Виходець із інтелігентної, високоосвіченої родини, вона все робила і робить, щоб чоловікові завжди було затишно  й комфортно, адже він – глава сім'ї. Спостерігаючи за ними, не раз згадую слова одного мудрого чоловіка: "Мужчину розумним роблять дві жінки. Одна – це рідна мама, яка дарує йому життя. Друга – це дружина, котра  крокує з ним по життю".

ххх

Мої нотатки про таку неординарну особистість, як Анатолій Володимирович Семенюк, не є спробою написати його біографію. Він людина в розквіті сил, і досліджувати його життєпис рано. Все написане мною, образно кажучи, штрихи до портрета. В чомусь хаотичні, не завжди послідовні, але щирі й відверті, бо мені немає сенсу догоджати і лестити ювіляру.

Ми з ним, буває, і сперечаємося, і дискутуємо, і не завжди маємо однакову позицію з тих чи інших питань. Але сходимося в одному:  роби більше добра для людей, стався до них так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе. Незважаючи на випробування, які випали на долю героя моєї розповіді, він не зачерствів, не зазнався, не став занадто, як кажуть, гоноровим. Хоча, здавалося, міг би. Судіть самі: двічі поспіль його обирали міським головою, має звання Почесного громадянина Ковеля, члена Асоціації українських письменників імені Павла Чубинського, члена НСЖУ,  посаду голови міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України і т. д., і т. п.

Я захоплююся його невичерпною енергією письменника, поета, журналіста, історика, краєзнавця. І найцікавіше при цьому те, що потяг до творчості у нього прокинувся у зрілому віці. Пригадую, як у дев'яностих роках починалася його співпраця з нашою газетою. Писав статті, кореспонденції, репортажі, гуморески, і навіть фейлетони. А далі – пішло-поїхало. Та так "поїхало", що мені важко навіть описати весь його творчий доробок – для цього не вистачить пальців на двох руках. Назву бодай декілька: "Ковель:  минуле і сучасне", "Легенди Ковеля", "Ковель: шлях через віки", "Історія  Благовіщенської святині", "Зустріч з прекрасним", "Ковельщина: історія, слава і доля", "В обіймах мистецтва".

А ще – десятки нарисів в газетах Волині, наукових збірниках.

Разом із ним ми видали за часів його головування нарис "Місто над Турією", історико-краєзнавчий "Ковельський календар", бо Анатолій Семенюк був легкий "на підйом", підтримував кожну ініціативу, що народжувалася у душах  місцевої інтелігенції. А найулюбленішими його  темами є культурно-мистецьке і освітнє життя, минувшина рідного краю. Багато створив поетичних творів, цілий ряд яких став улюбленими піснями поціновувачів мистецтва. Серед них – "Пісня про Ковель", без якої не обходиться жоден поважний масовий захід у нашому місті. Колись я йому напівжартома-напівсерйозно сказав:

– Навіть коли б Ви написали тільки цю пісню, Вам варто було б присудити звання Почесного громадянина Ковеля.

І він заслужив це високе звання завдяки наполегливості відомого на Волині громадського діяча, борця за українську Церкву, релігієзнавця і філософа  Дмитра Корнелюка, його однодумців, підтримці міського голови Олега Кіндера, депутатського корпусу міської ради. Безперечно, не лише за те, що написав згадану вище пісню. Найголовніше, як мені здається, що він безпосередньо причетний до вкрай важливої справи – формування проукраїнського  обличчя нашого міста, географічного і духовного центру Волині.

Анатолій Володимирович – дбайливий батько, турботливий дідусь, який щиро переживає за дітей та онуків. Особливо пишається онуком Тарасом, який досяг майже олімпійських вершин у водних видах спорту, хоча безмежно любить і Павлика, і найменшого Юрка. А дача Семенюка на “Войтовщині” – це справжній культурно-мистецький центр, де люблять бувати гості з різних кінців України і Волині, рідні, друзі.

ххх

Є у поетичному доробку пана Анатолія вірш з такими словами: 

Я не буду коментувати ці філософські рядки – хай кожен розуміє їх, як хоче. Не стану називати й ювілейну дату, яку завтра відзначатиме Анатолій Володимирович, його сім'я, друзі. Хай кожен визначає його вік теж, як уміє і хоче.

Для мене він – молодий, енергійний, спрямований у майбутнє, як і в ті часи, коли ми познайомилися. Поле високої напруги, що супроводжує по життю, його загартувало і відшліфувало характер ювіляра. Нехай же ще довго душу Анатолія Володимировича не торкнеться іржа втоми, розпачу і песимізму!

Многих та  благих літ, друже!

ххх